пошук  
версія для друку
15.10.2009 | Анна Ященко
джерело: human-rights.unian.net

Чи існує в Україні ксенофобія?

   

Якось по обіді в кабінет зайшла моя схвильована подруга і розповіла, як на столичному Майдані Незалежності посеред білого дня група юнаків накинулася на доволі пристойно одягненого темношкірого чоловіка. Побивши його, молодики швидко втекли. За іноземця ніхто не вступився. Моя колега була переповнена обуренням і співчуттям, але тим не менш вона впевнена, що расизму в Україні не існує, а їй лише випало стати свідком поодинокого випадку жорстокості української молоді.

Інша журналістка одразу згадала свій похід на Шулявку до темношкірих власників “бутиків вторсировини” після чергової пожежі, яка знищила весь їхній товар. Вони неохоче спілкувалися з пресою, говорили боязко, з острахом назвали імена.

- Я не знаю, чому це відбулося. Ми робимо не таку погану справу. В Україні не дуже багатий народ, - розповідав темношкірий продавець. - Ми даємо роботу українським дівчатам, які не мають освіти, і пенсіонеркам, які вже не в змозі влаштуватися працювати. Але одного дня ти приходиш і бачиш, що товар зіпсований. І ти не можеш бути відвертим, щоб тебе завтра “випадково” не зустріли на вулиці... 

Тож наскільки актуальними сьогодні в Україні є питання расизму і ксенофобії?

- Представники органів державної влади стверджують, що такого явища, як ксенофобія, а також неофашизм і антисемітизм в Україні немає. Натомість переважна більшість експертів і соціологів фіксує наявність цієї проблеми, - констатував народний депутат, президент Асоціації національно-культурних громад України (АНКГУ) Олександр Фельдман під час нещодавньої громадської дискусії “Зростання ксенофобії в Україні: визнати, спростувати чи замовчувати?” - З одного боку засуджується комуністичний режим, проте закриваються очі на відкритий продаж фашистської і антисемітської символіки, ксенофобської літератури, немає жорсткої реакції на спроби реабілітації посібників фашистів та колабораціоністів.

Згідно з результатами соціального моніторингу “Рівень національної дистанційованості громадян Україні” Інституту соціології НАН (останній замір – квітень 2008 року), які оприлюднила старший науковий співробітник відділу етнополітики Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олена Кривицька, лише 12% респондентів оцінюють сьогодні ситуацію в Україні як спокійну. Понад 60% - як напружену і навіть конфліктну.

- Схильність до близьких або безпосередніх контактів у більшості опитаних була виявлена щодо українців, росіян, білорусів, євреїв, тобто тих, з ким мають історичний досвід спільного проживання, - розповіла Кривицька. - Щодо громадян інших східнослов’янських народів, то тут спостерігається рішуча “східноєвропейська відокремленість”. Молдовани та кримські татари не входять в групу близьких, але в цілому сприймаються поліетнічним населенням України. Представники афроазіатських країн не розглядаються як постійні жителі України. Більше 30% респондентів вважають, що взагалі неприпустимо пускати до України представників кавказьких народів, циган та афганців.

Осередками нетерпимості до іноземців періодично стають українські виші. Славнозвісний МАУП кілька років тому активно публікував антисемітські статті і видавав книжки, в яких відкидалося переслідування євреїв фашистами в Україні і т. д. У 2006 році студенти КПІ – вишу, в якому навчається доволі багато іноземців – провели ксенофобський марш на території студмістечка університету з гаслами: “Іммігранти – геть додому!”, “Найкращі гуртожитки – українським студентам!”, “Пам’ятай, чужинець, тут господар – українець!”.

- У вас не дуже лояльне суспільство, - розповідає викладач турецької мови в Україні Тимур. – Якщо ти потрапив в компанію українців, тебе привели друзі -  то тебе зустрінуть гостинно. Але якщо ти просто йдеш по вулиці, то ставлення оточуючих до тебе скоріше буде негативним. У мене відносно “інтернаціональна зовнішність”, тому я жодного разу не постраждав від проявів расизму. Але ми знімали квартиру на двох з хлопцем-африканцем, і його на вулицях били неодноразово. Спочатку найчастіше просять підкурити, а як тільки він дістає запальничку – одразу б’ють. Минулого року скінхеди проводили декілька акцій у Києві, одна з яких була на день народження Гітлера. Під час таких акцій ми взагалі намагаємося не виходити з дому.

Скінхеди – бритоголові радикальні націоналісти - в Україні є. Це визнає і міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. За його даними на 2008 рік їхні угрупування діяли у шістьох регіонах України: Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Чернігові і Криму. Загалом міліціянти нараховують в країні близько 500 скінхедів віком від 14 до 27 років. Саме вони проявляють найбільшу агресію щодо іноземців в Україні.

Навесні Харківська правозахисна група підготувала дослідження “Расизм та ксенофобія в Україні. Моніторинг випадків расизму та ксенофобії у Автономній Республіці Крим, Слобожанщині, Галичині у 2008 – початку 2009 р.” Там, зокрема, наголошується на зростанні активності молодіжних неформальних об‘єднань, які застосовують насильницькі дії на ґрунті расової та національної ворожнечі.

- Це люди, які хочуть певним чином діяти. За їх уявленнями, вони захищають країну від засилля чужинців, - коментує експерт Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін. За його словами, у різних містах є райони, де модно бути скінхедом, «бонхедом» і певною мірою брати участь у нетолерантній діяльності, починаючи від образ людей, зовнішність яких неслов’янська, і закінчуючи побиттями та вбивствами.

Найчастіше насилля спрямоване проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, туристів. Жертвами нападів стали і кілька працівників посольств та представництва ООН, а також члени їхніх родин.

Найактивнішими та найагресивнішими експерти вважають ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада - Скінхед Спектрум», українську філію світової екстремістської мережі «Кров і Честь», воєнізовану неонацистську секту «Світова Церква Творця Рутенія». Їх об`єднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка базується на принципах установлення переваги над особами інших рас і національностей.

Коли б’ють мігранта, коли б’ють ортодоксального єврея - це не вважається у нас злочином на національному ґрунті, у нас це є дрібним хуліганством, - обурюється регіонал Вадим Колесніченко. - За три роки ми так і не змогли знайти в МВС документів, які підтверджували хоч одну доведену кримінальну справу до кінця, яка б стосувалася злочину на національному ґрунті. Тому що це невигідно, небажано. А в цей час міжнародна правозахисна громадськість з дня в день б’є на сполох і рекомендує нашій державі змінити етнонаціональну політику. Однак нічого не міняється. 

Бютівець Андрій Шкіль вважає, що ксенофобія і антисемітизм найбільше заважають патріотичному розвитку України.

- Одна справа любити свою країну, свою матір, а інша справа – не любити інші. Ось ті, хто не любить, найбільше заважають тим, хто люблять.

- Держава повинна мати свою етно-національну політику, таку ж, як і соціальну. Якщо соціальна згладжує якісь соціальні проекти, національна повинна боротися з проявами ксенофобії, антисемітизму, неофашизму. У нас немає чітко прописаних законів і виконання цих законів, - заявив Фельдман.

Отже, факти свідчать самі за себе – ксенофобія в Україні є. Але це не означає, що вона носить масовий і загрозливий характер. Острах чужого і невідомого притаманній людській натурі, але коли він не проявляється в агресивній формі.

В сучасній Україні ксенофобія підживлюється складними політичними стосунками, коли під час інформаційних війн з дня на день преса все чіткіше вимальовує образ “ворога”. Вона стає і політичною технологією, особливо напередодні виборчої кампанії. За словами самих політиків, державі не слід ховати голову в пісок, ніби-то проблеми не існує, а намагатися розв’язати її якнайшвидше, поки вона не набула загрозливих масштабів.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори