Секретаріат – від слова «секретно»?
«Одним із засобів здійснення корупційних дій є приховування інформації за рахунок використання незаконних грифів «опублікуванню не підлягає», «не для друку» для обмеження доступу до рішень, які приймаються державними органами (укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади тощо). Ці грифи є самочинними і незаконними», – наголосив співголова ХПГ Євген Захаров (ХПГ вимагає від влади розкрити зміст актів з грифом «не для друку»).
Саме з метою скасування практики незаконного засекречування інформації, Харківська правозахисна група започаткувала у 2005 році громадську кампанію «Для друку!». Десятки правозахисників, журналістів та просто небайдужих громадян України спрямовували свої інформаційні запити до Президента з вимогою надати назви та вихідні дані (номер і дату) виданих ним та його попередником указів, що мали не встановлені жодним законом обмежувальні грифи («Опублікуванню не підлягає» та «Не для друку»). Секретаріат Президента зволів відмовчатися, – і тоді було подано декілька судових позовів, в яких оскаржувалася така бездіяльність голови держави.
Серед тих, хто позивався до Президента, був і журналіст бюлетеня Харківської правозахисної групи «Права людини» Юрій Чумак, який надіслав свій запит гаранту додержання Конституції 05.05.05 року.
Відповідно до Закону України «Про інформацію», відповідь на інформаційний запит повинна надаватися в місячний термін. Так і не дочекавшись її, 11 липня 2005 р. журналіст оскаржив до суду бездіяльність Президента України, що виявилася в ненаданні відповіді на інформаційний запит.
Суд своїм рішенням від 05.06.06 визнав «неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 05.05.05 року», що стало принциповим прецедентом у питанні відстоювання права громадян України на доступ до інформації. Однак, рішення суду було прийнято за принципом «і нашим, – і вашим»: він не задовольнив основну вимогу – «зобов’язати Президента України надати обґрунтовану відповідь на запит гр. Чумака Ю.В.»…
Судові позови, увага ЗМІ та широкого громадського загалу до цієї проблеми призвели до того, що Кабінет Міністрів 19 березня 2008 р. скасував обмеження доступу до актів уряду, виданих у 1991-2005 роках, та зняв з них не передбачені законодавством позначки «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає». За словами керівника Мін’юсту Миколи Оніщука, згаданим розпорядженням ці незаконні позначки знято з майже 1,5 тисячі актів Кабінету Міністрів України. «Таким чином, практику обмеження доступу до актів органів виконавчої влади приведено у відповідність із законодавством України, яке не передбачає застосування подібних грифів», – наголосив Міністр юстиції (Уряд зняв незаконні грифи «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» з актів Кабінету Міністрів).
Отже, з 2006 року Кабінет Міністрів та Президент України не видали жодного акту…, які б мали незаконні грифи обмеження доступу «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» (Мінюст запевняє: документи з грифами «Не для друку» Президентом та Кабміном не видаються).
Втім, Секретаріат Президента так і відмовився розкрити хоча б назви нормативних актів з неправочинними грифами, ухвалених до 2005 року.
Тому 3-го липня 2006 р. Юрій Чумак звернувся до суду з адміністративним позовом до Президента України про визнання дії (відмови у наданні інформації) протиправною. Предметом оскарження був лист Секретаріату Президента від 01.06.06, в якому журналісту фактично відмовлено у наданні інформації, що запитувалась у вищезгаданому інформаційному запиті.
Після довгої тяганини тривалістю майже в 1,5 роки (замість передбаченого в 122 статті Кодексу адміністративного судочинства України «розумного строку» в 2 місяці!) 9 листопада 2007 р. суд «розродився» рішенням, яким відмовив у позовних вимогах, посилаючись на таку, з дозволу сказати, «аргументацію»:
«Інформація, яку запитував Чумак Ю.В. не є інформацією, що стосується конкретно нього, а тому не стосується реалізації ним своїх прав та інтересів. Відповідно до ст. 6 КАСУ кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів. Вимога ж позивача, про надання інформації, яка не стосується конкретно його інтересів є безпідставною».
Вочевидь, судді зробили неправильний умовивід щодо трактування змісту ст. 9 Закону України «Про інформацію». Відповідно до ч. 1 цієї статті «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій». А в ч. 3 також міститься норма, згідно з якою «кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто». Таким чином, законодавець передбачив, що:
- всі мають право на інформацію, необхідну для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій;
а також
- кожен громадянин має право на вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто.
Але суд чомусь вирішив «об’єднати» норми різних частин ст. 9 Закону України «Про інформацію» в одну. Тим самим він неправочинно звузив та обмежив передбачений Конституцією України обсяг прав і свобод людини і громадянина.
Подану Юрієм Чумаком апеляційну скаргу Харківський апеляційний адміністративний суд своєю ухвалою від 20 березня залишив без задоволення. Апеляційний суд послався на ч. 1 ст. 71 КАС України, відповідно до якої «кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення». Суд вирішив, що позивач не надав «доказів, передбачених законом, що він має право на отримання запитуваної інформації».
Посилання суду виключно на ч. 1 ст. 71 КАС України виглядає явним перекручуванням, бо в даному випадку «грає» якраз ч. 2 цієї статті, яка промовисто гласить: «В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову». Тобто, у даному випадку, не представнику ЗМІ слід було доказувати очевидний факт того, що він, як і КОЖЕН, має право на інформацію, що не є засекреченою у порядку, встановленому законом, а якраз на представника Президента в суді КАСУ покладає обов’язок доводити, що його патрон вустами свого Секретаріату відмовляв у доступі до інформації журналісту на якихось більш-менш слушних засадах.
21 квітня 2008 року Юрій Чумак надіслав до Вищого адміністративного суду України свою касаційну скаргу, касаційне провадження по якій було відкрито лише 08 травня 2009 року (напередодні Дня Перемоги). Однак, перемоги не сталося.
Не обтяжуючи себе ретельним дослідженням того, чи мало місце порушення норм матеріального та процесуального права попередніми судами, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, 14 жовтня 2009 року стала на бік президентської канцелярії. (Лист з відповідною ухвалою нещодавно надійшов Юрію Чумаку. Напевно, тоді ще ВАСУ не «розбив параліч», пов’язаний з відсутністю коштів на відправлення поштової кореспонденції). Судді взяли на озброєння претекст, видуманий Секретаріатом Президента, а саме: «для ознайомлення з актами глави держави, виданими з обмежувальними грифами, за ЗУ «Про державну таємницю» необхідно мати відповідний допуск».
І на підставі цього вирішили, що «за таких обставин, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову».
Неупереджений читач, при бажанні може переконатися, що даний умовивід ґрунтується, м’яко кажучи, на неправді, оскільки в Законі України «Про державну таємницю» встановлені вимоги для допуску громадян до державної таємниці лише для роботи з секретною інформацією, що має ступені секретності (грифи) «особливої важливості», «цілком таємно» та «таємно». Про грифи «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» в цьому законодавчому акті й згадки немає, втім, як і в жодному іншому вітчизняному законі!
А стаття 34 Конституції України недвозначно гарантує, що «право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір… може бути обмежене законом (виділено автором) в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку…».
26 грудня 2008 року Президент України своїм Указом зняв позначки «Опублікуванню не підлягає» з 35 президентських актів, виданих у 2005 році. Однак, старі, кучмівські укази, закриті незаконними грифами, досі залишаються нерозкритими та невідомими українському народові, тобто приховуються від загального доступу протизаконно, з порушенням ст.ст. 19 та 34 Конституції України. І на сторожі їх «секретності» продовжує стояти СЕКРЕТаріат Президента.
Кодекс адміністративного судочинства України в ч. 1 ст. 6 запевняє, що «кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом». Після касаційної інстанції дорога до Європейського суду по цій справі відкрита. З огляду на те, що в квітні поточного року Стразбурський суд у своєму історичному рішенні (Угорська спілка громадянських свобод проти Угорщини) визнав, що приховування інформації, яка є необхідною для участі у громадській дискусії з державно важливих питань, спричинило порушення свободи вираження поглядів, вперше право на доступ до державної інформації, передбачене статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, було визнане офіційно. Отже, є перспективи добитися поновлення цього права в Європейському суді й в українського позивача.
Дивись також:
Укази Президента «Не для друку» опублікуванню не підлягають!
Визнати відмову відмовою? – Відмовити!
В одну річку не можна увійти двічі. В одному суді не можна виграти дві справи?
Справедливість є, інформації – немає
Чи існує в Україні право на доступ до інформації?