пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200932
04.12.2009 | Володимир Бацунов, Євген Захаров

Верховний Суд: Іще не вся, почну з кінця…

   

«І якщо Кирпич злодій – його місце у в’язниці, а в який спосіб я його туди загоню, людям байдуже. Для них важливо лише, аби крадій був у тюрмі, от що їм цікаво!» – ця цитата з відомої книжки Аркадія та Георгія Вайнерів «Ера милосердя», а потім і з фільму Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити неможна» припала до вподоби кільком поколінням телеглядачів, котрі у більшості своїй поділяють погляд капітана Жеглова: в який спосіб злочинця буде ув’язнено, наскільки справедливо – не має значення. Прикро й сумно, але ще сумніше стає від думки, що страждають не лише злочинці, і що злочинцем може бути проголошений будь-хто, бо ж відомо, що цілком безневинні люди зазнають покарань за злочини, котрих не скоювали. Подивіться хоча б на справи «серійних убивць».

 

Справа «пологівського маніяка» Ткача

 

За злочини, скоєні цим недолюдком, було засуджено щонайменше десятеро людей. Працівники правоохоронних органів отримали зізнання від них тим чи іншим незаконним шляхом, застосовуючи насильство. Один з них відсидів десять років, двоє інших отримали по 15 років, причому один – восьмикласник, засуджений за вбивство двоюрідної сестри і заарештований прямо під час шкільних занять. Батько, звинувачений у вбивстві власної доньки, повісився в камері Дніпропетровського СІЗО. Одного хлопця було звільнено з психіатричної лікарні, а ще одного чоловіка, який відсидів 15 років за вбивство, якого не скоював, і помер вже по звільненні, було реабілітовано посмертно.

Скільки ще таких ні в чому невинуватих «вбивць» сидять за ґратами?

На щастя, смертну кару в Україні скасовано. Розглянемо два показові випадки.

 

Справа Луценка

 

Макіївець Станіслав Луценко був заарештований 1995 року за підозрою у вбивстві. Обвинувачення було побудовано на показаннях його знайомого Н. Л., який начебто винайняв його для скоєння злочину. Н. Л. дав свідчення, не порадившись із адвокатом, був обвинувачений у підбуренні до вбивства, а після цього від своїх показань відмовився, і потім заперечував свою й Луценка причетність до вбивства. Н. Л. поскаржився до прокуратури, що працівники міліції, які його допитували, піддали його жорсткому психологічному тискові, у тому числі загрожували звинуватити його у злочині, який матиме наслідком смертну кару, побити його й зґвалтувати, а також учинити шкоду його дружині й доньці, якщо він відмовиться свідчити проти Луценка як вбивці. Він також скаржився, що двоє невідомих напали на нього на вулиці, і сказали, щоби він зізнавався у причетності до вбивства, якщо хоче захистити свою родину від серйозних неприємностей. Справу проти Луценка та Н. Л. було передано на розгляд у Донецький обласний суд. На думку обвинувачення, Луценко був винний у вбивстві з корисною метою. У травні 1996 Донецький обласний суд направив справу на додаткове розслідування, визначивши, що факти справи доведені неповністю, а доказів причетності підсудних до злочинів, які ставляться їм за провину, недостатньо. У грудні того ж року Донецький обласний суд виправдав підсудних, установивши зокрема, що чисельні аргументи обвинувачення не мали під собою жодних доказів окрім початкового зізнання Н. Л., від якого той потім відмовився як наданих під тиском. Луценко був звільнений, незабаром поїхав з України та оселився в Узбекистані. У червні 1997 року Донецький обласний суд оголосив Н. Л. та Луценка в розшук. Луценко стверджував, що нічого про це не знав і ніколи не переховувався. Він мав житло, роботу, одружився, мав дитину та отримав посвідчення водія на своє ім’я. Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу обвинувача і направив справу на новий розгляд до Донецького обласного суду. А 2002 року Луценко звернувся до українських органів влади, щоби подовжити чинність свого паспорту, був затриманий і поміщений під варту в Україні. В жовтні 2003 року апеляційний суд Донецької області (колишній обласний суд) погодився з версією обвинувачення, яку було сформульовано 1996 року, і визнав Луценка винним у вбивстві з корисною метою, тобто в основу обвинувачення були покладені покази Н. Л., які він дав під тиском. Луценко і його захисник подали касаційні скарги, але Верховний Суд залишив чинним жовтневий 2003 року вирок. Верховний Суд визнав, зокрема, необґрунтованими аргументи Луценка про те, що Н. Л. облудно звинуватив його й себе під фізичним тиском міліції. В серпні 2004 року Луценко написав заяву в Європейський Суд з прав людини, в якій, зокрема, стверджував, що був засуджений у порушення ст. 6 п. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод – «Право на справедливий судовий розгляд». Європейський Суд визнав порушення ст.6 п.1 і зазначив, що ст. 10 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що судовий розгляд мусить бути відкритий заново, якщо Європейський суд визначить порушення Конвенції. Зараз Луценко чекає перегляду справи Верховним Судом.

 

Справа Яременка

 

Такого перегляду вже дочекався Олександр Яременко. Він був затриманий у січні 2001 року за підозрою у скоєнні кількох злочинів, зокрема, вбивства таксиста М. За кілька днів Яременка допитав без участі адвоката працівник райвідділу, який займався вбивством таксиста Х., скоєним 1998 року, з метою встановлення можливої причетності Яременка до цього злочину, який було кваліфіковано як «умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого». Участь захисника за такого злочину не є обов’язковою (у матеріалах слідства є документ, що свідчить, буцімто Яременко сам відмовився від адвоката). Яременко зізнався, що разом з С. улітку 1998 року вчинив убивство таксиста Х. Після цього справу було перекваліфіковано у «вбивство з обтяжувальними обставинами», але потім у присутності адвоката Яременко відмовився від свого зізнання, заявивши, що воно було дано під примусом. Після цього адвоката усунули з формулою, що він начебто «перешкоджав своєму клієнтові зізнатися у скоєнні злочину». У листопаді 2001 року Київським апеляційним судом Яременко був засуджений до довічного ув’язнення. Його спроби знайти справедливість в національних судах ні до чого не призвели, і він звернувся до Європейського суду з прав людини. Яременко стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебування у міліції і що його скарги про це не були належним чином розглянуті. Він також скаржився, що був позбавлений допомоги адвоката за його вибором протягом частини розслідування і що це порушення мало наслідком несправедливий судовий розгляд. Справу в Європейському суді Яременко виграв. Суд був обурений трюком слідчих зі зміною формули обвинувачення, а також допитом Яременка без участі адвоката, визнавши це брутальним порушенням права на захист, тим більше, що українське законодавство вимагає обов’язкової участі захисника, коли можливе покарання передбачало смертну кару (пізніше, довічне ув’язнення), а владні органи, маніпулюючи обвинуваченням, обґрунтували відмову (начебто добровільну) Яременка від захисника. Європейський суд визнав, що скарги Яременка на жорстоке поводження не були належним чином розглянуті. Суд взяв до уваги його заяви про те, що показання були отримані незаконними способами, і визнав, що їх використання у судовому розгляді порушило його право зберігати мовчання, яке є ґарантією дотримання справедливості процесу. Суд також звернув увагу на те, що показання Яременка та його співобвинувачуваного С. щодо вбивства 1998 року, не зважаючи на те, що минуло кілька років, сходяться навіть у деталях, що свідчить про те, що ці показання були добре узгоджені слідчими. Отже, було порушено ст. 6 Конвенції – право на справедливий судовий розгляд, а також ст. 3 – заборона катувань, бо хоча і не було доведено застосування тортур до Яременка, не було проведено належної перевірки скарг на їх застосування.

Влітку цього року Верховний Суд України при перегляді справи фактично проіґнорував рішення Європейського суду. Він постановив вилучити з судових рішень всі посилання на докази, що були отримані в незаконний спосіб, а самі рішення залишив чинними. Такого рішення Верховного Суду ніхто не чекав, бо найрозумнішим і найлогічнішим здавалося повернення справи для нового судового розгляду. Ми ж побачили зухвале саботування рішення Європейського суду, що, м’яко кажучи, не покращує імідж України на міжнародній арені. Через що, або поставимо питання інакше,– навіщо український Верховний Суд так себе поводить? Адже він мав чудову можливість зробити великий крок у напрямку помітного покращення кримінального судочинства взагалі, виконавши рішення Європейського суду «Яременко проти України». А тепер це буде сприйняте нижчими інстанціями: міліцією, прокуратурою, судами як відверте заохочення катувань і порушення права на справедливий суд, як знак правити так і далі.

Згадаємо ще одну цитату з повісті братів Вайнерів: «Ну так, Кирпича взяли. Аякже! Звісно, на гарячому. … Та ви навісьте йому все, що там маєте: шкода, чи що? Хай йому в суді вріжуть на всю котушку! Чого з ним чикатися!».

Ситуація в правоохоронних органах не змінилася по суті. Зізнання, отримане шляхом незаконного насильства, фізичного чи психічного, використовується як доказ вини, й винесення вироків на основі сумнівних доказів – річ звичайна. Соціологічне досліження незаконного насильства в органах внутрішніх справ України, проведене в 2009 році Харківським інститутом соціальних досліджень та Харківською правозахисною групою, показало, що потерпілих від фізичного насильства в ході розслідування кримінальних справ більше, ніж 600 тис. на рік. Очевидно, система кримінальної юстиції потребує серйозних змін. Але це тема окремої розмови.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори