пошук  
версія для друку
09.12.2009
джерело: www.dua.com.ua

Послідовна державна політика має бути поєднана з потенціалом громадянського суспільства

   

Десятого грудня міжнародна спільнота відзначає День прав людини. У нашій країні вони визнані як найвищі цінності — це закріплено в Конституції. Про поступ і перешкоди на шляху їхнього утвердження — в бесіді з директором програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження» Романом Романовим.

 

Арсенал захисту є недостатнім

— Якою видається ситуація з дотриманням прав людини в Україні порівняно з нашими найближчими сусідами?

— У нас звикли пишатися тим, що ми найдемократичніші. Якщо оцінювати ситуацію з погляду фундаментальних свобод, то в нас досягнуто певного рівня свободи та демократії, прийнятного для пострадянського суспільства. Якщо ж подивитися на реалізацію окремих прав, то я б не сказав, що ми маємо суттєвий прогрес порівняно з нашими сусідами, наприклад з Росією.

Безперечно, ситуація зі свободою вираження поглядів або мирних зібрань в Україні є суттєво кращою. Проте право на справедливий суд ліпше забезпечено в Росії. Там функціонують суди присяжних, а в нас положення про них тільки записано в Конституції, а втілити таку модель ніхто й не думав. Там діють мирові судді, а відсоток виконання судових рішень значно вищий, ніж у нас. У Молдові вдалося провести кілька системних реформ, про які ми останнім часом тільки говоримо. Зокрема, національний превентивний механізм проти катувань у тій країні створено, там впроваджено модель, яка нині вважається однією з прогресивних. У Молдові відбувається реформування інституту прокуратури — у нас ці питання поки що тільки дуже тяжко обговорюються. У Болгарії, Литві та Грузії створено повноцінну систему безоплатної правової допомоги, а в нас це — terra incognita.

— Чи могли б Ви назвати найбільш «вузькі місця» в цій сфері?

— Важко визначити якесь одне. Почну з того, що в державі поки що не розвинуто механізми захисту прав — їх замало. У західній правовій системі людина може скористатися значно більшим арсеналом засобів, ніж в Україні. Наприклад, захист конституційних прав нині є достатньо обмеженим, тому що можливість прямого звернення до Конституційного Суду є вкрай обмеженою. Думка про те, що таким посередником і водночас фільтром міг би бути Уповноважений Верховної Ради з прав людини, не знайшла підтвердження, тому що випадки, коли він виконував цю функцію, на жаль, є поодинокими, цей арсенал засобів абсолютно не використано. Потрібно думати, як захист конституційних прав правовими засобами зробити доступним для громадян без посередників, які цю роль, на мій погляд, виконують не зовсім адекватно.

Традиційно в нашій системі склалося таке уявлення, що захисником має виступати якийсь публічний інститут (Уповноважений, прокурор, ще хтось). Саме тому громадяни та їхні об’єднання розглядаються як такі, що можуть діяти лише захищаючи свої права та права своїх членів.

Гадаю, найбільш «вузькі місця» у сфері захисту прав людини пов’язані з тим, що громадяни не дуже вірять у те, що вони самі здатні багато зробити. Насправді потенціал нашого громадянського суспільства є значно більшим, ніж можна побачити і відчути нині.

 

У професіоналів не менше помилок, ніж в аматорів

— Традиційне запитання: що робити?

— Я думаю, що найбільші сподівання якраз пов’язані з впливом громадянського суспільства, а також наших міжнародних партнерів, які визнають тільки один шлях будь-якої інтеграції в привабливі для України структури — через правові реформи, утвердження верховенства права і дотримання прав людини. Іншої дороги немає. Тому будь-яка людина, котра говорить про європейську інтеграцію, повинна мати на увазі, що це: а) судова реформа, б) нове кримінально-процесуальне законодавство, яке повністю відмовляється від інквізиційної моделі кримінального процесу і має гарантувати рівні права всім сторонам процесу; в) реформування прокуратури, яка не може надалі існувати на засадах радянського нагляду; г) ефективні та підзвітні суспільству органи правопорядку.

Але немало політиків звикли говорити про європейську інтеграцію в Страсбурзі чи Брюсселі, а потім повертаються до Києва і дають прямі вказівки, що треба робити судді, як має чинити прокурор тощо. Це зручно, швидко, іноді ефективно. Але безперспективно з погляду майбутнього України.

— Чи є та ниточка, за яку можна потягнути, і процес піде?

— Ні, так не буває. Можна вести мову про еволюцію, перш за все суспільства. Швидкі рішення пов’язані з однією перспективою: згортанням будь-яких демократичних перетворень в країні й прихід до влади авторитарних особистостей. Ми не так давно відійшли від такої системи, і я не думаю, що в більшості громадян України є велике бажання повертатися до неї. Хоча я розумію, що відсутність ефективного врядування в державі протягом багатьох років породжує певний суспільний запит.

Гадаю, нам потрібні не авторитарні методи, а послідовна державна політика. Вона має ґрунтуватися на демократичних традиціях і на певних процедурах за участі громадян, а не просто на свавільних рішеннях навіть дуже розумних людей. Зазвичай у професіоналів не менше помилок, ніж в аматорів, але помилки профі обходяться значно дорожче. Тому краще нехай будуть рішення хоч помилкові, але спільні — і професіоналів, й аматорів (маю на увазі всіх громадян нашої країни).

 

Не переступати через правову систему

— Багато сказано про брак правової освіченості наших громадян. Чи не є це джерелом бід?

— Мене більше непокоїть рівень правової культури тих людей, які наділені владними повноваженнями. Абсолютно неприпустимо, коли Президент може собі дозволити розпускати суд, де розглядається справа, в котрій він є фактично стороною. Абсолютно неприпустимо, коли глава уряду публічно заявляє, що закон, який набрав чинності, виконувати не будуть. Верховний Суд може дозволити собі заперечувати висновки, що підтверджені рішенням Європейського суду з прав людини, а парламент — у неконституційний спосіб зміцнювати положення Основного закону. Це речі, які дають суспільству сигнали про те, що правову систему в країні можна зневажати, через неї можна переступати.

— Стільки часу і сил витрачено на обговорення проблем, пов’язаних з правом на справедливий суд, із запобіганням тортурам. Чому ж не видно поступу?

— Це типова для України ситуація, коли всі «за», ніхто не проти, але нічого не відбувається. Немає поступу в багатьох питаннях. Є величезні системні проблеми, які не можуть бути вирішені швидко, але водночас для того, щоб їх вирішити, потрібне сильне бажання і порозуміння багатьох інституцій та осіб, які хотіли б змін у країні. На жаль, у нас усе відбувається інакше, спрацьовує політична конкуренція та переважають приватні інтереси.

У нас, якщо хтось бере на себе зобов’язання перед Радою Європи чи іншими нашими міжнародними партнерами, то скидається на те, ніби йдеться про персональну відповідальність, яка є проблемою певної посадової особи або державного органу.

Право на справедливий суд не може розглядатися поза контекстом судової реформи, яку всі підтримують, але яка... невідомо де. Так само із запобіганням тортурам. Тобто приймаються міжнародні зобов’язання, зокрема Україна ратифікувала факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань, омбудсман, Мін’юст і Верховна Рада — усі за його втілення. Але створення національного превентивного механізму із запобігання катуванням навіть не розпочато і не визначено модель. Нині в парламенті немає жодного законопроекту, який би сприяв розв’язанню цієї проблеми.

На превеликий жаль, такі питання, які мають бути предметом зацікавленості з боку державних інституцій, постійно опиняються поза колом пріоритетів. На мою думку, це і є найбільш «вузьким місцем»: діяльність органів державної влади і сама державна політика не підпорядковані реалізації прав людини.

— Чи є в нашій країні критична маса людей, які сприймають, розуміють права людини?

— Що таке критична маса в цьому випадку? Люди, які вийшли 1968 року на Красну площу в Москві, протестуючи проти введення радянських військ у Чехословаччину, певною мірою були критичною масою з погляду історичного процесу. Тепер ми знаємо тих осіб і цінуємо їхню громадянську позицію. Але вони не були тією критичною масою, яка була здатна вплинути на рішення в той момент, коли танки входили в Прагу. Захист прав людини — це не військові битви минулих часів, де чисельна перевага є запорукою успіху. Тут одиниці можуть ламати систему, засновану на примусі та насильстві. Те саме спостерігаємо й нині. Зростання активності людей, готових ставати на захист своїх громадянських прав, з точки зору історичної перспективи, вражає. Ми все-таки маємо розвиток у цьому вимірі. Він безсистемний, хаотичний, для багатьох не дуже помітний, проте, я вважаю, що його вектор спрямований уперед.

Ніна Климковська

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори