MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

9.5-year sentence minus 1 month for affirming that Crimea is Ukraine and Russia an illegal invader Renowned Crimean Solidarity journalist convicted of 'abusing' freedom of mass information in Russian-occupied Crimea Russians abduct 18-year-old from occupied Nova Kakhovka and torture out ‘confession to spying’ Russia’s supreme court rejects proof of innocence in favour of tortured-out ‘confession’ from Ukrainian human rights defender and POWUkrainian journalist and former editor abducted from Russian-occupied Henichesk Russia-Ukraine war: what does filtration mean?18-year-old Russian imprisoned for Shevchenko poem on anniversary of Russia’s full-scale invasion of UkraineRussia’s killings of Ukrainian prisoners of war are likely state-approved war crimes Oleg Orlov, renowned human rights defender and Memorial Co-Chair, sentenced to 2.5 years for condemning Russia’s war against Ukraine Два роки повномасштабної російсько-української війни: Харківська область‘Сосед еще был жив и звонил внучке, чтобы она достала его из-под завалов’, — житель Бородянки Российско-украинская война: что такое фильтрация?Російсько-українська війна: що таке фільтрація?Ukrainian priest abducted and tortured to death in Russian-occupied Kherson oblast Генерал-полковнику РФ уперше повідомили про підозру в скоєнні екоциду ‘Сусід був живий і дзвонив онучці з-під завалів’, — мешканець Бородянки80-year-old wheelchair-bound Ukrainian rescued after being left within a pension in occupied Donbas for refusing to take Russian citizenshipХарків у вогні, викрадені діти, ‘вибори’ на окупованих територіях — підсумки тижня71-year-old Ukrainian seized on fake 'spying' charges dies in Russian captivity Seven years of hell for supporting Ukraine in Russian-controlled ‘Donetsk republic’

Мирослав Маринович: Виборче закляття України: новітній фатум чи невикористаний шанс? (Доповідь на семінарі ІРСу «Вибори-2010: цінності, за які боремося; ідеали, до яких прагнемо» УКУ, 23 грудня 2009 року)

27.12.2009    джерело: maidan.org.ua

Фатум громадянської підлітковості

Влада отримала перемогу на виборах вже тепер, навіть не чекаючи результатів виборів.

Схоже, що адмінресурс по всій Україні уже приведено в майже повну бойову готовність. Забувся досвід Помаранчевої революції. Тепер усі переконані, що цього разу все буде о’кей і більше повстань не буде. Це нагадує мені заклинання злодіїв у тюрмі: вони також, як мантру, повторюють собі та своїм співкамерникам, що наступного разу будуть мудріші. Принаймні, нас дуже привчають, щоб розчарування у лідерах Майдану перетворилося на розчарування Майданом. Перемога влади полягає в тому, що на місцях люди, задіяні в обслуговуванні виборів, внутрішньо готові до того, щоб змиритися з фальсифікаціями, а можливо – і взяти в них участь. Це видається неминучим. І звичайно ж, пояснюється добрими намірами: ми ж мусимо допомогти тому кандидату, який порятує Україну! Отож народу залишається надіятись на те, що той адмінресурс буде розподілений поміж різними кандидатами, а тому почасти нейтралізуватиме сам себе. Українська свобода виборів, як і свобода слова, тримається на множинності кланів, кожне з яких готове ту свободу дещо підкоригувати.

Ще одна перемога влади полягає в тому, що їй вдалося відкинути нас у розумінні причин наших бід. Ще зовсім недавно суспільство майже зійшлося на думці, що непрозорі виборчі партійні списки – це один із механізмів усунення народу від впливу на політичні процеси. Були навіть епізодичні спроби домагатися зміни цього стану. Але з початком кампанії все це забулося, відійшло на задній план. Жодна суспільно-політична сила не заявила: «Ми голосуватимемо лише за того кандидата, який надасть чіткі гарантії, що в разі його перемоги виборче законодавство (зокрема, положення про виборчі партійні списки) буде реформовано». Натомість, настраждавшись від усвідомлення, що нас не вдовольняє жоден кандидат, ми в черговий раз умовили себе в тому, що Україну порятує лише той кандидат, який нам усе-таки найближчий. Відтак критикувати його вже не з руки, домагатися від нього якихось гарантій – наче й незручно. Зате можна затято чубитися з прихильниками інших кандидатів, поки навесні не зрозуміємо, що черговий раз одурено нас усіх.

Нарешті, влада отримала ще одну завчасну перемогу, оскільки їй вдалося перемішати добро зі злом – причому так, що відділити кукіль від пшениці майже неможливо. Голосуючи за одного кандидата з вдячності за його здобутки, ти наче вручаєш йому мандат на подальше закріплення його прорахунків. Обираючи якогось кандидата за його часткову перспективність, ти наче прирікаєш Україну страждати через його негативи. Ні, я не хочу цим сказати, що ми маємо вичікувати ідеального кандидата. Просто в нашому політичному житті відсутній моральний кодекс (не плутати з «Моральним кодексом будівника комунізму»), який змушує неідеальних політиків грати за однаковими і пристойними правилами. І відповідальність за такий стан речей лежить не лише на політиках – її поділяє також і народ, бо своєю власною безпринципністю ми робимо таку гру успішною.

Невикористані шанси

Тепер кілька слів про згаданий вище динамічний паритет сил між різними виборчими кланами. Він може призвести до одного наслідку – втішного і сумного водночас. Хоч хто виграє нинішні вибори, він (чи вона) не зможе різко зрушити країну у якийсь бік. Схоже, що це унікальний новотвір України. Адже ледь не кожна сторона не проти була б удатися до «м’якого» авторитаризму та й шарпанути суспільство у свій бік. Але інші цього не дозволять. З одного боку, це добре, бо ми не завалимось у якусь підступну прірву. Це може виявитись для нас спасенним. З іншого боку – такий паритет взаємопротиставлених сил обертається злом, бо ми й далі стоїмо. На тлі цивілізаційного поступу, скажімо, Польщі це взагалі фатально.

Чи є в цій ситуації якийсь провіденційний сенс? Який вихід із цього глухого кута?

Один вихід озвучує наша передвиборча кампанія: «Україні потрібен сильний президент», «Україні потрібен Литвин» і так далі. Вольові погляди, мужній вигляд, а ще краще – накачані біцепси чи мілітарно-камуфляжний акцент. У Юлії Тимошенко, природньо, не накачані біцепси, а туга коса, але й тут вольова впевненість на всю довжину Львівського автобусного: «Все буде добре». Кожного разу передвиборче гасло має переконати виборця, що цей кандидат може одноосібно навести порядок. Іншими словами, тільки клан, репрезентований моїм кандидатом, спроможний вивести Україну з кризи. Усі інші йому лише заважатимуть.

Що ж, вони й справді будуть заважати, бо захочуть і собі ласий шматок державного пирога. Тому ті, що опиняться при владі (навіть за умови перетасування карт), будуть і далі задобрювати своїх суперників міністерськими портфелями чи державними орденами, земельними ділянками у Конча-Заспі чи податковими преференціями. Все це обов’язково буде, і в цьому сенсі я нічого доброго від виборів не чекаю.

Можна зробити черговий крок і здогадатися: країна так і тупцюватиме на місці, доки наші отамани не наситяться ілюзіями одноосібного панування і не почнуть шукати взаємоприйнятний консенсус. Бо Україну порятує не «тверда рука» якогось одного кандидата, а загальнонаціональний консенсус, що його в народі називають злагодою. Проте і тут українська ситуація має певні особливості. Якщо переінтерпретувати Миколу Шлемкевича, то в Україні мають легітимно співіснувати три ідеї – національна, соціальна і демократична, – кожна з яких є важливою для національного буття. Перші дві не мають вироджуватися у свої крайнощі: «геть москалів і жидів» і «дайош ковбасу за два двадцять». Третя покликана бути не ще одним «кулаком», що протистоїть двом першим, а механізмом, що їх обох гармонізує. Якщо хочете, демократична ідея – це ота серединна петля, яка пов’язує між собою дві протилежні фігури тризуба.

Так-от: особливість української ситуації полягає в тому, що дві перші ідеї поки що мають регіональну прив’язку: національна – на заході, соціальна – на сході. Досі одна прагнула знешкодити свою суперницю і встановити свою особисту монополію. Тому тимчасова перемога була ледь не кінцем світу для іншої. Проте минуло майже 20 років, і ми починаємо усвідомлювати, що ці ідеї відносяться до різних і незалежних вимірів людської спільноти і не стільки заперечують, скільки доповнюють одна одну. Мало того, за умови свободи вони можуть нейтралізувати крайнощі одна одної, залишаючи суспільству їхні здобутки. Отже, те, що ми інерційно сприймаємо як нещасний фатум України може стати, за певних умов, її виграшним шансом. Адже на гармонійному поєднанні обох ідей можна вибудувати такий бажаний національний консенсус.

Здавалося б, усе правильно, але й тут на нас чигає небезпека. Адже у безпринципних руках ота позірна міжрегіональна «злагода» може перетворитися у загальноукраїнський «дерибан», у змову владних акул, які нарешті поділять між собою Україну. Загрозу такої змови ми вже досвідчили цього року у так званій «широкій коаліції», що була спробою, фактично, антиконституційного перевороту. Тому навіть абсолютно правильна пропозиція – визнати регіональні особливості й вибудовувати консенсус на пошані до кожної з них – може виродитись у негідну змову, якщо не оперти її на чітку моральну основу. Господь ніби підводить нас до можливої розв’язки, але ми самі не готові піднятися до її рівня.

Сьогодні ми пожинаємо плоди великої помилки лідерів Майдану, які допустили, щоб фальсифікатори виборів з порушників закону стали легітимними опозиціонерами. Задля позірної «суспільної злагоди» моральний злет народу було змішано з цинічним правовим нігілізмом. Знову добра мета, та негідні засоби. У своїй новій програмній статті Олександр Сугоняко пише: «Життя все ж таки вимагає розрізняти пшеницю й кукіль, де культура, а де – бур’ян. Коли між ними ‘злагода’, то це означає панування останнього». Отже, перед нами знову потреба у моральному очищенні.

Хтось скаже: запізно, вибори вже на носі. Але ці вибори для мене – холостий хід. Моральне очищення не може статися принагідно до виборчого календаря: вибори можуть прискорити процес, але не можуть визначити дату його перемоги. Це станеться, коли цього захоче Святий Дух, який все очищає від скверни. Тому ми не можемо призначити цей день, але можемо його готувати. Нинішній час має одну особливість: в Україні фактично нівелювалося поняття політичної опозиції. У нас формальна опозиція обіймає державні посади, тоді як глава Уряду чи інші керівники держави можуть заявити про свою опозиційність і натхненно критикувати владу. У ситуації такого розмиття політичних сутностей демократичний механізм пробуксовує – відтак має заявити про себе опозиція моральна.

Її головними правилами віддавна є:

·      перестати грати за негідними правилами, накинутими владою; цим дезорганізується її негідна гра;

·      «жити не в облуді», творити довкола себе зону, вільну від брехні;

·      жити за Божим Законом, зокрема, як нагадав нам п. Сугоняко, керуватися правилом Сенеки: «Чого не забороняє закон, те забороняє сором»;

·      творити мережі солідарності, щоб людина не почувалася «одним у полі воїном»;

·      остерігатися злого бунту, що засліплює, а тому не звільнює;

·      вірити в те, що відважна совіслива колективна позиція обезвладнює зло, оскільки позбавляє його суспільної опори;

До цих вічних істин я би додав ще один, сьогомий, пункт, який довів свою ефективність у час інформаційної революції. Лукава й безчесна влада в усі епохи спотворює канали циркуляції інформації, чим ускладнює комунікацію між людьми. Так, зокрема, піддавшись нав’язаному нам обговоренню якостей лідерів, а не якості їхніх програм, ми поділилися на табори, що настовбурчилися одне проти одного у глухій недовірі. Проте новітні засоби масової комунікації, зокрема середники цифрової культури, дають можливість прорвати оці невидимі блокади. Тут дуже промовистим є досвід Ірану, де недавні заворушення ледь не переросли у нову революцію. Зокрема, цифрові носії можуть стати інструментами й каналами нового збирання – збирання політично активних сил (передусім молоді) довкола нового центру, який може виникнути цілком спонтанно.

Але не зрозумійте мене хибно: суть не в цифрових носіях як таких. Адже їх використовують і крадії, і бандити. Щоб бути успішним, оте новітнє збирання мусить спиратися на правду, лицарство й моральну чистоту. Згаданий уже Олександр Сугоняко висловив думку, якою мені хочеться й закінчити свій виступ:

«Матеріальне, чуттєве, раціональне не об’єднало українців у їхньому історичному прагненні до волі. Бо воля українців тільки там, де панує Господній Дух (так записано в ‘Книгах буття українського народу’). Єдність українців можлива тільки в Ньому. Як запанує Дух правди в українських серцях, то постане єдність і спільна праця...».

26-12-2009

 Поділитися