пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200935
28.12.2009 | Інна Сухорукова

Права людини в Україні – чого очікуємо?

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Конституційна реформа 2004 року і права людини

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Права людини в Україні - 2006. XXI. Основні проблеми порушення прав людини в торгівлі людьми

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ФУНКЦІЙ СПОСТЕРЕЖНОЇ КОМІСІЇ ЯК СУБ’ЄКТУ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

   

Цього року зустріла Міжнародний день прав людини з найгіршими з 2004 року очікуваннями. І для цього, на жаль, є всі підстави: і брудні виборчі перегони, і вибір без вибору, і постійне безсистемне порушення прав людини (безсистемне у нас взагалі усе, чого не торкнись, і ця безсистемність є єдиною системою).

Наші дорогі кандидати в президенти про права людини взагалі не згадують, і, особливо ті кандидати, які визнані соціологами лідерами перегонів. Вони згадують про все, що завгодно: про бабусь з дідусями, яких ображає феєрично-химерні «вона чи «він». Про майбутній рай на землі за їхнє обрання, про небо в алмазах і смарагдах. Замість очей в наших кандидатів стрази, замість рук – крила. Янголи ви наші!

Не знаю, що сказав би великий Фукуяма про нашу державу. Прохання: не плутати державу з країною, яку ця держава їсть – майже з’їла. Як розібратись, що за державного кентавра породила пострадянська бюрократія іі пострадянська свідомість? І не в сенсі звичайних імперсько-інтелігентських одвічних «Что делать?» і «Кто виноват?». А у сенсі реально історично-правовому – що у нас за держава така? Ліберальна демократія, як думає наш Президент, і вважає її своїм особистим надбанням? Не будемо зменшувати його ролі в тому, що у 2004 – 2007 р.р. в Україні була майже неконтрольована свобода слова, відносна свобода мирних зібрань, свобода совісті і релігійних переконань. Так – це особисте надбання Ющенка і його команди. Але ніякої ліберальної демократії в країні, звичайно, немає. Можу це довести.

Як охарактеризував демократію Лех Валенса, «Це боротьба усіх проти усіх під контролем права». Боротьбу цю ми спостерігаємо майже 5 років, а от про право і права в нашій країні і мови немає. З моєї точки зору, в Україні відбулося дивне поєднання демократії з політократією, бо наші політики і підтримуючий їх великий бізнес – це окремий прошарок суспільства, який не має нічого спільного зі своїм народом. За часів Кучми, про які дехто згадує з натхненням і ностальгією, ми були просто пострадянським недодемократичним авторитарним суспільством, втім, з відчутними паростками демократії: незалежним великим капіталом і залежним малим, із зростаючим громадянським суспільством (за кількістю та якістю громадських організацій Україна швидко зайняла перше місце на пострадянському просторі, за винятком країн Балтії). З не дуже досконалою Конституцією. Свобода слова була обмеженою, існували окремі «темники» – тобто накази, про що можна говорити журналістам, а про що неможна. Відбувався тиск на журналістів, опозиційних політиків і опозиційний бізнес. Але і тоді було «Україна – не Росія» – як влучно сказав Кучма, і не Білорусія, і не Туркменістан. Все ж таки існували незалежні ЗМІ, працювали громадські організації, зростала кількість опозиційних партій. І все це обумовлене не відносною лояльністю до цього президента. Кучми, а геополітичним і історичним буттям і країни, і нової державності. Становлення російського жорсткого авторитаризму на той час ще остаточно не завершилося, і Україна, як корабель між скелями, мандрувала до Європи, тільки трохи озираючись на Росію.

Схід і Захід України вимагають від будь-якої влади зберігати деякий баланс інтересів між східними та західними регіонами. Після Помаранчевої революції у Ющенка і Тимошенко був унікальний шанс об’єднати країну на засадах дотримання усіма гілками влади своїх передвиборчих обіцянок: дотримання норм міжнародного права, реформи судової системи, медицини, освіти, тощо. Але все це не відбулося. Питання – чому? Пояснювати це тільки хворобою Президента не можна. Просто фундаментом будування нових владних відносин була та ж сама політико-бюрократична меншість, яка підтримується великим капіталом і абсолютно не розуміє потреб громадянського суспільства.

Майже знешкоджена невдалою або просто злочинною новою редакцією Конституція, є першоджерелом конфлікту між прем’єром і Президентом. Пропорційна система обмежила демократичні можливості українського парламентаризму. А недоторканність депутатів, яку ніхто не хоче скасовувати: ані демократи, ані їхні опоненти, звела нанівець окремі спонтанні спроби окремих політиків змінити ситуацію на краще. Можна додати до цього ще й абсурдний Закон «Про місцеве самоврядування», який зробив регіони некерованими. Жодна політична сила не зацікавлена у зміні цієї антисистеми, бо всіх депутатів і чиновників влаштовує їх приналежність до відокремленої від суспільства «вищої касти», яка живе за своїми законами, в своєму заможному і в більшості аморальному світі, нехтуючи і правом, і народом, і здоровим глуздом. І в цьому світі їх штучна, показова ненависть між різними політичними силами зверхня і тимчасова: від виборів до виборів, коли йде перетягування владного корита.

Ми бачимо весь час, як виникають неприродні союзи між, здавалося, протилежно налаштованими політичними силами – Партією Регіонів та БЮТ, НУ-НС – Партією Регіонів, або Партія Регіонів і комуністи. І це тому що йде гра в казино за зачиненими дверима тих, хто є членом клубу під назвою «Владний Олімп», а ми всі при них просто біомаса, для якої розігрують виставу.

А в захисті себе від виборців усі політичні сили майже одностайні. Недарма зарплатня парламентарів в 40 разів вища, ніж зарплата бюджетників – лікарів та вчителів. Залежний від влади стан бюджетників жахливо абсурдний і нагадує якісь феодальні відносини. Можна порівняти зарплатню лікарів, суддів, працівників поліції і парламентарів в Америці – цифри будуть не на користь парламентарів.

В Європі в деяких країнах зарплатня парламентарів досить висока, але різниця відносно зарплатні в бюджетній сфері не перевищує коефіцієнту 3-4. і знов-таки судді, медики, як правило, забезпечені набагато краще ніж політики. Бо суспільство має природній імунітет і розуміє, що від стану освіти, медицини залежить їхнє життя, а незалежність суддів, правоохоронців залежить від рівня фінансування цих органів державою – і це гарантія прав громадян, їх гідності та, кінець-кінцем, добробуту.

А ми живемо зовсім за іншими порядками – одні мають все і над усе, а інші їм повинні послуговувати. То ж про яку свободу, ліберальні цінності можна казати? Слава Богу, що наші «народні обранці» ще не продають з молотка відкрито на аукціонах своїх кріпаків – бюджетників, як це було за часів феодалізму. Але не соромляться зганяти їх на мітинги на підтримку свого партійного лідера.

Останнім часом, перед виборами наш горе-парламент прийняв такі закони, які просто нахабно обмежують наші права, суперечать Конституції України, але убезпечують будь-які дії чи бездіяльність наших обранців. Всі ці закони або зміни до існуючих законів повинні оберігати їх від нас з вами.

З подачі прем’єр-міністра Юлії Тимошенко Верховна Рада, подолавши вето Президента, прийняла закон «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». Вето президента «в єдиному антинародному пориві» подолали представники олігархічних кланів, а саме за подолання вето проголосували 152 депутата від ПР, 148 депутатів від БЮТ, 4 – від НУ-НС і 19 Депутатів від Блоку Литвина. Фракція комуністів не дала ні одного голосу – можливо, вони за 70 років вже засвоїли, що приватну власність потрібно поважати? Цей Закон сміливо можна назвати «законом для рейдерів». Він дозволяє відчужувати землю або нерухомість, що належать громадянам, у разі суспільної необхідності.

Як заявила заступник міністра юстиції Валерія Лутківська, конституційність цього закону повинен розглянути Конституційний Суд, при тому вона зазначила, що чітке визначення суспільної необхідності на сьогодні в законодавстві відсутнє. І застосування цього закону без відповідного роз’яснення призведе до порушень прав людини.

Ще більш різкою була відповідь виконавчого директора Української Гельсінкської спілки з прав людини Володимира Яворського (http://www.dt.ua/2000/2675/68058): «Цей закон уже працює. І без нього до сьогодні вилучалися будинки для суспільних потреб, хоча ці потреби ніде не визначено. В нас є десятки справ, за якими місцеві органи влади вилучали в людей помешкання, передавали їх комерційним підприємствам, після чого там будувалися розважальні центри. Громаді з цього користі не було, але всі суди, включно з Верховним, трактували це як суспільні інтереси», – додав правозахисник.

Разом з тим, Володимир Яворський сумнівається, що хтось звернеться до Конституційного Суду з приводу конституційності зазначеного закону, оскільки в ньому зацікавлені всі бізнес-структури.

На нашу думку, саме Президент, як гарант захисту прав людини, повинен звернутися до Конституційного Суду, і як можна швидше, бо після виборів все може змінитися.

При такій правовій свідомості немає нічого дивного, що депутати-опоненти перестають бути такими, як тільки мова заходить про зняття депутатської недоторканності, навіть, якщо мова йде про підозру у скоєнні кримінального злочину – бо всі вони свої, а їх нібито принципіальні сварки – це шоу для глядачів.

Не дивно, що і однопартійці, і їх партійні опоненти, спокійно дивляться на злочини місцевої влади в різних регіонах України.

От ліквідували у Харкові туберкульозні диспансери – хворі залишилися практично без всякої можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу в стаціонарі, а харків’яни опинилися під загрозою неконтрольованого поширення цієї небезпечної інфекції. Це рішення приймали і втілювали в життя мер-регіонал і його однопартійці. Але де були їх політичні опоненти? Як вони відреагували на це? Майже ніяк…

Тепер знищують туберкульозний диспансер у Луганську, де теж вотчина регіоналів. Хворі протестують, але хто з політичних опонентів підтримав хворих, оскаржив рішення місцевої влади у суді – хоча ліквідація туберкульозних закладів вочевидь порушує конституційні права громадян на лікування, та врешті-решт і на життя.

Які досягнення мера від Партії Регіонів у Харкові в цьому році? Піщані містечка на найбільшій в Європі площі, фонтани та пластмасові копії архітектурних пам’яток Харкова, які, до речі, поки що збереглися в первісному вигляді?

Натомість, маємо підвищення комунальних тарифів, знищення трамвайних маршрутів у місті, знищені дерева на вулицях Харкова, мешканці яких і так потерпають від забрудненого повітря, нечищені взимку вулиці? Ще одна комунальна реформа – контейнери для сміття стоять просто на центральних вулицях – це, щоб вивозити їх було зручніше, незручності для харків’ян нікого не цікавлять. І в цього мера вистачає совісті казати, що він залишиться ще на один термін, бо він ще не всі реформи у Харкові здійснив.

І ніхто з опонентів не запитає харків’ян: а навіщо нам такий мер? Напроти – вони приймають від цього мера нагороди, як голова фракції Наша Україна в місцевій раді Андрій Руденко, і тиснуть один одному руки, демонструючи перед телекамерами свою єдність і однаковість.

Ті, хто реально мають владу в руках, не бояться нікого і нічого. Всі інші не мають ніякої можливості впливати на цю владу, залежать від будь-якої дурі будь-якого чиновника.

І, на превеликий жаль, небагато людей розуміють свої права і мають відвагу їх відстоювати – особливо, якщо потрібно звертатися до суду.

Тотальна корупція, що є наслідком повної безвідповідальності, як іржа роз’їла всі відносини в середині усіх галузей і всієї державної і суспільної системи в цілому.

Чиновник з чиновником, чи то місцева влада, чи центральна завжди домовляться, які б порушення або навіть злочин не скоїли – ніхто не буде покараний. А наші колонії переповнені простими громадянами, які потрапили під гарячу руку правоохоронцям чи суддям. Часто до ув’язнення за незначні злочини засуджують громадян, які могли б відбувати покарання умовно. До нашої громадської приймальні звернулися працівники однієї з колоній (!), щоб ми допомогли домогтися умовно-дострокового звільнення для матері двох малих дітей. Її було засуджено за те, що вони кинула каменюку у бік сусідки,, яка чомусь поралася у її городі. Але родич сусідки був міліціонер – і мати двох малих дітей отримала три роки ув’язнення. А в Харкові Ленінський районний суд визначив термін покарання 10 років водію, який у травні 2008 року п’яний збив на смерть на трамвайній зупинці шістьох осіб, серед яких була 10-річна дитина. Це максимальний термін за такий злочин, але зараз справа розглядається у Верховному Суді і ще невідомо чи не зменшать і цей термін. Та і не один мажор, з вини якого також загинули люди, не був засуджений. І це – «Закон один для всіх»?

Побиття підозрюваних і свідків в міліції є звичайним явищем, їх беззахисність перед правоохоронними органами вражає, безвідповідальність лікарів і неможливість отримати життєво необхідно лікування безкоштовно теж явище, до якого наші громадяни звикли.

Держава абсолютно втратила імунітет через системну хворобу всіх гілок і органів влади. Вижити в таких умовах країна не може. Але, здається, наші боги владного Олімпу цього не розуміють і не переймаються існуючими проблемами. Їм і так добре.

Парламентську чи президентську диктатуру ми будемо мати – яка різниця?

Провідні політичні сили вже доказали, що на права людини їм глибоко начхати. Отже, країну, на мою думку, очікують нові хвилі потрясінь і загальна криза.

Чи витримає країна?

Чи витримаємо ми, її громадяни?

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Конституційна реформа 2004 року і права людини

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Права людини в Україні - 2006. XXI. Основні проблеми порушення прав людини в торгівлі людьми

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ФУНКЦІЙ СПОСТЕРЕЖНОЇ КОМІСІЇ ЯК СУБ’ЄКТУ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори