пошук  
версія для друку
28.01.2010 | Октавіан Ксенжек

Ще не вмерла Україна…

   

Більшість з нас мабуть вже неодноразово побували в Африці – за допомогою телевізора, зрозуміло. Бачили жахливі сцени, як, скажімо, лев наздоганяє і вбиває зебру. Але і цього віртуального досвіду достатньо, щоб жваво уявити собі приблизно таку картину: їдемо на джипі по савані і помічаємо – вдалині щось велике ворушиться. Напевно, якась велика тварина, можливо буйвіл або слон? Під’їжджаємо ближче і бачимо: це зграя гієн завалила антилопу і роздирає її тушу, в якій ще, здається, збереглися якісь ознаки життя. Картина моторошна, огидна, але таке є життя в савані – жорстоке. Мабуть, хвора антилопа, або недостатньо моторна, а може втратила пильність, «замріялася», але так чи інакше, а факт відбувся: антилопи більше немає, а її біомаса перетворюється на біомасу дюжини гієн. І коли уявиш собі таку картину, мимоволі виникає моторошнувата асоціація: замість антилопи бачиться Україна.

Україна важко хвора. Вона страждає цілим спектром недуг різної природи: генетичних, психічних, соматичних. Деякі з них очевидні. Наприклад, уроджена нездатність до самоорганізації: «два українці – три гетьмани». Інший приклад – виражений імунодефіцит відносно реліктів комуністичної ідеології і досить бурхливої активності її нинішніх носіїв. Ще один – шизофренічний стан національної свідомості – її роздвоєння з фундаментальних питань, від яких залежить саме існування України, таких, наприклад, як відношення до колишньої метрополії, мовна проблема і т.д. Нарешті, Україна просто фізично вимирає – по відносній швидкості скорочення населення вона обігнала всі країни світу.

Все це далеко не повний перелік наших хвороб. Їх сукупність, особливо у взаємному сполученні, робить прогноз дуже невизначеним. Не виключений летальний результат, якщо не відразу, то трохи згодом, – зникнення України як держави з політичної карти світу або ж асиміляція її колишньою метрополією, що реінкарнується як імперія, у вигляді формально «самостійної» окраїни. Можливим, і навіть найбільш вірогідним, є варіант, при якому держава Україна, зберігаючи свою назву і формальні атрибути, перетворюється насправді на декорацію, що прикриває від чутливих поглядів світової спільноти заповідну зону безконтрольного свавілля олігархічних кланів.

Якщо не втішати себе заколисуючими казочками і послужливо підтасованими «показниками», а без ілюзій подивитися на реальний стан України, то виникає дуже неприємне відчуття: країна невідворотно наближається до розвилки, на якій їй належить зробити необоротний вибір грядущого шляху, і дуже великою є вірогідність, що і цього разу він виявиться найгіршим з можливих, як це бувало і раніше.

Близько 80 років тому видатний український історик і соціолог Вячеслав Липинський, намагаючись осмислити причини безславної кончини Української Народної Республіки 1918–20 років, визначив українську націю як «недержавотворчу», таку, що не має «державницького інстинкту». Все це звучить вкрай песимістично, як вирок. Насправді, відсутність інстинкту – це вже уроджений генетичний дефект. Якщо інстинкту немає, то він вже не з’явиться; не варто навіть і претендувати на те, на що ти є органічно нездібний – тільки знеславишся. Треба визнати свою політичну імпотенцію і припинити спроби замаскувати її спорудою чергового «мавзолею української культури» і розмовами про «особливе» призначення України. Натомість треба покірливо повернутися в хлів, з якого випадково вийшли, і куди ось вже 16 років якось нерішуче, соромливо описуючи хитромудрі кола, крок за кроком все ж таки просуваємося. Не всіх така перспектива приваблює, і принаймні частині громадян України дуже хотілося би знайти доводи або факти, що давали хоча б якусь підставу засумніватися в абсолютній безнадійності діагнозу, що його поставив Липинський. Сам по собі факт існування України протягом ось вже 16 років в її нинішньому дуже невизначеному стані може трактуватися в цьому відношенні і «за здоров’я» і «за упокій», але усе-таки залишає надію на те, що деякий залишковий «державницький інстинкт» у нас є. Інстинкт цей споконвічно дуже слабкий і до того ж сильно пригнічений тривалим перебуванням України в утробі Російської імперії, спочатку в її царському, а потім у радянському варіанті. Відповідно, виявляється він дуже мляво і часто неадекватно. Проте, якщо зберігається хоч щонайменша надія на те, що цей інстинкт все ж таки може прокинутися, то буде великим гріхом, якщо народ України цієї надії не виправдає.

Історія проявила по відношенню до нас виняткову щедрість. Двічі за сто років вона «підкидала» Україні, можна сказати дарма, не вимагаючи від неї особливих зусиль, шанс виявити власну гідність. У перший раз Україна не зуміла скористатися наданим шансом. Зараз вона на межі того, щоб втратити і другий шанс. Історія не вибачає тим, хто не знаходить в собі волі, розуму і мужності, щоб реалізувати її дари. Дай Боже, щоб народу України цього разу вистачило необхідних якостей для того, щоб не опинитися поза історією. Іншого шансу не буде. На жаль, поки це не більш, ніж надія, але зовсім не впевненість. Для того, щоб ця надія реалізувалася, Україна потребує комплексного і інтенсивного лікування. Ні симптоматичні засоби, ні «народна медицина», ні заклинання або старанні моління в храмах будь-якої конфесії не допоможуть одужанню країни. Для того, щоб лікування було ефективним, йому повинна передувати постановка надійного і об’єктивного діагнозу. Ця задача необхідна і невідкладна, але дуже непроста. Особливо для нас, вельми схильних до маревних месіанських ідей і так само несхильних до того, щоб помічати, а тим більше аналізувати, свої власні слабкості, помилки і вади.

Спробуємо почати з того, щоб побачити себе як би «збоку», не такими, якими ми самі себе уявляємо, а якими ми є насправді. Для того, щоб одержати об’єктивний «портрет» власної персони, слід скористатися досвідом спортивних змагань. В спорті, принаймні в тих його видах, де результат визначається однозначно – в метрах, секундах, голах, – а не суб’єктивними оцінками суддів, все ясно і незаперечно. Якщо ти перетнув лінію фінішу третім, або, скажімо, тридцять третім, то таке і буде твоє місце в рейтингу, незалежно від того, як ти сам себе подумки оцінюєш. Той же принцип рейтингу варто і використовувати як «дзеркало», що дозволить нам побачити своє справжнє обличчя, яким його бачать інші, і усвідомити, хто ми є насправді і на кого ми схожі. Отже, «об’єктивно» – як пишуть лікарі, відкриваючи чергову історію хвороби.

Демографія

Спочатку подивимось, як ми виглядаємо, так би мовити, «голенькими» – як популяція людей, що налічує зараз приблизно 46.5 мільйонів осіб, яка мешкає вже тисячі півтори або більше років на території, приблизно співпадаючій з нинішніми контурами України, яка зв’язана узами генетичної спорідненості в шістдесяти або більше поколіннях, яка не зазнає особливих лінгвістичних труднощів у взаємному спілкуванні, яка тісно пов’язана незліченною кількістю зв’язків – культурних, економічних, виробничих, матримоніальних та інших. Отже, як же ми виглядаємо у порівнянні з іншими народами в цьому відношенні? Ось деякі дані:

Народжуваність – 8.7 на 1000 населення. Це 222-е місце з 226. У порівнянні з першим місцем (Нігер – 51.3 на тисячу) наш показник, як бачимо, несумірне низький, але нічого катастрофічного в цьому немає. В більшості країн Європи народжуваність взагалі невисока; в Німеччині, наприклад, вона навіть нижча, ніж в Україні, а саме 8.4 на 1000 – 225-е (передостаннє) місце в рейтингу.

Дитяча смертність (до одного року) – 10.1 на тисячу народжених – 74-е місце. Перші місця (починаючи з кращих показників) займають Сінгапур (2.3) і Швеція (2.8). В Німеччині – 4.2. Українська жінка має, таким чином, в 2–4 рази більше шансів втратити свою дитину, ніж шведка або німкеня. Втім, є країни, де рівень дитячої смертності досягає фантастичних величин. В Анголі, наприклад, гине в середньому 187 дітей з тисячі народжених (226 місце в рейтингу).

Смертність – 16 на тисячу населення в рік. Це поганий показник – 24-е місце в рейтингу – поряд з Буркино-Фасо, Руандою, Ефіопією. У США рівень смертності майже удвічі нижчий (110 місце), а в Алжірі – більш ніж в 3 рази (204 місце).

Очікувана тривалість життя (при народженні) – 69.7 років, 136 місце в рейтингу. Таким чином, суха статистика обіцяє нашим дітям у своїй країні в середньому на 10 років коротше життя, ніж їх одноліткам в Німеччині (78.5) або в Швеції (80 років).

Приріст населення Для того, щоб відчути, як ми виглядаємо по цьому показнику, потрібно спочатку подивитися, як виглядають інші, щоб було з чим порівнювати. Середньосвітовий показник приросту +1.1%. Це означає, що щороку населення світу приростає (чисельно) приблизно на цілу Туреччину (70 млн.). Основний внесок в приріст народонаселення світу дають бідні і слаборозвинені країни. Уганда, наприклад, має показник приросту +3.5%, Буркино-Фасо +3%. Європа в цьому відношенні перебуває в стагнації – показник приросту Європейського Союзу в цілому практично дорівнює нулю, хоча деякі його члени трохи додають «у вазі» (Франція +0.3%, Нідерланди +0.25%), інші втрачають (Німеччина –0.22%, Італія –0.3%). Замикають рейтинг країни колишнього Радянського Союзу і Радянського блоку, а також, як не дивно, Ботсвана (-0.6% – передостаннє місце). Останнє місце належить нам. По показнику зменшення населення Україна з великим відривом випереджає навіть Ботсвану. Наш показник –0.75%. В абсолютних цифрах – це зменшення кількості населення приблизно на 300 тисяч за рік. Нинішнє населення України – менше 47 мільйонів. Таку чисельність населення Україна мала в 1970 році. В 1993 році чисельність досягла максимуму в 52.2 мільйони, а за подальші 12 років скоротилася більш ніж на 5 мільйонів, тобто на 10%. Жодна країна в світі не втрачає своє населення з такою катастрофічною швидкістю. Це вже не просто спад, це вимирання. Як би зловісно це не звучало, але саме так і лише так можна оцінювати ситуацію.

До всього цього треба додати, що фактичне скорочення населення України є набагато більшим. За межами України в якості гастарбайтерів (заробітчан), легальних і нелегальних, постійно перебуває велика кількість її громадян. Яка саме – ніхто не знає; називають цифри порядку 7 мільйонів і навіть більше.

Нарешті, за середніми цифрами не видний значний розбіг величин зменшення населення по регіонах. Так, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Черкаська і Чернігівська області «вимирають» відносно швидше; вони мають показник зменшення населення, що перевищує 1% в рік. Показники Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Чернівецької областей набагато більш сприятливі – від нуля до –0.3%. Як видно, досить чітко простежується паралель в розподілі показника спаду населення і електоральними преференціями регіонів.

Можна спробувати знайти якесь пояснення драматичної ситуації з вимиранням України, але краще зробити це дещо пізніше, коли ми подивимося на себе і в інших ракурсах. Тут потрібно лише відзначити, що ця ситуації є очевидним симптомом дуже важкої, можливо, навіть невиліковній хворобі держави і суспільства. Надзвичайно примітивні і прямолінійні заходи, на зразок «премії» в 8.5 тисяч гривень за народження дитини, плакатиків із закликом «кохайтеся» і навіть особисті зусилля президента на демографічній ниві, самі по собі ніякого ефекту дати не зможуть. Не допоможе в цьому питанні і підвищення ВВП, на що звичайно сподіваються вищі керівники країни, які або не розрізняють за відсотками ВВП реальних процесів, як за деревами лісу, або лукавлять. Насправді, наші «географічні» сусіди – європейські країни з дуже високим ВВП, мають досить низькі, близькі до нуля, показники приросту населення, тоді як наші «сусіди» в рейтингу по економічному рівню мають, навпаки, дуже високі показники, як, наприклад, Гондурас (+2.3%), Парагвай (+2.5%), Сірія (+2.3%), Єгипет (+1.8%). Таким чином, прямого зв’язку між величиною ВВП (на душу населення) і біологічною життєздатністю нації не спостерігається. Причини нашої демографічної кризи, поза сумнівом, лежать набагато глибше. Вмирає держава Україна, і її громадяни не бачать перспектив. Народжувати дітей для того, щоб відправити батька на заробітки до Росії або до Португалії? А син, коли виросте, «влаштується» – якщо поталанить – охоронцем при якому-небудь босі?

Економіка

Рейтинг Економіка у самому загальному сенсі є не що інше, як спосіб, яким суспільство – в нашому випадку ті самі 46.5 мільйони, що ще залишились, – забезпечує себе засобами існування. Як критерій, що більш-менш об’єктивно показує, наскільки успішно суспільство справляється з цією задачею, може служити середня величина валового Національного Доходу на душу населення (GNI реr capita) – певний еквівалент ВВП. В рейтингу за цим показником ми стійко, протягом багатьох років, займаємо позиції далеко за сотим місцем, нижче за Албанію, Китай, Колумбію, Єгипет, Свазіленд.

Дуже вражає динаміка нашого положення в рейтингу впродовж останніх років, особливо в порівнянні з країнами, ще до недавнього часу «спорідненими» з нами в соціально-політичному відношенні. Вона показана нижче на діаграмі. Як видно, країни, що однозначно порвали з комуністичним минулим і беззастережно вийшли з сфери російського впливу, за 9 років зробили крок далеко вгору, піднявшись в рейтингу на 18–28 позицій, тоді як Росія і її сателіти, Україна зокрема, тупцюють на місці.

Тінізація Характерною особливістю нашої економіки є катастрофічно високий ступінь її тінізацїі, що досягає за офіційно визнаними оцінками 50%, а в деяких галузях і більше. Такі оцінки одержані шляхом використання методик, заснованих на обліку споживання електроенергії, які були розроблені стосовно країн з більш-менш «нормальною» ринковою економікою. Україну, звичайно, віднести до цієї категорії ніяк не можна, не дивлячись на регулярні декларації керівників країни і навіть на формальне визнання «Заходом». Тому судити про те, наскільки достовірні одержані оцінки тінізаціі, досить важко, але навряд чи вони занижені. Проте залишається поза сумнівом, що за цим «престижним» показником ми попереду планети усієї.

Так, ступінь тінізаціі економіки США оцінюється в 8–20%, Швеції – 6–12%, Італії – до 25%. Тридцятипроцентний рівень вважається критичним, за яким тіньова економіка консолідується у взаємозв’язану систему, що самовідтворюється і активно конкурує з легальною економікою. Україна цей рівень далеко перевершила. Наголосимо при цьому на дуже важливій «деталі»: в найбільшій мірі тінізовані у нас галузі так званого «великого бізнесу», офіційно декларовані як «пріоритетні напрями» – енергетика, добувні галузі, металургія. Впродовж багатьох років державна влада, безумовно – при повній особистій зацікавленості її вищого ешелону – зробила все можливе, щоб забезпечити тіньовій економіці спокійне процвітання.

Динаміка зміни місця деяких країн у рейтингу
за величиною ВВП з 1995 по 2003 рік.

А зараз подивимося, що все це означає. Це означає, що деякий вузький шар суспільства, що заробляє великі гроші тіньовими способами, володіє і має можливість безконтрольно розпоряджатися ресурсами, сумірними або перевищуючими ресурси держави. При цьому він, цей самий шар, може набагато ефективніше, ніж держава, використовувати свої фінансові можливості, зрозуміло, задля своєї власної мети. Дійсно, держава зобов’язана утримувати за рахунок легальних джерел доходу, перш за все за рахунок функціонування «нормальної» економіки, державний апарат, армію, системи освіти та охорони здоров’я, повинна виплачувати пенсії, розраховуватися по державних боргах, здійснювати безліч інших, властивих йому обов’язків. Держава весь час живе в режимі дефіциту коштів. Володарі тіньового сектора економіки ніяких таких турбот не знають. Їм достатньо мати і добре оплачувати своїх людей у всіх основних структурах державної влади, розбещувати чиновництво, що традиційно вельми схильне до того, і практично монопольно володіти засобами масової інформації. Все це для них не дуже обтяжливе. Потрібно бути або самому непристойно наївним, або особисто зацікавленим в збереженні у суспільстві наївних уявлень, щоб припускати, ніби ці самі володарі – люди чіпкі, заповзятливі і не обтяжені забобонами, відразу піддадуться на благі умовляння, підпишуть черговий меморандум і ляжуть немов агнці перед престолом державної влади. Насправді, звичайно, вони чудово усвідомлюють, наскільки міцними є їх нинішні позиції, і віддавати їх без бою не на життя, а на смерть вони зовсім не збираються.

Є великою помилкою вважати, що основне зло тіньової економіки полягає в тому, що держава недоодержує податків. Це, насправді, дрібниці, обчислювальні, щоправда, мільярдами, але все-таки не це є головним. Біда, навіть більше ніж «біда» – трагедія України в тому, що консолідована тіньова економіка докладає величезних зусиль, щоб довести справу тотальної приватизації України до логічного завершення – тепер вже до приватизації державної влади, до перетворення України у свою «кишенькову» державу. Треба визнати, що тотальні «приватизатори» України дуже просунулися в цьому напрямі, і якщо все відбудеться відповідно до їх планів, то тіньова економіка просто автоматично перестане такою вважатися, ну а тим, кого такий хід речей не влаштує, залишиться роль «біомаси». На цьому терміні і його «глибинному» значенні ми спеціально зупинимося дещо пізніше.

Металургія як пріоритетний напрямок В рейтингу за економічним станом – за величиною середньорічного доходу на душу населення – Україна посідає не дуже почесне місце, далеко за сотим. Немає сумнівів, що негайною відповіддю на таке «нетактовне» нагадування про нашу відсталість буде заперечення, що, мов, «натомість» Україна посідає третє місце в світі по експорту сталі. Так, дійсно, вона посідає третє місце – після Японії і Росії. Більш того, вона взагалі далеко обігнала всі країни світу по виробництву сталі у розрахунку на одиницю ВВП. На тисячу доларів національного продукту вона виробляє більше 800 кг сталі, в 100 разів більше, ніж США (8 кг на 1000 доларів доходу), в 30 з гаком разів більше, ніж Японія або Німеччина. Але це – всупереч розхожій і активно насаджуваній думці – зовсім не привід для того, щоб тішити свою національну гордість. Навпаки, це однозначна ознака нашої драматичної відсталості, не тільки від сусідів, але і від століття. Часи, коли металургія могла служити мірилом розвитку країни, давно минули. Жодна з високорозвинених країн не витрачає дорогоцінного творчого потенціалу своїх громадян на розвиток чорної металургії понад свої власні насущні потреби. В Україні ж має місце виражена гіпертрофія металургійної галузі. Ціна, якою Україна розплачується за такий перекіс, – катастрофічне недорозвинення інших галузей, в яких творчий потенціал народу використовувався би незрівнянно ефективніше.

Орієнтація на металургію і добувні галузі дісталася нам у спадщину від радянського минулого. Металургія була головним пріоритетом у тридцятих роках минулого століття: Сталін готував велику війну, і йому потрібна була сталь для створення танкових армад. Тепер наше минуле пожирає наше майбутнє. Металургія стала пріоритетом кліки, що заволоділа цією галуззю. Разом з орієнтацією на важку промисловість радянський соціалізм залишив нам у спадщину один зі своїх фундаментальних принципів, який слугував свого часу вельми ефективним, може бути, навіть головним інструментом забезпечення сталості соціалістичного ладу, а саме – низьку оцінку людської праці. Зараз цей же чинник надає можливість металургії і іншим галузям, що експортують сировину і низькотехнологічну продукцію, одержувати величезні додаткові прибутки у порівнянні зі своїми зарубіжними конкурентами. Справді, якщо український металург одержує зарплатню, скажімо, 2000 грн, тобто приблизно $400 на місяць, а його колега за професією де-небудь в Європі – $4000, то це означає, що український роботодавець, що експортує метал, має $43200 додаткового прибутку у рік на кожному працівнику. Якщо припустити, що продуктивність праці в металургії у нас в країні і за кордоном приблизно однакова – близько 600 тонн на металурга у рік, – то на тридцяти мільйонах тонн металу, що експортується, додатковий прибуток тільки за рахунок різниці в оплаті праці складає близько 2.2 мільярдів доларів. Якщо ж продуктивність праці у нас набагато нижче, ніж в розвинених країнах, то виникає природне запитання, а чому? Чому колосальні доходи від експорту металу не використовувалися належним чином для модернізації виробництва?

Енергетика Це теж один з офіційно декларованих «пріоритетних» напрямків нашої економіки. І наші «успіхи» тут незаперечні, хоча і вельми своєрідні. По витраті електроенергії на $1000 національного доходу ми посідаємо четверте місце в світі. Поперед нас тільки Таджикистан, Киргизстан і Узбекистан, а за нами – Азербайджан, Росія, Казахстан, Білорусь. Усякі там «розвинені» країни відстали від цієї плеяди безнадійно. США, наприклад, знаходиться на 102 місці в цьому рейтингу. Вони витрачають на $1000 національного доходу у 8.5 разів менше електроенергії, ніж Україна; Німеччина (130-е місце) – в 11 разів менше; Англія (141-е місце) – у 14 разів менше.

Не менш виразна і картина витрати нафти на $1000 національного доходу. Тут попереду усієї планети йде Азербайджан (перше місце). Україна витрачає у три рази менше нафти і посідає скромне 32-е місце в рейтингу. США витрачають в 3.6 рази менше нафти, ніж Україна, і в рейтингу займають 144-е місце. А Англія, приміром, взагалі «відстала» від нас безнадійно: її витрата нафти на $1000 доходу складає всього 15.5% від нашого, а місце в рейтингу 165-е (з 168).

Врешті, газ. Тут ми теж у перших рядах – займаємо 4-е місце з 92-х. В компанії тих самих країн, що і по витраті електроенергії. А в порівнянні з розвиненими країнами виглядаємо взагалі дивно. Сполучені Штати, наприклад, по цьому показнику перебувають на 49-му місці і на $1000 доходу витрачають в 30 разів менше газу, ніж Україна; Німеччина, відповідно, в 36 разів, а Франція – у 62 рази менше. Ніколи їм нас не наздогнати!

Як тільки в Україні створюється, поза всяким сумнівом – умисне, чергова «складна ситуація» з енергоносіями, негайно вступає дружний хор ентузіастів енергозбереження. Деякі з них щиро (і наївно) вірять в те, що можуть чимось допомогти країні, інші розраховують на можливість отримання державних асигнувань під «актуальну» тематику, треті заробляють політичні «дивіденди». Насправді, воістину фантастична картина «енергетики» нашої країни, ілюстрована приведеними вище цифрами, обумовлена зовсім не нашою технічною відсталістю, хоча і в цьому відношенні нам, дійсно, похвалитися нема чим. Причина, однак, не в техніці. Ніякі технічні вдосконалення нічого тут змінити не можуть. У найкращому разі вони можуть дозволити зменшити витрату енергії в окремих видах виробництв на декілька відсотків, в найвідсталіших галузях – припустимо, навіть відсотків на 50, але ніяк не в десятки разів. Справа зовсім не в техніці, а в глибокій порочності самої структури нашої економіки. Вона не забезпечує ефективного сполучення споживаних потоків енергії з виробничою і споживацькою активністю населення. Справа не в тім, що ми щось робимо недостатньо кваліфіковано, а в тім, що ми робимо взагалі зовсім не те, що повинні були б робити. Величезні потоки енергії, що пропускаються крізь наші економічні структури, виконують дуже мало корисної роботи. Корисної – це значить такої, плоди якої потрібні людям. Значна частина потоків енергії конвертується у віртуальну енергію, тобто в гроші[1], безпосередньо, взагалі не виконуючи при цьому ніякої корисної роботи, приблизно так, як це робить РосУкрЕнерго або якийсь його аналог. Інша частина енергетичних потоків трансформується в гроші дещо складнішим шляхом, наприклад – через проміжну стадію «матеріалізації» в металі.

Атомна енергетика У зв’язку із проблемою енергозабезпечення країни велике занепокоєння викликає офіційно проголошуваний намір розвивати атомну енергетику. Цей шлях на перший погляд представляється достатньо простим і привабливим. Технократи всіх мастей і так звані «прагматики», так само як і академіки НАН України, що мають професійні інтереси у сфері енергетики, зокрема ядерної, будуть, звичайно, палко підтримувати цю ідею. Захисники навколишнього середовища висуватимуть контрдоводи, до яких, як і завжди, ніхто прислухатися не стане. В результаті будуть ухвалені рішення, що здаються простими, але насправді вони потягнуть за собою лавину нових, набагато складніших проблем. Звернемо увагу тільки на деякі з них, що не мають відношення ні власне до техніки, ні до екології, але здатні зробити істотний, і аж ніяк не сприятливий вплив на долю країни.

Насамперед: зовсім не вміючи раціонально розпорядитися наявними енергетичними ресурсами – про що свідчать наведені вище дані – навряд чи варто квапитися з їхнім збільшенням. Спочатку необхідно, щоб вся структура нашої промисловості була змінена таким чином, щоб співвідношення між енерговитратами і доходом стало хоча б приблизно сумірним із відповідними показниками розвинених країн, а не відрізнялося від них у десятки разів. У протилежному випадку створення величезних запасів енергії тільки заохотить до її неефективного використання і, як неминучий наслідок, буде консервувати нашу відсталість.

Далі: наша країна «від народження» украй переобтяжена важкою промисловістю. З цим пов’язана безліч проблем. Намір створити свою атомну промисловість і побудувати цілу серію нових атомних електростанцій є, з одного боку, явний релікт радянської «гігантоманії», а з іншого – це виглядає як стратегічний задум «великого бізнесу». По суті, це означатиме появу ще однієї галузі важкої промисловості, яка, при явній слабкості нашої держави, отримає непомірно сильний вплив на її економічну, соціальну й зовнішню політику. Поява нового, вельми рясного потоку енергії приведе до того, що довкола нього неминуче сформуються різні паразитуючі структури, з якими державі буде дуже важко взаємодіяти.

Створення великомасштабної ядерної галузі приведе до того, що із нашого, поки що зовсім несформованого суспільства буде виведено багато сотень тисяч громадян, які виявляться, фактично, необоротно прив’язаними до єдиного доступного їм джерела земних благ. Відповідно, вони будуть не тільки «трудівниками» привілейованої галузі, але і абсолютно слухняним політичним знаряддям в руках своїх роботодавців. Невже ми не бачимо, як в цій якості використовують гірників і металургів?

Ідея великомасштабного експорту електроенергії при ближчому розгляді аж ніяк не представляється продуктивною. Жодна з розвинених країн не експортує скільки-небудь значної кількості електроенергії, вважаючи за краще витрачати всю вироблену енергію «вдома» або навіть закупляти, якщо її бракує, на стороні. Особливо це стосується енергії, виробленої на атомних станціях. Справа в тому, що процес одержання електроенергії за рахунок ділення урану, якщо розглядати його в цілому, починаючи від видобутку уранової сировини і її переробки, характеризується дуже низькою величиною загального коефіцієнта корисної дії. Тому він супроводжується генерацією величезної кількості ентропії, що неминуче виявиться в безлічі несприятливих наслідків, як актуальних, так і віддалених, як безпосередньо пов’язаних з ядерною технологією, так і непрямих. Ентропія – це, зрештою, хаос, безладдя, дезорганізація. Чого-чого, а цих «чеснот» у нас і так більш ніж достатньо. Було б дуже недалекоглядно сприяти їхньому примноженню.

Розглядаючи питання про експорт електроенергії, як суттєвої статті економіки, варто було б бачити перед собою приблизно таку картину: елітний будинок, населений заможними мешканцями, і в підвалі котельня, що забезпечує його гарячою водою. Місце експортеру електроенергії – в котельній цього будинку. Ніколи йому з підвалу не вибратися. Мабуть, перед країною, що розвивається, слід було б розкривати більш захоплюючі перспективи.

Взагалі, несподівано «палке» для України – двадцятирічного «ювіляра» Чорнобильської катастрофи – прагнення масштабно розвивати атомну енергетику, наводить на думку, що сама ця ідея є не що інше, як стратегічне напрацювання ідеологів «великого бізнесу». Вони добре розуміють – на відміну від керівників держави, – що «золота жила», успадкована ними ще від епохи сталінської індустріалізації, неминуче вичерпається, і завчасно готують для себе благодатний ґрунт. Інтереси України, як держави, також як і її населення їх при цьому зовсім не турбують.

Біомаса. Цей термін, цілком нормальний в екології, порівняно недавно був «укинутий» кимось з олігархів в наш сучасний політичний лексикон як визначення деякої пасивної, умовно кажучи «другосортної», хоча і найбільш численної частини населення. Це було сприйнято, і цілком резонно, як відвертий цинізм, але нам до цього не звикати. Тим більше, що термін «біомаса» абсолютно еквівалентний за змістом дуже звичному нам з «дитячих років» соціалістичному терміну «трудящі маси», який анітрохи не менш цинічний, хоча ми цього і не помічаємо. І один, і другий терміни визначають людей як знеособлену масу, що служить всього лише «робочим тілом» виробничих процесів, на зразок того, як водяна пара служить «робочим тілом» парової машини. Відповідно до марксистської доктрини, що реалізувалася в нашому «минулому житті», свідомість трудящих мас визначається їх буттям. Це фундаментальне для марксистів положення абсолютно некоректно логічно, бо принципово виключає взагалі можливість будь якого прогресу. Справді, як можна змінити буття, якщо не усвідомити спочатку необхідність і можливі шляхи його зміни? Реальний прогрес людства – це реалізація протилежного принципу, а саме, свідомість людей (не мас, а саме людей) визначає, зрештою, їх буття. На те вони і є Homo sapiens, тобто Людина розумна. Формула Маркса дійсна тільки за умови, що рівень буття «трудящих мас» свідомо підтримується правлячим шаром ледь-ледь на межі терпимого. Таким «суспільством» легко керувати – воно поглинене сьогоденними проблемами існування, смиренно чекає милостей зверху і дуже боїться прогнівити владу. Радянське суспільство було побудовано саме за таким принципом. Як, втім, і староєгипетське – ще до того, як були винайдені гроші[2]. На жаль, нинішня українська держава дуже неохоче розстається із спадщиною свого недавнього минулого.

Проте є одна істотна відмінність у становищі «трудящих мас» в Радянському Союзі і «біомаси» в нинішній Україні. Для Радянської держави трудящі маси були стратегічно важливим компонентом. По-перше – як кінцевий рівень реалізації влади, бо будь-яка піраміда влади повинна мати під собою достатньо широкий базовий шар, що взагалі не володіє ніякою владою. По-друге – для легітимізації власного існування: трудящі маси завжди голосували за улюблену владу дружно й з 99.9-відсотковим результатом. По-третє – трудящі маси були необхідні Радянській державі як «робоче тіло», що приводить в дію його дуже неефективну промисловість. По-четверте – трудящі маси становили майже невичерпний стратегічний резерв «гарматного м’яса» для військової машини Радянського Союзу. За сукупністю всіх цих причин Радянська держава певною мірою піклувалася про трудящі маси, прагнучи підтримувати їх життєвий рівень у межах, що не викликають активного незадоволення. Тим паче, що це «турбування» постійно використовувалося як одне з ключових гасел комуністичної ідеології усередині країни і пропаганди її соціальних «досягнень» за рубежем.

Коли епоха комуністичного правління скінчилася, і Радянський Союз розпався, становище трудящих мас істотно змінилося, зокрема в Україні. Скасувавши ідеологічні передумови, влада (в основному – та сама колишня, але в іншому обличчі) зняла із себе тягар турбот про трудящі маси, надавши їм можливість виживати, як вийде. Вийшло, зрозуміло, дуже по-різному, у більшої частини населення – дуже погано. Що, втім, для багатьох політиків, особливо лівої орієнтації, навпаки, навіть дуже добре, оскільки забезпечує живильне середовище їх власного існування й чудовий матеріал для соціальної демагогії. Разом з тим це зовсім непогано і для політичних сил, що купчаться біля протилежного полюса, у свиті привілейованого «великого бізнесу». Саме звідти, як відомо, в 2005 році пролунала погроза використання «біомаси» для надання тиску на уряд.

Торгівля «живим товаром» «Біомаса» використовується в нашій країні не тільки як легко керований матеріал в політичних «іграх», але і як предмет експорту, що забезпечує значну частку національного доходу. Країна фактично торгує своїм «тілом», своєю «біомасою». Відносно невелика доля цього торгівельного потоку реалізується нелегально і в основному самодіяльно, з використанням традиційних, дуже старих технологій. Проте, вона забезпечує нашій країні одне з перших місць в світі по поставках фахівців «найдавнішої» професії. В цьому секторі економіки зайнято декілька сотень тисяч жінок, які не прислухаються до фарисейських закликів «кохатися» і їдуть для професійної діяльності в інші країни. Імідж України це, звичайно, не прикрашає, але моралізувати з цього приводу було б щонайменше фарисейством. Набагато чесніше було б з’ясувати і, може бути, спробувати усунути причини, що роблять цей специфічний рід діяльності настільки «популярним». Жодного разу, однак, не доводилося чути, щоб держава приклала до цього хоч щонайменші зусилля.

Трохи менш очевидне питання з напівлегальним потоком торгівлі «живим товаром». Йдеться про гастарбайтерів, або, в українському варіанті, «заробітчанах». У цій якості за межами України працює декілька мільйонів її громадян, аж ніяк не самих ледачих або бездіяльних. Своїй країні їхня енергія і здібності виявилися непотрібними, й вони змушені продавати їх на стороні, природно – задешево. Для себе вони за межами своєї країни дещо заробляють, приносячи, одночасно, дохід, вірогідно чималий, своїм закордонним роботодавцям. Нерідко можна почути, що праця заробітчан корисна й для економіки України в цілому, оскільки вони привозять зароблені гроші додому. Це, звичайно, лукавство, щоб не сказати брехня. Гроші з-за кордону деякі з них дійсно привозять, але витрачають їх тут переважно на покупку імпортованих товарів, оскільки вітчизняних прийнятної якості не знаходять (за винятком продуктів харчування). Таким чином, і заробляючи гроші за кордоном, і витрачаючи їх на батьківщині, вони підтримують, в остаточному підсумку, чужу економіку, а зовсім не економіку своєї країни.

Не менш лукаві (або наївні) розмови про те, як наші громадяни, заробивши гроші за кордоном, повернуться на батьківщину для того, щоб організовувати тут свій бізнес. Нічого подібного не відбувається і відбуватися не буде. Будь-який наш співвітчизник, достатньо активний і кмітливий для того, щоб добитися успіху в капіталістичній європейській країні, безумовно добре розуміє, що в рідній країні, наскрізь корумпованій і «кланизованій», йому нема чого робити .

Таким чином, масове явище «заробітчанства» – це для України пряма втрата величезного творчого потенціалу. Не можна будувати свою оселю, відправляючи найбільш активних працівників в найми до сусідів. Влада країни час від часу, звичайно – перед виборами – декларує про свої наміри сприяти легітимізації становища наших нелегальних заробітчан за кордоном, але не було за 16 років випадку, щоб влада доклала хоч найменших зусиль до того, щоб зробити непотрібним для своїх громадян заняття цим промислом, досить принизливим, треба помітити, не тільки для них, але і насамперед для України.

Але і це ще не все. Найпотужніший потік «живого товару» тече по цілком легальних каналах. На чужу економіку працюють не тільки кілька мільйонів заробітчан, але й ще більша кількість мешканців України безпосередньо тут, в своїй країні. Їм для цього не потрібно їхати в Росію, Португалію або Туреччину. Можливість задешево продати свою працю і свою долю, так само як і долю своїх дітей, надається їм і на батьківщині. Це «щастя» дарують їм наші привілейовані галузі промисловості, які мають нагоду експортувати свою продукцію тільки завдяки колосальній – в 10–20 разів – різниці в оплаті праці в нашій країні й у тих країнах, куди ця продукція надходить. Зрозуміло, ці галузі, вірніше – їхні власники, цілком природно зацікавлені в тому, щоб ця різниця зберігалася якомога довше. Експорт сировини, металу й іншої продукції, виробленої з витратою великої кількості малокваліфікованої й низькооплачуваної праці, є не що інше, як замаскована, хоча і цілком легальна форма торгівлі віртуальним «живим товаром». Експортні галузі, що живуть (і жиріють) на цих потоках «живої сили», замикають, по суті, чужі економічні цикли, забезпечуючи інші країни дешевою сировиною і додатковим ринком збуту для їхніх товарів.

Наявність потоків «живого товару» у всіх перерахованих його формах можна б було вважати явищем тимчасовим, перехідним, і тому в якійсь мірі терпимим, якби воно супроводжувалося зменшенням «рушійної сили», що породжує ці потоки, тобто щоб відбувалося зближення якості життя у нас і там, куди ці потоки спрямовані. Природно, за рахунок поліпшення якості життя у нас, а не за рахунок погіршення «у них». Якби такий ефект мав місце, то й потоки поступово б вгасали. Насправді нічого подібного не спостерігається; наше положення в економічному рейтингу залишається стабільним десь в його «хвості», по сусідству з Парагваєм, Єгиптом і Гондурасом, тоді як потужність потоків «живого товару» анітрошки, вочевидь, не знижується. Зате явно спостерігається інший ефект – наростання ступеня економічної нерівності в країні за рахунок прискореного збагачення дуже вузької верстви населення. З усіма наслідками, що з цього випливають.

Нерівність

У всякому суспільстві завжди має місце нерівність в розподілі доходів. Є багаті люди, є менш багаті, а є й бідні. І їх чимало. Нерівність сама по собі не є, однак, якоюсь «вадою» суспільного ладу. Вона неминуче породжується самим процесом функціонування економіки й у той же час є рушійною силою, що спонукує людей до економічної активності[3].

Загальну картину розподілу доходів в суспільстві можна представити наочно графіком, на горизонтальній осі якого вказується порядковий номер у рейтингу, починаючи від самої багатої людини і кінчаючи найбіднішою, а на вертикальній осі – відповідні величини доходу. Такий графік показаний нижче.

У відносно стабільних суспільствах, які достатньо тривалий час не зазнавали серйозних економічних або політичних потрясінь, графік розподілу доходів має в своїй основній частині вид похилої прямої лінії. На рисунку приведений як приклад такий графік для Сполучених Штатів 2002 року. Цілком очевидно, що позиції в лівій частині графіка, ближче до початку координат, в матеріальному відношенні привабливіші, чим позиції в правій частині, що відповідає області низьких доходів. Нахил лінії розподілу визначає рівень мотивації, що спонукує людей докладати зусилля для того, щоб переміститися наскільки вдасться вліво, ближче до перших номерів у рейтингу. Чим крутіше нахил лінії, тим сильніше мотивація, і навпаки, якщо лінія розподілу має дуже малий нахил, то, власне, і старатися нема чого, оскільки зсув у рейтингу в цьому Таким чином, нахил лінії розподілу визначає напруженість ділової активності й конкуренції в суспільстві.

Розподіл доходів у США і в Україні

У стаціонарних умовах існування суспільства нахил лінії розподілу може приймати значення тільки між нулем і одиницею. Нижня межа відповідає граничному комуністичному ідеалу загальної рівності, але одночасно це означає і загальну апатію суспільства через відсутність мотивації до якої-небудь економічної діяльності. В протилежному випадку, при дуже великій крутості лінії розподілу, непомірно зростає різниця між вищим і нижчим рівнем доходів, що неминуче веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві.

Два «полюси» нерівності – бідність і багатство – дуже несиметричні стосовно середньої величини доходу. Рівень бідності не може бути нижче середнього доходу більш ніж у декілька разів, в 2–3, у самому крайньому випадку у 5–10 разів. Межа лімітована фізичною можливістю виживання. На відміну від бідності, рівень багатства нічим, у принципі, не обмежений. Максимальний рівень доходів може перевищувати середній дохід в 10–100 тисяч разів і більше. Чим крутіше лінія розподілу, тим більше ця різниця. Відповідно, тим більша частка загального національного доходу країни концентрується в руках дуже вузького соціального шару. У той же час, тим більша частина населення має доходи нижче середнього рівня. Навіть у самих егалітарних суспільствах не менше двох третин населення мають доходи нижче середнього, а при крутості 0.7 частка таких людей досягає 85%.

У країнах з розвиненою і стабільною економікою встановлюється деякий компромісний нахил лінії розподілу, при якому забезпечується достатньо висока ефективність економіки й разом з тим не виникає помітної соціальної стурбованості суспільства. Звичайно це демократичні країни. Характерна для них величина нахилу лінії розподілу лежить в межах приблизно 0.35–0.5 – вищі значення в більш типових «капіталістичних» країнах, таких як США, нижчі – в більш «соціалістичних», таких, наприклад, як Швеція.

Від крутості функції розподілу залежить не тільки характер економічних відносин в країні, але і її соціально-політичний стан. Якщо крутість лінії розподілу істотно більше вказаних значень, досягаючи, наприклад, значень 0.7–0.8 або більше, то ні про яку демократію в таких країнах мови бути не може. В подібних випадках в країні реалізується тісне злиття державної влади і економічної потужності вузького соціального шару, що володіє більшою частиною національного багатства. Лінійна на основному своєму протязі функція розподілу, така, наприклад, як показана на приведеному вище рисунку для США, характерна для сталих суспільств. Вона свідчить про те, що велика частина населення, що одержує доходи, функціонує як суб’єкт єдиного економічного механізму, загального за принципом своєї дії як для тих, чиї доходи не перевищують пари тисяч доларів на місяць, так і для тих, у кого вони в 10000 разів більше. Положення в Україні зовсім інше. Лінія розподілу доходів поза сумнівом має явно виражений двофазний характер, як показано на рисунку. На відміну від графіка для США, побудованого на підставі офіційних даних, графік для України побудовано на основі наближених оцінок, оскільки офіційних даних з такого «делікатного» питання знайти не можна. Тим паче, що більше 50% економіки перебуває «у тіні».

Взагалі кажучи, двофазна лінія розподілу доходів виникає практично у всіх випадках, коли суспільство стає об’єктом якого-небудь соціального або іншого катаклізму, наприклад, війни, революції, перевороту, невдалої реформи і т.п. У такі періоди стрімко зростають доходи вузького суспільного шару, що зумів скористатися несподівано виниклими можливостями, і спадають доходи основної маси населення. Функція розподілу стає двофазною і складається з дуже крутої початкової ділянки і пологого продовження. Саме такий приклад являє собою Україна. У суспільствах достатньо активних і здатних до самоорганізації така двофазна функція розподілу є тимчасовою і, як правило, досить швидко трансформується в пряму лінію з однаковим нахилом майже по всій довжині, тобто перетворюється на однофазну. Так, у багатьох країнах Європи, сильно зруйнованих під час війни, процес вирівнювання функції розподілу, супутній процесу відродження економіки, практично завершився протягом яких-небудь 5–7 років. Україна в цьому відношенні виявляє собою протилежний приклад – за 16 років державної незалежності ніякої тенденції до вирівнювання функції розподілу не спостерігається. Навпаки, саме перша, крута ділянка функції розподілу, що відображає доходи найбагатшої частини населення, зростає значно швидше, ніж підвищується середній дохід. Суспільство, таким чином, не еволюціонує до якогось, умовно кажучи, «рівноважного» стану, а навпаки, поляризується. Для України це вкрай тривожний симптом[4]. Він свідчить про те, що суспільство, точніше – населення України, неухильно розшаровується на дві фази, що не змішуються, на два класи – якщо комусь цей термін більш звичний – дуже вузький, але володіючий всією країною «клас» господарів життя, і «біомасу» – всю решту її населення. Формування так званого «середнього класу», на який у нас прийнято покладати великі надії, в українському суспільстві з чітко вираженою двофазною структурою розподілу доходів неможливо. Та його частина, котру дуже ретельно просувають на роль «середнього класу», насправді таким не є, а представлена, здебільшого, освіченими людьми, що свідомо обслуговують перший (надбагатий) клас суспільства, додаючи йому деякого цивілізованого лиску.

Психологія

Однозначно визначити нинішній морально-психічний стан нашої країни дуже непросто, якщо взагалі можливо. Цілком очевидні ознаки шизофренії, тобто роздвоєння національної «особистості»: Захід–Схід, ЄС–ЄЕП, Росія–Європа, капіталізм – соціалізм, помаранчевий – біло-блакитний і т.д. Це вже навіть не роздвоєння, а розчленовування на безліч гілок і дрібних гілочок, тобто, по суті, розпад національної «особистості». Цілком достовірним симптомом такого розпаду є, зокрема, наявність 130 з гаком політичних партій, кожна з яких обіцяє вести Україну до майбутнього щастя єдино вірним, відомим тільки їй шляхом. Ця величезна кількість партій вважається у нас проявом демократії, хоча насправді вона свідчить зовсім про інше – про глибоке ментальне неблагополуччя суспільства.

Дуже тривожною ознакою є те, що процес розпаду національної свідомості носить прогресуючий характер. Так, цілком однозначна орієнтація населення України, продемонстрована історичним референдумом 1 грудня 1991 року, за минулі 16 років майже розпливлася: кількість людей, що зберегли прихильність ідеї дійсної незалежності своєї країни скоротилася щонайменше вдвічі, тоді як кількість супротивників цієї ідеї зросла у декілька разів. По сукупності безлічі ознак, що особливо наочно виявляються в періоди, близькі до виборів, нинішній морально-психологічний стан України можна охарактеризувати як хиткий, розгублений і нервозний. Він дуже легко може привести країну на грань національної катастрофи.

Є декілька причин явно вираженої поляризації суспільства по «географічній» ознаці Схід-Захід. Певну роль тут, звичайно, грає етнічний склад різних регіонів України і особливості їх історії. Важливішим, проте, є не «просторовий», а «часовий» чинник, а саме – назад або вперед, в минуле або в майбутнє. В минуле багатьох людей тягне мрія про стабільність, хоча насправді це всього лише ностальгія по чомусь звичному, що представляється за давністю років у рожевому кольорі. По суті, ця мрія – це синдром «радянської людини», яка привчена до життя без резерву – «від авансу до получки» і, відповідно, панічно боїться яких-небудь несподіваних «збоїв» в цьому примітивному життєвому циклі. Навпаки, шлях уперед, в майбутнє, є чреватим невизначеністю і невідомістю, а головне, він вимагає від людей відповідальності, що для нашого народу вкрай незвично. Взагалі кажучи, боязнь нового і тяга до звичного – це природний, біологічно обумовлений комплекс, що в нашому випадку утворився і генетично закріпився багатьма століттями несамостійного існування народу. Явище, по суті добре відоме в етологіі, науці про поведінку тварин. Навіть самі «дикі» хижаки, скажімо, вовки або тигри, якщо вони з юного віку вирощені в неволі, зовсім не «біжать у ліс», коли їм така можливість надається, а тиснуться до своєї звичної клітки. Орієнтація в майбутнє вимагає від людини (і суспільства) більшої психологічної напруги, ніж орієнтація назад. Вона вимагає готовності йти на ризик, брати на себе відповідальність, ставити перед собою не тільки сьогохвилинні, але і віддалені цілі.

Обидва основні вектори – консервативний і прогресивний – в тій або іншій пропорції властиві будь-якому суспільству, але від того, які ці пропорції, залежить курс розвитку суспільства. В Україні консервативний вектор психологічної установки населення в надзвичайній мірі посилюється консервативною орієнтацією «великого бізнесу», який успадкував матеріальну базу радянської важкої промисловості і прагне якомога довше зберігати для себе можливість її експлуатації. Не чинить скільки-небудь ефективної протидії консервативним тенденціям населення й державна влада, яка пов’язана з великим бізнесом тісними узами і так само, як і останній, у значній мірі успадкована від минулого, не тільки персонально, але і за своїми уявленнями і традиціями. Нарешті, дуже важливим чинником, що орієнтує масову свідомість населення України «назад, у минуле», є цілеспрямована активність колишньої метрополії.

Корупція

Корупцію як явище прийнято звичайно відносити до категорії моралі, ось, мов, трапляються ж люди якісь такі не дуже хороші або зовсім нехороші, нечесні, хабарі беруть своїми руками; треба пояснювати їм, що це, мовби, недобре, виховувати їх треба, у крайньому випадку навіть карати (зрозуміло, якщо розмір хабара невеликий). Такого роду умовляння ведуться постійно, але ні до чого не ведуть – це ясне всім. Всі 16 років нашої новітньої історії обіцянка «боротьби з корупцією» є неодмінним компонентом передвиборчих програм всіх, мабуть, без винятку кандидатів на будь-які державні посади, насамперед, звичайно, на посаду президента. Результатом «боротьби», однак, є зовсім не викорінювання цього пороку, а тільки його вдосконалення. Повна безплідність боротьби з корупцією цілком закономірна, тому що корупція в нашій країні – це не моральна категорія, не «зіпсованість нравів», а системна властивість нашого державного і економічного механізму, отримана в спадщину при самому народженні України.

Корупція є не що інше, як конвертація влади в гроші. Події кінця вісімдесятих років минулого століття, що привели до розпаду Радянського Союзу і відбрунькування від нього України, можна розглядати як свого роду «великий корупційний вибух» – практично миттєве (за історичними мірками) перетворення влади у власність. В соціалістичному Радянському Союзі основною реальною цінністю була влада як така, влада партії і партійно-господарської номенклатури. Сукупність матеріальних благ, доступних конкретній людині, знаходилася в повній відповідності з обсягом її влади. Коли крах соціалістичної системи, що невблаганно насувався, став очевидним, партійно-господарська номенклатура, що керувала всім господарством країни, знайшла для себе непоганий вихід. Щоб не загинути під уламками системи, що обвалюється, вона організувала великий корупційний переворот, який дозволив їй якісно змінити свій статус – перетворитися з керуючих господарством країни у власників всього, що в ній є цінного. Народ теж одержав свою частку – зношений житловий фонд і фантики, тобто «майнові сертифікати», – і залишився задоволений, втім, тільки на деякий час, поки не почав потроху розуміти, що його добре «обдурили».

Корупція, тобто перетворення влади в гроші, принципово відрізняється від торгівлі якимись матеріальними цінностями, картоплею, наприклад, або, скажімо, діамантами. На відміну від тривіальної торгівлі, при конвертації влади в гроші кількість продаваного матеріалу, тобто влади, не зменшується, а навпаки, може навіть зростати. В усякому разі, організатори корупційного перевороту в основному зберегли і навіть примножили свою владу і ось вже 16 років, укупі із заповзятливими «самоучками», що поповнили їхні лави, правлять країною відповідно до своїх, вельми специфічних уявлень про людські цінності і про моральні засади.

Україна, як побічний продукт і уламок великого корупційного вибуху Радянського Союзу, насичена корупцією настільки, що явище це вже навіть не сприймається як порок, а скоріше як сумна, але звична і неусувна норма нашого життя. Викорінити корупцію зусиллями корумпованих структур або органів – а інших у нас немає – це задача зрідни тій, яку відомий барон геніально вирішив, витягнувши себе з болота за волосся. Повторити його подвиг навряд чи можливо, але, з іншого боку, пообіцявши таке видовище виборцям, цілком можна розраховувати на залучення додаткових голосів. Мабуть, жодна з наших численних партій не ігнорує таку можливість, демонструючи тим самим, що корупція насправді дуже корисна, навіть життєво необхідна для функціонування нашого нинішнього «політикуму».

За рівнем корумпованості Україна займає серед інших країн цілком «гідне» місце – поруч з Нігером, Суданом, Гондурасом, Зімбабве, і, між іншим, з Росією теж. Transparency International[5] оцінює рівень корупції в Україні величиною 2.6 бала за 10-бальною шкалою, що відповідає 113-му місцю із 159. Це дані за 2005 рік; роком раніше ми були ще далі – на 128-му місці. Неважко уявити, що потенційному зарубіжному інвесторові є над чим замислитися, перш ніж зупиняти свій вибір на Україні.

Менталітет

У нашій країні практично всі «ігри» політиків, спекуляції «професіоналів» і очікування широкої публіки зав’язані на економіку, тобто на той самий «предмет», який ось вже 16 років перебуває в досить жалюгідному стані. Роль економічних чинників у процесі становлення країни, що здобула політичну незалежність, поза сумнівом дуже велика, але визначальними виявляються все ж таки не вони, а чинники морально-психологічні – в першу чергу, менталітет нації. Якщо нація чітко і недвозначно націлена на те, щоб самостійно, своїми руками і своїми мозками, долаючи всі труднощі і спокуси, створити для себе гідні умови існування і домогтися шановного положення серед інших націй, вона цього зрештою доможеться. Якщо ж нація виявляється нездатною сформулювати і неухильно добиватися своїх власних, достатньо певних і довгострокових цілей, то їй нема на кого, окрім самих себе, нарікати за свою долю – вона одержує те, чого заслуговує. І якщо говорити про Україну, то їй доведеться змиритися з тим, що неодмінно знайдеться хтось, хто зуміє поставити на службу своїм інтересам ті якості, що їх український народ із зворушливим розчуленням вважає своїми головними чеснотами, а саме, терпіння і працьовитість. Ці якості, звичайно, цінні, але якщо вони не доповнюються цілеспрямованістю і волею, то вони перетворюють народ усього лише в матеріал, зручний для використання, в «біомасу».

Менталітет народу – це дуже складний і багатофакторний комплекс, в якому сплетені у вузол, що не піддається розчленуванню, переважні уявлення, звичаї, традиції, особливості поведінки. Менталітет формується всією історією народу і, у свою чергу, щонайпотужніше впливає на те, яким в остаточному підсумку виявляється весь хід цієї історії. Важливим компонентом менталітету нації є її самооцінка – уявлення нації про те, на що вона здатна, в чому вона може на рівних змагатися з іншими націями або навіть перевершувати їх, які характерні риси нація собі приписує, а які, навпаки, прагне не помічати або взагалі відкидає.

Дуже поганою особливістю менталітету українського народу є те, що такі поняття, як національна гідність, національна гордість (не так важливо, виправдана чи не дуже), почуття власної гідності окремого громадянина, займають дуже низьку позицію в шкалі цінностей суспільства. Зневажливі, а часто і просто образливі вислови і дії з боку інших держав або їх представників на адресу України, як правило, викликають лише дуже мляву або взагалі не викликають ніякої реакції ні з боку громадян, ні з боку офіційної влади. Не викликають адекватної реакції і образливі заяви своїх представників влади. Приміром, такі епітети, як «бидло» і «козли», аж ніяк не викликали бурхливої реакції, а всього лише ввічливе заперечення, мов ми і не те, і не інше, і до того ж нас багато… Тим часом автор цих образливих висловів (В. Янукович) благополучно одержав майже половину голосів виборців. Інший приклад – обіцянка Президента, що «багаті допоможуть бідним». Заява, по суті, зовсім цинічна. Вона принижує людську гідність громадян, що опинилися у важкому життєвому становищі, оскільки означає перетворення їх із суб’єкта обов’язкової державної допомоги в жебраків. Наш народ, одначе, виявився зовсім несприйнятливим до таких нюансів і нічого принизливого для себе в словах президента не помітив, як не помітив і його очевидного наміру скоротити таким дешевим прийомом витрати держави на допомогу своїм бідним громадянам.

Нагадаємо для контрасту: коли у скрутному становищі опинилася Америка, її президент Франклін Рузвельт пояснив своїм багатіям трагізм ситуації, але коли ті виявили готовність допомогти бідним, сказав їм приблизно наступне: «Ні, я не дозволю вам псувати свій народ. Народ повинен зберегти самоповагу. Люди повинні знати, що вони заробляють собі на життя своєю працею, а не задовольняються чиєюсь милістю. Отже, дайте людям не подаяння, а гідно оплачувану роботу, навіть якщо вам вона не потрібна». І американські багачі погодилися, як змушені були погодитися і з введенням прогресивного податку, що досягав для найбагатших 80–90%.

Не можна залишити без уваги одну надзвичайно небезпечну особливість менталітету нашого народу, яка зрештою веде його до вельми жалюгідного фіналу. Справа в тому, що ми буквально щодня переконуємося у своїй повній бездарності. Ми, виявляється, ні на що не здатні, окрім грубої, малокваліфікованої роботи. Погляньте навколо себе в будь-якій ситуації – на роботі, удома, в крамниці, де завгодно. Нас скрізь і усюди оточують плоди чужої роботи. Ми варимо борщ в імпортній каструлі, миємо руки імпортним милом, пишемо на імпортному папері імпортною ручкою, чистимо зуби імпортною щіткою і пастою, вся побутова техніка у нас імпортна, одяг і взуття в значній мірі теж імпортні. Що стосується товарів високої складності і якості, то тут і говорити не доводиться – всі вони повністю чужоземного виробництва. Все сказане аж ніяк не заклик до ізоляції і замкнутості. У великій кількості іноземних товарів не було б нічого поганого, якби, скажімо, жителі Голландії, Бельгії або хоча б Польщі чи Росії, в свою чергу, так же охоче купували у себе високоякісні товари українського виробництва. Але ж насправді нічого цього немає. Ми практично не виробляємо якісної готової продукції, не те що придатної для експорту, але часто і взагалі придатної для використання за призначенням. Така асиметрія у відносинах з іншими країнами не може не позначатися на менталітеті народу. Дедалі міцнішим стає комплекс національної меншовартості. Ми сприймаємо вже як щось само собою зрозуміле, що, скажімо, вітчизняний комбайн вимагає ремонту раніше, ніж опиниться на ниві, що літак, створений в київському конструкторському бюро Антонова, не полетить доти, поки не стане де-факто російським літаком. Нас не шокує, що, протягнувши через пів країни трубу, наш уряд не в змозі був зміркувати, де у цієї труби вхід, а де вихід. Дякуємо, москвичі пояснили (зрозуміло, як то було вигідно для них). Ми вже привчилися цілком байдуже сприймати безліч інших подібних фактів і подій, які, взагалі кажучи, принизливі для народу, що претендує на самостійність. Особливо тяжкої руйнації менталітет народу України зазнав внаслідок проведення так званої «стратегії багатовекторності», від якої країна і зараз, по суті, не позбавилася, незважаючи на те, що її автор залишив політичну арену.

Внутрішня переконаність у власній нездатності, що цілеспрямовано виховується в народі тими, для кого цей самий народ всього лише «біомаса», поширюється рівною мірою і на сферу політичного життя. Ми, в більшості своїй, переконані, що не в змозі активно впливати на долю своєї країни і безвільно віддаємо її на відкуп тим, хто безцеремонно й безвідповідально розсипає незбутні передвиборні обіцянки. І чим більш зухвало це робиться, тим з більшою готовністю ми їм віримо, навіть не намагаючись хоч трошки замислитися і спробувати зрозуміти, що за цими обіцянками криється. Взагалі ми дуже не любимо думати, та і не дуже уміємо – досвіду, до того ж, немає ніякого. Ми більше спеціалізуємося щодо емоцій. Ми зовсім не вміємо дискримінувати демагогію й логіку. В результаті ми «маємо те, що маємо» – ми щоразу маємо такий уряд, якого заслуговуємо. І добре знайомі, однотипні і вельми обридлі за 16 років фігури на політичному Олімпі країни практично не викликають у нас реакції відторгнення, тоді як до всього нового ми відчуваємо глибоку недовіру. «Природний добір» в нашому політичному житті відбувається абсолютно протиприродно – не за принципом «кращого з кращих», а скоріше «хоч би не найгіршого з свідомо поганих». У результаті такого перекручення самого принципу добору він не тільки не сприяє «покращанню породи» народних обранців, але скоріше навпаки. Навіть президенти країни, як вважається «демократично» обрані, разюче швидко проходять шлях: перший – від інавгурації до відставки, другий, відповідно, до збудження загальної ненависті, третій – до повної втрати довіри і поваги. Усього шістнадцяти років виявилося достатньо, щоб навіть сам інститут президентства в нашій країні був, по суті, повністю скомпрометований. Вражаючий, але дуже тривожний і сумний факт, проте все-таки це факт: 46.5-мільйонна країна виявляється нездатною висунути зі своєї маси особистість, лідерство і авторитет якої вона б достатньо одностайно визнала. Втім, самооцінка наших людей настільки низька, що вони, в більшості своїй, взагалі не вірять в таку можливість. Широко розповсюдженою є думка, зовсім безплідна і тупикова: «та, всі вони такі!». І якщо всупереч усьому на політичному обрію з’являється хтось «не такий», особистість, що яскраво виділяється на звичному тлі, то сприймають його (її) більше з недовірою, ніж з підтримкою. Ще Михайло Грушевський колись відзначив цю аномалію менталітету, властиву українцям: «…підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди – не їх діло, вони тримаються гасла: „моя хата с краю“, беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужій, і коли свій поляже – справляють йому похорони і записують до національних святців…».

«Хай буде мені соромно!»

Почуття національної солідарності, самоповаги і гордості за свою країну – це абсолютно необхідні компоненти менталітету будь-якого народу, що претендує на те, щоб займати гідне місце серед інших самостійних народів. Якщо ці почуття й переконання подавлені або виражені дуже мляво, то шанси такого народу на досягнення бажаної мети стають вельми ілюзорними. Замало, проте, мати або навіть демонструвати почуття національної гордості. Воно виявляється недіючим і навіть фальшивим, якщо в менталітеті народу, як і в свідомості окремої людини, відсутня неодмінна додаткова компонента, а саме – здатність до відчуття сорому . Почуття честі і гідності, з одного боку, і здатність відчувати сором – з іншого, невіддільні: якщо ця здатність атрофована, то ні про яку честь і гідність казати не доводиться. Це стосується як окремої людини, так і нації у цілому.

Колись давно в Київській Русі існувала сувора клятва: «Хай буде мені соромно!». Це свідчить про те, що в ту добу громадянам Київської Русі було властиве розвинене почуття честі і відповідальності. Клятву вони сприймали дуже серйозно і прагнули не допускати вчинків, за які їм було б соромно. На превеликий жаль, доводиться визнати, що з часів Київської Русі, а особливо за декілька століть існування у складі Російської імперії, моральний дух народу піддався глибокій ерозії. Нічого дивного в цьому, взагалі кажучи, немає. Високі моральні якості – честь, гідність, почуття відповідальності, так само як і здатність відчувати сором за свої погані вчинки – все це духовне надбання вільних людей і вільних народів, або, щонайменше, таких, що активно домагаються свободи. Рабам, кріпакам, підневільним, васалам, що добровільно віддалися під чиюсь «руку», всі ці якості не властиві – вони відповідальності за своє життя не несуть і сподіваються на милості володаря. Їм досить культивувати смиренність, готовність до слухняності й вважати терпіння майже національною чеснотою. Ось так і нам, в більшості своїй, ні за що не соромно і ні в чому ми не винні.

А тим часом приводів для того, щоб відчувати пекуче почуття сорому, у нас більш ніж достатньо. Нам повинно бути соромно, навіть дуже соромно за те, що добровільно віддали своє майбутнє, долі своїх нащадків на багато поколінь уперед в обмін за якусь сьогохвилинну короткострокову вигоду, до того ж зовсім не зрозуміло чию. Соромно за те, що, відмовившись, по суті, від відповідальності за свою долю, ми проіснували на території Європи майже чотири століття так, начебто нас і зовсім серед її народів не було. Спробуйте оцінити внесок України в світову науку, культуру, цивілізацію, тільки об’єктивно, не приписуючи Україні заслуги і досягнення тих її синів, вихідців з України, які змогли реалізувати свої здібності і зробили щось значне, але не в своїй батьківщині, а тільки вибравшись за її межі, десь там, в інших краях, задля слави і на користь інших суспільств. Чесна і неупереджена оцінка нашого реального національного внеску вийде, на жаль, жалюгідною.

Соромно, але заради справедливості доводиться визнати, що майже впродовж чотирьох століть народ, по суті, і не докладав скільки-небудь серйозних зусиль для здобуття незалежності. І не сформувалася у нього своя еліта, яка послідовно вела б народ до незалежності. Спроба скористатися доброю нагодою в 1918 закінчилася, як відомо, безславно; чим завершиться нинішня, вже дуже тривала – сказати із упевненістю не можна.

Соромно, що протягом півтора десятка років державної незалежності ми неухильно посідаємо останні, або, в усякому разі, дуже далекі місця в рейтингах за всіма показниками, по яких бажано бути попереду, і навпаки, перші місця за показниками, які нашу країну зовсім не прикрашають.

Поглянувши на таблицю, що наведена нижче, й порівнявши наші «успіхи» за десять років із тим, чого домоглися інші країни, просто неможливо не відчути сорому за свою країну – чому ж це вона така жалюгідна і безпорадна, нездатна зрушитися з місця? Це що – наша вроджена вада? Що ж, ми, як нація, від природи такі безталанні, що ніяк не можемо «дати собі ладу»?

Країна

ВВП, $ US

Приріст ВВП

1995 р.

2005 р.

$ US

%

Україна

 910

1520

 610

 67

Грузія*

 480

1350

 870

181

Албанія

 650

2580

1930

297

Болгарія

1370

3450

2080

130

Литва

2010

7050

5040

251

*Грузія – зростання, в основному, за останні 3 роки

Соромно протягом багатьох років дивитися той самий спектакль, що фальшиво грається тими самими, дуже поганими, проте дуже добре оплачуваними і до того ж ще непогано підробляючими при нагоді продажем своїх голосів акторами, що спеціалізуються, майже всі поголовно, на амплуа безкорисливих захисників наших прав, свобод і благополуччя.

Соромно залишатися безпорадними перед напором невтримного грабунку країни, що дійшов вже до рівня скверів, парків, дитячих майданчиків, житлових приміщень.

Соромно бачити, як держава на ім’я Україна, що ще не зміцніла і не показала себе гідною увійти до сім’ї європейських держав, перетворюється на допоміжну структуру по обслуговуванню так званого «великого бізнесу», а по суті – олігархічних кланів, що привласнили всю нашу країну.

Соромно, що ми обираємо президентів, за яких соромно.

Все це – зовсім неповний перелік привидів до того, щоб відчувати сором за свої дії, за дії (чи бездіяльність) своїх предків або сучасників. Звільнитися від такого морального тягаря дуже непросто, хоча, хотілось би сподіватися, не абсолютно неможливо.

Щоб відродити в собі почуття національної гідності, а ззовні – повагу світу, треба, щонайменше відмежуватися від бувшої метрополії, настільки впевнено і недвозначно, щоб навіть Росія переконалась, що це вже не декларація, а необоротна дійсність, і назавжди припинила б будь яки зусилля по поверненню України в сферу своїх імперських жадань. До речі, це б і Росії пішло тільки на користь підвищивши її шанси на одужання від застарілої, майже невиліковної хвороби що зветься «імперський синдром».

Не менш важливо, щоб Україна, доки не стало запізно, зробила рішучий стрибок із надмірно тривалої, дуже невизначеної і руйнівної «пострадянської» фази свого існування у якісно іншу фазу активного створення дійсно своєї, нової, власної держави. Якщо це не буде зроблено швидко, Україна так і залишиться пострадянським відламком імперії.

Важко передбачити, якою може бути реакція народу на історичний виклик що виник. Чи спроможеться він на надзвичайні і незвичні для нього зусилля, чи зволіє залишитися у звичній ролі біомаси? Від того, якою буде насправді реакція народу, залежить, чи відбудуться в доступному для огляду майбутньому такі зміни в нашій країні, що дозволять її громадянам із чистою совістю пишатися нею.

Анамнез

Цим медичним терміном називають стислий виклад фактів і обставин життя хворого, що передують його зверненню до лікаря. Анамнез допомагає встановити можливі причини виникнення хвороби і поставити вірний діагноз. Україна хвора; наведений вище набір «аналізів» її стану не залишає в цьому сумнівів. Для того, щоб не тільки зафіксувати цей факт, але й зрозуміти, що ж таке з нею відбувається, як ми дійшли до життя такого, необхідно скласти анамнез – без цього не обійтися.

Перше, що варто відзначити, це сильно затриманий історичний і політичний розвиток. Щонайменше три з половиною століття, тобто приблизно 15 поколінь, прожиті Україною у статусі провінції Російської імперії, залишили незгладимий слід у менталітеті й навіть у генетиці народу. Він не набув щонайменшого власного досвіду самостійного державного життя і, не уявляючи яким воно має бути, досить мляво приймає як щось від нього не залежне ту еклектичну «конструкцію» держави, що ось вже 16 років «будують» його правлячі кола. У цьому відношенні ми демонструємо державний інфантилізм і нагадуємо найчастіше такого собі боязкого великолітнього недоука.

Дивлячись на події нашої новітньої історії якомога об’єктивно, доводиться визнати, що незалежність України не була здобута в кипінні пристрастей і напруженій боротьбі. Насправді «пологи» пройшли цілком спокійно, без «пологових страждань» Втім, навіть і зачаття по суті, не було. Країна з’явилася на світ чисто вегетативним шляхом, «відведенням» (як полуниця на городі). Тоді – 16 років тому – Російська імперія у черговий раз змінювала шкіру, трансформуючись із номенклатурно-соціалістичної в номенклатурно-псевдокапіталістичну. На тлі сум’яття і плутанини, якою супроводжувалася ця трансформація, центральна імперська влада виявилася ослабленою і не спромоглася вчинити опір невгамовному бажанню республіканських партійно-господарських номенклатур привласнити свою частку майна і влади.

Зазначимо до речі, що нинішні зусилля певних впливових кіл, спрямовані на регіоналізацію України, відтворюють той же процес, але на нижчому рівні.

Наївно вважати, що в 1991 році в Радянському Союзі відбулася «демократична революція» і здійснився перехід від соціалізму до капіталізму. У дійсності нічого подібного не було. Точнісінько як міфом, цілим набором міфів, є обвинувачення на адресу Горбачева, Рейгана, Єльцина та інших у тім, що це нібито вони «розвалили» Радянський Союз. Насправді «розвал» Союзу – безпосередня провина КПРС. Вона керувала ним 70 років і зрештою привела на грань катастрофи. Вона ж його і «розвалила». Те, що відбулося в 1991 році, було, фактично, грандіозною акцією по трансформації влади, спланованій у вищих партійно-номенклатурних сферах. Комуністична ідея на той час давно себе скомпрометувала, а ідеологічна верхівка партії остаточно виродилася. Її «другий ешелон» – партійно-господарська й усяка інша номенклатура, вирощена партією і реально керуюча країною від імені партії, усвідомила, що вона цілком здатна обійтися без надокучливої опіки ідеологічної партійної «верхівки» і може, не чекаючи остаточного краху країни, взяти в свої руки, тобто попросту привласнити, все, чим вона дотепер тільки керувала. Ця програма й була реалізована під гомін демократичних гасел. Коли необхідність минула, демократів звідусіль прибрали. Деякі з них самі усвідомили, які життєві переваги можна здобути, своєчасно змінивши свої «демократичні переконання» на якісь інші. Найбільш активних і нездогадливих відстріляли, і все стало «на свої місця». Наступила епоха номенклатурно-олігархічного «керованого капіталізму» і «контрольованої демократії». Відбулася, по суті, чергова реінкарнація традиційної моделі Російської держави, що в різних личинах відтворювалася ще з часів Івана Грозного. Історичні інваріанти цієї моделі: гранична централізація влади, двофазна структура суспільства, абсолютне домінування держави над особистістю (і, відповідно, окремої особи над державою), імперські амбіції як базова ідеологія і стратегічна мета.

Вся ця номенклатурна «перебудова» не обійшлася без ускладнень. Чимала частка «пирога», підлягаючого, за задумом, поділу в своєму партійно-номенклатурному середовищі, опинилася в руках заповзятливих, але для номенклатури чужих і тому не зовсім зручних людей. Так розплодилися олігархи. Відносно цих людей в Росії проводиться політика, яка трохи нагадує сталінське «розкуркулювання» в завершальній фазі НЕП¢у. Зараз, щоправда, олігархам в Росії надається вибір: беззастережна покора, в’язниця або вигнання. В Україні ситуація трохи інша. Слабкіша, ніж в Росії, партійно-господарська номенклатура, що владу в країні тим не менш фактично не втратила, вступила з олігархами в міцний симбіоз, скріплений у багатьох випадках навіть шлюбними узами. Моноліт із грошей і влади, приправлений неабиякою дозою криміналітету, вийшов абсолютно непробивний, і для України це тупик, вибратися з якого їй буде дуже важко, якщо взагалі можливо.

Оскільки Україна «з’явилася на світ» вегетативним шляхом, вона, природно, успадковувала від метрополії весь набір її соціально-політичних «генів». Всі 16 років країна жила за принципом збереження: на головних площах міст зберегли монументи, що вказують шлях кудись туди, куди ми вже вступали і тепер ніяк не можемо витягнути ноги. У коридорах влади зберегли, в основному, кадри, що сформувалися в колишню епоху. Природно, що втратили на цьому дорогоцінний історичний час, ентузіазм і віру.

Україна урочисто проголосила свою незалежність і, здавалося б, повинна була насамперед знайти власний шлях розвитку. Та ні, цього ніяк не відбувається. Ми панічно боїмося викликати невдоволення «Великого Брата». Наші нинішні гетьмани і зараз неодмінно починають свої сеанси правління Україною з явки під благословення оново. Шістнадцять років тому ми неначебто вийшли з «хліва», в якому перебували три з половиною століття, але чи дійсно вийшли, чи тільки виглянули й тепер з побоюванням тиняємося по прилеглому витоптаному майданчику, готові будь-якої хвилини підхопитися назад?

Спроба діагнозу

Отже, загальний стан організму, що зветься Україною, доводиться характеризувати як важкий і хитливий. Було б помилкою намагатися представити справу так, що в цілому «усе на краще в цьому кращому з світів», але, мов, є недоліки в окремих сферах життя держави, а далі навести їхній перелік. Такий перелік, однак, включав би, фактично, всі сфери без винятку, тому що жодна не функціонує задовільно. Насправді має місце загальне глибоке ураження організму, що виявляється безліччю різноманітних симптомів. Основна причина цього абсолютно трагічна. Вона полягає в тому, що нинішня Україна не є, по суті, повноцінною державою, а тільки «макетом» держави. Вона має всі формальні атрибути держави: територію з більш-менш визначеними межами, конституцію, армію, власну грошову одиницю, демократично обраного президента, уряд, законодавчі збори і т.д. Набір атрибутів цілком достатній для формального міжнародного визнання. І разом з тим Україна все ж таки залишається всього лише макетом, «конструкцією», що тільки імітує державний організм, а не самим організмом. Для того, щоб стати повноцінною державою, Україні не вистачає сутностей, на перший погляд ефемерних, не матеріальних, але насправді абсолютно необхідних. Їй не вистачає для цього «душі» – у неї немає ясної загальнодержавної національної ідеї, що поєднувала би більшість громадян незалежно від їхньої етнічної приналежності, у неї немає чітко позначеної довгострокової мети, у неї немає власної стратегії. Усе це, взагалі кажучи, не дуже дивно, враховуючи повну відсутність у нас власного історичного досвіду державності й «вегетативний» спосіб нашого «народження».

Всі ми доволі наївно вважаємо, нібито 16 років тому ми якось так досить спокійно перевели стрілку своєї історії із соціалістичного шляху на капіталістичний. Насправді цього не відбулося. Стати дійсно нормальною капіталістичною країною ми не зуміли, а перетворилися на унікальний бізнесовий полігон – в отаку еклектику «в капіталістичному стилі», скомпоновану з уламків так і недобудованого радянського соціалізму, керовану фактично старою номенклатурою і її прямими спадкоємцями й міцно скріплену клеєм корупції. Будують цей бізнесовий полігон переважно ті ж самі «будівники комунізму», чия попередня конструкція, на будівництво якої було витрачено кілька десятків мільйонів людських життів, так безславно рухнула. При цьому будують вони цю нову конструкцію за своїм розумінням – починаючи не з фундаменту і навіть не з даху, а відразу зі свого пентхауза.

Необхідно абсолютно чітко розрізняти два поняття – капіталізм і бізнес. Капіталізм – це певна економічна система держави. Бізнес – це діяльність людей, спрямована на одержання персональних доходів. У капіталістичних країнах бізнес використовується державою як основний інструмент функціонування економіки. Держава в таких країнах надає всебічне сприяння бізнесу, але тільки доти і лише в тій мірі, поки діяльність бізнесу є корисною для держави, як системи вищого рівня. Інверсія цього співвідношення, тобто перетворення держави в сервісний інструмент бізнесу, веде до фатальних для держави наслідків. В Україні, проте, саме така інверсія і відбувається. Власне, вже відбулася. Бізнес, а точніше так званий «великий бізнес», все більше бере під свій контроль важелі державної влади і використовує їх в своїх цілях. Катастрофічні наслідки цього ми явно відчуваємо у всіх без винятку сферах життя країни, не тільки в економіці й політиці, але й у демографії, культурі, освіті, науці, і т.п. Слід особливо підкреслити, що протиприродна інверсія ролей держави і бізнесу губить не тільки державу, але й бізнес теж. Стан нашої економіки на шістнадцяту річницю незалежності недвозначне про це свідчить.

Відповідно до фундаментальних законів розвитку складних динамічних систем, така ситуація, коли підсистема починає надмірно впливати на систему вищого рівня, частиною якої вона сама є, призводить до хиткості, що загрожує існуванню системи в цілому. В нашому випадку саме система вищого рівня – держава як така, зі своєю економічною стратегією, зовнішньою і внутрішньою політикою, постійно демонструє неприпустиму залежність від своєї підсистеми. Хоча б тим, наприклад, з якою вражаючою послужливістю президент держави докорінним чином змінює курс уряду і сам уряд при перших же ознаках невдоволення з боку «великого бізнесу»[6]. Втім, нічого дивного в цьому немає, оскільки влада в Україні і «великий бізнес» тісно сплетені між собою спільними корисливими інтересами на персональному рівні.

Слід особливо підкреслити, що разом з «великим», в значній мірі тіньовим бізнесом, який сформувався шляхом привласнення матеріальної бази радянської важкої промисловості, в Україні самостійно, хоча й з чималими труднощами, пробивається і «нормальний», творчий в своїй основі бізнес, існування якого тільки і дає надію на можливість змін на краще. Між «великим бізнесом», що одержує свої доходи насамперед за рахунок експорту багатотоннажної грубої продукції, і «нормальним» бізнесом, що працює переважно на внутрішній ринок, є принципова відмінність. Перший об’єктивно зацікавлений в збереженні достатньо низького рівня життя в країні, тому що саме величезна – в 20–30 разів – різниця в оплаті праці в Україні й в розвинених країнах дозволяє йому зберігати конкурентоспроможність своєї продукції на зовнішньому ринку. Навпаки, другий, тобто «нормальний», креативний бізнес, безпосередньо зацікавлений у постійному підвищенні купівельної спроможності громадян, оскільки йому потрібні достатньо забезпечені споживачі його продукції.

Феодалізм у капіталістичних шатах

Проіснувавши півтора десятка років у самостійній державі, природно спробувати зрозуміти, а яким є, власне, соціальний лад нашої країни. Звичайно вважається, начебто до 1991 року ми жили при соціалістичному ладі, а зараз у нас капіталізм, але насправді й те й інше невірно. Те, що в Радянському Союзі вважалося соціалізмом, насправді було унікальним гібридом гіпертрофованої важкої промисловості, орієнтованої насамперед на військові цілі, і соціальної системи, у багатьох відношеннях відтворюючої основні риси соціальної системи древнього Єгипту[7]. Радянський соціалізм можна визначити як «індустріально-давньоєгипетський» соціальний лад. Не треба дивуватися – це дійсно так. Характерні риси радянського соціалізму і давньоєгипетського суспільного ладу, як це не дивно на перший погляд, дуже близькі. Це:

– двофазна структура суспільства при абсолютній централізації влади,

– величезна роль чиновництва і жрецького стану,

– широке використання примусової праці,

– зредукована роль грошей,

– певна доза патерналізму по відношенню до «біомаси», що в нашому випадку офіційно іменувалося «турботою про трудящих», а насправді було необхідно для того, щоб самі ці трудящі були в змозі працювати.

Події 16-ти літньої давнини, що трактуються нерідко як «демократична революція», насправді були всього лише переворотом, підготовленим і зробленим другим ешелоном правлячого класу радянського «безкласового» суспільства – його партійно-господарською номенклатурою. Метою перевороту було перетворення держчиновників, що керували від імені партії всім господарством величезної країни, у власників всього, що тільки в ній було цінного. Як переконували теоретики, явно неефективні керівники негайно стануть дуже ефективними власниками. Безпрецедентна по масштабах кампанія тотального пограбування країни була проведена при активному використанні демократичних і антикомуністичних гасел. Вважалося, що в такий спосіб соціалізм в Радянському Союзі перетворюється на капіталізм. Своєї базової мети – самоперетворення в клас нових власників номенклатура, в основному, домоглася, хоча й не без втрат. Таких, зокрема, як розпад Радянського Союзу; непередбачена поява казна-звідки, не зі свого номенклатурного середовища, дуже спритних конкурентів; загальний господарський і організаційний хаос. В різних уламках Радянського Союзу подальший розвиток подій мав свої специфічні особливості.

Те, що сформувалося в Україні на сьогодні, важко визначити в прийнятих термінах. Радянський «індустріально-давньоєгипетський» соціалізм перетворюється на якусь химеру[8], що сполучає риси феодалізму, капіталізму і релікти радянського, тобто того ж самого індустріально-староєгипетського соціалізму. Феодальна компонента представлена в цій химері дуже вузьким колом неймовірно багатих «власників», що стали такими в результаті привласнення цілих галузей промисловості, наприклад, металургії. Ця компонента суспільства підлесливо іменується у нас «великим бізнесом» і час від часу проголошується мало не «рятівницею» України. Насправді «господарі» або власники – це історично головні дійові особи епохи феодалізму (можновладні барони). Епоха капіталізму наступила набагато пізніше. В розвинених країнах світу капіталісти – це творчий шар суспільства, що створив своєю активною діяльністю багатство своїх країн. На відміну від капіталістів, наші так звані «ефективні власники» нічого корисного не створили. Вони всього лише заволоділи основними багатствами і ресурсами країни і продовжують підбирати залишки й ділити їх між собою, широко використовуючи при цьому методи, цілком відповідні тим, якими користувалися феодальні барони середньовіччя. Що вони дійсно створили, так це свої клани, які необхідні їм для забезпечення сталості власного положення на позахмарних вершинах своїх фінансових структур.

Зараз українські «феодали» епохи капіталізму – для стислості і визначеності називатимемо їх далі «феодалістами» – впритул підійшли до завершального етапу своїх планів – оволодінню всією повнотою державної влади в Україні. І просуваються цим шляхом дуже успішно. А соціальний лад, який формується в країні, є всі підстави визначити, як «неофеодалізм» або «феодалізм у капіталістичних шатах».

Нинішні українські «феодалісти» на перший погляд мало чим відрізняються від звичайних капіталістів. Хіба що масштабами своєї фінансової могутності. Але не це є головним. Насправді розходження між цими двома категоріями дуже істотні, а в деяких відносинах непримиренні. Так, «феодалісти» одержують свої доходи за рахунок експлуатації привласненої ними спадщини радянської промисловості. Проте це можливо тільки при використанні «у пакеті» з успадкованою технікою відповідних їй соціальних умов, зокрема – при досить низькому рівні оплати праці. Запорукою довгострокової стабільності доходів «феодалістів» від експлуатації привласнених ними виробничих потужностей є консервація на можливо довший термін технічної відсталості країни для того, щоб у ній не формувався ринок висококваліфікованої, високооплачуваної праці. З тією ж метою – щоб зберегти для своїх цілей ресурс дешевої і залежної робочої сили – «феодалісти» всіма силами перешкоджають і надалі люто перешкоджатимуть іноземним інвестиціям, супроводжуючи це лицемірними стогонами із приводу того, як нас чи то не люблять, чи то недооцінюють західні капіталісти. У принципі, приналежність до категорії «феодалістів» визначається не тільки масштабами і походженням багатств, але насамперед тим, якою мірою конкурентоспроможність їх продукції, особливо на зовнішньому ринку, обумовлена дешевиною робочої сили в Україні. Багатство феодалів за всіх часів створювалося за рахунок бідності народу. Нинішні «феодалісти» в Україні нічим, по суті, не відрізняються в цьому відношенні від своїх середньовічних попередників. Конкурують «феодалісти» між собою не у сфері якості продукції, а головним чином у поділі і перерозподілі великої власності й сфер впливу. Західні капіталісти легко розпізнають наших «феодалістів» по їхніх непомірних апетитах.

Інша категорія нашого суспільства – «звичайні» сучасні капіталісти, що доклали значних зусиль до створення потужностей по виробництву продукції, що потрібна населенню і має споживача. На відміну від «феодалістів» вони природно зацікавлені в постійному підвищенні доходів і купівельної спроможності широких верств населення. Так, дуже важливою сферою, у якій саме наші «звичайні» капіталісти продемонстрували свою ефективність, є виробництво й торгівля продуктами харчування. Без усякого шуму, без пільг і дотацій з бюджету (які рясно текли в кишені «феодалістів»), капіталісти протягом кількох років розв’язали проблему, що її комуністи ніяк не могли вирішити за всі роки свого панування – проблему забезпечення населення продуктами харчування. На жаль, атмосфера для існування і розвитку в нашій країні нормального, креативного капіталізму вкрай несприятлива. Незважаючи на те, що «феодалісти» у багатьох відношеннях схожі з «нормальними» капіталістами, вони є в дійсності їхнім антиподом, можна сказати, «класовим ворогом». «Феодалісти» пильно стежать за діяльністю новачків у сфері нормального капіталізму й з появою перших же успіхів вживають заходів – в той чи інший спосіб знищують або ж прибирають до рук паростки нового.

Дуже важливо спеціально підкреслити, що неофеодалізм (як би ні виряджався він у капіталістичні шати) і власне капіталізм у сучасному розумінні несумісні. Вони в принципі не можуть тривало співіснувати в одній державі. Зрештою країна піде або одним, або іншим шляхом. Єлейні розмови про зворушливе єднання, так само як і Універсали під будь-яким порядковим номером – це абсолютна дурість, згубна для України. Хто не вірить, нехай почитає Леніна. Багато для кого він і сьогодні авторитет, і, треба визнати, у таких речах він дійсно розбирався. До речі, та, «феодалістська» сторона напевно знає і враховує його наставляння. І при першій нагоді застосує без щонайменших коливань.

Окупація

Шістнадцять років тому комуністична номенклатура другого рівня вчинила велику справу. Вона скинула верхівку партії, чиїм творінням сама була, і значною мірою звільнила від її ідеологічного тиску народи радянської імперії. Хвала переможцям, але тільки не треба мати ані найменших ілюзій, ніби все це було вчинено заради народу. Звичайно ж ні, зовсім не заради народу, але безумовно за допомогою народу. Адже народ просто необхідний для здійснення подібних маніпуляцій – саме він їх легітимізує.

За давніх часів існував такий звичай – завойоване місто віддавалося на три дні переможцеві на розгарбування. В Україні в 1991 році фактичним переможцем виявилася партноменклатура. Вона й одержала країну на розграбування. Але не на три дні й навіть не на три роки. Народ задовольнився декількома символічними дійствами, зрадів незалежності, що впала з небес, і власноруч віддав свою країну, свою долю, своє майбутнє і майбутнє своїх дітей у руки тих самих «переможців», які керували їм і раніше. Треба визнати – в цей критичний момент народ, як, втім, і його, так би мовити, «еліта», виявив себе не найкращим чином – пасивним, недалекоглядним, безвідповідальним, тож і нарікати йому за наслідки нема на кого, окрім як на себе. Виявилося, що у нього, у народу, по суті, і немає особливих претензій до колишніх володарів, і немає на них імунітету. Навпаки, значна частина народу продовжує саме їм довіряти і донині. Ну а те, що була колись деукраїнізація, був голодомор, були репресії – ну і що? Чи варто згадувати? Це ж було колись. Ось так, через відсутність імунітету, відсутність історичної пам’яті, ми й «маємо те, що маємо».

«Переможці», що одержали країну в своє практично монопольне розпорядження, почали облаштовувати її під себе. Їхнє панування протягом ось вже 16 років можна, в принципі, розглядати як окупацію. Але це окупація особливого роду – адже у нас все «не як у людей». Звичайно окупанти приходять звідкись ззовні – з півночі, із заходу, зі сходу… Нинішні окупанти прийшли до нас із минулого – із країни й системи, що не дуже давно тут панувала, а зараз неначебто відійшла у вічність. Прийшли і залишилися. Оскільки реакції відторгнення на їхню присутність із боку народу не виникло, вони перестали почувати себе окупантами, а навпаки, стали почувати себе господарями, навіть елітою, тим паче, що вони встигли прибрати до рук майже всі багатства і ресурси країни, які, взагалі-то, треба було б це завжди пам’ятати, належали всьому її народу. Зараз окупанти активно зміцнюють свою, зручну для їхнього існування модель суспільства. Чи буде воно зватися «Україною», чи якось інакше – для них це не питання.

Оскільки Україна 16 років тому відбрунькувалася вегетативно і не має, по суті, свого власного «генетичного типу», окупантам не так вже і важко ліпити конструкцію свого суспільства за своїм розумінням. У загальних рисах ця конструкція виглядає як «неофеодальна» двофазна система: дуже вузький шар непомірно багатих людей, що монопольно володіють переважною частиною національного надбання, включаючи засоби інформації, і диригують діями державної влади. Навколо цього шару – ціла піраміда, що складається із залежних капіталістів подрібніше і високооплачуваної «обслуги» усякого роду – васальних міністрів, юристів, депутатів, академіків, письменників, артистів, журналістів і так аж до охоронців. У сумі ця цілком залежна і слухняна піраміда може охоплювати кілька відсотків (5–15) від загальної чисельності населення. Решта 85–95% – це біомаса, пеони, яких потрібно тримати на межі, що не викликає занадто сильного невдоволення, і розважати, і обдурювати за допомогою TV дешевими картинками «розкішного» життя.

По суті, така конструкція суспільства цілком відповідає традиційній схемі Російської імперії, від якої ми не дуже давно відбрунькувалися. Пригадайте Лермонтова: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ. И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ». За півтора з гаком століття колір мундирів і їхній фасон мінялися неодноразово, способи забезпечення слухняності народу також змінювалися, але двофазна структура залишалася непорушною. Нинішні окупанти України докладають величезних зусиль для того, щоб такою вона залишалася і надалі. Вельми симптоматично, що для стабілізації своєї конструкції суспільства в Україні окупантам – в основному «феодалістам», прибульцям із минулого – виявилися потрібними й ідеологічні прибічники також із минулого, і вони негайно знайшли їх в особі комуністів і соціалістів.

Вибір

Цей розділ був написаний восени 2006 року, невдовзі після того, як інспірований президентом багатомісячний маразматичний сеанс «столовертіння» завершився передачею влади «феодалістам». Подія для України фатальна. Не можна знайти їй розумного пояснення. Будь-яка версія пояснення змушує робити такі мерзенні припущення щодо людських якостей перших осіб держави, що викласти їх на папері просто неможливо.

Всі країни, що своєчасно відсторонилися від Радянської імперії, коли вона обвалювалася, живуть повноцінним життям і успішно розвиваються. Про нас цього не скажеш. Нас завалило, і розчищати завали нема кому, а самі ми не вміємо, а втім, судячи з усього, і не дуже-то хочемо. У звичному бруді – якось затишніше. Україна потупцювала півтора десятка років на історичній розвилці, насолодилася нескінченним і вульгарним політичним спектаклем, і, нарешті, вибрала. Як і завжди – гірший варіант із можливих, або навіть із таких, які в будь-якій іншій країні вважалися би неможливими.

Ось є, наприклад, така країна Америка – США – для визначеності. Ставлення до неї у наших людей неоднозначне, але справа не в цьому. Незалежно від їх ставлення, країна ця економічно дуже потужна, високорозвинена, процвітаюча, і громадяни її, в основному, задоволені умовами життя. Граничать з Америкою дві країни – Канада на півночі та Мексика на півдні. Канада – це одна із кращих для життя людей країна. Середній рівень доходів разів у 20 вищий за наш, якість життя дуже висока за всіма параметрами, ступінь соціальної нерівності помірний, бідності практично немає. Жителі Канади загалом задоволені своїм життям і пишаються своєю країною. Мексика – зовсім інша. Це країна, якою володіють, по суті, декілька сімейств або кланів, країна колосальних контрастів розкоші й убогості, країна, з якої тікають. Тікають, незважаючи на те, що ВВП на душу населення разів в 6 більше, ніж в Україні. Офіційний рівень еміграції із Мексики – близько 5 на тисячу жителів у рік, а скільки ще біжить нелегалів – навряд чи хто знає. Америка, в усякому разі, для захисту від них будує на границі бетонну стіну.

Отож, яку із країн – Канаду або Мексику – нам хотілося би бачити як взірець, нехай недосяжний, але принаймні привабливий, з якого потрібно було б – у міру наших здібностей і можливостей – брати приклад при облаштуванні своєї країни? Здавалося б ясно – Канаду. Але ні, нічого подібного, ми неухильно відтворюємо у себе щось набагато більш схоже на Мексику, але в своєму, дуже грубому, спрощеному виконанні. Неприємно, але факт. Нас завжди так і тягне на найгірший з можливих шляхів. Так, після виборів 2004 року виникла і почала реалізуватися перспектива виходу України з політичного, економічного і культурного тупика, у якому вона опинилась внаслідок 13-річного панування пострадянської адміністрації. Однак, просунутися далі новим шляхом Україні не судилося. Вже 8 вересня 2005 року її президент свідомо перекрив його, надавши можливість феодалістам ще з більшою запопадливістю накинутися на країну, як на своє мисливське угіддя. Вибір, таким чином, відбувся – на користь, так би мовити, «латиноамериканського» варіанта, всупереч сподіванням принаймні половини населення, в тому числі більшості іі «нормальних», креативних капіталістів, не затягнутих ще остаточно під владу кланів. Оцінку авторові фатального для Украйни політичного рішення надаст свого часу історія, однак покладати всю провину тільки на нього одного було б, мабуть, не зовсім справедливо, тому що те, що відбувається в країні зараз, доволі характерно для неї взагалі – ми завжди вибираємо гірший з можливих варіантів. Схоже, що це є якась прикра соціально-історична патологія.

Стратегія

Стратегічне мислення, мабуть, ніколи не було притаманно нашому народу і його керманичам. Ще 350 років тому Богдан Хмельницький, безперечно видатний державний діяч, на рахунку якого було чимало тактичних успіхів, вчинив під кінець життя такий стратегічний промах, наслідки якого виявилися фатальними для українського народу. Якби ми мали право судити вчинки своїх предків, це діяння Хмельницького варто було б вважати тяжким злочином проти свого народу, хоча і зробленим не по злому намірі, а за браком державної мудрості. За три з половиною століття її не додалося. Недалекоглядна акція гетьмана, підтримана його «любими друзями» – козацькою старшиною, фактично викреслила український народ з історії, позбавила його шансу створити свою державу, перетворила, зрештою, у податливий матеріал в руках правителів іншої держави. Провівши більше трьох століть на «стійловому утриманні» в утробі Російської імперії, український народ необоротно відстав в своєму історичному розвитку від інших країн, що розвивалися самостійно. Ми втратили три століття своєї історії, втратили, а точніше – не сформували свою національну еліту, втратили почуття національної єдності й національної гідності, не розвинули свою мову. По суті, ми стали великолітнім політичним недоуком, що більш за все боїться викликати невдоволення «Великого Брата». Цілком природно, що, будучи у складі імперії, Україна взагалі не мала ніякої власної стратегії. Однак і після того, як 16 років тому Україна декларувала свою незалежність (що дісталася їй, втім, як несподіваний дарунок долі, без будь-яких зусиль з її боку), стратегії свого самостійного розвитку вона так і не виробила. Навіть «української національної ідеї», що могла б послужити засадою для вироблення загальної стратегії, сформулювати не вдалося. Тема, що спочатку жваво обговорювалася, поступово перестала бути актуальною й зникла зі сторінок преси.

У політичній риториці широко використовуються слова-символи. Від систематичного повторення вони стають звичними і впливають на слухачів (читачів, виборців, обивателів) вже не на рівні розуму, а рефлекторно, як умовний подразник в класичних дослідах фізіолога Івана Павлова. До цієї категорії відноситься, зокрема, і слово «партнер» разом зі всіма його похідними. Вважається, що тут усе ясно і не підлягає сумніву – партнерство це завжди добре і навіть гадати нема чого. А чи насправді нема чого? Зробимо спробу розібратися трохи глибше.

Коли два боксери важкої ваги обмінюються на рингу «нищівними» ударами, вони, проте, зовсім не вороги. По закінченні бою, коли той, що програв, вийде з нокауту, вони потиснуть один одному руки. Вони – партнери. Вони взагалі не можуть існувати один без одного (у рамках свого виду спорту, зрозуміло). Більш того, у межах своєї вагової категорії. Боксер «ваги пір’я» і важкоатлет вже не партнери. Можливо, останньому буде неважко повалити першого одним ударом, але шани така перемога йому не принесе. Ну, а якщо узяти ще менш «сумірну» пару, скажімо, дзюдоїста і бандуриста, то які взагалі з них «партнери»? Хіба що в преферансі.

«Мораль» з наведеного приклада випливає одна, але вкрай важлива: партнерами можуть бути тільки суб’єкти одного типу, однієї категорії і більш-менш однієї «ваги». Так, торгово-промислові компанії різних країн можуть мати між собою партнерські відносини в сфері своєї діяльності. Сукупність цих економічних зв’язків у масштабах країни й розглядається звичайно як торгове партнерство між країнами. Ніякого політичного змісту в цей термін, як правило, не вкладається. Так, Німеччина має своїми основними торговими партнерами Францію, Нідерланди, Великобританію, США, Італію і низку інших країн. З кожною з них Німеччина обмінюється експортно-імпортними потоками потужністю від декількох мільярдів до декількох десятків мільярдів доларів у рік. Президенти і уряди в цю діяльність особливо не втручаються, і все йде досить спокійно для загальної користі учасників.

Зовсім не так обстоять справи у України з Росією. Перш за все, потоки обміну дуже несиметричні – імпорт з Росії приблизно удвічі перевищує експорт до Росії. Це відразу ж переводить «партнерські відносини» зі сфери економіки в сферу політики. За дефіцит експортно-імпортного балансу доводиться розплачуватися політичними поступками і державним надбанням. А також гідністю. Робиться це вже на рівні президентських переговорів за зачиненими дверима. Не слід думати, однак, що складнощі партнерських відносин з Росією виникають саме з експортно-імпортного дисбалансу. Насправді торговий дисбаланс лише наслідок, а причина тут інша і абсолютно принципова. Істинно партнерських, тобто дійсно рівноправних відносин у України з Росією взагалі бути не може, оскільки це держави різної категорії. Україна – це національна держава, або принаймні вона начебто претендує на те, щоб стати такою, а Росія – це імперія – пряма спадкоємиця царської, а потім радянської імперії. Те, що вона іменує себе якось інакше, суті не міняє. Україна знаходиться в дуже важкій і притому – сильно запізнілої в історичному плані стадії становлення. Вона намагається укріпитися як незалежна держава і робить це вкрай невпевнено, невміло і суперечливо. Росія, навпаки, перебуває в дуже тривалій – вже більш ніж ціле століття – стадії деградації і розпаду, але завзято, усіма силами і засобами, використовуючи свій століттями накопичений історичний досвід, прагне продовжити своє існування саме як імперії. Цілком природно, що прагнення цих двох країн не просто різні, але багато в чому абсолютно протилежні. У них різний менталітет, різні уявлення про історію, різні очікування й плани на майбутнє. Навіть саме слово «партнер» вони розуміють зовсім по-різному. Україна, заплющивши очі на реальність, мріє бачити в Росії рівноправного торгового партнера; Росія бачить в Україні об’єкт постійного економічного, політичного і ідеологічного тиску, що має кінцевою метою повернення її в лоно імперії. Хоча б як васала. Ні на хвилину не варто було б забувати, що для Росії політика завжди була й залишається важливішою за економіку. Ніякого рівноправного партнерства між ними просто не може бути. Як у дзюдоїста з бандуристом.

За марність солодких мрій про те, як агнець і лев ляжуть поруч як рівноправні партнери, досить переконливо говорить досвід півтора десятиліть нашої неспільної з Росією історії. Ця об’єктивна реальність стала настільки очевидною, що в ужиток було введено трохи модифіковану дефініцію: «стратегічне партнерство». Здавалося б, невелике уточнення, але воно надзвичайно багатозначно.

Що ж таке «стратегічне партнерство»? Спробуємо розібратися зі змістом цього поняття на якому-небудь порівняно простому прикладі, що не несе такого емоційного навантаження, як приклади зі сфери політики. Звернемося ще раз до картинки з життя африканської савани, наприклад, коли лев накидається на антилопу і вбиває її. Чи означає цей кривавий акт, що лев знищує свого ворога? Зовсім ні. Антилопа не ворог леву, й лев зовсім не ворог антилопі. Навпаки, вони стратегічні партнери. Вони співучасники стратегічної гри природи, спрямованої на підтримку усталеності біосфери. Якщо леви раптом всі поголовно «напоумляться», перейдуть на вегетаріанську їжу і дадуть антилопам спокій, останні непомірно розплодяться, зжеруть всю траву й загинуть від голоду. Стратегія природи в тім і полягає, щоб не допускати такого розвитку подій. (Заради справедливості зауважимо, що люди щодня вбивають у тисячі разів більше жуйних тварин – своїх «стратегічних партнерів» по існуванню на Землі – ніж леви за цілий рік. З тією ж метою – щоб з’їсти – але більш технологічно. І дітям по телевізору цю технологію не показують).

Партнерство в найпростішому значенні цього слова – без визначення «стратегічне» – це взаємодія рівноправних. На відміну від цього стратегічне партнерство допускає одне із двох – або наявність єдиної стратегії в обох партнерів, або підпорядкування дій одного з них стратегічним цілям другого. У першому випадку втрачає всякий сенс саме партнерство як таке: навіщо, власне, гратися в стратегічне партнерство, якщо можна повністю злитися в екстазі братнього єднання? В другому випадку необхідно принаймні уточнити, на реалізацію чиєї стратегії орієнтовано це саме стратегічне партнерство. Якщо мати на увазі цілком конкретну пару країн Україна – Росія, то абсолютно ясно, що може йтися тільки про реалізацію саме російській стратегії. Вже з тієї простої причини, що Україна своєї стратегії взагалі не має і ніколи не мала. Як ні неприємно громадянинові України визнавати таке положення, але на жаль, не визнавати його значить бути необ’єктивним, тобто поводитися суто по-українськи – убачати причину своїх бід у підступах недругів, а не у власнім блаженнім «марнодумстві» і забутті про відповідальність за своє життя.

На це можуть заперечити, звичайно, що Україна створила свою оригінальну, ніде досі небачену, «багатовекторну стратегію». Це, дійсно, новація, але жодним чином не стратегія розвитку незалежної держави. Це всього лише спосіб дезорієнтації нації й руйнування її менталітету, і без того досить рихлого. Треба визнати, спосіб виявився вельми ефективним, але аж ніяк не на користь Україні. Він привів націю у стан роздвоєності, схизми, національної «шизофренії». Під час останніх президентських виборів це виявилося більш ніж наочно. «Багатовекторна стратегія» не тільки сильно подавила прагнення народу України до самостійності, але і створила украй несприятливе уявлення про нашу країну в зовнішньому світі. Справді, як можна поважати країну, що не має власного обличчя, але раз у раз змінює одну маску на іншу. Нерідко, як виправдання або як довід на користь «багатовекторності», можна почути стогони на кшталт «Захід (або Європа) нас не любить». А таких ніколи й ніде не люблять – їх використовують. Не тільки в Європі, але й у Росії. Після «Помаранчевої революції» виникла надія, що з такою, по суті – непристойною поведінкою, що викликає почуття сорому за свою країну, покінчено. На жаль, незабаром наступило протверезіння: вище керівництво, що визначає стратегію країни, точніше те, що воно стратегією називає, дало ясний сигнал, що від «стратегії» флюгера попередньої епохи воно зовсім не відмовляється. Незважаючи на те, що від такого наступництва явно тьмяніє помаранчевий колір.

Не маючи власної стратегії, Україна всі роки незалежності діяла, в основному, за принципом «як би зробити все по-новому, щоб залишилося все по-старому». Нехитра ідея «збереження» була, та по суті і залишається домінуючою: зберегти кадри, зберегти різного роду «досягнення» радянської епохи, зберегти пам’ятники Леніну, зберегти зв’язки й т.д., і т.п. Зберегли, здебільшого, кадри – одержали корупцію небаченого розмаху, зберегли академію з її науковими баронами – втратили, а по суті знищили науку, зберегли економічні зв’язки – отримали енергетичний «зашморг», зберегли «стратегічні» галузі промисловості – відкотилися на непристойно низькі позиції за рівнем економічного розвитку. Все це природно. Стратегія збереження – дуже погана стратегія для держави, що претендує на самостійний розвиток. Це взагалі не своя, а чужа стратегія, за допомогою якої наш «стратегічний партнер» методично і наполегливо руйнує Україну, в чому йому активно допомагають релікти комуністичної епохи, що так дбайливо зберігаються у країні.

Свіжим прикладом, що демонструє наше повне нерозуміння того, що таке стратегія, є нещодавно проголошене гасло про «економізацію» зовнішньої політики країни. Важко винайти щось більш абсурдне. Економіка – це завжди тактика. Зовнішня політика – це завжди стратегія або, в усякому разі, вона повинна бути саме стратегією. Зовнішня політика може використовувати економічні чинники для реалізації стратегії. Подивіться на Росію й побачите, як це робиться. Але «економізувати» зовнішню політику країни, зводячи її до рівня тактики, і ставити її в залежність від чиїхось сьогохвилинних економічних інтересів – це вже на межі зради.

Між іншим, виражена нездатність до стратегічного мислення, здавна і донині притаманна правителям країни, чудово поєднується з не менш чітко вираженою схильністю до віроломства. Перелік зрад, що числяться на совісті політичних діячів України минулих століть дуже довгий, а що стосується подій і прикладів останнього часу, то факти зрадництва стали, можна сказати, звичною нормою політичного життя. Досить імовірно, що зв’язок між нездатністю до стратегічного мислення і схильністю до зрадництва зовсім не випадковий: зрада – це завжди чийсь тактичний крок, що переслідує дрібні, корисливі цілі. Якщо існує загальна стратегія, що координує устремління людей у єдиному загальному напрямі, то ймовірність здійснення кимсь кроків, що йдуть врозріз з нею, невелика; і навпаки, за відсутності стратегії природно торжествує хаос різноспрямованих, заздалегідь непередбачених дій. Вони-то і розглядаються оточенням, як зрада.

Мауглі

Всі, мабуть, знають чарівну казку Редьярда Киплінга про людське дитинча, вирощене пантерою в джунглях. Основа її, виявляється, не так вже фантастична. У минулому столітті, наприклад, було зафіксовано більше двадцяти випадків знаходження людських дитинчат, вирощених різними тваринами. Нереальність казки в іншому: у всіх випадках знайдені дитинчата, що провели перші роки життя в середовищі тварин, виявилися неповноцінними. Всі зусилля лікарів, педагогів і психологів повернути найд до людського життя у всіх випадках виявлялися марними. Деякі зі знайдених дитинчат не спромоглисянавіть освоїти ходіння на двох ногах, тільки небагатьох вдалося навчити вимовляти декілька слів, що означають прості потреби або бажання. Цей сумний досвід показав, що відсутність людського спілкування в період, коли в мозку дитини формуються основні зв’язки, приводить до необоротних наслідків. Всьому свій час, і якщо його змарновано, то втрата непоправна.

Сказане стосується не тільки нещасних людських дитинчат, вирощених тваринами, але і людських суспільств. Ті з них, які ще років 400, 500 або 1000 тому виявили досить виражену здібність до самоорганізації, створили свої держави – соціальні структури, що забезпечують тривале, багатовікове існування народу й реалізацію його творчих потенцій. На тернистих шляхах свого розвитку ці суспільства накопичили величезний історичний досвід. Вони пережили і подолали багато чого, перехворіли безліччю «дитячих» хвороб і виробили до них стійкий імунітет, навчилися упорядковувати і захищати своє життя і при цьому гідно спілкуватися із сусідами. Зараз більшість із них – процвітаючі, благополучні країни. Інші людські суспільства, що змарнували свій час, або вже назавжди втратили свою споконвічну сутність і зникли з поля історії, або ще роблять запізнілі і, як правило, малорезультативні зусилля в конвульсивних спробах створення своєї держави. Україна, на жаль, відноситься саме до цієї категорії. Її початкові кроки на шляху до власної державності обірвалися давно й на дуже ранній стадії, почасти під тиском зовнішніх обставин, але насамперед, мабуть, через власну пасивність – відсутність якості, що її В. Липинський назвав "державницьким інстинктом». Не варто заглиблюватися тут в аналіз причин і займатися пошуками винних. Факт той, що протягом декількох століть «віртуальна» Україна прожила в лігвищі хижої імперії, і зараз, опинившись несподівано для самої себе поза цим лігвищем, вона дуже нагадує Мауглі, але не того, киплінговського, а реального, що нічого не вміє, ні на що не здатний і має дуже примітивні або перекручені уявлення багато про що. Ми – на жаль, більшість із нас, хоча, треба сподіватися, все ж таки не всі поголовно – дуже спрощено дивимося на світ і уявляємо собі механізми його функціонування.

Так, демократія, по нашому примітивному розумінню, це набір прописів, що їх достатньо запозичити у сусідів. У дійсності демократія це спосіб суспільного життя, спосіб мислення нації, концентрат її історичного досвіду. У кожній з країн, що вважаються демократичними, демократія своя. Американська демократія не тотожна, скажімо, французькій або німецькій, хоча деякі базові принципи вдалося, не так вже й давно, більш-менш успішно уніфікувати на міжнародному рівні. Наша демократія, навіть при умові формального додержання цих принципів, не має міцного історичного і психологічного підґрунтя у менталітеті нації і тому дуже легко стає засобом демагогії і предметом усяких маніпуляцій.

Приблизно таким самим є наше уявлення про юридичні закони, тому що наш своєрідний історичний досвід аж ніяк не сприяв формуванню в нашому національному менталітеті ідеї правосвідомості. В подібних питаннях ми нагадуємо поганого студента, якому вдалося якось за допомогою шпаргалки одержати залік по математиці, після чого він став вважати себе математиком.

Отримавши 16 років тому, можна сказати «випадково», не доклавши до того помітних власних зусиль, формальну незалежність, ми, по суті, не знаємо, для чого вона нам потрібна. І справді не знаємо, тому як немає у нас історичного досвіду самостійного існування, немає національної стратегії, немає певних орієнтирів, навіть так звана «національна ідея», яка хоч якось консолідувала би країну, так і не викристалізувалася. Туманні сподівання, ніби проголошення незалежності повинне негайно, саме по собі привести до поліпшення матеріальних умов нашого життя, швидко розвіялися, ейфорія незабаром згасла, змінившись на розчарування. На цьому тлі наш «Мауглі» дуже легковірно, цілком по-дитячому, сприйняв уміло подану йому ідею «зберегти все хороше», хоча у дійсності це означає ні що інше, як повернення у минуле. Неважко зрозуміти, хто цього прагне. Звісно, той, кому у минулому було дуже комфортно, тобто ті самі окупанти, що прийшли до нас із минулого і ось вже 16 років не дають змоги з нього вирватися, тим більш, що наші спроби це зробити якісь дуже мляві і невпевнені.

Проблемою Мауглі на рівні конкретного найди є неможливість задіяти його розумовий процес, оскільки критичний для цього час змарновано. Положення нації, що опинилась в аналогічній ситуації, може бути, мабуть, і не таким безнадійним, тому що ресурс розмаїтості в багатомільйонній системі значно більший, ніж у окремого її елемента. Це вселяє деяку надію, але за умови, що нація докладе величезних, зовсім незвичних для неї зусиль, щоб нарешті навчитись чітко розуміти дійсний і навіть прихований сенс всього того, що робиться в її країні, і діяти відповідно. Ми не можемо знати напевно, чи маємо ми на це хоча б ще якийсь час у запасі, чи вже підійшли до останньої межі, відкіля немає повернення.

 

[1] Ksenzhek O., Money: virtual Energy. Economy through the Prism of Thermodynamics, Universal-Publishers, 2007, 211 p.

[2] Стариков Е., Фараоны, Гитлер и колхозы, «Знамя», 1991, № 2, с. 201–220.

[3] О. Ксенжек, Соціальні реалії з позицій термодинаміки, Вісник НАН України 2001 № 8, стор. 15–22

[4] О. Ксенжек, Середній клас. Звіт про наукову роботу № Ф7/201-2004 ДФФД (Державний Фонд Фундаментальних Досліджень).

[5] Міжнародна організація, що відслідковує рівень корумпованості в різних країнах світу.

[6] Точна дата цієї події 8 вересня 2005 р.; її наслідки для України трагічні.

[7] Див. посилання на стор. 9: Стариков Е., Фараоны, Гитлер и колхозы, «Знамя», 1991, № 2, с. 201–220.

[8] У даному випадку химера – це біологічний термін, що означає організм, утворений із генетично різних тканин.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори