Чому ми такі, як є?!

До написання цієї статті мене спонукали три події. Перша – український суд визнав Голодомор геноцидом і назвав винних у цьому злочині.

Другий поштовх – дуже сумний: вибори Президента України переконливо доводять, що ми ще далеко не вийшли з післярадянського задзеркалля.

І третє – щойно прочитана книжка історика і філософа Анрі Безансона «Лихо ХХ століття». Книга, яка порівнює комунізм і нацизм в усіх суспільних, моральних і духовних вимірах, і є дуже значущою для розуміння нашого буття сьогодні і зараз.

Доречно буде почати з цитати з цієї книги. «Кількість євреїв, знищених нацизмом, точно відома, і ця цифра постійно корегується завдяки пошуковим роботам і єврейській побожності..... Імена ретельно записані і збережені. Число людей, знищених комунізмом, оцінюється з точністю до десятків мільйонів, «ножиці», які допускає «Чорна книга комунізму», коливаються від 85 до понад 100 мільйонів. Ця жахлива різниця означає, що одних, винищених, як худобу, вшановують, як людей, а інші, яких умертвили, може, в гуманніший спосіб (хоча б тому, що їх судили і визнали «ворогами»), забуті, як худоба...»

З цього Анрі Безансон робить сумний для нас висновок: «Окрім Східної Німеччини і Чеської Республіки, комуністам дозволили і далі брати участь у політичній грі, що дало їм змогу то там, то сям повернутися до влади. В Росії та інших радянських республіках дипломатичний і поліційний штат зберіг свої посади. На Заході до цієї фактичної амністії поставилися схвально.»

Отже, на сьогодні ми це бачимо і наочно спостерігаємо, навіть у процесі Демьянюка, якого зараз судять у Німеччині за злочини, нібито скоєні ним під час війни. І по жорсткому європейському законодавству, де відповідальність, адміністративну чи кримінальну, несуть ті, хто, навіть заперечує злочини нацизму проти людства, про заклики до повернення до нього і мова не може йти.

На післярадянському просторі – я маю на увазі країни колишнього СРСР, окрім країни Балтії, – комуністи зберегли свою присутність у парламентах з тим чи іншим відсотком представництва. В Молдові, Росії – це одна з двох найбільших політичних сил, у Білорусії – це, де факто, партія влади. В Україні присутність саме комуністів у парламенті незначна, але усі основні партійні гравці на політичному полі – це чи колишня комуністично-господарська чи колишня комсомольська номенклатура. І це в країні, де комуністи скоїли найстрашніші злочини, а комунізм забрав життя чи не однієї третини населення.

Окрім цього, треба зазначити, що тоталітарний СРСР був імперією, отже, окрім післярадянського, ми маємо ще й післяімперський синдром, тобто комплекс своєрідних вад менталітету, який заважає громадянам післярадянського простору відчувати себе повноцінними громадянами своїх нових країн.

У Росії, яка і надалі є імперією, цей комплекс трансформується в переважній більшості громадян у бажання відродити імперію в будь-якому вигляді, нехтуючи демократією, громадянським суспільством, навіть, добробутом заради імперії.

Громадяни інших країн, включаючи Україну, не можуть позбутися комплексу меншовартості, відсутності цілеспрямованої громадянської позиції, нерозуміння права і демократичних засад суспільства.

Я згодна з Анрі Безансоном, що нацизм «впав і випарився», залишивши у головах і думках німців, які разом нібито прокинулись від дії страшного наркотику, жалобу, сором прагнення спокути і покаяння. Нацистська імперія довела всьому світові, що нацистами бути і аморально, і небезпечно.

Комуністична імперія повалилася під власною вагою, залишивши на своїх руїнах нові держави, що або не були морально і політично готові до такого розвитку подій і здобули незалежність випадково, не виборюючи ії майже зовсім, як Молдова і Білорусь, і країни Середньої Азії, або маючи слабкий національно-демократичний визвольний рух.

Але людство прореагувало на ці людожерськи режими зовсім по-різному. Нацизм був засуджений судом, точніше, судами. Першим і головнішим з них був Нюрнбергський процес, а далі чисельні суди в усіх країнах західного світу над колишніми нацистами, які тривають досі.

Будь-яких процесів над колишніми лідерами КДБ чи партійцями не відбувалось за весь час після розпаду Радянського Союзу (окрім Естонії, де пройшла низка процесів за організацію депортації 1949 року), навіть, у радикально антиімперських Грузії і Азербайджані.

Отже, можна було б вважати, що 13 січня відбувся перший процес над керівниками СРСР на усьому післярадянському просторі. Вперше дії комуністичної влади Радянського Союзу були визнані злочином проти людства. Було оприлюднено конкретні призвища радянських лідерів, які вчинили один з найтяжчих злочинів Радянської влади – штучний голод 1932-1933 рр.

Рішення суду вже привітали ПАРЕ і лідери деяких країн Заходу. Але в Україні резонанс від цього був мізерний. Можна сміливо сказати, що суспільство майже байдуже зустріло цю подію, тим більше, що насувався перший тур президентських виборів. Отже, декілька повідомлень у пресі, декілька телевізійних інтерв’ю від тих, хто підтримує, і від тих, хто не підтримує суд історії.

Реальна політика і для журналістів, і для громадян виявилась значно цікавішою. Це, безумовно, свідчить про незрілість громадянського суспільства, для якого власна історія є чимось далекім, незрозумілим і, навіть, дратуючим.

Себто, це і дає змогу нашим горе політикам ділити Україну навпіл, адресуючись до того чи іншого сприйняття минулого України. На Заході України, де, як відомо, радянську владу не сприймала більшість населення, а Росія у свідомості була і залишається геополітичним супротивником, вихід із післярадянського статусу майже відбувся.

Зовсім інакше налаштований Схід України, де за радянських часів зосередились промислові мегаполіси з відповідними особливостями великих міст: Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, які одночасно були ще й науковими центрами СРСР. Вони взагалі не знали такого зубожіння, до якого Радянська влада довела міста Росії і Білорусі. Отже, до Радянської влади населення цих міст, особливо, в віці від сорока і старші, ставляться в більшості своєї схвально.

Ще популярним є тезис про братерство з Росією і, відповідно, негативне ставлення до всього українського: мови, історії, навіть, побуту. До того ж треба зазначити, що під радянською владою Схід і Південь України були значно довше, ніж Галичина і Волинь, – починаючи з двадцятих років ХХ сторіччя.

Тому післяімперський і післярадянський комплекси тут об’єднані в таку антігромадянську свідомість, яка не дає великій кількості людей Сходу і Півдня бути повноцінними громадянами України. Вони нічого не хочуть знати ані про Голодомор, ані про УПА. Їх дратує українська мова, особливо те, що державне законодавство передбачає обов’язкове її вивчення.

Комунізм не був засуджений українською владою в перші роки незалежності, коли свідомість людей була ще відкритою для нових вражень. І це не дивно: перші лідери України в недалекому минулому були партійними босами за радянських часів. Кравчук – партноменклатура, Кучма – «червоний директор». Таким самим було і їхнє оточення.

Компартія довго була найбільшою політичною силою в Верховній Раді. І тільки за часів Кучми, особливо за його другу каденцію на президентський посаді, йому вдалось, використовуючи адмінресурс, суттєво похитнути позиції Компартії України; далі її рейтинг тільки знижувався за рахунок «помолодіння» виборчого електорату і приходу в політику нових сил, таких, як Єдина Україна, і, потім, Партія Регіонів, які на іншому, більш широкому рівні, доводили, що є захисниками інтересів російської мови і дружби з Росією.

В масі ці люди не відчувають себе повноцінними громадянами повноцінної держави. А держава, у свою чергу, застигла на дуже низькому, порівняно з країнами Східної Європи і Балтії, рівні державного розвитку саме через те, що майже половина її населення не може визначити свої державні пріоритети. Це стосується не тільки історії країни. В першу чергу це стосується сучасної політики. Післярадянський простір не може свідомо обирати політиків, не може окреслити свої претензії і побажання до них.

Схід і Захід не сходяться не тільки в осмисленні історії своєї країни, а й в передвиборчих очікуваннях від політиків. Здається, що одних вибирають всупереч іншим. Тобто, ворожнеча окремих політичних сил один з одним забезпечує їм підтримку саме їх електорату, незважаючи на те, що вони вже доказали свою неспроможність керувати країною, і не можуть представити зараз більш менш серйозної і можливої до виконання програми.

У сьогоднішніх виборах, як і у 2006-2007 роках, панує негатив – від нього відштовхується громадянин, йдучи на вибори. І, хоча деякі кандидати запропонували програми миру і розвитку – почула їх меншість.

Треба зазначити, що попри усю політичну слабкість, у Президента Ющенко достало мужності і наполегливості для відновлення історії України, незважаючи на непопулярність цих дій, і несприняття його зусиль половиною населення України. Мужні, але необачні зусилля Президента майже нікого не переконали, що історія така, як він домагається довести.

Взагалі, для того, щоб суспільство сприймало якусь нову інформацію, його треба готувати для цього відповідною повсякденною просвітницькою працею, розповсюдженням цих знань. А такі історичні події, як суд щодо визнання Голодомору злочином проти людяності, треба було робити такою суспільною подією, як Нюрнберзький процес – відкритою і прозорою, і в ніякому разі  – не напередодні виборів.

Але радянська свідомість – є радянська свідомість. От ми і проходимо, як уві сні, повз своєї історії, колишньої і сучасної, не розуміючи за своїми післярадянськими і післяімперськими комплексами, що наш громадянський обов’язок – знати минуле, щоб виконати основний обов’язок – творити сучасну історію власними руками і на власний розсуд. А ми передовірили себе комуністам і невігласам, а самі не робимо нічого, щоб змінити своє життя на краще.