пошук  
версія для друку
15.02.2010 | Бойко Тодоров
джерело: www.dt.ua

Національність і злочинність: штучний зв’язок

   

Одного ранку чорношкірий чоловік і двоє його білошкірих колег, сидячи в офісі неподалік автозаправки, почули жіночий крик: «Допоможіть! Грабують!». Вони кинулися за білошкірим злодієм, і чорношкірий чоловік, наздогнавши його, затримав. На цей час поліція вже прибула на місце злочину. Один із поліцейських, припустивши, що чорношкірий чоловік і є злодієм, схопив його за руку і наказав: «Підеш зі мною».

Цей випадок трапився в Канаді кілька років тому, але подібні історії відбуваються щодня і повсюдно. Автоматичне сприйняття представників певних рас або національно-етнічних груп як більш схильних до злочинів є, на жаль, реальністю правоохоронних органів у більшості країн світу.

Хоча така практика відома з давніх-давен, етнічно-вибірковий підхід, як це тепер називається, став особливо проблематичним наприкінці ХХ століття, коли почастішали випадки зловживань з боку правоохоронних органів. Вони мають місце щоразу, коли поліцейський зупиняє, заарештовує, обшукує або допитує особу на тій підставі, що, на його думку, ймовірність вчинення певних злочинів представниками расової або національної спільноти, до якої належить ця особа, є вищою за ймовірність вчинення аналогічних злочинів іншими представниками суспільства загалом. Дії поліції щодо цих людей рідко бувають приємними. Ставши одного разу об’єктом вибіркового затримання та обшуку поліцією, людина сприймає це щонайменше як обтяжливу незручність, але найчастіше — це принизливий і стресовий досвід. Непропорційне застосування сили щодо певних національних груп відбувається не тоді, коли расова належність або національне походження використовується як одна з ознак під час розшуку певного злочинця, а коли національні і навіть расові спільноти розглядаються як більш схильні до вчинення певних видів злочинів.

Етнічно-вибірковий підхід набуває різноманітних форм, як-от: зупинення перехожих або водіїв, зовнішність яких має певні расові ознаки; зневажливе ставлення з боку правоохоронних органів або залякування затриманих; застосування надмірної сили або тривале тримання представників певних меншин під вартою; посилена увага до певних злочинів або окремих районів міста, оскільки їхніх мешканців легше переслідувати тощо. Все це за своєю суттю є дискримінацією.

Багато країн і міжнародних організацій докладають зусиль, щоб зрозуміти й запобігти практиці визначення потенційного злочинця за расово-етнічними ознаками. У Великій Британії після неадекватного реагування поліції на очевидно расистське вбивство чорного підлітка 1993 року уряд започаткував розслідування, яке розкрило існування «інституціонального расизму» в органах поліції. У Сполучених Штатах суворі заходи боротьби з расово-етнічною дискримінацією спричинив цивільний судовий процес 1998 року, в результаті якого з’ясувалося: попри те, що чорношкірі водії становлять лише 17% усього населення, 70% таких водіїв поліція зупиняє і обшукує. У Канаді органи місцевої поліції провели розслідування випадків етнічно-вибіркового підходу до певних расово-етнічних меншин. У Франції громадські організації посилюють кампанію боротьби з цією практикою. В Європі прецедентне право Європейського суду з прав людини встановило: випадки, коли раса є виключним або вирішальним чинником для застосування правоохоронних заходів, — є проявом дискримінації.

В Україні, попри етнічну різноманітність (національні меншини становлять 22,2% населення) та зростання кількості мігрантів, на державному рівні досі не існує жодної програми підвищення рівня толерантності в суспільстві. Першу спробу залучити представників української міліції до вирішення проблеми етнічних стереотипів (шляхом аналізу внутрішніх підзаконних актів МВС у контексті етнічної упередженості) було здійснено лише минулого року — в рамках спільного проекту Британської ради в Україні, Британського посольства в Україні, МВС України та Харківського інституту соціальних досліджень. Проаналізувавши низку документів, група дослідників виявила 14 підзаконних актів МВС, які базуються на етнічно-вибіркових принципах і прямо визначають расу та етнічну належність як ключовий фактор у визначенні підозрюваних.

Проте етнічно-вибірковий підхід є як дискримінаційним, так і неефективним. Адже ставлення правоохоронних органів до певних груп суспільства ґрунтується не на доказах, а на упередженнях і стереотипах. Необґрунтованість расистських стереотипів щодо злочинності легко побачити, якщо порівняти досвід деяких національних меншин в різних країнах: вірмени в Росії і вірмени у Франції матимуть різні спогади про зустрічі з поліцією; ірландець, який жив у США, був би вельми здивований вибірковим ставленням до себе у британських аеропортах, а єврей в Україні мав би інший досвід спілкування з правоохоронними органами, ніж єврей у Нідерландах.

Однак не варто думати, що згадана практика є наслідком расистських настанов, нібито поширених серед працівників правоохоронних органів. Існує кілька чинників, що впливають на нерівномірність уваги органів поліції до представників расово-етнічних меншин. Зокрема, дискримінацію спричиняє і загальна соціальна нерівність расово-етнічних меншин, відмінності у використанні публічного простору (наприклад, переважне використання громадського транспорту деякими групами населення означає, що їх частіше можна побачити на залізничних вокзалах та автобусних станціях), перебільшення з боку засобів масової інформації, запальна риторика націоналістів про прямий зв’язок між певною національністю та злочинами тощо.

Крім того, що етнічно-вибірковий підхід порушує права і гідність цілої спільноти, він є ще й неефективним засобом охорони громадського порядку. Його часто виправдовують тим, що він підвищує рівень «влучання в ціль» — тобто виявлення осіб, які порушили закон. Проте фактично це є марнуванням ресурсів правоохоронних органів, оскільки залишаються нерозкритими більшість потенційних злочинців і злочинів. 1998 року, наприклад, митна служба США вивчила спосіб проведення обшуків і виявила, що 43% обшуканих були афроамериканцями або латиноамериканцями. Тоді вона вирішила змінити процедуру затримання та обшуку, заборонивши расово-етнічний вибірковий підхід, який обґрунтував затримання, і запровадивши спостереження за поведінкою пасажирів. В його основі — вивчення характеру поведінки пасажирів: як-от знервованість, неузгодженість у поясненнях тощо. Крім того, митна служба поліпшила нагляд за ухваленням рішень щодо затримання та обшуку пасажирів. За два роки після цього обшуків було здійснено на 75 відсотків менше, а показник «влучання в ціль» зріс з майже 5% до понад 13%.

Зв’язок між національністю та злочинністю деякі правоохоронні органи виправдовують статистикою, яка свідчить про те, що представники певних національних меншин скоюють значну частину деяких типів злочинів. Однак ця аргументація спирається на очевидну логічну помилку — ніхто не став би робити висновок, наприклад, що більшість чоловіків є ґвалтівниками просто на тій підставі, що всі ґвалтівники — чоловіки.

Звісно, диспропорції у спрямуванні зусиль правоохоронних органів на певні групи населення часто заперечуються як хибне уявлення про те, що ці групи є об’єктами більш прискіпливої уваги поліції. Проте емпіричні спостереження в багатьох країнах, таких як Угорщина, Франція, Болгарія, Канада, Велика Британія, Росія, Іспанія, США, свідчать не лише про те, що поліція найчастіше переслідує представників меншин, а й про те, що посилена увага до цих груп населення не є запорукою більш високих показників розкриття або запобігання злочинам.

Мало того, намагання спростити цю проблему, стверджуючи, що це лише наслідок хибного сприйняття дійсності, означає, що думка певних соціальних груп не має значення для суспільства. Якби навіть це справді було наслідком хибного уявлення, все одно це становить проблему: адже віра громадян у панування закону є вирішальною для дотримання ними цих законів і правил. Чим більше меншини потерпають від органів, створених для охорони правопорядку, чим більше їм дають зрозуміти, що суспільство їм не довіряє і що вони є об’єктом суспільної зневаги, тим меншу мотивацію дотримуватися правил цього суспільства вони мають. Отже, приписування вищого рівня злочинності певним національним меншинам загрожує їхнім відчуженням і зниженням почуття повноцінного громадянина і члена суспільства в їхніх представників.

Запровадження законності у справедливий та ефективний спосіб не може спиратися на стереотипи. Міжнародний досвід показує, що вимога до працівників правоохоронних органів застосовувати принцип «розумної підозри» (спроможність надати чітку інформацію, яка переконала б незалежного спостерігача, що певна особа могла скоїти або скоїла злочин) значно знижує рівень дискримінації національно-етнічних груп. Низка інших заходів, таких як моніторинг поліцейського затримання та обшуку, підвищення освіти та тренування персоналу з питань расового розмаїття та полікультурної обізнаності для працівників правоохоронних органів, заходи, спрямовані на зміцнення довіри між правоохоронними органами та етнічними спільнотами (в тому числі різні профілактичні програми), ефективна система подання та реагування на скарги громадян, як показує практика, також сприяють зменшенню обсягу застосування етнічно-вибіркового підходу.

Бойко Тодоров (Центр дослідження демократії, Болгарія)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори