Кат завжди набагато гірший за того, хто вчинив злочин

Тамара Чикунова - засновник узбецької міжнародної правозахисної організації "Матері проти смертної кари і тортур", здійснює робочі поїздки різними країнами, аби донести інформацію про жах авторитарної системи Узбекистану та про беззаконня в правоохоронних органах. Юрист і економіст за освітою Тамара Чикунова розпочала боротьбу проти смертної кари в країні після того, як 10 червня 2000 року в Ташкентській тюрмі розстріляли її єдиного сина.Більше восьми років вона боролася за скасування смертної кари. Її зусилля увінчалися успіхом: з 1 січня 2008 року в Узбекистані не було страчено жодного в’язня, а смертна кара була скасована. Тамара Чикунова лауреат багатьох міжнародних премій за правозахисну діяльність: «La donna del anno» (Рим, 2004), «Mimoza di oro» (Катанья, 2005), Міжнародна премія за права людини (Нюрнберг, 2005). Висувалася на Нобелівську премію миру як учасниця проекту "1000 жінок-миротворців світу". Про те, чому в Україні не потрібно повертати смертну кару роповіла в інтерв’ю ІМІ відома узбецька правозахисниця Тамара Чикунова. 

З чим пов’язаний Ваш візит в Україну?

Тамара Чикунова:  Я хочу  донести молоді та суспільству важливі речі про права людини, про її гідність, про цінність життя і право на життя.
Це дуже важливо знати, незважаючи на те, чи є в країні смертна кара чи ні. Смертна кара - це крайній ступінь відмови у правах людини.
Це навмисне і холоднокровне вбивство людини державою в ім’я правосуддя. Катуванням та жорстокому поводженню немає і не може бути виправдання. Подібно тортурам, смертна кара є крайнє фізичне і психологічне насильство над людиною.
Право на життя закріплено в усіх міжнародно-правових актах загальноприйнятих. Так, у пункті 1 статті 6 "Пакту про громадянські та політичні права" зазначено, що право на життя є невід’ємне право кожної людини. Це право має охоронятися законом.

Ви відвідали не тільки столицю, але також побували у Львові...

Приїзд  до Львова безпосередньо пов’язаний з тим, щоб  зробити меру міста Садовому пропозицію підключити Львів до всесвітньої акції «Міста - за життя», що святкується 30 листопада, підсвічуючи пам’ятки архітектури, та супроводжується спеціальними заходами за скасування смертної кари в цілому світі. Це міжнародний правозахисний рух. Паном Садовим нам була надана велика честь, він нас уважно вислухав, а  ми йому надали багато фактів та статистику про ці заходи. І як ми зрозуміли - місто Львів прийме участь у цій ініціативі, але для цього потрібен дозвіл адміністрації.

З чого розпочалася Ваша правозахисна діяльність?

10 липня 2000 в Узбекистані, в Ташкенті, був страчений мій єдиний син Чикунов Дмитро. Він був незаконно засуджений і дуже швидко страчений після винесення вироку, через сім місяців. Я хочу вам сказати про те, що в Узбекистані на той момент за законами Республіки Узбекистан засуджені до смертної кари і їх родичі не мали права знати про дату страти. Не мали можливості останнього побачення зі своїми близькими перед їх розстрілом. І до цих пір ніхто не має права знати, де поховані ті, хто був страчений в Узбекистані.

Так, через смерть єдиного сина, я стала на шлях боротьби за скасування цього страшного, цього жорстокого злочину держави в ім’я правосуддя. В 2000 році я заснувала організацію «Матері проти смертної кари і катувань», яка веде постійний моніторинг щодо порушення прав людини, інформація регулярно направляється в міжнародні правозахисні структури: в ООН, «Міжнародну амністію», ОБСЄ, в «Human Rights Watch», «Лігу прав людини», громаду «Di Sant Egidio» та інші міжнародні правозахисні організації.  
Більше восьми років ми працювали за скасування смертної кари в Узбекистані. Я щаслива сьогодні сказати, що з 1 січня 2008 року в Узбекистані була повністю скасована страта.
Не можна сказати, що ця дорога за скасування смертної кари в Узбекистані супроводжувалася оркестром і такими бравурними маршами, це була дорога випробувань, дорога того, що треба було донести до уряду, до держави, до суспільства, той жах проблеми смертної кари, який існує.
Ніхто більше не буде убитий в ім’я закону. Більш того, я хочу сказати, багато було зроблено з боку громади. Було мобілізовано міжнародне співтовариство, яке закликало уряд Узбекистану скасувати смертну кару, як міру покарання. Була проведена роз’яснювальна робота серед громадянського суспільства. Ми проводили багато спільних акцій, закликаючи уряд скасувати смертну кару.

Тепер закон щодо скасування смертної кари, передбачає, не тільки довічне ув’язнення, але і як альтернативу - фіксований термін покарання 25 років, тобто ті, які замість смертної кари отримають фіксований термін покарання, у них є можливість вийти на свободу і принести користь суспільству. На момент скасування смертної кари в Узбекистані більше 50 чоловік було засуджено до смертної кари. Верховний суд Узбекистану підійшов позитивно до цього моменту і переглянув знову вироки всіх засуджених до смертної кри.

В Україні вже багато років не страчують, але при цьому тортури в тюрмах, а також під час слідства залишаються розповсюдженою практикою. Як з цим справи в Узбекистані?

Тортури в у в’язницях – це взагалі всесвітнє лихо і зараз в багатьох країнах триває велика боротьба проти них. В узбецькому кримінальному законодавстві  є стаття 235, яка не дозволяє застосовування тортур у в’язницях. Але ми  боремося за розширення цієї статті, якщо тортури призвели до смерті людини, щоб правоохоронні органи відповідали за них, як за умисне вбивство людини. Як ми бачимо, за це вбивство дають покарання міліціонерам 8-15 років. А це не відповідає нормам кримінального права, тому що коли простий злочинець вбив людину - йому дають 25 років ув’язнення або пожиттєво, а коли це зробив міліціонер, то йому дають максимум 15 років.
А в основному вони відбуваються м’якими нормами закону. Але, на жаль, я не знаю, які є статті в Україні, згідно з якими караються міліціонери за тортури. Існує велика проблема – дуже важко доказати застосування тортур і насилля над особою. І тут є ще не тільки фізичні насилля, а коли морально та фізично знущаються над людиною, ламають її психіку.Та із здорового нормального достойного чоловіка можуть зробити "рослину". Це насилля може проявлятися в знущаннях, коли ображають людську гідність настільки, що особа може втратити розум, чи покінчити життя самогубством. І це насилля над особою неприпустиме. І важливо прийняти такі механізми, коли би ми могли притягнути до відповідальності тих людей.

Не так давно  українські  ЗМІ оприлюднили інформацію про те, що 80% українців за  повернення смертної кари, як ви можете оцінити такі дані?

Ці 80% відсотків говорить про те, що ми рано заспокоїлися. Вам в Україні потрібно робити масові роз’яснення людям про те, як люди помирають під час слідства, як їх доводять до смерті в тюрмах, що таке право на життя. Ми всі думаємо про те: треба скасувати, або треба залишити смертну кару. Але ніколи і ніде ніхто не скаже в ім’я чого це відбувається. Я думаю, що це не в ім’я життя! Це проти життя. Коли ми проголошуємо вирок - застосувати смертну кару, ми забуваємо, що життя - це безцінний дар, даний нам зверху Богом. І людина не має права вирішувати, кому жити, а кому померти. Адже кат завжди набагато гірший, ніж той, хто вчинив злочин.

Як широко ці теми висвітлюються в узбецькій пресі, і як би Ви оцінили рівень свободи висловлювання  у Вашій країні?

Державні чиновники сором’язливо приховують страти, а газети про них говорять напівголосно. Наш рівень свободи слова на найнижчому рівні. Це я вам говорю з повною відповідальністю, тому що багато наших журналістів вимушені були емігрувати, бо піддаються тиску влади, все піддається сильній цензурі. Нещодавно наша журналістка та режисер документального фільму Ахмедова була засуджена і притягнена до кримінальної відповідальності за те, що показувала у своєму фільмі життя простих людей Узбекистану. Цей фільм був засуджений владою і режисерку притягнули до кримінальної відповідальності. Цей факт говорить про те, наскільки високою є цензура і наскільки низькою є свобода висловлювань.

Розмовляла Оксана Синицька, ІМІ