пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201007
11.03.2010 | Мирослав Маринович, колишній в’язень ҐУЛАҐу
джерело: maidan.org.ua

Домашнє завдання для сходу і заходу Європи: «вгору піднести серця»

   

Спершу цей текст мав характер протесту проти п. 20 резолюції Європарламенту щодо України (від 25.02.2010). Однак після звернень обласних рад галицьких областей України та кількох українських інтелектуалів, а особливо після виступу на засіданні Європарламенту депутата від Польщі Павла Залевського, настав час не стільки протестувати, скільки робити належні висновки.

Передусім скажу про висновки, які, на мою думку, мали б зробити ініціатори включення до резолюції цього нефортунного пункту. Кілька років тому у Львові велись дискусії щодо відкриття відновленого військового меморіалу польських «Орлят». Українська політична правиця мала застереження щодо слова «героїчно» у відновленому написі «Вони героїчно загинули за Польщу» – це, на її думку, мало антиукраїнське звучання. Польська сторона тоді справедливо обурилася: не Україні вирішувати, хто у Польщі має вважатися героєм. Ми визнали правильність такого підходу, бо слід шанувати історичну пам’ять не лише свою, а й свого партнера. Тим більше що історії наших народів так болісно перехрещені, а історіографії – настільки однобокі й ідеологічно спотворені. Сьогодні цю школу змушені були пройти і згадані ініціатори.

Я не перестану дякувати Польщі за той благословенний для нас період, коли її політики й дипломати були очевидними адвокатами України в Європі. Ні, не було це лукавством – навіть якщо врахувати, що за цим виразно проглядалися обриси спільної для обох країн загрози. Для європейців, які мають більш ніж віддалене уявлення про Україну, в цьому польському «опікунстві» була певна вигода: можна було покластися на обізнаність Польщі в українських політичних процесах. Схоже, однак, що сьогодні треба буде брати до уваги, що польські політики часом можуть лобіювати свої навіть цілком щирі національні візії, не кажучи вже про вузькопартійні інтереси, відступаючи від, здавалося б, уже визнаних стандартів.

Це, до речі, ставить ще одну проблему: як можна збільшити обізнаність Європи про Україну? Те, що вона знає сьогодні, значною мірою спотворене довголітнім впливом чужих ідеологій та інтерпретацій. І навіть якщо хтось і добре орієнтується в українських суспільно-політичних реаліях, то все одно він оцінює їх з позицій власного розуміння європейської історії, сформованого в Оксфорді, Сорбонні чи Гейдельберзі на основі давніх москвоцентричних моделей. Чи можна в такому разі наважуватися робити подібні рекомендації? Може, краще спільно з українцями будувати структури взаємного пізнання й діалогу, які розчистять старі стереотипи? До речі, це, наскільки я розумію, входить у прямі обов’язки українського дипломатичного корпусу.

Мені не раз доводилося вже апелювати до європейського сумління про те, що неврахування ним злочинності комуністичного режиму і справедливості боротьби з ним призводять до спотвореного розуміння процесів у Східній Європі. Я ентузіастично вітав рішення Європейського парламенту, яким він урівняв злочини нацизму й комунізму. Однак однією постановою не зрушити з місця тих усталених стереотипів, що їх вибудувала в свідомості та в підручниках історії Ялтинська система безпеки. Виявляється, не всі можуть і не всі хочуть подолати ці фальсифікації та вийти за рамки своїх особистих і національних обмежень.

Постать Степана Бандери – це лише вершечок «айсберга», якого треба буде зрушити з місця, щоб покінчити з пост-ялтинською аберацією зору. Адже саме ця аберація дала право найбільшому колаборантові з нацистським режимом – Радянському Союзові, який вступив у Другу світову війну на боці нацистів, – роздавати своїм ідеологічним ворогам ярлики «колаборантів з гітлерівцями» за мовчазної згоди (а далі й за активної підтримки) Західної Європи. Сталося так, що ініціатори внесення в резолюцію Європарламенту пункту про Бандеру, переживши шквал критики з боку передусім польського суспільства і найпалкіше схвалення з боку Комуністичної партії України та інших проросійських кіл України, на хвилинку опинилися в ситуації, в якій постійно перебувають українські інтелектуали: представити історію ХХ століття лінійно за принципом «друг мого ворога – мій ворог» неможливо.

Є свої завдання і для колись підкомуністичної Європи. Передусім Україна має вирішити, якою мірою вона, визнаючи Степана Бандеру своїм героєм і беручи за зразок його безсумнівну любов до неї, готова сьогодні взяти за взірець усі методи його політичної та визвольної боротьби. Якщо вже відновлювати правду, то всю. До того ж, якщо ми хочемо, щоб світ пошанував наші жертви, ми мусимо визнати, що наші змагання за незалежність були оплачені не лише нашою власною невинною кров’ю. І польські політики мають чесно відповісти собі на запитання, які шанси обстояти свої національні права, окрім радикальних, залишила Польська держава колись підневільній їй нації. Без вирішення цих двох завдань обидва народи знову перекреслять свій історичний шанс і борсатимуться в полоні одвічних своїх противленств.

Реакція українського суспільства на пункт 20 була значно гострішою, ніж на всі інші пункти згаданої резолюції. Проте вони також варті критичного аналізу.

По-перше, п’ять років за президенства Віктора Ющенка Україна стукала у двері ЄС, чуючи звідти невтішне: «Ще рано, а може, й ніколи…». Що сталося тепер? Чи Україна виконала критерії вступу? Подолала корупцію? Змінила законодавство? Красномовною ілюстрацією до всіх цих питань є часовий символізм: своє рішення європейські парламентарі прийняли в день інавґурації Президента Віктора Януковича, який задекларував уже проросійський вектор української політики. Все це схоже на погану гру, а за частоколом лукавої політкоректності годі зрозуміти, що насправді можна очікувати від політичного істеблішменту Європи.

По-друге, чи є нинішня Європа й далі тією Європою, куди ми хочемо увійти? Все своє життя я і мої друзі несли в серці любов і пошану до Європи як до втілення засадничих принципів цивілізації – пошани до прав людини, визнання суб’єктності народів і їхнього права на самовизначення, пошанування гідності людини й окремішньої ідентичності народів. Ці принципи є тими цінностями, на яких можна будувати спільний європейський дім. Що залишається від тих цінностей, якщо європейські парламентарі з очевидною байдужістю голосують за те, щоб безцеремонно вказати українцям, кого вони можуть вважати національним героєм, а кого ні? Чи вдалися б вони до такого кроку, скажімо, щодо Франції чи Об’єднаного Королівства? А якщо ні (що очевидно), то чи не чекатиме на українців в Європейському Союзі до болю знайома ситуація, коли серед усіх рівних будуть «більш рівні» і «менш рівні»?

По-третє, Європейському парламенту варто було б ініціювати загальноєвропейську дискусію щодо того, які наслідки випливають з цілком слушного визнання злочинності комуністичного режиму. Якщо європейська спільнота до сьогодні з такою рішучістю засуджує колаборантів з нацистським режимом, то як бути з тими, хто колаборував з режимом комуністичним? Якщо Радянському Союзові було вибачено його союзництво з Гітлером на початку війни, беручи під увагу, якими жертвами було оплачено боротьбу з ним пізніше, то чому членам ОУН пам’ятають лише їхні наївні сподівання, що гітлерівська Німеччина пітримає створення незалежної Української держави, і відмовляються визнати її, ОУН, власні жертви внаслідок нацистського насильства, зокрема ув’язнення Степана Бандери в концтаборі в Заксенгаузен? Якщо про ілюзії інших державних європейських народів, які були союзниками гітлерівської Німеччини, сьогодні ніхто не згадує, то чому ілюзії недержавного народу, який боровся за своє місце під сонцем, не сходять зі сторінок європейської преси?

Подібних питань можна нанизувати чимало, і до аналізу їх Європа, схоже, все ще не готова. Але почати цю роботу треба, бо інакше вважатиметься допустимим промовчати, коли газовий шантажист Європи величає героєм ката мільйонів невинних людей – Йосифа Сталіна, і засудити як зречення європейських цінностей спробу українців віддати шану в’язневі нацистських концтаборів і борцю зі сталінським режимом.

Мені як українцеві соромно бачити, як нинішні суперечності України фатально підривають її цивілізаційні шанси. Головну причину цього я вбачаю в посттоталітарній деградації людського духу, що неспроможний піднятися до рівня, з якого суперечності не виключають, а доповнюють одна одну. Проте не меншою мірою мене тривожить і те, що по-бюрґерськи дрібніє і дух Європи, який щораз більше поринає у пастки національних егоїзмів та життєвого конформізму, готового виправдати навіть кривду, якщо вона обіцяє спокій і достаток.

Входження до ЄС країн Центральної Європи засвідчило, що європейська пам’ять про злочини нацизму мусить бути доповнена пам’яттю про злочини комунізму. Процес цей лише розпочато. Зокрема, майбутнє входження України в європейську співдружність народів стане можливим не лише тоді, коли Україна виконає перелічені в резолюції пункти своїх зобов’язань. Необхідною передумовою такого входження є також смиренне визнання політичною елітою Європи, що, замість впадати в Ukraine fatigue (втому від України), їй більше пасувало б спробувати зрозуміти посттравматичні проблеми народу, нещасть якого впродовж усього ХХ століття Європа практично не помічала.

Це потребуватиме, щоб європейці і на заході, і на сході Європи «вгору піднесли серця»: настав час для духовного перезавантаження усього нашого континенту. Бо справа не лише в тім, щоб європейський Схід як «син комуністичного блуду» захотів повернутись до отчого європейського дому. Справа ще й у тім, щоб сам «батько» й увесь його дім були духовно готові його прийняти.

10 березня 2010 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори