Історія з Голодомором

Кілька зауважень щодо судового процесу за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках

На цей суд довго чекали. Ще б пак! Нарешті він відбувся 13 січня цього року, точніше, було проведено попередній розгляд справи, яку суддя закрив, «оскільки такий розгляд відносно осіб, що померли, не передбачений чинним кримінально-процесуальним законодавством України, за винятком зазначених у п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами» – цитата з Постанови суду.

Постанову суду опубліковано, вона зараз – у вільному доступі, але жодного серйозного аналізу побачити поки що, на жаль, не довелося. В чому ж причина? Чому не має жодної реакції на власне текст Постанови? Можливо, ніхто її й не читав, бо набридла не стільки ця тема, скільки її подання й, не побоюся цього слова, хвороблива метушня навколо неї, а ще й обсяг – сорок сторінок! І якщо хтось і прочитав, то мабуть, лише те, що в кінці: «На підставі викладеного … апеляційний суд постановив…». Я не претендую на серйозний аналіз тексту Постанови, бо не являюсь фахівцем з права, хочу висловити лише свої думки, власну точку зору й особисті висновки.

Вже після читання перших абзаців Постанови виникають питання, серед яких: чому лише сім обвинувачених? Адже перший «Список партійних і радянських керівників, керівних співробітників ОДПУ та ДПУ УСРР, а також документів, що стали організаційно-правовою підставою для проведення в Україні політики Голодомору-Геноциду та репресій», опублікований на сайті СБУ ще 18 липня 2008 року, містив 19 прізвищ, другий вже 136. (На сайті служби безпеки України збереглося інформаційне повідомлення про те, що «розміщено другу частину списку керівників і співробітників органів ДПУ УСРР, які безпосередньо на місцях здійснювали жорстоку репресивно-каральну політику Голодомору-Геноциду 1932–1933 років», посилання ж на самі списки переводять зацікавленого читача на головну сторінку сайту. Доступ до цих списків прикрито новою владою разом із доступом до розсекречених документів КҐБ).

Отже, залишили лише сімох обвинувачених: Й. Сталіна (Джугашвілі) – грузина, В. Молотова (Скрябіна) – росіянина, Л. Кагановича – єврея, П. Постишева – росіянина, С. Косіора – поляка, В. Чубаря – українця, М. Хатаєвича – єврея. Не ясно, за яким принципом були відібрані лише ці прізвища. Чому, наприклад, узяті саме перший секретар Харківського обкому КП(б)У П. Постишев і перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич, а інші партійні й громадські керівники в Україні того періоду до списку не додані? Чому, як в старі часи, звертається увага на етнічне походження обвинувачених? Припустимо, існує такий порядок і така форма, і графу «національність» ще не скасовано у судових документах, як це зроблено в українських паспортах. Ну то хай – форма є форма, був би зміст правильний. Але відповідь, гадаю, міститься в наступній фразі: «За встановленими органом досудового слідства обставинами справи головні ролі в ідеологічному забезпеченні, плануванні, організації і здійсненні злочину геноциду належали неукраїнській інтернаціональній групі, яка, зокрема, складалася із Сталіна, Кагановича, Молотова, Постишева, Косіора і Хатаєвича» (курсив мій – В. Б.). Можу запитати: «А куди ж подівся В. Чубар, українець?». Автори Постанови відповідають: «Участь в даній групі серед вказаних осіб етнічного українця Чубаря жодним чином не впливає на кваліфікацію даного злочину, … оскільки ні національне кримінальне законодавство, ні міжнародне кримінальне право … не обумовлюють його кваліфікацію (як і жодного іншого злочину) національною приналежністю злочинця» (курсив знов таки мій – В. Б.). Чи треба казати, що відповідь просто нелогічна й протирічить цілому тексту Постанови? «Досудовим слідством встановлено, що керівництво більшовицького тоталітарного режиму – тут йде перелік сімох обвинувачених – в 1932–1933 роках на території УСРР вчинили геноцид частини української національної групи». Отже, винищення «української національної групи» організовано й здійснено «неукраїнською інтернаціональною групою», якщо простіше, етнічних українців знищували етнічні неукраїнці. Втім, якщо користуватися логікою авторів постанови, якщо етнічних українців вбиває етнічний українець, він автоматично перестає бути українцем, і винищення частини української національної групи вчинено виключно неукраїнцями.

Відомо, що від голоду гинули не лише етнічні українці, а люди різного етнічного походження, які мешкали на території, охопленій масовим голодом. Невже загибель представників інших національностей треба пояснювати «теорією трісок» (у лісі дрова рубають, а до села тріски літають)? Тому об’єктом злочину в Постанові слід було назвати «частину українського народу» замість «частини української етнічної групи».

Не всі, на жаль, розуміють (і серед високопосадовців такі теж є) різницю між нацією в етнічному й політичному сенсі. Але візьмім, наприклад, ідею класократичної трудової монархії, яку В. Липинський висунув ще на початку минулого століття. Вона ґрунтується на територіальному патріотизмі й не прив’язана до етнічного походження людини. Справа, звісно, не в монархії – можна не поділяти монархічних поглядів,– але дивитися на націю інакше сьогодні просто соромно.

І ще. Складається враження, що цілий текст Постанови зібраний зі шматків на швидку руку, бо чим, наприклад, можна пояснити вміщення інформації про те, що Л. Кагановича виключено «із лав КПРС у 1961 році за участь у масових репресіях»? Хіба «більшовицький тоталітарний режим» не визнаний Постановою злочинним? І яке відношення мають репресії компартії проти своїх членів до Голодомору?

Висновок зроблю такий: дуже шкода, що таке починання, коли, фактично, Сталін і іже з ним були чесно названі вбивцями, було зіжмакано, не вистачило широти круговиду й продуктивного політичного мислення тим, хто готував і провадив цей процес.

Що ж маємо сьогодні? Те, що недоробила стара влада, нова взагалі псує. Розділ, що стосується Голодомору, новим Президентом В. Януковичем був прибраний з офіційного президентського інтернет-сайту одразу по обранню. Зникли такі розділи і з веб-сайтів багатьох держобладміністрацій. Припинено публікацію розсекречених документів СБУ, які стосуються політичних репресій (новий голова архіву СБУ В. Хорошковський заявив, що «дуже багато матеріалів розсекречено … правду, яку потрібно було донести українському народу, та правда донесена»), а запорізькі комуністи планують до 9 травня встановити у своєму місті пам’ятник Сталіну.

Хочеться вірити, що вже розсекречені документи з’являться на сайті НаУКМА і до них буде відкрито вільний доступ, а також будуть доступні у Львівському університеті ім. Івана Франка – про це казав звільнений указом нового Президента колишній директор архіву СБУ В. В’ятрович. Але цього недостатньо – процес розсекречення й оприлюднення документів має бути продовжений.

А що стосується «Постанови апеляційного суду м. Києва про закриття кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–33 роках» – хотілося б побачити детальний коментар щодо неї, зроблений кваліфікованими правниками. Не можна припустити, щоб важлива справа була викривлена або взагалі замовчувалася – і перше, й друге однаково погано.