пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201010
12.04.2010 | Ніна Лапчинська, заступник голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса

Харківська сторінка Катинської трагедії

   

У квітні – травні 1940 року сталінським режимом у трьох визначених заздалегідь місцях СРСР на величезній відстані одне від одного одночасно було знищено тисячі громадян іноземної держави, які першими у світі зі зброєю виступили проти чуми ХХ століття – нацистської Німеччини. Ними були кадрові офіцери і офіцери запасу Республіки Польща, інтелектуальна еліта польського народу. На довгі десятиріччя цей злочин вперто відкидався можновладцями СРСР, ба більше – відповідальність за нього перекладалася на Німеччину.

23 серпня 1939 року міністри іноземних справ Німеччини і СРСР Ріббентроп та Молотов підписали у Москві так званий пакт про ненапад, а також таємний протокол до цього договору, що визначав кордони між двома державами після розділу Польщі. 31 серпня 1939 року цей договір було ратифіковано Верховною Радою СРСР.

У повній відповідності з цими цинічними домовленостями Німеччина вранці 1 вересня 1939 року з кількох боків нанесла удари по Польщі. Поляки вчинили відчайдушний опір. Бліц-кріг не вдався. Стривожений польським спротивом Гітлер вимагав від Сталіна виконання союзницьких зобов’язень і нападу на Польщу зі сходу.

На 16 вересня становище на фронті ще було неясним. 25 польських дивізій продовжували битися. Згідно зі свідченнями генерала Йодля на Нюрнберзькому процесі, у німців боєприпасів було на 10-15 днів. Польща мобілізувала на боротьбу із загарбниками 1 млн. 200 тис., однак ще не вичерпала свій людський ресурс.

І в такій непевній ситуації Німеччина нарешті отримала допомогу від союзника. О 3-й годині ночі 17 вересня західний кордон СРСР перейшли частини Червоної армії. З регулярною армією взаємодіяли прикордонні частини НКВД. Напад відбувся саме в той момент, коли німецькі війська почали заступати за лінію, визначену пактом Ріббентропа-Молотова.

Польщу інтервенція заскочила. Польський уряд не визначив становища, що склалося, а головнокомандувач, маршал Едвард Ридз-Смігли видав о 16-й годині 17 вересня 1939 року так звану «загальну директиву», що містила наказ не чинити опору Червоній армії. Польський Генеральний штаб зі свого боку не віддав наказу частинам на східному фронті розформуватися і розійтись. Ось чому деякі військовослужбовці, не інтерновані разом із своїми частинами, самостійно з’являлися у комендатури Червоної армії, де головну роль відігравали працівники НКВД.

Основну увагу НКВД приділяло офіцерському складу Польської армії, у своїй більшості сформованому із офіцерів запасу. Виокремлені офіцери були етаповані у глиб радянської території і тимчасово розміщені у пересильних таборах. Невдовзі для їх утримання було створено три великих табори військовополонених.

Головний з них було сформовано у Козельську (250 км на південний захід від Смоленська) в колишніх маєтках Огінського і Пузини на території монастиря – у великому соборі і кількох скитах. На час ліквідації в таборі налічувалося близько 4,5 тис. полонених, головним чином кадрових офіцерів.

Найбільший табір (на 6,5 тис.) було утворено в Осташкові, на північ від Калініна (нині Тверь), у монастирі на одному з островів озера Селігер. В Осташковському таборі утримувалось близько 400 офіцерів, а також усі взяті у полон солдати Корпусу прикордонної охорони, жандармські чини, члени військових судів, священики, велика кількість поліцейських, кілька сот сержантів і старшин, група землевласників (осадників), вивезених із земель поблизу східного кордону Польщі.

Другий виключно офіцерський табір розмістили у м. Старобільську, районному центрі Луганської, на той час Ворошиловградської, області, також у монастирі. Сюди привезли майже усіх офіцерів із району оборони Львова, взятих у полон всупереч акту про капітуляцію, який гарантував їм свободу, серед них біля 600 льотчиків. У Старобільському таборі перебували 20 професорів вузів, 400 лікарів, кілька сот юристів і інженерів, 100 вчителів, літератори, журналісти, громадські діячі довоєнної Польщі.

Підготовка приміщень Старобільського монастиря для розміщення військовополонених поляків почалася 19 вересня, вже через два дні після переходу Червоною армією кордону з Польщею. За місяць у таборі утримувалося 4824 особи, а на 15 лютого 1940 року його контингент нараховував 3909 в’язнів. Серед них: 8 генералів, 55 полковників, 127 підполковників, 1316 майорів, 846 капітанів, 2429 інших офіцерів, 18 військових капеланів, 2 осадники, 5 державних чиновників, 1 полковник поліції, 1 гімназист, 1 денщик.

Нестабільна кількість в’язнів трьох таборів пояснюється неодноразовими переведеннями офіцерів з одного табору до іншого, часто пов’язаними із слідчими діями НКВД. Деяких було розстріляно на початку ув’язнення як особливо небезпечних, дехто помер. Разом у зазначених таборах на 5 березня 1940 року перебувало 14736 осіб, дві третини з них (8414) складали офіцери, одну третину – інтелектуальна еліта Польщі. Із усіх вціліло 449 чоловік, з яких більшості вдалося вирватися з СРСР і розповісти правду про злочин. Атмосфера у таборах, особливо в Козельську і Старобільську, була спокійна, у якійсь мірі навіть оптимістична. Серед в’язнів жевріла надія, що полонених передадуть західним союзникам або, у гіршому випадку, - німцям.

За твердженням польського дослідника Леопольда Єжевського, питання про видачу частини військовополонених Німеччині дійсно обговорювалося під час міждержавних переговорів фашистської Німеччини і Радянського Союзу. У березні 1940 року в Кракові і Закопаному відбулась одна з останніх нарад між НКВД і гестапо, на якій узгоджувалися спільні дії по боротьбі з польським Рухом опору. Рішення про ліквідацію трьох таборів було ухвалене одразу після цієї наради. Німці, напевно, відмовилися прийняти поляків.

Як свідчать документи, передані Російською федерацією польській стороні в 90-ті роки, вся операція по знищенню військовополонених польських офіцерів була чітко спланована і проведена, як і усі репресивні операції НКВД, за звичним ценарієм: доповідна записка очільника репресивного відомства Сталіну – ухвала політбюро ЦК ВКП(б) відповідного рішення – виконання репресивними органами рішення вищого партійного керівництва.

5 березня 1940 року Л. Берія подав на ім’я Сталіна записку за № 794/Б. У ній він констатував, що «військовополонені офіцери та поліцейські, перебуваючи у таборах, намагаються продовжувати к-р роботу, проводять антирадянську агітацію (у таборі? – авт.). Кожен з них тільки й чекає, щоб мати можливість активно включитися у боротьбу проти радянської влади <...> Виходячи з того, що всі вони є заклятими ворогами радянської влади, НКВД СРСР вважає за необхідне: I. Запропонувати НКВД СРСР: 1) Справи на утримуваних у таборах військовополонених 14700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників, 2) А також справи про заарештованих і утримуваних у тюрмах західних областей України і Білорусії у кількості 11000 чоловік членів різних к-р шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків – розглянути в особливому поряду з застосуванням до них вищої міри покарання – розстрілу. II. Розгляд справ провести без виклику заарештованих і без пред’явлення обвинувачення, постанови про закінчення слідства та обвинувального висновку – в такому порядку: а) на осіб, що перебувають у таборах військовополонених – за довідками, які надає Управління у справах військовополонених НКВД СРСР, б) на осіб, заарештованих – за довідками, що надають НКВД УРСР і НКВД БРСР. III. Розгляд справ і винесення рішення покласти на трійку у складі т.т. Меркулова, Кобулова, Баштакова (нач. 1-го спецвідділу НКВД СРСР – авт.)».
Доповідна Берії займає три друковані сторінки. На першій сторінці поперек тексту розмашисті підписи Сталіна, Ворошилова, Молотова і Мікояна. На полі – протокольний запис: «т. Калінін: за, т. Каганович: за». Записка Берії була використана як пункт № 144 в оригіналі протоколу засідання Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року № 13.

Місяця вистачило досвідченим органам НКВД на підготовку виконання вироку. Ліквідацію Козельського і Осташковського таборів було проведено управліннями тих областей, на чиїй території вони знаходилися, Смоленського і Калінінського відповідно. Осташковський табір поступово спорожнили, вивозячи в’язнів партіями до Калінінського управління НКВС, а після виконання вироку їхні трупи таємно ховали поблизу села Мєдноє неподалік від обласного центру. В’язнів Козельського табору розстріляли прямо «з колес» у Катинському лісі, де їх і поховали. Ще у квітні 1943 року німці встановили там масове поховання людей, запросили міжнародну комісію для проведення ексгумаційних робіт. Міжнародною експертизою було встановлено факт розстрілу 4,5 тис. польських офіцерів у 1940 році.

Місцем знищення Старобільського табору став спеціально обладнаний ще під час Великого терору 1937 – 1938 років підвал у будівлі Харківського обласного управління НКВД на вул. Чернишевській, «на рахунку» якого за цей період значиться вбивство майже 12 тисяч власних громадян. На розстріл однієї людини й прибирання її трупа кати натренувалися витрачати не більше 2-х хвилин. Окремими ночами «працювали» без інтервалів! Навесні 1940 року харківські чекісти цю високу довіру виправдали.

Наполегливий пошук членами Харківського відділення товариства «Меморіал» місця поховання польських офіцерів навів на 6-й квартал Лісопарку м. Харкова. Зібрані ними факти були беззаперечно доведені у 1991 році під час ексгумаційних слідчих дій Головної військової прокуратури СРСР за участі Генеральної прокуратури Республіки Польща і висококваліфікованих польських спеціалістів.

Влітку 1996 року під час археологічних розкопок, що проводилися експедицією Торуньського університету на території 6-го кварталу, польський антрополог доктор Анджей Флорковський зауважив, що харківські могили мають свою відмінність від поховань у Катині та Мєдному. Понад 60 % ексгумованих у 6-му кварталі черепів свідчили про те, що смерть наступила через постріл не у потилицю, як у більшості жертв тамтешніх жертв, а нижче, у карк. Також знаходили й інший «почерк»: прострелені шийні хребці, часто перший, під назвою «атлас». Різниця полягала в тому, що при пострілі в потилицю пуля завжди пробивала чоло. Це викликає масовий кровотік, виливається більше літра крові. А постріл у карк, скерований вгору, призводить до високої вірогідності вильоту кулі через око або вуста. Кількість крові при цьому є невеликою. Така метода давала можливість розстрілювати в ніч по 100 – 200 чоловік. Етапи із Старобільська налічували від 18 до 240 офіцерів.

За свідченнями навесні 1991 року одного із співробітників комендатури внутрішньої в’язниці Харківського обласного управління НКВД, етапи з поляками прибували на сортувальну станцію, а звідти їх «чорними воронами» перевозили на Чернишевську, в тюрму. Там їх тримали упродовж кількох днів у камерах. Перед розстрілом зв’язували руки. Чекаючи своєї черги у підвалі, вони чули постріли, але поводилися з гідністю. У заведеного на розстріл спочатку прокурор встановлював особові дані, а потім передавав катові. У розстрілах брали участь усі співробітники комендатури, керував розстрілами і безпосередньо стріляв комендант Купрій. Він же власноручно підірвав цей підвал, коли німці у жовтні 1941 року увірвалися в Харків.

Як правило, розстріли починалися увечері, а після розправи над усією партією, далеко за північ, трупи возили до лісу двома «полуторками» із оббитими жерстю кузовами. У підготовлені заздалегідь ями розміром 2×4 м, глибиною 2 м останки викидали поспіхом, у формі, без обшуку, присипали якимось білим порошком і закопували. Валізи офіцерів, інші особисті речі також вкидали до поховальних ям.

Про перебіг ліквідації Старобільського табору свідчить рапорт «Дані про рух транспортів та переміщення військових в’язнів», що зберігається в Особливому архіві в Москві. У ньому зазначено як тип транспорту – залізничний, так і номер поїзда – 8, Ворошиловград – Харків, кількість вагонів – 1.

Перша партія приречених прибула до Харкова 5 квітня 1940 року і так – щодня, до повного «очищення» табору 12 травня. Справжнім знущанням над жертвами були щеплення усім офіцерам перед відправкою з табору проти черевного тифу і холери. Із Старобільська офіцерів відправляли не щоденно, велика перерва між етапами зафіксована від 26 квітня до 2 травня. Два етапи із Старобільська (25 квітня і 12 травня, 63 та 16 осіб відповідно) провезли повз Харків. Це були 79 офіцерів із 448 зібраних із трьох таборів спочатку в Павлищевім Бору на Смоленщині, а згодом перевезених до Грязовця поблизу Вологди.

У записці голови КДБ при Раді Міністрів СРСР Шелєпіна на ім’я Микити Хрущова від 3 березня 1959 року зазначено, що за рішенням спеціальної трійки НКВД СРСР поблизу Харкова було розстріляно 3820 військовополонених польських офіцерів Старобільського табору. Передбачаючи можливість розсекречення скоєного злочину і непередбачувані негативні міжнародні наслідки, голова КДБ запропонував знищити архівно-кримінальні справи польських офіцерів з усіх трьох таборів.

Попри ретельне засекречення, таємницю раптового зникнення на теренах СРСР 15 тисяч польських військовополонених офіцерів врешті було розкрито, хоча відбулося це тільки через півстоліття. На колись таємних місцях поховання побудовані меморіальні кладовища, до могил мають змогу приїхати їхні нащадки. Українсько-Польський меморіал жертвам тоталітаризму є святим пам’ятним місцем для харків’ян.

Пам’ять самовідданих захисників своєї батьківщини, борців за свободу Польщі мав намір вшанувати на місці їх злочинного вбивства в Катинському лісі Президент Республіки Польща Лех Качиньський, члени польського Уряду, відомі політичні і громадські діячі, науковці Польщі. 10 квітня 2010 року, коли виповнялося 70 років трагедії, весь світ був шокований звісткою про страшну катастрофу літака Президента в смоленському небі, у якій ніхто не вижив...

Вічний спокій невинним жертвам і глибоке співчуття живим. Боже, дай сили пережити біль тяжкої втрати і змилуйся над нами!


ГЛАВНОЕ™
12 апреля 2010
 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори