пошук  
версія для друку
16.04.2010 | Всеволод Речицький

Права людини – зміна парадигми?

   

Політична реальність України не перестає дивувати. Щойно скінчилися президентські вибори, як у громадському та суспільно-політичному житті України почали окреслюватися силуети нових (не лише кадрових) підходів. Експерти оцінюють ознаки нового життя по-різному, проте не можна не помітити, що практично нікому не вдається подати цілісну картину того, що відбувається насправді. Якщо стиль і є, то він, швидше за все, постмодерний. Тобто новий стиль полягає у тому, що стилю більше не існує. І це, можливо, якраз і є головною політичною ознакою часу.

Усі ще пам’ятають сакраментальний вираз Л.Кучми стосовно того, що «національна ідея не виправдала себе». Після вичерпання президентського ресурсу В.Ющенка можна було б, здавалося, сказати, що ліберальна ідея не виправдала себе також. Ще крок, і на черзі констатація факту, що наш час – це час консервативної ідеї. Але чи є справжніми консерваторами регіонали? Як на мене, черговий український парадокс полягає у тому, що попри свою ліберальну риторику, істинними консерваторами були Ю.Тимошенко і В.Ющенко, а ознаки лібералізму (економічного) більше демонструє В.Янукович у компанії з М.Азаровим і С.Тігіпком.

По-перше, задекларований капіталізм регіоналів поки що значно більше нагадує справжній капіталізм, ніж у переобтяжених патріархально-патерналістськими турботами В.Ющенка і Ю.Тимошенко. Капіталізм останніх був обмеженим, національно-державницьким, а, отже, сумнівним. Новий капіталізм – космополітичний, відтак, справжній. Будувати, виробляти, продавати, купувати – всім і всюди, де тільки можна… Росіяни ближче, отже їм – у першу чергу. На даному етапі Д.Медвєдєв і В.Путін не є нашими палкими прихильниками, але що краще притлумлює підозріливість і потенційні війни, ніж купецькі каравани, спільне виробництво і торгівля?

На відміну від свого попередника, В.Янукович спеціально не колекціонує ікон і старожитностей, прагнучи добробуту у манері східноєвропейського набоба. Його не назвеш традиціоналістом, через що його позитивний імідж в очах значної частини української інтелігенції складається непросто. Можна навіть сказати, що «замилування» В. Януковичем в українському суспільстві відбувається суттєво складніше, ніж свого часу розчарування у В.Ющенкові. Але поки що, на мій погляд, В.Янукович повільно але уперто піднімається вгору.

Якби Україна була менш строкатою у своїх уподобаннях, обмежений націоналізм їй би не шкодив. Але в умовах наявного соціокультурного розколу країни технократизм (космополітичний прагматизм) може стати корисною альтернативою. Бо не випадково ще І.Лисяк-Рудницький писав, що Україні бракує не так еросу, як логосу. Очевидно також, що не від добра М.Грушевський прагнув у свій час «вирвати» українську культуру із слов’янських обіймів, а С.Томашівський – «покінчити з культом Т. Шевченка». Фанатичний патріотизм М.Міхновського – також безсумнівна національна константа, але саме М.Міхновський, як відомо, виступив на початку ХХ ст. проти «України вишиваних сорочок».

Хоч як це парадоксально, але якщо ми хочемо зберегти неушкодженою саме націю, то, можливо, приречені бути «космополітичними». Принаймні, до такого висновку спонукає стереотипний трагізм доль наших національних звитяжців. Ще десь у 90-ті І.Дзюба написав натхненне есе – «Україна і світ», наприкінці якого було подано стислий перелік наших втрачених перспектив – наївних сподівань тих, хто був щиро відданий українській ідеї. Проте час, як відомо, лікує саме від ілюзій. Хоча Ю.Тимошенко не раз присягалася в любові до України «прямим текстом» перед телекамерами, її фіаско забезпечила саме інтелігенція, яка знається на можливостях і ризиках слова.

Тому відома теза Л.Гумільова «у дружбі, але нарізно» може стати нашим свідомим і підсвідомим імперативом для стосунків не лише з росіянами. Ця формула легко надається до різних спекуляцій, але вона була і обіцяє бути продуктивною, якщо її сприймати розважливо й помірковано.

Що ж стосується політичної тактики, то напрочуд швидке, як на українські реалії, утворення В.Януковичем уряду можна вважати порушенням Конституції, але також і поверненням до здорового глузду. Бо конституційна реформа 2004 р. з її стриноженим партійним впливом депутатством – це справжнє втілення правового абсурду. У 2005 р. українське конституційне законодавство настільки розійшлося з вимогами органічної нормативності, що без його переоцінки країна просто не має шансів зіпнутися на ноги. Закон має стояти над людськими пристрастями і емоціями, але не абсолютно. Бо непорушними є лише ті закони, у яких втілився людський розум. У житті ж молодих демократій закони нерідко втілюють у собі найрізноманітніші політичні шукання. Той факт, що українська конституційна реформа 2004 р. – це одна із прикрих помилок зростання, у мене особисто сумнівів не викликає.

Як відомо, частина друга статті 80 Основного Закону України гарантує народним депутатам вільний мандат. А якщо мандат справді вільний, то жодна фракційна чи коаліційна дисципліна не може і не повинна стати абсолютом. Коаліція взагалі мала б існувати лише до/для створення уряду. Щойно Кабінет Міністрів постане, як пролонгація коаліції робиться зайвою. Поодиноких міністрів можна було б міняти і без коаліції, зусиллями Прем’єр-міністра і лідерів фракцій. В усьому іншому «постурядове» існування коаліції лише шкодить, бо від позиції кількох депутатів в подальшому може залежати доля уряду і стабільності в країні.

Одинокий депутат, який задумливо стоїть перед входом до коаліції, автоматично стає об’єктом політичних інтриг. На моє переконання, депутатська більшість, завдяки якій утворився наш Кабінет Міністрів, могла б обходитися без коаліції від початку, як це й було за Конституцією 1996 р. Українське колективне і персональне членство у коаліції насправді мало що значить, бо не воно спонукає депутатів голосувати «за» чи «проти» з будь-якого питання. Що ж стосується партійних ідеологій і корпоративного «відчуття ліктя», то вони все ще знаходяться у нас в стадії формування. Справжня партійна система, коаліційний уряд, збалансована фракційна дисципліна – все це в Україні, значною мірою, фантоми уяви.

Зазначене вище, звичайно, формально не виправдовує кон’юнктурного Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 2010 р., яким визнається правомірність існування коаліції на основі поєднання фракційного та індивідуального членства. Бо Конституційний Суд пішов не стільки за первісним задумом Конституції, скільки за здоровим глуздом і потребою моменту. Втім, природа останніх погано узгоджується з формалістичною оболонкою судових рішень. Щойно грішники у коаліції переможуть завдяки одній спокусі, як будуть змушені тут-таки шукати праведників з посеред себе для протистояння іншій. Адже індивідуальне членство у коаліції є вигідним як для пришвидшеного утворення, так і для прискореного падіння Кабінету Міністрів.

По суті, дозвіл на формування коаліції за допомогою поодиноких депутатів означає дозвіл на підтримку Прем’єр-міністра на основі особистої симпатії і довіри. Але таку можливість народні депутати, строго кажучи, мали завжди. Загалом, можна сказати, що сьогодення демонструє не так боротьбу «політиків» і «юристів» у суддівських кріслах, як суперечливий стан української конституційної системи. Оскільки Україна все ще плутається у виборі конституційних аксіом, доведення правових теорем (що є головним предметом зусиль конституційних суддів) призводить у нас інколи до парадоксальних результатів.

Корпоративізм і надмірна партійна дисципліна конкурують в Україні з вільним депутатським мандатом, бо ідейно конкуруючими залишаються у нас парадигми уже притлумленого соціалізму і ще недорозвиненого капіталізму. Заборона імперативного мандату – це паросток політичної свободи, лібералізму західного зразка і ґатунку. Навпаки, гіпертрофовані претензії на партійну і фракційну дисципліну – продукт ще радянського демократичного централізму. Так і живемо в стані аксіологічної роздвоєності політичного тексту і контексту.

Ще один приклад штучної, по суті, постановки проблеми – критика Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» від 9 березня 2010 р. Дійсно, з юридичної точки зору до нього чіплятися зручно. Адже сама назва: «Регламент Верховної Ради України» – це вказівка не так на юридичну силу, як на функціональне призначення нормативного акту. Тобто само по собі існування тексту під даною назвою формально не задовольняє вимог пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України, яка говорить: «Виключно законами України визначаються: <…> організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України».

Конституційний Суд України свого часу визнавав «Регламент» (в якості постанови Верховної Ради України) неконституційним, бо за Конституцією це мав бути повноцінний закон. Чи став «Регламент» повноцінним законом після 9 березня 2010 р.? Думається, що відповідь є негативною, адже будь-який закон України, яким затверджується інший нормативний акт, не перетворює останній на частину закону. Зокрема, Конституція Автономної Республіки Крим – це саме конституція, а не закон України, так само як не є законами України ратифіковані Верховною Радою міжнародні договори. Подібні акти мають специфічний рівень стабільності і юридичної сили. Наприклад, затвердження Конституції Автономної Республіки Крим не вимагає більшості від конституційного складу Верховної Ради України, а ратифіковані законом міжнародні договори залишаються юридично вищими від українських законів. Крім того, подібні джерела права не підкоряються класичним правилам законодавчого процесу, внесення до них змін чи доповнень передбачає окрему процедуру.

Все це тільки ще раз доводить, що на рівні поточного законодавства незручності Основного Закону України ліквідувати не просто, якщо взагалі можливо. Якщо змінений у 2004 р. пункт 15 статті 85 Основного Закону України відносить до повноважень Верховної Ради України «прийняття Регламенту Верховної Ради України», а пункт 21 частини першої статті 92 стверджує, що регламент має бути законом, то простим затвердженням «Регламенту» законом колізію можна вирішити лише умовно. Але чи має бути принципово непоступливою критика коаліції за подібний вчинок? Оскільки хвороби України, як писав О.Ксьонжек, є серйозними, і пігулками їх вилікувати не вдасться, критика регіоналів за подібні огріхи виглядає простим марнуванням часу.

Що ж у такому випадку залишається важливим? Спробую відповісти з позицій дещо нетрадиційного підходу. Важливими в Україні є… «дрібниці», нюанси змін у формальному й неформальному статусі індивіда. Йдеться, насамперед, про формування почуття гідності («суверенітету») в українській людині, про її природний індивідуалізм, боротьбу за розпізнавання і престиж, ракурс окремішності у загальному сприйнятті світу. На мою думку, сучасна Україна має лише один вектор формування соборності в громадянах – все більш глибоке усвідомлення ними цінності індивідуального початку. Раніше стосовно чехів і словаків про це писав В.Гавел. Драма накинутого колективізму – відома домінанта у прозі М.Кундери. Сьогодні масово видані у Росії твори чеської зірки є дуже популярними на українських теренах, бо саме тепер українці готові їх зрозуміти. Прикрим залишається лише те, що українське читання поки що серйозно випереджає реальність.

Адже ми й досі живемо за Конституцією, у якій соціально-економічні права виписані майже як ідеологічний наркотик у тоталітарній державі. Їх повний зміст є таким, що жодна демократична коаліція і ліберальний уряд не зможуть їх гарантувати. Існуючий формат економічних прав – це продовження ленінської утопії в її класичному варіанті. Насправді ж позитивними соціально-економічні права мали б залишатися лише для соціально знедолених не з власної вини індивідів.

Сьогодні багатьом зрозуміло, що державницький економічний патерналізм – це ворог не лише ринку і економічної свободи. Він робить задушливою всю життєву атмосферу в країні. Проте саме патерналізм, причому у його найбільш відразливому, сентиментальному варіанті залишається натхненником економічних прав нашого Основного Закону. Якщо владу справді задовольняє Розділ ІІ Конституції України, то вона є приреченою годувати довіку з ложечки свій народ і водити свободу на помочах. Між іншим, саме ця логіка спонукала не так давно Ю.Тимошенко зустрічати літак із ліками у Борисполі як зустрічають гуманітарну допомогу в Руанді.

Як відомо, середня зарплата і пенсія у 2008/9 р. дорівнювала в Україні, відповідно – 170 і 74, у Польщі – 650 і 313, у Словаччині – 732 і 337, в Угорщині – 701 і 290, у Литві – 635 і 235, у Латвії – 668 і 251, в Естонії – 776 і 291, у Словенії – 922 і 636 євро на місяць. Що ж стосується рівня ВВП, то в Україні у цей період він становив 3920, у Польщі – 13799, у Словаччині – 16240, в Угорщині – 15542, у Литві – 14086, у Латвії – 11909, в Естонії – 13981, у Словенії – 27149 доларів США на особу.[1] Економічний стан українців є мало не найгіршим у Східній Європі, а перелік конституційних соціально-економічних прав – одним з найширших.

Тобто наш Основний Закон виглядає сьогодні як класичний «закон для бідних» – він є багатослівним, максималістським і повним нездійсненних зобов’язань. Звичайно, можна розробити новий економічний підхід для Конституції України (цікаві ідеї тут пропонує А.Новак), але тоді відразу постане питання: що робити з мільйонами існуючих жертв планово-розподільчої системи?

Паліативним виходом із ситуації міг би стати перехід від «реальних» соціально-економічних прав до прав-орієнтирів за моделлю Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.66 р., прав-гарантій Європейської соціальної хартії від 03.05.96 р., прав-принципів Хартії засадничих прав Союзу (додаток до Лісабонського договору від 01.12.09 р.). Такий крок сприяв би також розширенню творчої свободи індивіда. Натомість сьогодні статистичні показники України свідчать про те, що наша держава вчиняє щось алогічне з точки зору глобального економічного інстинкту. Нам бракує простих юридичних оболонок і форм для примітивного «розтікання» економічного ентузіазму. Відчуття свободи зроджує ініціативу, але чи мають українці юридичні стимули для осягнення свободи?

Поки що в країні спостерігається регулярна пролонгація стану свідомої і підсвідомої недовіри держави до активного індивіда. Зокрема, уся бюджетно-фінансова і податкова система України побудована на презумпції непорядності господарюючого суб’єкта. Але ж без фундаментально закріплених прав виробника і власника сучасна економічна система працювати не може. Останні очевидно не ангели, але без етики ірраціонального (довіри до егоїста) в економічній сфері, як писав Ф.Фукуяма, Україні не вилізти з болота. Давно вже час збагнути, що чим більше непідробного капіталізму зайде в Україну, тим краще житиметься її людям.

Як свідчать неофіційні джерела, нині в Україні на медицину з особистих гаманців витрачається майже на порядок більше грошей, ніж це офіційно передбачається державним бюджетом. При цьому дві третини від загальної суми витрат сплачується в останні півроку життя пацієнта. Подібний гротеск – типовий наслідок зусиль Української соціальної держави. Насправді ж українцям потрібні не запозичення з Конституції ФРН, а елементарна повага до ринкових законів, хоча б якась зайнятість, спрощене ліцензування, реєстрація в «одне вікно», система послуг у провінції і дешеві кредити.

Живим прикладом нашого економічного безладу є вже те, що львів’яни витрачають півроку-рік на банальну приватизацію присадибної ділянки, а експрес «Київ-Харків», вагон якого дає близько 1500 доларів США прибутку на добу, місяцями курсує з розбитими туалетами. А чого, наприклад, варте масове явище «мертвих душ» в системі професійно-технічної освіти на Кіровоградщині… Той, хто зуміє оптимізувати рутину неринкового повсякдення, має реальний шанс стати нашим наступним Президентом.

Вільний продаж і купівля землі – це класична («в очікуванні на Годо») українська тема. Відомо, що добрий земельний закон М.Грушевський ставив вище за геніальну поему. Проте геніальних поем в Україні чимало, а здорового глузду в землекористуванні бракує. О.Мороз був проти земельного ринку, і втратив посаду. Н.Вітренко і П.Симоненко – також принципово проти, але їхній електорат – як шагренева шкіра. В.Ющенко виступав за свободу аграріїв зрідка й непослідовно, і вердикт селян не забарився. Спікер В.Литвин – черговий песиміст у аграрній сфері, тому на виборах відверто ризикує. Втім, земля і конституційні норми про неї – це не лише ознака національного здоров’я або хвороби.

Поляки навіть за комуністичних часів не дозволили зруйнувати у себе приватного землеволодіння, і тепер польське село продукує європейську ментальність не гірше від Краківського університету. Бо соборність у розумінні селянина – це його поєднання з домом і землею.

Критики українського капіталізму («іде чумазий») слушно зауважують, що без верховенства права Україна ризикує скотитися до латиноамериканської економічної моделі. Тому щоб корупція не нищила Україну, необхідно модернізувати законодавство і правоохоронну систему. Це тягне за собою зміни в юридичній інфраструктурі бізнесу і торгівлі. Ті, хто вірить у капіталізм, сумніваються у здатності України юридично забезпечити умови для чесної конкуренції на ринку. Але ж безконфліктного капіталізму не існує. Хоча котел економіки треба берегти від перегріву, вода у ньому все-таки має кипіти. Не випадково Л.Валенса говорив про польське економічне зростання як про «війну всіх проти всіх під контролем права».

Втім, корупцію підтримує не лише державна присутність у бізнесі чи торгівлі. Нещодавно парламент України вкотре призупинив набрання чинності блоком антикорупційних законів. Зовні це виглядало так, ніби лицемірні політики вкотре намагалися ввести в оману українську спільноту – закони розробили, а боротися з корупцією не хочуть. Принаймні більшість ЗМІ відреагували на даний факт у стереотипній манері. Проте скиглити з подібного приводу зарано, бо причина затримки полягала, як я розумію, в іншому. Наше антикорупційне законодавство, як і у більшості подібних до нас країн, є надмірно жорстким (жорстоким), а тому й нездійсненним.

Думається, що більшість населення України могла б вітати запровадження у нас двадцятирічного ув’язнення за хабар чи крадіжку. Але жорстокість покарання – менш ефективний захід, ніж його невідворотність. За часів СРСР впровадження смертної кари за зґвалтування призвело до того, що жертв почали убивати, бо вони могли свідчили проти кривдників. Приклад тривіальний, але довічне ув’язнення за хабарництво, як це пропонував чесний політик А.Гриценко, не призвело б до викорінення хабарництва у державній системі. Закон частіше програє, ніж виграє у боротьбі з інстинктом, тому досвідчений суддя, прокурор чи слідчий інтуїтивно не схильні до використання у подібних випадках жорстоких санкцій.

Взагалі надмірно суворе законодавство – ознака фарисейства або наївності у правоохоронній системі. У багатьох випадках такий підхід є свідченням політичного інфантилізму, камуфляжем простого бажання сподобатися людям. Насправді ж, розробляючи антикорупційне законодавство, слід виходити з реальних уявлень про можливості (межі) правового регулювання. Як писав свого часу Г.Спенсер, закон, який завищує моральні вимоги до людини, є, по суті, злочинним. У кримінальній сфері краще діють помірковані, але реально застосовні закони, ніж жорстокі, але апріорі мертві юридичні норми. Суттєвий штраф може бути більш ефективним, ніж довгий термін ув’язнення, юристи це знають.

У судовій реформі також варто виходити не з абстрактних схем, а з реальної можливості пересічного українця добитися справедливості, правди. Як повідомляють місцеві судді, українське судочинство й донині системно не погоджується із винесенням виправдувальних вироків, бо мусить працювати як керована горішніми вказівками юридична машина. Наші суди і судді не судять, а… здійснюють судову політику. У рамках останньої, наприклад, вважається прийнятним звільняти фактично невинних осіб як формально винних за актом амністії, і вкрай неприйнятним – через офіційне визнання невинуватості підсудного. Зокрема, відомим є випадок винесення одній людині двох виправдувальних вироків поспіль, кожен із яких пізніше відмінявся через невідповідність статистичним очікуванням вищих судових інстанцій.

Примітивізм боротьби з корупцією призвів до посилення бюрократичного контролю за ухваленням судових рішень. Але подібний формалістичний контроль руйнує сам етос судової системи. Адже будь-яка судова політика все одно не може увійти в суть даної конкретної справи. Вона вимагає від суддів застосування шаблону, але що є гіршим в судах, ніж ігнорування індивідуального підходу? Іноді складається враження, що наших суддів магнетизує якась вища сакральна сила. Насправді ж цю силу уособлює дещиця державних мандаринів, які підштовхують українське судочинство до виконання конвеєрних операцій. Правильний підхід до проблеми корупції у судах вбачається в протилежному: необхідно витворити сильну особистість, «персоніфікувати» українських суддів.

Бо сучасною хворобою українських судів і суддів є брак не так професійної компетентності, як модерного світогляду, культури, почуття власної гідності і менталітету арбітра. Обдарованих розумом, чесних і добре вихованих людей не так вже й багато, але чи мають вони реальну можливість вступати на елітні факультети? Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (НЮАУ) одержує значну частину своїх абітурієнтів за рекомендаціями правоохоронних органів. Але ж при цьому молоді люди разом із направленням отримують перший негативний досвід корпоративізму.

На здійснення і відстоювання громадянських прав і свобод певним чином впливає також «матеріалістичний» тип свідомості багатьох освічених українців. Як відмічав ще у першій половині ХХ ст. політолог В.Кучабський, «прагнення до матеріального добробуту за відсутності особистої і громадянської моралі сприяло поширенню серед значної частини інтелігенції таких рис як політична і особиста продажність і навіть злодійкуватість».[2]

За спостереженням проф. С.Томашівського, невміння значної частини української інтелігенції займатися справжньою науково-дослідницькою чи мистецько-творчою працею, знаходити собі релігійне заспокоєння має наслідком погоню за владою і авторитетом, правом керувати собі подібними. З тих пір минув час, а проблема залишається актуальною. Сервілізм інтелектуалів у бідній країні є почасти очікуваним, але від цього не легше. Пам’ятаю, як на дні народження Ю.Тимошенко відомий український архітектор декламувала свій панегірик господині. Тепер ця творчо обдарована людина є компліментарною до Президента, а у поставі екс-прем’єра вбачає ознаки плебейства.

На жаль, українська спільнота вже ніби призвичаїлася до невідповідності слова і діла, елементарної неввічливості, хронічного недотримання обіцянок. У 2007 р. авторові цих рядків нагодилося розіслати до бібліотек 150 книг про символічну реальність. Двадцять примірників було надіслано до американських бібліотек, решта – до інформаційних центрів Росії і України. Через місяць всі американські адресати відповіли паперовим листом подяки, удома ж відгукнулася електронною поштою тільки одна російська бібліотека. Очевидно, що в даному випадку йдеться не про забудькуватість чи скруту з конвертами і папером. Спостерігаємо ознаки масової психологічної закритості людей, браку людського капіталу.

Ще до того, як стати президентом США, Д.Кеннеді здійснив подорож до Радянського Союзу. Як свідчить одна із його біографій, після повернення додому він визначив СРСР як «грубу і жорстоку країну». У той час Україна була частиною Радянського Союзу, отже, ці слова стосувалися й нас. Нині, здобувши незалежність, мусили б думати про власний стиль, а не лише про міжнародні кредити і газові контракти.

Важливим аспектом реформ в Україні є вища освіта. Бо надто часто все те, що американська («болонська») система освіти прагне зробити для всіх зрозумілим, прозорим і відкритим, українська модель хоче утаємничити, зробити конфіденційним. Університетам України потрібна абсолютна прозорість критеріїв вступу і письмова форма всіх іспитів, що складаються студентами чи аспірантами на факультетах. Письмовий іспит дає можливість фіксації тексту, що дозволяє ефективно оскаржувати екзаменаційні оцінки. Звісно, що у даному випадку йдеться про зміст, створений в аудиторії під контролем. Якщо нині приблизно кожен п’ятий випускник юридичних вузів України не може відрізнити уряду від парламенту країни, то це є свідченням не так елементарного невігластва, як наших системних негараздів.

Правильно організований відбір абітурієнтів дозволяє в подальшому складати достовірні рейтинги випускників вузів. Маючи правдиві рейтинги за багатобальною шкалою, можна виділити серед студентів потенційну еліту. Загалом, можна сказати, що достовірний багатофакторний рейтинг випускника – це мета і етичне виправдання освітньої системи. Але про яку роль рейтингу можна говорити, коли в Україні до магістратур іноді зараховують всіх студентів передостаннього курсу! На жаль, наша система вищої освіти навіть у своїх кращих зразках погано стимулює особистісну неповторність, відмінність студента і аспіранта. Дуже часто вона орієнтується просто на умоглядний міністерський показник, що навіть не хотілося б коментувати.

Магістр – це нижчий, але водночас і перший науковий ступінь, що вимагає від молодих людей спеціальних здібностей, обдарування. Проте в Україні не лише магістр, але і кандидат чи доктор наук – категорії майже статистичні. Науковців виробляють в необхідній кількості за міністерським планом. При цьому відрахуванню за неуспішність у державних вузах підлягає лише незначний відсоток студентів. Для порівняння: у Західній Європі цей показник є майже на порядок вищим, а у ФРН до фінальної стадії юридичної освіти доходить приблизно половина першокурсників-претендентів.

Як відомо, фахова підготовка суддів має передбачати професійний вишкіл разом із становленням особистості, формуванням гострого і незалежного інтелекту. Але як можна виховати гідність і автономний розум в умовах, коли юридична наука в Україні є відверто корумпованою політичним впливом? Зокрема, українські професори права, одержуючи зарплату у 5-10 разів меншу від зарплати народних депутатів чи конституційних суддів, пишуть для них безкоштовно шпаргалки про те, як треба правильно розуміти Конституцію і закони країни. Все це – майже точна копія взаємовідносин КПРС і «передової радянської науки». Нерідко влада просто ставить політичну ціль, доручаючи її виправдання науковцям. Тому не дивно, що юридична наука, як і за часів УРСР, живе в принизливому інтелектуальному рабстві по відношенню до істеблішменту країни. Для порівняння: незалежний висновок в університеті ФРН збагачує гаманець професора на 3-5 тис. євро.

Ще більше юридична наука потерпає від Вищої атестаційної комісії (ВАК) України. Останній вже аж заходиться від формально-бюрократичного шалу. Зокрема, захист кандидатської чи докторської дисертації за правилами ВАК передбачає приблизно 70-75 формальних етапів (довідок, підписів, резолюцій, підтверджень, узгоджень). Саме цей застережний механізм робить наукову кар’єру привабливою для людей не стільки творчого, скільки догматичного складу. Ще більш абсурдним є те, що 99% підтверджуючих якість роботи і захисту документів складається в Україні самим дисертантом.

Крім того, десятки довідок і печаток з підписами є насправді убивчими для вільного розуму і моральної самооцінки людини. Поступово у нас склалася хвороблива система, за якої одні формалісти-догматики виховують інших, і так хвиля за хвилею, покоління за поколінням. Наважуся стверджувати, що для ВАК України науковий талант взагалі не існує, бо ця установа уже давно із гаранта науки перетворилася на її душителя, антипода.

Наукова критика в Україні оплачується претендентами на ступінь так само масово і приватно, як у нас масово і приватно оплачується «безкоштовна» медицина. Якщо дисертація пишеться на замовлення, то на замовлення пишуться і відповіді опонентам. У підсумку серйозних конфліктів не виникає, бо за такого підходу розмивається сам предмет наукового спілкування.

Коли високий урядовець, що претендує на науковий ступінь, верзе на захисті щось геть неприйнятне, ситуацію рятує таємність голосування. Бо саме вона забезпечує чудо перетворення чорних куль на білі. Втім, заради справедливості треба сказати, що наукова принциповість все ще трапляється в Україні. Свого часу академік-правник М.Цвік мав мужність не визнати наукових претензій могутнього кандидата, а це зовсім не те саме, що проігнорувати захист ліберального екс-міністра С.Головатого.

Загалом, сервілізм правників за даних обставин є передбачуваним і навіть системним. Подібною хворобою страждали всі країни, що пережили досвід тоталітаризму. Проте нині йдеться не так про хворобу, як про спробу вилікуватися від неї. Китай – третя потуга у світі – пішов шляхом рекрутування на ключові наукові посади випускників Гарвардського та інших високого рангу університетів. В аналогічний спосіб вчинили освітні системи прибалтійських країн. Молода Україна зробила помаранчевий ривок у 2004/5 р., але вкотре була зраджена своєю верхівкою. Цілком по-радянському освічені В.Ющенко і Ю.Тимошенко не послали студентів і аспірантів учитися за бюджетні кошти на Захід. Революції в українській науково-освітній системі не відбулося, відтак Європа на захід від Вісли постачає українцям не учені звання, а модний одяг, ювелірні прикраси і ексклюзивні автомобілі.

За свідченням оксфордського професора Ф.Кренкросс, українські науковці погано знають англійську мову, що робить їх відрізаними від наукового співтовариства. Вони також легко толерують плагіат і не дуже слідкують за науковими новинками. У результаті, надто багато випускників українських вузів є непридатними для професійної роботи. По закінченні університету їх доводиться знову саджати за парту і вчити сучасним манерам.[3]

На жаль, В.Семиноженко і Д.Табачник не справляють враження людей, які твердо знають, як саме українці мають стати сучасно освіченими і культурними. Чи погоджуються вони із тим, що наука є євроатлантичною за духом, також залишається відкритим питанням. Поки що українські коледжі і університети, на відміну від польських або чеських, не забезпечують студентам вигод академічної свободи чи вільного володіння англійською мовою як засобом спілкування в науці.

Не володіє твердо англійською і українська професура. Як відомо, західні програми академічних обмінів працюють в Україні приблизно з 1992 р. З тих пір стажування у США за програмою Едмунда Маскі, IREX, та ім. Фулбрайта (найбільша у США урядова програма академічного обміну) пройшло кілька сотень українських студентів і науковців – крапля у морі, якщо міряти на реальні потреби країни. Звичайно, в Україні працюють і європейські науково-освітні програми, але навіть спільно з американськими вони не забезпечують того рівня науково-освітнього обміну, що його вже давно досягли польські, угорські або чеські студенти і аспіранти.

На жаль, дуже недосконалим залишається в Україні і юридичне забезпечення свободи слова. Йдеться саме про стан юридичних гарантій, а не про фактичний стан інтелектуальної свободи в суспільстві. Після Помаранчевої революції українці насолоджувалися свободою думки і слова, але з тих пір країна так і не спромоглася замінити старий конституційний механізм захисту інтелектуальної свободи на новий, більш сучасний.

З точки зору Конституції України 1996 р. здійснення «права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (стаття 34) може бути обмежене законом «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

На практиці подібний перелік обмежень дозволяє заборонити розповсюдження будь-якої поліграфічної чи аудіовізуальної продукції, оскільки реклама морозива сприяє застуді горла у дітей, а інтереси національної безпеки є традиційно сильним аргументом для придушення опозиційних ЗМІ. У цьому плані український Основний Закон, на відміну від краще розвиненого законодавства країн-членів Європейського Союзу, не містить у собі надійних гарантій свободи інтелектуального самовираження людини.

Про подібну загрозливу перспективу міжнародні експерти (зокрема, проф. Г.Стентон, США) попереджали робочу групу Конституційної комісії України ще у 1992 р. За свідченням фахівців, формулювання статей проекту Основного Закону України про свободу слова виглядали уже тоді втіленням «мрії тирана». Зокрема, ще у 1996 р. професор В.Шаповал писав про Конституцію України як про документ, який відображає інтереси не стільки громадянського суспільства, скільки держави, її апарату.

З іншого боку, Конституція забороняє цензуру (стаття 15), що формально дозволяє обмежувати свободу слова в Україні не апріорі, а постфактум. Тобто у нас не можна заборонити друкувати книги, але можна зупинити їх розповсюдження. Фактично це означає, що межі здійснення свободи слова в Україні є питанням не права, а політичної культури. Майже все з надрукованого, що вважатиме небезпечним для себе влада, може підлягати формально законним обмеженням і заборонам. Якщо за часів УРСР у Науковій бібліотеці ім. В.Вернадського (Київ) твори З.Фрейда видавалися лише кандидатам і докторам наук, то нині те саме можна сказати про «Mein Kampf» А.Гітлера.

Відтак, за ступенем розвитку гарантій свободи слова сучасну Україну можна віднести до країн третього рівня. Перший рівень у наш час репрезентують Сполучені Штати Америки (американська парадигма свободи слова на основі Першої поправки 1791 р. практично не передбачає обмежень для інтелектуального самовираження людини). Це означає приблизно те, що в США небезпечними вважаються лише такі випадки зловживання свободою слова, які спричиняються до здійснення насильницьких актів безпосередньо в момент оприлюднення змісту.

 До країн другого рівня слід віднести більшість старих демократій Європи. Тут на додачу до статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. діють: закріплена у Хартії засадничих прав Союзу (додаток до Лісабонського договору від 01.12.09 р.) академічна свобода; закріплений у тій же «Хартії» імунітет для свободи слова у літературі, науці та мистецтві; допустимість обмежень у здійсненні свободи слова лише за умови, що це є необхідним у демократичному суспільстві (коли символічна загроза не долається органічно, сама собою).

Загалом, випадки обмеження свободи слова зустрічаються у сучасній Європі рідко. Що ж стосується академічної свободи (свободи університетів), то це взагалі не відомий в Україні правовий інститут. Між тим, саме він дозволяє «золотому мільярдові» оберігати інтелектуальний простір від загрозливого державницького чи корпоративного впливу. В США академічна свобода суттєво підсилюється професорським tenure – довічністю відповідного вченого звання і посади.

Навпаки, у країнах СНД з Україною включно свобода інтелектуального самовираження залежить не стільки від правових гарантій, скільки від загальної культури, рівня освіченості і терпимості політичного класу країни. Навряд чи такий стан є задовільним для потенційного члена Євросоюзу. Таким чином, забезпечення свободи слова в Україні на сучасному рівні вимагає формальних і неформальних зусиль усіх до цього причетних. Окрім академічної свободи, конституційного закріплення потребує у нас імунітет для свободи слова в літературі, науці та мистецтві, право осіб на доступ до інформації, яка належить органам державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Корисною новелою законодавства могло б стати закріплення в українському Основному Законі свободи самовираження (свободи слова) в якості нормативного принципу-передумови здійснення будь-якої політики і права. Фактично це означало б заборону на скасування або обмеження свободи слова за рішенням референдуму чи Верховної Ради країни.

Хоча цензура в Україні є забороненою, її функції намагається de facto здійснювати останнім часом утворена урядом 17.06.09 р. «Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі», до складу якої входять член-кореспондент Академії правових наук України В.Костицький, ректор Національного педагогічного університету України ім. М.Драгоманова В.Андрущенко, актор Б.Бенюк, колишній Міністр культури і туризму України В.Вовкун, академік Академії правових наук України А.Гетьман, письменник Р.Іваничук, народний депутат Л.Григорович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди Національної академії наук України М.Попович, композитор О.Злотник, журналіст Д.Яневський, народний депутат П.Мовчан, заступник Голови Держтелерадіо України А.Мураховський, генеральний директор Національного академічного театру опери та балету України ім. Т.Шевченка П.Чуприна, народний артист України Т.Петриненко, колишній Міністр у справах молоді та спорту Ю.Павленко та інші.

З цього приводу хотілося б лише зауважити, що якщо Україні дійсно потрібна якась нова урядова комісія, то це мала б бути комісія для запровадження подібних до «Chapters», «Border’s Books and Music», «Barns and Nobel» чи «Tower Records» книжкових та аудіо-відео-магазинів. Адже найбільший у Києві книжковий магазин «Наукова думка» за своїми розмірами є приблизно у 20-25 разів меншим за книгарню «Chapters», розташовану у канадському місті Кінгстон, де проживає 150 тис. жителів.

Для початку Україні не зашкодив хоча б один університет, побудований на засадах академічної свободи, бодай одна справді вищого ґатунку наукова бібліотека. Натомість поки що ми маємо ситуацію, коли директор Інституту філософії Національної академії наук України займається викоріненням садомазохізму, а бібліотека елітної НЮАУ не зберігає в каталозі жодної карточки із прізвищем Ж.Бодрійара.

Сучасний відрив України в інформаційному забезпеченні від Західної Європи і США є нині настільки разючим, що українська спільнота через свою провінційність уже не завжди усвідомлює, про що, власне, йдеться. Інформаційна інфраструктура науки і освіти в Україні знаходиться на рівні дитячих ясел, якщо міряти на європейські чи американські академічні стандарти. На додачу, інструкції і рекомендації ВАК не тільки не просувають українську науку вперед, а ще й ніби повертають її у XIX-те століття. Ставши справжньою «Зірковою палатою» української наукової спільноти, ВАК підтримує у ній хворобливий штундизм, сірість і запопадливість у проявах наукової уяви.

Наближаючись до завершення, можна зробити окремі висновки. Прихід в Україну нової владної команди у разі розвитку подій за оптимістичним сценарієм має призвести до поглиблення українського капіталізму і подальшого розповсюдження ринкових відносин, що мало б позитивно вплинути не лише на соціально-економічні можливості населення країни. Йдеться, звісно, не про проїдання державного бюджету у стилі уряду Ю.Тимошенко, а про елементарний ріст зайнятості, повернення капіталів, вихід із тіні, державне невтручання у бізнес і скорочення контролюючих інстанцій.

Гостро проблемними залишаються в Україні верховенство права, судова реформа, гарантії академічної свободи, доступ до офіційної інформації і спонтанна творчість. Водночас не виключено, що завдяки бракові державних ресурсів права і основоположні свободи віднині будуть сприйматися в Україні більше по-західному – тобто не як подарунок держави громадянам, а як простір, захищений від бюрократичного втручання, креативна сфера, призначена для спонтанної реалізації творчого початку. Такий підхід до прав і свобод на пострадянському просторі є незвичним, проте саме він робить свободи – свободами, а права – правами.

Колись М.Грушевський закликав українців учитися у Німеччини (теоретично) та Сполучених Штатів (більш практично). Можливо тому розроблена у 1918 р. Конституція УНР містила в собі права людини першого покоління за американською («негативною») моделлю. З тих пір минуло багато часу, але щойно тепер ми маємо шанс повернутися до первісного розуміння суб’єктивного права і свободи.

Ще учора українська влада ставилася до прав і свобод цілком по-радянському, у стилі відразливої опіки і патерналізму. Навіть помаранчевий Президент В.Ющенко не дуже переймався проблемою творчої активності індивіда. Не виключено також, що новій команді під проводом В.Януковича права і свободи людини здаватимуться навіть менш цікавими, ніж її попередникам. Проте через вимушений відхід держави від забезпечення «історичних здобутків», громадянське суспільство несподівано отримало шанс опертися на свій егоїзм і відповідальність. Як помітив днями А.Міхнік, поступ не може вигравати в усьому, але він не може в усьому й програти.

З іншого боку, хоча ринкова економіка сприяє розвиткові свободи, сподіватися на швидке забезпечення українським капіталізмом інтелектуального прориву наївно. В стратегічному сенсі подібне гарантування, безумовно, матиме місце, але в тактичному вимірі даний процес може розтягнутися на життя цілого покоління. Надто недогодованою ефективними знаннями і навичками є Україна. Особливо прикрим у цьому плані є наш формалізм, зрівнялівка, невміння легко розпізнавати й оцінювати здібну людину. Болонський процес в Україні знову опинився під загрозою, бо каста наших освітян як чорт ладану боїться громадського аудиту. Наші «серйозні», позбавлені вільної гри уяви доктори і кандидати наук – це ніби скрипка без струн, літак без пального.

У свою чергу, українській провінції гостро бракує книжкових магазинів, і цього не виправити жодним Інтернетом. Президент США недавно сказав, що пріоритетами його країни залишаються освіта і творчість. Але якщо для США освіта і творчість є пріоритетними, то в Україні їм належить роль протиепідемічної вакцини. Естетична ідея в політиці, яку у первісному вигляді уособлював у собі В.Ющенко, таки має перспективу. Але оволодіти простором духовного зростання – це значить створити і поширити нову ментальність. Нове покоління українців є від народження постмодерними, бо постмодерн став прикметою нашого часу. Проте наш постмодерн, перш ніж стати імперативом, має вийти з маргінального стану.

Нова українська реальність є складною настільки, що її не можна докладно описати словами. Вона є глибоко ліберальною за духом, що вимагає державного керування у незвичній манері. Саме тепер українська людина вимагає не так опіки, як справжньої моральної та інтелектуальної підтримки. Уряд М.Азарова планує скасувати бюджетні привілеї, що нині сягнули вже захмарного рівня. Якщо задум вдасться і синекур поменшає, спільнота відчує моральний стимул.

Україні також потрібні не переобтяжені максималізмом і моралізаторством основний та поточні закони. Важливим є пошук і винагорода талантів, добра освіта і заміна формалізму живим началом. Все це дозволяє говорити про можливий перехід до нової соціальної парадигми, тобто про почасти нове визначення «добра» і «зла» у царині прав, свобод і обов’язків людини.

Схоже на те, що зло у наш час – це болотний колективізм, завдяки якому розумніший споконвіку плентається за дурнішим. А добро – це свобода, творчість і персональна відповідальність у межах, контрольованих не начальниками, а гуманним правом. Очевидно, що довгострокові пріоритети – це саме те, що мала б втілити у собі оновлена Конституція України.

 

Всеволод Речицький, конституційний експерт

Харківської правозахисної групи

 

15 квітня 2010 р.

 

 


 

[1] Див.: Український тиждень, № 39, 2009. – С. 25.

 

 

[2] Див.: Потульницький В. Історія української політології. – Київ: Либідь, 1992. – С. 165.

 

 

[3] Див.: Стриж О. Не шукайте себе серед 1000 кращих… // Високий замок, 1 квітня, 2010. – С. 2.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори