пошук  
версія для друку
20.04.2010 | Галя Койнаш

Верховенство права без змін

   

 

- Коли _я_ беру слово, воно означає те, що я хочу, не більше й не менше, – сказав Шалтай-Болтай презирливо.

- Питання в тому, чи воно вам підкориться, сказала Аліса

    - Питання в тому, хто з нас тут хазяїн! – сказав Шалтай-Болтай. Ось в чому питання!

 В статті „Права людини: зміна парадигми”, В. Речицький пише про „силуети нових підходів” після президентських виборів. За його словами, „Якщо стиль і є, то він, швидше за все, постмодерний. Тобто новий стиль полягає у тому, що стилю більше не існує. І це, можливо, якраз і є головною політичною ознакою часу”

.На відміну від Шалтаю-Балтаю, маю певні клопоти зі словами, зокрема й словом „постмодерн”, за якими женешся, а все одне не уловиш. Що мене особисто непокоїть у цьому новому стилі, який він описує, є велика кількість слів, що раптом стали так само невловимими, як ось демократія, свобода та верховенство права.

Розпочну ці роздуми, та й буду постійно повертатися до верховенства права, адже це альфа і омега правової демократії. Не можна не погоджуватися з нищівною критикою конституційних змін 2004 р. Ще перед прийняттям парламентом змін до Регламенту ВРУ, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко звернув увагу на те, що Конституцією встановлені вкрай невдалі вимоги до формування правлячої коаліції. Втім він наголосив на необхідності їх виправити „через внесення змін до Основного закону, а не продукуванням законодавства, що суперечить Конституції” (http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5321802,00.html .

Як відомо, 9 березня парламент простою більшістю таки ухвалив, а Гарант Конституції підписав закон про зміни до Регламенту. Ці зміни недвозначно порушують ст. 83 Конституції та ігнорують рішення Конституційного суду від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008., В останньому судді КСУ так само недвозначно підтвердили, що коаліції створюють тільки фракції:

Через місяць після прийняття змін до Регламенту, створення нового уряду й абсолютно відвертих статей в усіх ЗМІ про „необхідне” та „передбачуване” нове рішення КСУ й дискусій про те, як його ухитряться обґрунтувати, з’явилося рішення КСУ від 6 квітня. Згідно з рішенням, окремі народні депутати мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій. Велике запитання, чи доречно взагалі вживати слова „обґрунтувати”, але пояснили, що нове, протилежне, рішення не скасовує рішення від 17 вересня 2008 р., проте останнє ухвалили без врахування закону про Регламент Верховної Ради. Ясно, що не врахували, бо цього закону ще не було.  Втім, набуттю чинності закону про зміни до Регламенту передували також прийняття ст.. 83 Конституції України та рішення КСУ від 17 вересня 2008 р., що встановлюють цілком інші вимоги. Це якби ввірвалися до мене в мешкання пацани, переоформлюють всі документи на своє ім’я, звертаються до суду, а той люб’язно вирішує, що я жодного права на свою власність не маю. Адже нардепи не могли не знати, що голосують за зміни до Регламенту, що суперечать Конституції, та Гарант Конституції цей закон підписав.

Від нас, щоправда, не вимагають квантових стрибків розуміння. Голова Конституційного Суду Андрій Стрижак сам скликав прес-конференцію, де він уже волів усе тлумачити іншою, не сухою юридичною мовою. „А.Стрижак висловив сподівання, що оприлюднене рішення принесе користь суспільству, бо саме з таких морально-суспільних та правових позицій виходив КС, приймаючи своє рішення. «Конституційний Суд України не розглядав цю справу як спір, як конституційно-правовий конфлікт, а виходив з реальних процесів життя, які не завжди можна прочитати в книгах чи законах», – сказав А.Стрижак.” http://www.unian.net/ukr/news/news-371400.html

А В. Речицький, який не заперечує  факт порушення, пише: „напрочуд швидке, як на українські реалії, утворення В.Януковичем уряду можна вважати порушенням Конституції, але також і поверненням до здорового глузду”.

Бувають ситуації, де життя чи здоровий глузд не дозволяють чіплятися за положення законодавства. Перефразуючи слова відомого американського судді, захист свободи слова не розповсюджується на крик про уявну пожежу в переповненому театрі, та відсутність штурмового попередження не дозволяє відправляти дітей на потенційно небезпечну екскурсію, коли грізні тучі бачимо на власні очі.

Подібні ситуації дуже рідко викликають заперечення, чого вочевидь не скажеш про нинішні події, тому не можна не вимагати уточнень. Адже передумовою будь-якого закону має бути чіткість термінології та передбачуваність. Маємо два протилежні судові рішення, ухвалені тими самими суддями щодо тлумачення тої самої конституційної норми, й не має жодних законом установлених визначень, що дозволили би передбачити вимоги ані „реальних процесів життя” ані „здорового глузду”, чи скільки разів зможуть зміняти тлумачення незмінної норми Конституції. Та й навіть, якщо поспішно ухвалять подібний закон, та Гарант його підпише, все одне відверто тривожить зізнання, що судді вищого суду України, чиї рішення не підлягають оскарженню, керувалися чимось, чого „не можна прочитати в законах”.  А чим власне керувалися при ухваленні рішення від 17 вересня 2008 р.,?  А хто має вирішувати, коли змінились „реальні процеси життя”?

Можу з автором згаданої статті погодитися, що „непорушними є лише ті закони, у яких втілився людський розум”. Але ті інші треба змінювати, не порушувати.

Важко не погоджуватися із загальним діагнозом багатьох хвороб в економіці, системах охорони здоров’я та освіти, й, звісно, в судовій гілці влади. Викликає істотні сумніви пропонований спосіб лікування, наприклад тут: „Насправді ж позитивними соціально-економічні права мали б залишатися лише для соціально знедолених не з власної вини індивідів.”   Ясно, що нинішня система в Україні є обтяжливою, й породжує тільки корупцію та порушення прав громадян. Було би безглуздо заперечувати потребу в радикальних реформах.  Втім не впевнена, що аж так легко визначати, які негаразди можна приписати власній вині, а які ні, та й чому не можна поволі домагатися системи соціального захисту на кшталт подібних систем у Великобританії чи Голландії.

Не поділяю оптимізму автора щодо діяльності нової влади. Це, можливо, зумовлено тим, що він пише про доволі філософічні поняття. Втім, можна скільки завгодно дискутувати, чи капіталізм взагалі сприяє розвиткові особистості та зросту добробуту й що треба робити, аби університети забезпечували якісною та всебічною освітою, але не можна не звертати уваги на дії, що вже тепер цьому заважають.

Можна знайти дуже багато прикладів на правозахисних сайтах і в ЗМІ. Деякі проблеми, зокрема погіршення ситуації зі свободою слова, скорочення тієї частини апарату МВС, яка займається правами людини та фактична відмова від визначального статусу зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) при вступі до ВНЗ вже викликали занепокоєння не тільки в Україні, а й за кордоном. Можливо, автор має підстави для наступного ствердження: „Болонський процес в Україні знову опинився під загрозою, бо каста наших освітян як чорт ладану боїться громадського аудиту”. Тим не менш, найактуальнішу загрозу процесові бачимо в цілеспрямованих намаганнях міністрів нового уряду поставити під сумнів незалежне зовнішнє оцінювання й, тим самим, рівний доступ до вищої освіти.

Не розумію оптимізму автора щодо намірів нової влади відмовитися від надмірного контролю над економічними процесами. Можна пригадати недавні обвинувачення телеканалу ТВі в тиску з боку Служби безпеки України, після того остання – „через помилку”, як потім пояснили, звернулася до Нацради з питань телебачення і радіомовлення з проханням провести перевірку діяльності групи компаній «Поверхность». З огляду на значні бізнесові інтереси нового голови СБУ та його дружини, подібні помилки викликали би стурбованість у будь-якій демократичній країні.

Поділяю й позицію автора щодо важливості особистості, але маю серйозні застереження до деяких його висновків, наприклад щодо „державного керування у незвичній манері”. Зрештою, будь-яка людина потребує „справжньої моральної та інтелектуальної підтримки”, але вимоги до влади є насправді скромніші: щоби вона поважала принцип розподілу влади, втручалась в життя громадян виключно, де це є необхідно в демократичному суспільстві й неухильно дотримувалась законодавства, та й прав і свобод жителів держави.

Замість того новий уряд створено шляхом порушення Конституції й його легітимність – тобто відсутність порушення – підтверджено новим рішенням того самого суду щодо того самого питання в умовах, які змусили багатьох українців та іноземних спостерігачів публічно висловлювати сумніви в об’єктивності та незалежності КСУ.

Й якщо цей урок не надав народу не те, щоб новий, але все ж такий прикрий месідж щодо повної невідповідності слів про верховенство права змісту, то згадані та багато інших дій не забарились.

Як би не поділяла повагу автора до особистості, до свободи думки та слова, не можу позбутися враження, що вийшло якесь непорозуміння. Читаємо:

„А якщо мандат справді вільний, то жодна фракційна чи коаліційна дисципліна не може і не повинна стати абсолютом”.

Абсолютом, перепрошую, повинна стати відповідальність депутата перед виборцями. Це зовсім не значить, що він мусить переступати через власну совість, чи намагатися в усіх питаннях догодити більшій частині виборців.  Але він має представницький мандат, і не вправі не враховувати волевиявлення народу, зокрема й тої частини, що проголосувала за його фракцію. Виборці не можуть голосувати за окремих кандидатів, виключно за політичні сили, й тільки фракції відповідають за дії, що викликають у виборців незадоволення

„Заборона імперативного мандату – це паросток політичної свободи, лібералізму західного зразка і ґатунку. Навпаки, гіпертрофовані претензії на партійну і фракційну дисципліну – продукт ще радянського демократичного централізму”.

Цікаво, що сказала з цього приводу Венеціанська комісія. Вона дійсно вважає так званий імперативний мандат неприпустимим, але пише далі: „послідовна політична програма, відповідальність та відданість членів (партії чи фракції) і ретельні перевірки кандидатів ефективніше сприяють партійній та фракційній дисципліні”.

Тобто не заперечують потребу в дисципліні та відповідальності, йдеться виключно про методи. Депутати, звісно, мають голосувати за велінням власної совісті. Якщо раптом переосмислили політичні переконання, нехай виходять із фракції або просто голосують, як уважають за потрібне. Якщо у коаліції через те не набереться голосів, то доведеться або створити нову коаліцію, або розпустити парламент.

Йдеться тут про інше, про фактичний дозвіл окремим депутатам діяти на власний розсуд, не враховуючи бажання виборців, які голосували не за них, а за їх політичну силу.  Фракції, звісно, теж можуть своїм вибором коаліційних партнерів викликати обурення у виборців. Як відомо, через подібну поведінку під час п’ятого скликання соціалісти не пройшли в парламент на останніх виборах. Натомість окремий депутат фактично відповідає тільки перед власною совістю чи Богом. Це, можливо, припустимо в ідеальному світі, але в нашому грішному мусять бути механізми, які би захищали право громадянина на реальний вплив на політику держави шляхом голосування . Своїм рішенням від 8 квітня, Конституційний суд залишив громадянам якусь жалюгідну імітацію демократії. Зможуть піти голосувати, але навіщо?  На підбір кандидатів вони не впливають, за самих депутатів вони не голосують, проте ці окремі нардепи тепер зможуть звести нанівець результат будь-яких виборів

Сумніву не підлягає, що вкрай необхідним є перегляд як конституційної реформи 2004 р. так і виборчого законодавства загалом. Проте будь-які дії, що підривають довіру в незалежності суду, у відданості влади верховенству права можуть тільки гальмувати реальний розвиток держави.  Не побудуєш правову демократію на неповазі до Конституції, а годі сподіватися, що ті, хто зрозумів, що правила гри можна так легко змінити, потім захочуть за правилами грати.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори