MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Я – песиміст…

27.04.2010   
Інна Сухорукова
Полеміка стосовно статті Всеволода Речицького «Права людини – зміна парадигми?»

Стаття Всеволода Речицького «Права людини – зміна парадигми?» (http://khpg.org.index.php?id=1271397129) справила на мене подвійне враження.

З одного боку, я можу погодитися з усіма його тезами щодо стану нашого суспільства як в цілому, так і окремих галузей. Справді за 5 років після Кучми нічого не було реформовано – ані правоохоронні органи і судова система, ані медицина, стан якої є просто катастрофічним. Деякі реформи були здійснені в галузях середньої та вищої освіти, але і тут результати незначні. І вони не спрямовані на те, щоб в Україні розвивалися і наука, і справжні фахівці. До того ж, тотальна корупція в освіті нікуди не зникла.

Я навіть повністю згодна, що «в умовах наявного соціокультурного розколу країни технократизм (космополітичний прагматизм) може стати корисною альтернативою» – цитата із статті В. Речицького. Альтернативою, як йому бачиться, обмеженому націоналізму, який за думкою Речицького, не дає країні ніякого поступу через її строкатість і різноманітність соціокультурних уподобань.

Я згодна, що прагматичний космополітизм, який до речі, і був присутнім в нашому багатовекторному суспільстві, не завадить. Його підсилення було б дуже корисним.

Але де пан Всеволод вбачає оцей космополітичний прагматизм в діях нової влади – я не розумію аж ніяк.

Хіба що в діях нового Президента України, котрий, як і усі його попередники, намагається домовитися і з Росією, і з Європою, і зі США? Так Україна на це приречена, і добре, що команда нового Президента це розуміє. Але ані Кучма, ані Ющенко не йшли на матеріальні поступки обом наддержавам. Може в цьому п. Речицький вбачає космополітичний прагматизм? Але, я бачу, що такі поступки не сприймаються часто навіть тими, хто голосував за ПР. То як ми будемо відділяти духовне від матеріального?

Ну, а в діях самого уряду я не бачу ані космополітизму, ані прагматизму. Новоспечений віце-прем’єр з гуманітарних питань п. Семиноженко чи не в перші дні своєї роботи двічі «проколовся». Перший раз, коли голосно забажав нового союзу з Росією та Білоруссю, і другий – коли сказав, що не перешкоджатиме встановленню пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Скільки мільйонів українців при цьому отримали ляпаса, який не забувається і не пробачається, важко підрахувати. І, навіть, створене в майбутньому, і на сьогодні уявному економічному диву не подолати наслідки такої недолугої і вкрай непрагматичної витівки.

Не прагматично, і зовсім не космополітично налаштовувати проти себе 2/3 країни. Бо не тільки на Заході України є за що не любити Сталіна, а й на Сході – і перш за все там, де відбувався геноцид українського народу – штучний, організований Сталіним, Голодомор. Якраз Західну Україну, яка тоді була частиною Польщі, ця трагедія оминула. На Сході ж важко знайти родину, яка так чи інакше не постраждала від сталінізму. І космополітичний прагматизм не може цього не враховувати. А от радянська посткомуністична маячня саме це, такі настрої абсолютної меншості маргінальної частини суспільства і буде підтримувати.

Але мені можна заперечити, що п. Речицький, перш за все, говорить про справжню ліберально-капіталістичну налаштованість нової влади, на її дії в економіці, які повинні згуртувати розколоте суспільство на ідеї справжніх економічних реформ і справжнього зростання кількості і якості незалежного бізнесу. Такий бізнес у вагомій кількості сам по собі, на думку п. Речицького, є гарантією загальновизнаних в світі свобод, прав і правил, за якими живе постмодерне суспільство.

Проте постмодерн, на мій погляд, дещо протилежний посткомунізму з притаманним йому патерналізмом держави.

Щодо економіки, то не можна її настільки унезалежнювати від гуманітарної сфери, і думати, що економіка колись вплине на останню. Це взаємопов’язані процеси. І тільки марксизм вважає, що економіка первинна, а культура вторинна у суспільстві.

Видатний філософ-культуролог ХХ сторіччя Ханна Арендт у своєму чи не найвідомішому творі «Витоки тоталітаризму» стверджує, що тоталітарні режими ХХ сторіччя є наслідками теорії еволюції Ч. Дарвіна, і я не можу з цим не погодитися. Отже, ідеологічний посткомунізм, який ми спостерігаємо з моменту створення нового уряду, просто несумісний з ліберально-демократичним буттям суспільства. Новий уряд буде патерналістським, буде воліти впливати на всі сфери економічного і гуманітарного буття країни.

Я погоджуюсь з п. Речицьким, що кон’юнктурне рішення Конституційного Суду не є таким впливовим на життя суспільства, як про це говорить більшість опонентів нової команди, саме через повну неспроможність розтрощеної в 2004 році Конституції бути основним суспільним законом, а отже, Конституційний Суд не може бути суспільним арбітром. Будь-яке рішення Конституційного Суду не призвело б до нормалізації у суспільстві, бо нові вибори за старими правилами не зроблять парламент України ані більш дієвим, ані більш впливовим.

На сьогодні парламентаризму як такого не існує. Є боротьба кланів, одночасно жалюгідна і небезпечна для самого існування країни. Верховна Рада існує окремо от суспільства, не бачить, не може і не хоче бачити ані його інтересів, ані його потреб. Саме це потрібно змінювати негайно, шляхом прийняття нового закону про вибори народних депутатів. Про це говорить команда нового Президента, але чи справді вона хоче таких змін?

Теза Леха Валенси про боротьбу «всіх проти всіх під контролем права» при не реформованій правоохоронній системі і недолугого парламентаризму – це зовсім не про нас. Як не про нас і вільна конкуренція в економіці. З призначенням нового уряду кількість підприємців, які звертаються по допомогу до юристів правозахисних організацій неухильно зростає.

З усіх боків чуєш тільки про чергові «наїзди» правоохоронців на малий і середній бізнес. І, навіть, якщо це робиться без прямої вказівки згори, то, безумовно, при повному потуранні правлячої верхівки. І як це коригується з тезисом п. Речицького, що сучасна «українська реальність є глибоко ліберальною за духом»?

Так, я згодна, що вона – ця реальність – потребує незвичного керування. Я маю сумніви стосовно того, що посткомуністичний, уряд на це здатний. Принаймні, це не стосується економічного блоку, не надихає на оптимізм. А економіка у пострадянському просторі є заручником параідеологічних та просто міфологічних справ.

Щодо права, то мене значно більше турбує не тлумачення Конституції, якої як цілісної структури після 2004 року не існує, а відміна місцевих виборів, не призначення у законні строки виборів мера у Харкові, наростаючий, як шквал, патерналізм законопроектів, що вносяться до Верховної Ради тощо.

Я гадаю, що є очевидні загрози, яких чомусь не помітив п. Речицький. Зростання проросійської прокомуністичної риторики від нової влади, чи її групи підтримки у Верховній Раді, навіть сама присутність комуністів у владі та Верховній Раді, неодмінно швидко і серйозно підсилить правих екстремістів, вірогідно, на наступних виборах вони увійдуть до парламенту... І чим надалі відкладатимуть вибори наші депутати, тим більше буде шансів у правих радикалів. Про який тоді лібералізм ми будемо говорити? З одного боку – пострадянська номенклатура, з іншого – ВО «Свобода» і десь посередині сучасна, абсолютно ідеологічно не зрозуміла ані собі, ані суспільству – опозиція.

Так і хочеться покликати і на БЮТ з Тимошенко на чолі, і на НУНС: «Агов, панове, де Ви? У чому за великим рахунком ви відрізняєтесь від партії влади? Яким ви бачити майбутнє України?»

Адже саме опозиція – нещодавно влада – позиціонує себе як ліберально-демократичну силу? І де були реформи – судова, правова, освітня, медична?

Не поділяю я оптимізму п. Речицького ще й тому, що найгірше наше зло «болотний колективізм» – не відступає. Болото просто змінює колір і глибину. Щось не бачу я індивідуалістів-філософів серед нової влади, як не бачу і тих, хто б переніс свої мрії про свободу особистості, як найвищої цінності, до Основного Закону – Конституції України.

Невже сучасна Верховна Рада спроможна прийняти таку Конституцію? Навіть внести до існуючої редакції розумні зміни?

На відміну від п. Речицького я в цьому сенсі абсолютний песиміст.

 Поділитися