пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201014
20.05.2010 | Наталя Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика

Депортація кримських татар як ще один геноцид в СРСР

   

Трагічні події, пов’язані з тотальною депортацією кримськотатарського народу у травні 1944 року і наступними десятиріччями насильницького утримання в місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму; це не викликає жодних сумнівів ні в кого в світі – за винятком хіба що найбільш радикально налаштованих членів компартій та «анти-ісламістів».

Значно більші розбіжності виявляються у спробах визначитися, як само треба кваліфікувати цей злочин. Депортація (переважно жінок, дітей та немічних старих, оскільки більшість чоловіків воювала в складі Червоної Армії) була здійснена в безпрецедентно короткий термін – усього за 3 дні з Криму було вивезено у потягах, непристосованих для перевезення людей, 194,155 осіб(1). Під час самої депортації і протягом перших років перебування депортованих у «спецпоселеннях» – переважно в Сибіру, на Уралі та центральноазіатських республіках – внаслідок голоду, холоду, хвороб, нелюдських умов проживання загинуло, згідно з різними підрахунками, від 38% до понад 46% усього населення. Для характеризування того, що відбулося, правники і вчені – історики, етнологи, політологи – зазвичай вживають різні терміни. Найчастіше зустрічаються такі, як «масові репресії проти кримських татар», «етноцид», «етнічна чистка», «злочин проти людства» та «геноцид»(2) ; окремі дослідники, не переймаючись «юридичною чистотою» визначень, подекуди вживають їх як синоніми.(3)

У намаганнях з’ясувати, наскільки втрати кримськотатарського населення внаслідок депортації підпадають під поняття геноциду, найдоцільніше використовувати визначення останнього, запропоноване у 1948 році Конвенцією ООН «Про запобігання та покарання злочину геноциду». Стаття 2 цієї Конвенції характеризує геноцид як будь-які з наступних дій, скоєних з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну або релігійну групу:

• Вбивство членів такої групи

• Заподіяння ним тяжких фізичних або ментальних ушкоджень

• Свідоме створення для цієї групи умов проживання, що призводять до повного або часткового винищення групи

• Вживання заходів з метою запобігти народжуваності дітей у групі

• Насильницька передача дітей з цієї групи до іншої.

Пізніше саме таке визначення геноциду було підтримано й Міжнародним Кримінальним Судом (рішення про започаткування якого було прийняте ООН у 1998 році в зв’яжу із війнами на території колишньої Югославії; це рішення набуло чинності 1 липня 2002 року). Необхідно зауважити, що стаття 442 Кримінального кодексу України майже дослівно повторює наведене вище означення геноциду. Тим не менш, не тільки українські ЗМІ, а й досвідчені вчені, розглядаючи цей аспект кримськотатарської проблеми, часто спираються не на юридично-правові норми національного або міжнародного законодавства, а на значно спрощені уявлення про геноцид – наприклад, такі: «геноцид передбачає намір повністю фізично знищити народ».(4) Насправді ж те, що відбулося з кримськотатарським народом у 1944-му та наступних роках, цілком можливо характеризувати як дії, що підпадають під пп. 2, 3, деякою мірою – п. 4 міжнародного визначення геноциду.

Інша справа, яким чином довести (і чи можливо це взагалі), що метою таких дій був свідомий намір повного або часткового знищення цієї етнічної групи. Звісно, подібні відверто сформульовані наміри навряд чи можна відшукати в будь-яких архівних документах – так само, як і стосовно Голодомору – геноциду українського народу. Проте, вагомими доказами на користь саме таких намірів послуговують намагання повністю позбутися матеріальної та духовної спадщини кримських татар на їхній батьківщині, що послідовно й систематично відбувалися після їхньої депортації з Криму, а також унеможливлення вивчати рідну мову, традиції, культуру в усі часи після вигнання. Більше того, навіть сама назва «кримські татари» зникла з переліку національностей, що мешкали в Радянському Союзі; замість того, їх записували просто як «татарів», що свідчило про бажання повністю заперечити саме існування кримськотатарського народу як окремого етносу.

Активісти Національного руху кримських татар (започаткованого у 50-х роках минулого століття і спрямованого на боротьбу, виключно мирними шляхами, за повернення на Батьківщину) почали спиратися на міжнародну концепцію геноциду на початку 60-х. Після спонтанної масової репатріації наприкінці 80-х – початку 90-х років і поновлення таких виборних органів самоврядування, як Курултай (Національна Асамблея) та Меджліс (обирається делегатами Курултаю, поєднує функції представницького та виконавчого органу), це питання не було забуте, хоча більш пріоритетні правові, політичні та економічні проблеми не дозволяли докласти системних та послідовних зусиль для визнання депортації та її наслідків геноцидом кримськотатарського народу.

Ситуація дещо змінилася у 2005 році: 11 грудня 4-та сесія четвертого Курултаю кримськотатарського народу визнала депортацію 18 травня 1944 року й наступні десятиріччя насильницького утримання кримських татар у місцях вигнання актом геноциду корінного народу Криму.(5) Тоді ж була створена Спеціальна комісія з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків; її перше засідання було проведене 20 травня 2006 року, перший звіт роботи Комісії оприлюднений 22 грудня 2006 року на 5-й сесії четвертого Курултаю.

Робота по визнанню депортації актом геноциду значно активізувалася у 2009 році. На виконання указів Президента України «Про відзначення у 2009 році Дня пам’яті жертв політичних репресій» та «Про заходи у зв’язку з 65-ми роковинами депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою», у травні у Сімферополі відбулася виїзна Колегія Служби безпеки України, в засіданні якої взяли участь лідери кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров, муфтій мусульман Криму Еміралі Аблаєв, Постійний представник Президента України в АР Крим Леонід Жунько. Там було повідомлено про розсекречення низки архівних документів, що стосувалися репресій комуністичного режиму проти кримських татар. У Резолюції загальнокримського жалобного мітингу 2009 року – останнього з тих, які щороку проходять у Сімферополі в день депортації 18 травня – містилися доволі жорстко сформульовані вимоги до української держави, включно із закликом вжити рішучіших заходів для подолання наслідків геноциду.(6) Активніша позиція кримськотатарської спільноти була засвідчена й у зверненнях Голови Меджлісу, депутата ВР Мустафи Джемілева до Президента України та Голови СБУ, що були підтримані аналогічними зверненнями народного депутата Григорія Омельченка. У відповідь на це, 2 липня 2009 року Президент доручив СБУ та Генпрокуратурі розглянути питання про порушення відповідної кримінальної справи, що можна вважати першим кроком до офіційного визнання депортації кримських татар актом геноциду.(7)

14 липня, за ініціативи СБУ, в Києві відбувся круглий стіл «Депортація кримських татар: історичні та правові оцінки», в якому взяли участь народні депутати України, представники СБУ, громадських організацій, засобів масової інформації, низка експертів та дослідників. Заступник голови СБУ Микола Герасименко повідомив, що на виконання доручення Президента України Віктора Ющенка Служба безпеки України разом з Генпрокуратурою проводить збір матеріалів, які стосуються незаконних виселень у 1944 році кримськотатарського народу, а також болгар, вірмен, греків та німців, які проживали на території Криму. Збираються та вивчаються документи про злочини тоталітарного режиму у 1944 році, встановлюються та опитуються свідки. Очікується, що на підставі здобутих матеріалів СБУ та Генпрокуратура нададуть правову оцінку незаконному насильницькому виселенню «народів Криму» відповідно до норм вітчизняного законодавства.(8) Крім того, на доручення Президента в кримській філії СБУ створена спеціальна слідча комісія, яка почала співпрацю з громадською Спеціальною комісією Курултаю. За словами заступника голови останньої Ельведіна Чубарова, .«Ми вже розпочали передачу їй копій перших свідчень про депортацію, щоб їх долучили як документи, щоб їх могли вивчити й опитати за необхідності цих свідків депортації. Як ми знаємо, ця слідча група вже розпочала доволі активно працювати в цьому напрямку».(9)

Таким чином була започаткована безпрецедентна – особливо враховуючи специфіку ситуації в АРК – взаємодія державної комісії Служби безпеки України з громадською комісією, створеною й досі не визнаним офіційно органом самоврядування – Курултаєм кримськотатарського народу.

Ґрунтовний звіт, що охоплював роботу Спеціальної Комісії за майже трирічний період – з травня 2007 року до листопада 2009 – був представлений Ельведіном Чубаровим делегатам Курултаю 5 грудня 2009 року.(10) Результати роботи членів Комісії, що працюють безоплатно, фактично на громадських засадах, вражають. Ними створено архів документів – свідчень, в якому містяться 610 листів з розповідями про спецоперацію по насильницькому виселенню, про життя у вигнанні, фізичних та моральних втратах членів своїх сімей та рідних. Більша частина цих спогадів опублікована у тритомному виданні «Депортация. Как это было». Останні 150 спогадів, що надійшли до Комісії у 2006-07 роках, ще чекають на опублікування, так само як і 60 архівних документів, зібраних членом Комісії Гульнарою Бекіровою.

На окрему увагу заслуговує ініційована Комісією широкомасштабна акція «Унутма!» («Пам’ятай!), що розпочалася 1 вересня 2009 року.(11) Для її проведення був розроблений пакет документів, що включав Опитувальник свідка депортації (57 запитань), Звернення Спеціальної комісії до співвітчизників, зразок заяви свідка депортації та пояснення «Як скласти заяву та свідчення про депортацію». Ці документи та надіслані матеріали розміщуються на шпальтах газет «Авдет», «Голос Криму», «Янъы Дюнья», «Къырым», «Маариф ишлери»; хід акції регулярно висвітлювали у новинних та тематичних програмах телеканал АТР і радіостанція «Мейдан», а також веб-сайти «Крим і кримські татари» (http://www.kirimtatar.com/), http://avdet.org/, www.goloskrima.com/. Важливо підкреслити, що в рамках цієї кампанії наголос зроблено не просто на спогадах, а саме на свідченнях, тобто заявники мають надавати свідчення тільки про те, про що вони знають із свого власного досвіду.

За три місяці від початку акції до Комісії надійшли 120 заяв, де містяться прохання максимально сприяти визнанню українською державою та світовою спільнотою геноциду кримськотатарського народу, а також вимоги притягти до відповідальності тих, хто був причетний до скоєння цього злочину. Кожна заява супроводжується детальним описом жахів депортації та спецпоселень у Сибіру, на Уралі та Середній Азії, пережитих заявником; до багатьох із них додані копії документів та світлин, що підтверджують наведені факти.(12)

Успішності роботи Комісії заважає низка чинників переважно політичного та юридичного характеру. Насамперед, це стосується й досі неврегульованих питань законодавчої реабілітації кримськотатарського народу та визначення його статусу як корінного народу (а не просто однієї з численних «національних меншин» України).(13) Згадаймо сумну історію і досі не прийнятого закону про реабілітацію. За законопроект «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», авторами якого були народні депутати Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров, у червні 2004 року проголосували 380 депутатів при необхідних 226. Проте цей закон, після підписання його тодішнім Головою Верховної Ради, мабуть із суто політичних міркувань, був заветований президентом Леонідом Кучмою. На жаль, ситуація не змінилася на краще і після перемоги Помаранчевої революції, приходу до влади нового демократичного уряду та парламентських виборів 2006 та 2007 років. Останній варіант законопроекту, підготовлений Державним комітетом у справах національностей та релігій, був значно слабкішою версією, ніж попередня; він зазнав нищівної критики з боку керівництва та юристів Офісу Верховного Комісару ОБСЄ з питань національних меншин.(14) Немає жодного прогресу і в спробах представити на розгляд ВР закон про статус кримськотатарського народу, першу версією якого було розроблено ще у 1996 році – одразу ж після ухвалення нової Конституції України. Зрозуміло, що за таких обставин годі сподіватися на те, що законодавче розв’язання низки неврегульованих проблем кримськотатарського народу розпочнеться з розробки та розгляду нормативно-правового документу стосовно визнання скоєного проти нього злочину геноциду.(15)

У низці матеріалів загальноукраїнських ЗМІ, у тому числі цитованих автором, відбивається переважно співчутливе, позитивне ставлення українського суспільства до можливості визнання депортації 1944 року та її наслідків актом геноциду кримськотатарського народу. Важливо також зазначити, що деякі всеукраїнські громадські організації – зокрема, Конгрес національних громад України – вважають депортацію кримських татар одним із загальновизнаних геноцидів ХХ-го сторіччя, – таких, як Голодомор, Голокост, Геноцид вірмен тощо.(16) Складніша ситуація з урядовими структурами, політичними партіями та депутатським корпусом, представники яких зазвичай використовують це болюче питання в суто політичних цілях, в першу чергу – у безперервній боротьбі за владу, що останніми роками стала, на превеликий жаль, невід’ємною рисою політичного життя в Україні. Використання в політичних цілях трагедій Голодомору – геноциду українського народу і депортації – геноциду кримських татар – є цинічним й ганебним, неприпустимим явищем; державна політика стосовно цих проблем не повинна зазнавати істотних змін у залежності від того, яка політична сила і який президент прийшли до влади в результаті чергових виборів.

Посилання

1. Див. The Deportation and Fate of the Crimean Tatars. By J. Otto Pohl, http://www.iccrimea.org/scholarly/jopohl.html

2. Зокрема, репресії, яким було піддано кримських татар, називає геноцидом Грета Велінг у дослідженні: UELHING, G. L., 2004, Beyond Memory. The Crimean Tatars’ Deportation and Return, New York: Palgrave: Macmillan, ст. 91

3. Детальніше див. у: Sürgün: The Crimean Tatars’ deportation and exile. by Aurélie Campana..June 2008, Online Encyclopedia of Mass Violence

4. Див., наприклад, коментар проф. Олександра Майбороди газеті «День»: Депортація кримських татар: як це назвати? Юлія КАЦУН, «День», №230, 13 грудня 2005

5. «Інтерфакс-Україна», 11 грудня 2005 року

6. Див. Resolution of the Crimean Tatars Accepted by the participants of the all-Crimean mourning meeting commemorating the victims of the genocide against the Crimean Tatar people -the deportation of 18 May 1944, and the decades of forced detentions in the places of deportation,18 May 2009, Simferopol., 26 May 2009, http://www.unpo.org/content/view/9631/236/

7. Крок у напрямку визнання депортації кримських татар геноцидом? 03.07.2009, http://www.dw-world.com/dw/article/0,,4450909,00.html

8. «Депортація кримських татар: історичні та правові оцінки». 2009-07-15, Київ, в СБУ, Джерело: Майдан, http://www.xenodocuments.org.ua/factitem/1014. Під час ознайомлення з цим та багатьма подібними матеріалами необхідно звернути увагу на широко розповсюджене застосування некоректного терміну «народи Криму». Некоректним він є тому, що насправді єдиним цілісним народом, депортованим з Криму, були тільки кримські татари. Члени усіх інших груп, також депортованих за національною ознакою, складали лише частку народів, до яких вони належали за етнічним походженням; основна їх маса проживала й продовжує жити на власних історичних землях у межах власних національних держав – відповідно, Болгарії, Вірменії, Греції та Німеччини. Згідно з сучасною термінологією, члени цих груп належать до «національних меншин» або «kin-minoritiesі»; вони є громадянами інших країн («host-states»), ніж «материнські держави» («kin-states»). Тому треба розрізняти наслідки депортації для кримськотатарського народу, що могли призвести до його повного зникнення, і для представників інших етнічних груп, які зазнали схожих страждань і випробувань на індивідуальному та груповому рівні, але не в масштабі загрози знищення усього народу.

9. Кримські татари збирають свідчення жертв комуністичної депортації. Володимир Притула, Радіо «Свобода», 23.10.2009

10. О работе Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствийза период с января 2007 по ноябрь 2009 года.. 5 декабря 2009 г., Эльведин Чубаров, заместитель председателя Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствий

11. Кримські татари збирають свідчення жертв комуністичної депортації. Володимир Притула, Радіо «Свобода», 23.10.2009

12. О работе Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствийза период с января 2007 по ноябрь 2009 года.. 5 декабря 2009 г., Эльведин Чубаров, заместитель председателя Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствий; див. також «О дальнейшей деятельности Специальной комиссии по изучению геноцида крымскотатарского народа», 5 декабря 2009 г. Гульнара Бекирова, руководитель Исторического Отдела Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа

13. Детальне висвітлення проблеми кримських татар як корінного народу див. у дослідженні «Indigenous Status» for the Crimean Tatars in Ukraine: A History of a Political Debate. By Natalya Belitser, http://www.iccrimea.org/scholarly/indigenous.html

14. Поглиблений аналіз і негативні висновки щодо цього законопроекту були оприлюднені на семінарах, проведених у Києві за участі ВКНМ ОБСЄ у травні та липні 2009 року

15. Детальніше див. у інтерв’ю Гульнари Бекірової газеті «Україна молода»: Трагедія, яку не хочуть бачити. Ярослава МУЗИЧЕНКО, «Україна молода», №87, 18 травня 2007 року.

16. Проект КНГУ «Клуби толерантності», Київ – Маріуполь – Львів – Кишинеу – Сімферополь, 2008.

19-05-2010

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори