пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201017
23.06.2010 | Ірина Халупа
джерело: www.radiosvoboda.org

«Вони любить не вміють навіть мертвих». Розмова з українським поетом і перекладачем Мойсеєм Фішбейном

   

 

– Мойсею, 1979 року внаслідок відмови від співпраці з КДБ ви були змушені еміґрувати. Сім років тому – в червні 2003 року – ви повернулися в Україну. Не шкодуєте?

 

– Ні.

 

– Як вам ведеться в Україні?

 

– Там, де Україна залишається Україною, – добре.

 

– А там, де не залишається?

 

Там я не буваю. «Там» – не географічно.

 

– «Там» – це де?

 

– Я не буваю в тих середовищах, де не Україна. Я з ними не спілкуюся. Навіть не тому, що це інша ідеологія. Це не інша ідеологія, це інша цивілізація.

 

– То що, ваша Україна звужується до кількох маленьких місць?

 

– Ні. Ні. Мені дуже добре, я дуже добре спілкуюся з людьми в селах українських. Там, до речі, мені найкраще. Там мені краще спілкувалися, ніж у Києві на Хрещатику. Україна для мене залишається Україною. Я повернувся в Україну, я повернувся не до чиновництва.

 

– Вас знає вся Україна. Вас знають і шанують у світі. Про вас пишуть світові енциклопедії. Торік видавництво одного з найпрестижніших американських університетів – видавництво Єльского університету видало книгу, де вам присвячена ціла глава. Чи все це цікавить владних урядовців в Україні?

 

– Гадаю, що ні.

 

– Чому?

 

– Бо все це не має грошового виміру.

 

– Що ви думаєте про тутешній політикум?

 

– Від певного часу я про нього взагалі не думаю.

 

– Як ви дивитесь на цей політикум?

 

– В мікроскоп.

 

– Ви не спілкуєтеся з тутешніми політиками?

 

– Від певного часу – ні. Щоправда, один випадок був. Кілька місяців тому.

 

– Можете розповісти детальніше?

 

– Кілька місяців тому я зателефонував до високопосадової пані з Адміністрації президента – до тієї пані, що опікується гуманітарно-культурними питаннями. Розмови не вийшло.

 

– Про що ви хотіли з нею говорити?

 

– Про те, аби вона заопікувалась виданням повної перекладацької та лексикографічної спадщини українського генія – Миколи Лукаша.

– І що ця пані відповіла?

 

– Розмови не вийшло. Їй було не до того.

 

– Близько року тому президент Ющенко видав указ про заходи щодо відзначення 90-ліття від дня народження Миколи Лукаша. Ви до того причетні?

 

– Я доклав чималих зусиль, аби цей указ вийшов. Зусиль я докладав упродовж кількох років. Я бився головою об рідну помаранчеву стіну. Торік я її пробив. Іван Михайлович Дзюба також до цього долучився. На жаль, усе обмежилося урочистим ювілейним вечором в одному з київських театрів – торік, наприкінці грудня. Але ж не видано того, що є скарбом української нації – не видано повної перекладацької й лексикографічної спадщини Миколи Лукаша. Українці не мають доступу ані до його геніальних перекладів світової літератури, ані до його унікальних словників. Спочатку владі було не до того, бо була передвиборна веремія. Потім владі було не до того, бо була виборча веремія. Тепер владі не до того, бо просто не до того.

 

– Чому Микола Лукаш вас так притягає?

 

– Микола Олексійович Лукаш був геній. Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією. Він був геній, він був український геній. Мені пощастило: це була найближча мені людина в Україні. Микола Платонович Бажан був мій літературний батько, він мене забрав з моїх рідних Чернівців до Києва, я працював у нього в Енциклопедії, він дав мені рекомендацію до Спілки письменників. Але найближчою людиною мені все одно був Микола Лукаш. Мені пощастило з ним спілкуватися, бувати в нього вдома, і ночувати, і балакати... І посиденьки, і походеньки... Мені пощастило бачити його словники, оті словники, що досі на картках, вони досі не видані. Це щастя мого життя.

 

– Розповісте бодай коротко про Миколу Лукаша?

 

– 19 грудня 1919 року, в Кролéвці, що на Сумщині, народився український унікум, український геній. Микола Олексійович Лукáш.

 

Він знав понад двадцять мов. Лукашева українська, пам’ятаючи рідні джерела, сягає горніх, небесних висот. Обшир і глибина його Української Мови незбагненні.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир європейської (і не лише європейської) культури в геніальному українському відтворенні.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир, уся симфонічність, уся божистість, уся богоданість і богообраність Української Мови.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це й є культурний аспект української євроінтеґрації.

 

Повна перекладацька спадщина Миколи Лукаша не видана досі. Унікальні Лукашеві словники не видані досі. Це наша ганьба. Це ганьба України. Це ганьба світового українства.

 

Колись відомий російський письменник (на жаль, уже покійний) Сєрґєй Довлатов сказав: «Генії, звісно, мають сусідів. Але чи ладні ви визнати, що ваш сусіда – геній?» Чи ладні ви визнати це за життя, а не над могилою – не після його смерті, не на ювілейних урочистостях? Чи ладні ви не цькувати, не топтати генія з тією ж затятістю, з якою посмертно – в ювілейні дні – співаєте йому осанну? Чи ладні ви бодай посмертно віддавати генієві належну шану? «Вони любити вміють тільки мертвих», – це з пушкінського «Бориса Ґодунова». У нас і мертвих не завжди вміють любити.

 

1972 рік. КДБ заарештував Івана Михайловича Дзюбу. Микола Лукаш звернувся до державних органів. Він попросив випустити Дзюбу й замість Дзюби заарештувати його – Миколу Лукаша. Ясно, що цей учинок дорого обійшовся Миколі Олексійовичу. Його виключили зі Спілки письменників України. Його всіляко переслідували. Його перестали видавати. Його позбавили засобів до існування. В його однокімнатному помешканні не було меблів. Він не мав ліжка й спав на розкладачці. Він не міг користуватися своєю бібліотекою, бо не мав книжкових полиць: книги лежали стосами, горою – від підлоги до стелі – закриті дешевеньким запиналом. Так жив у Києві український геній Микола Лукаш. А письменницькі бонзи мали й великі помешкання, й розкішні дачі, й автомобілі, й закордонні подорожі. Бо були при троні. Вони завжди при троні. Вони мають усе це й нині. При новому троні.

 

Микола Лукаш був поновлений у Спілці письменників на хвилі «перебудови» – 1986 року, практично напередодні смерті. На дев’ятнадцятому році Української Незалежності заходилися відзначати 90-ліття Миколи Лукаша, так і не видавши його повної перекладацької спадщини та унікальних словників – цієї культурної й мовної скарбниці українського народу.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша свідчить: він – постать світового рівня. Перекладацька спадщина Миколи Лукаша розвінчує міф про «меншовартість» української культури, про «відсутність» у ній знакових постатей, про невідворотність «культурного посередництва» Росії.

 

У час безсоромних спекуляцій на мовному питанні, в час, коли декому кортить перетворити нашу Мову на реґіональну, в час, коли наша Мова нівечена й захаращувана, саме Лукашева спадщина покаже щонайвищі злети Українського Слова, саме Лукашева спадщина свідчитиме: Українська Мова божиста, Українська Мова богодана й богообрана.

 

– А якщо владним урядовцям і надалі буде «не до того» – що робитимете?

 

– Геть забуду про їхнє існування.

 

– А далі?

 

– Зроблю все, аби повернути Україні творчу спадщину українського генія. Звернуся до світу, зокрема – до світового українства. Відрекомендовуватися мені не треба: моє ім’я відоме.

 

 

Мойсей Фішбейн – визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Академік Іван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фішбейна пишуть світові енциклопедії. В Україні його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

23.06.2010

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори