пошук  
версія для друку
05.07.2010 | Галя Койнаш
джерело: www.telekritika.ua

Політичне множення на нуль

   

 Дітям нескінченно забавно множити на нуль.  Вигадують якнайбільші числа, а результат все одне – нуль.  А от від нескінчених розмов про суспільне мовлення, та нездійснених обіцянок,  помножених на відсутність політичної волі, результат скоріше від’ємний, принаймні, для суспільства.  Бо вже давно не вірять у можливість його запровадження, не надто розуміють, навіщо воно потрібне.  Й головне, можна будь-яку імітацію підсунути, а підробку не помітять.

 2 липня на сайті Президента з’явився, зокрема й англійською, відкритий лист „Герман – Кремеру: «Україна не зверне з демократичного шляху».  Вкрай важко зрозуміти, як така „відповідь” могла задовольнити Девіда Кремера, котрий представив конкретні звинувачення, та отримав типовий набір вибіркових фактів та специфічно поданих тверджень.  Він має вірити, що вчились „виправляти свої помилки”, бо через півтора місяця після візиту офіцера СБУ до ректора Українського католицького університету, та фактичну заяву Голови СБУ, що такі візити є виправданими, завітав до о. Бориса Гудзяка й сам Хорошковський.  Натомість  Президент не тільки не „швидко”, але ніяк не реагує на обґрунтоване нерозуміння, як в Україні так і за кордоном, призначення не юриста Хорошковського членом Вищої Ради Юстиції. Навіть без звернення СБУ до Нацради щодо конкурсу на телечастоти від 27 січня та трансляції каналу ТВі, явний конфлікт інтересів, коли голова СБУ є й власником „Інтера”, не може не викликати стурбованість не тільки у п. Кремера.

Не перераховуватиму всі факти тиску, зокрема й з боку СБУ, цензури та розгону мірних зібрань, які п. Крамер має переконатися, є дрібницями.  Він уміє читати, а інформації вже накопичилось достатньо.

До речі, порадила би пані Герман враховувати той безперечний факт, що вибіркові підбори фактів мають обмежену силу, коли не можна водночас обмежити доступ до інформації.  Як не прикро, обмежити не можна.  Адже пан Крамер напевно почув про „кримінальні справи проти корупції”.  Про те, наприклад, що порушено справи щодо екс-прем’єра Юлії Тимошенко та інших осіб, пов’язаних з опозицією, натомість закрито карні справи проти екс-міністра транспорту Миколи Рудьковського, екс-голови Державного управління справами Ігоря Бакая і губернатора Одещини Руслана Боделана.  Якщо не про них, то про інших, бо він сам закликає до справжніх реформ, не „лише щоб звести старі рахунки.”

Запевнення щодо „правильного шляху” ще менше переконують, коли так разюче розходяться з діями.  Коли можна прочитати, що „під час зустрічі Клінтон зі студентами затримали учасників пікету проти цензури, котрі мірно тримали плакати з написом This country has censorship («В цій країні є цензура»)”. 

Повернімось до „найкращої”, за словами п. Герман, відповіді тим, хто говорить, що влада тисне на пресу”. „Громадське незалежне телебачення з ілюзорної ідеї стає реальністю”.  Йдеться про засідання Гуманітарної громадської ради та ухвалення концепції громадського телебачення .

Звісно, треба було би тільки привітати подібне досягнення.  З оптимізмом, на жаль, клопітно, з низки причин.  По-перше, того самого дня, 29 червня, реальністю та й найближчим часом, став ще виразніший рівень політизації інформаційного простору, з обранням ВР нових представників у Національній раді з телебачення та радіомовлення.  Незважаючи на сильну кандидатуру від громадських організацій, обрано лише висуванців від правлячої коаліції. 

За тиждень до засідання Гуманітарної громадської ради, громадський рух „Стоп цензурі!” попросив Президента залучити представників руху до обговорення суспільного мовлення, „оскільки в складі ради немає представників журналістської спільноти”.  Оприлюднюється також розроблений в рамах руху законопроект про створення в Україні суспільного мовлення. 

Втім, як прохання, так і законопроект, проігнорували.  П. Герман заявила, що представників руху не запросили, бо вони не є членами ради, але в листі п. Кремеру хвалиться участю „авторитетного європейського експерта, який працює з Європейською Комісією та організацією  «Репортери без кордонів» Жана Мартана”.  Останній, може, й працює, але „Репортери без кордонів” уже публічно заявили, що не відправляли Жана Мартана в Україну і не вповноважували його давати оцінку свободи слова. 

Невідомо, чому п. Мартан вирішив приймати участь у засіданні та яку роль він відіграв у розробці концепції.  Невідомо, до речі, як журналістам, так і громадськості загалом, чим керувались Президент і його адміністрація відбираючи членів Гуманітарної ради.

За лічені тижні (якщо не один), розроблено та блискавично швидко ухвалено концепцію, що є, за словами п. Герман,  «наше бачення створення в Україні громадського телебачення, і ви маєте можливість взяти участь у цьому процесі, маєте можливість подавати свої пропозиції»

Кого ми маємо розумієте під словом „наше”?  У своєму листі п. Кремеру, Г. Герман запевняє, що „вже у вересні проект закону про Громадське телебачення буде внесено у Верховну Раду і його підтримає наша коаліція”.  Складається враження, що Рада має засідати заради ухвалення „нашого бачення”, громадськість має можливість подавати пропозиції щодо „нашого бачення”, хоча можна й насолоджуватися теплими, літними днями, бо „наш” законопроект і так ухвалять у вересні.

 Маємо два документи – законопроект, запропонований рухом „Стоп цензурі”, який напевно потребує доопрацьовування, але більш-менш відповідає загальновизнаному розумінню суспільного мовлення й явно заслуговує на увагу. 

Цей документ і його авторів проігноровано й вирішено розпочинати з концепції  Як був невідомий проект концепції, так і невідомо, як її обговорювали. Ще важче зрозуміти, що все це має спільного зі справжнім громадським мовленням.  Фахівці напевно вже готують вичерпний аналіз концепції, і я тут обмежусь тільки тим, що кидається в очі будь-якій людині, яка прагне створення можливості отримувати об’єктивну та незалежну інформацію.  Й яка знає, чим відрізняється суспільне мовлення від російського першого каналу ОРТ. 

Де гарантії незалежності – геть незрозуміло, та й не надто ясно, чи насправді поставлено мету їх надати.  Можливо, це несправедливо, й все так само оперативно буде передбачено в законопроекті.  Наразі читаємо, що:

Нагляд за діяльністю Національної суспільної телерадіокорпорацїї України здійснює Наглядова рада НСТУ, яка формується по одному представнику від: Президента України, кожної фракції Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та загальнонаціональних громадських організацій: освітніх, наукових, релігійних, спортивних, мас-медійних, правозахисних, творчих, підприємницьких, молодіжних, жіночих, осіб з особливими потребами тощо”.

З числом політично ангажованих членів Ради ясно.  Скільки буде тих представників громадських організацій – не дуже, та й як дійдуть згоди, абсолютно незрозуміло. Й це істотно, бо без згоди, їхніх представників теж оберуть політики, оскільки

„У випадку незнаходження консенсусу серед окремих неурядових об’єднань щодо єдиної кандидатури до складу Наглядової ради протягом конкретно визначеного терміну з метою забезпечення дієздатності Наглядової ради право остаточного вибору кандидата делегується профільному комітетові Верховної Ради України.”

Чи треба додавати, що всіх керівників цього специфічного явища під назвою „Національного суспільного телебачення і радіомовлення” обирає саме Наглядова рада?.

Ось яким досягненням хвалиться Герман, пишучи п. Кремеру, «Фактично ми зробили за кілька місяців те, чого не могли зробити всі українські влади за усі роки існування Незалежності”.

Про деякі «досягнення» нинішньої влади вже б’ють на сполох журналісти, правозахисники, представники демократичних держав та європейських структур. Є люди, що зможуть допомогти владі зі створенням суспільного мовлення.  Навчитися виправляти помилки їм доведеться самим, бажано – для України та її громадян – якнайшвидше.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори