MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Влада темряви

16.07.2010   
Леся Лисенко
Багато років мучила мене загадка України. Чому, наче білка в колесі, завзято крутимося на місці? Який світовий закон порушив наш народ? Гадаю, той самий, що чинний особисто для кожного: без каяття немає прощення, не усвідомивши себе, не вирвешся з безнадії повторень. Чого ж не усвідомили ми, українці?

Нова Катинська трагедія. Коли жахлива звістка вдарила в серце, першими осмисленими словами було: «…це ваша година тепер і влада темряви» (Лк 22:53), – те саме лунало в мені після наших президентських виборів. Отакої ж чорної години 1937 року не лише розстріляно було нашу культурну еліту в Сандормоху, а й у непідвладному більшовикам Львові після не найскладнішої операції загинув Б.-І. Антонич.

На нещодавньому врученні Костянтинові Москальцю премії «Глодоський скарб» пролунало запитання до лауреата, як він «несе цей час». Як нам нести цю не нашу годину? У Євангелії від Луки після слів про «владу темряви» йдеться про три відречення Петра. Коли Петро похапцем заперечував, що знає Вчителя, він навіть не розумів, що чинить, були лише ситуативні інстинктивні реакції: я маю бути поруч, я маю все бачити, може, я знадоблюсь, а ці слова – ніщо, ними я просто відганяю те, що мені заважає, – нав’язливі запитання, безглузді натяки. Усвідомлення відбулося тільки тоді, коли після крику півня на нього звернув погляд Христос. Петро заплакав, бо погляд Христа виявив, що й над найвірнішим учнем має владу морок розпачу, суєтності, мимовільностей і відрухів. І нам дано відчувати повсякчас цей погляд, – коли наша воля, – щоб не схибити, а схибивши, винести з цього урок. І тоді хоч хтось спроможеться стати «скелею», на яку спиратиметься громада.

Чимало років мене тривожить неусвідомлення нині законів буття, які колись були знані кожному. Доходилося мені до них через цілком приватний досвід, коли в межовій для власної особистості ситуації поставали наче писані вогненним стилосом споконвічні людські запитання: «Чому?», «За що?», «Хто винен?», «Що робити?». Вельми дорого коштувала мені відповідь, і вона відповідала одразу на всі ці запитання. Проте щоб викласти її, доведеться вдатися до допомоги авторитету.

Колись під час читання «Суті християнства» («Mere christianity») Клайва Льюїса мене вразив такий образ: з Божого погляду час – наче дорога, яку бачиш згори, видно і початок, і кінець, і для Нього людина існує в цілості свого життєвого шляху. Тієї ж миті мені спало на думку, що ця цілість насправді набагато ширша: вона вміщує й предків, і вчинки кожної людини відлунюють у наступних поколіннях. Це не кара Божа, а просто невідворотні наслідки певних причин, часом досить віддалених у часі. Давні – від конфуціанців до юдеїв – знали: вчинене зло досягає невинних нащадків. Звичка гуманізму змушує ледь не волати про страшну несправедливість, але поняття справедливості чи відплати тут не на місці, адже – повторюся – це не кара, а вислід дії. Кинь камінь із вежі, й він впаде. Може, це якийсь моральний запобіжник? Себе часто-густо не шкода, ціна зла не здається часом зависокою, але власні діти чи внуки – інша річ. Має вмикатися інстинкт самозбереження роду.

Доладне плетиво людських доль (влучність пов’язань перевершує будь-яку ймовірність) перетворює багатьох із нас на жертву чи знаряддя покарання, а найчастіше й на те, й на те водночас. Однак іноді й на подарунок, на джерело радості самозвершення. Проте допоки нами шарпають відрухи, а відчай не дає змоги підвести голову, ми залишаємося в площинності несвободи. Між невиправним минулим і розпачливим майбутнім нам залишається тільки перехід до нового виміру буття, піднесення на новий рівень усвідомлення власної відповідальності, відмова від гордині (або самоприниження, більшого за гординю), прийняття з покорою такого стану речей і неймовірний дар каяття та прощення.

Багато років мучила мене загадка України. Чому, наче білка в колесі, завзято крутимося на місці? Який світовий закон порушив наш народ? Гадаю, той самий, що чинний особисто для кожного: без каяття немає прощення, не усвідомивши себе, не вирвешся з безнадії повторень. Чого ж не усвідомили ми, українці?

Яке піднесення відчувалося, коли Іван Дзюба в Бабиному Яру вибачався перед євреями за те зло, яке вчинив колись їм його народ, коли Іван Павло ІІ визнав помилки, вчинені його Церквою – самі вони були надзвичайно далекі від цих прогрішень, але взяли на себе відповідальність і тягар провини спільноти, до якої належали. Чим вища, світліша, авторитетніша особистість, яка здійснює такий дивовижний для  пересічного сумління акт, тим він цінніший. Дуже довго я чекала на те, що якась видатна людина скаже те, що було очевидним для мене, але марно, хоча вже почали з’являтися публікації, в яких є елементи (часом значні) того, про що мені йдеться. Що ж, прислів’я, що було колись правилом для канцелярій Російської імперії, каже: «Коли немає гербового паперу, пишемо на простому».

Українці як народ мають визнати, що вони створили Російську імперію.

А як?

Викладу все дуже коротко. Слов’янські племена кількома хвилями йшли зі своєї прабатьківщини, розташованої від середнього Дніпра аж до Вісли спершу на Захід, потім на Південь. Останнім був рух на Північ. Руські князі з дружинами просувалися на теперішні території Європейської Росії по суті колонізуючи їх –  засновуючи поселення, асимілюючи племена фіно-угорської мовної групи. Саме тому й сучасна російська мова має так багато старослов’янських елементів, це ж була переважно мова верхівки, адміністрації, церкви, хоча за князівськими дружинами потяглися й осадники, та масив справді народної мови був на землях українських. Згодом північноруські князі усвідомили новопосталу окремішність і почалися змагання за старокиївський спадок (знаковою подією був, наприклад, наскок на Київ та Вишгород князя Андрія Боголюбського). Тож для староукраїнських інтелектуалів доби бароко московська держава, постала зусиллями руських князів, не була зовсім чужою. Добре знання власної історії підвело їх. Після нещасливої для руських земель Люблінської унії, коли було створено державу двох (польського та литовського), а не трьох (польського, литовського та руського) народів, частина з них по суті створила ідею Російської держави (тут знаковою постаттю є Теофан Прокопович). Тоді в російську мову проникло чимало українізмів, навіть саме це означення – держава як політична структура, а не один із атрибутів володаря. А пізніше імперська еліта (Розумовські, Безбородьки – несть їм числа), імперське чиновництво, флот, військо – наскільки ж значною була там частка вихідців з України…

Чому ж маємо дивуватися, що створений нашими предками (звичайно, не варто забувати й зовнішніх обставин, найкатастрофічнішою з яких була татаро-монгольська навала) монструальне державне утворення впало на наші ж голови – нищенням козацтва, гетьманства, одержавленням Церкви, приниженням культури, сталінськими репресіями, Голодомором – і далі, далі. Як снігова лавина росла гора лих. Під ногами поколінь дуже часто виявлялася порожнеча.

Імперія виникла з імпульсу розширення територій і підкорення «менш цивілізованих» племен, а пізніша амальгама із Золотою Ордою неймовірно підсилила цю тенденцію так, що вона збереглася й донині. Однак для власної легітимації російській державі, що й подосі не перейшла в модерний час і не відкинула давно застарілих понять про підстави державності, потрібний старокиївський спадок. Досі конкурує вона тут із Польщею, хоча якраз Польща пішла вже незмірно далі й зусиллями значної частини своєї еліти відкинула домодерні домагання щодо України, ставши дружньою сусідкою.

Ось чому я, дочка українського народу, визнаю, Господи, його провину. Безмірно шкодую про вчинене і каюся:

Господи, прости тих, що, як чимало інших ватажків своїх народів, колонізували інших – чудь, мерь, москву та інші племена Півночі;

Господи, прости, бо діяли в найкращих наче намірах ті, що шліфували ідеологію Російської держави, сподіваючись у такий спосіб захистити свою віру і свій народ;

Господи, прости «землячків», за виразом Шевченка, бо в своїй пересічності вони не мали внутрішнього опертя, яке мали б створити для них еліта – «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття «;

Господи, прости наших революціонерів, які йшли в загальноросійський рух, легковажачи справою національного відродження й вірячи у примарне братство народів, їхні прагнення були благими – стати в обороні «братів незрячих гречкосіїв»;

Господи, прости матросів, які розігнали Тимчасові збори;,

Господи, прости проводирів народу, які не використали всіх шансів, даних Лютневою революцією 1917 року, адже збулося Шевченкове пророцтво: «...і в огні її, окраденую, збудять...», вони й самі були окрадені, несвідомі до кінця своєї історичної місії й сучасні їхні наступники такі ж;

Господи, прости селян, які отримавши землю, вірили більшовикам і не підтримали масово українські визвольні змагання;

Господи, прости нам нашу несвідомість, брак мужності визнавати власні помилки, прости всю шкоду, завдану іншим народам, навіть спровоковану приниженнями, утисками та неправдою;

Господи, прости, бо не відали ми, що творили, очисти «від провини кривавої» (Пс 50); і лих, і нищення зазнали наші невинні, прости, Господи, суди нас не за гріхами нашими, а за своїм милосердям, заради тих, що були не несвідомими жертвами, а подвижниками, святими та героями, і заради нащадків наших, щоб доступили вони Твоєї благодаті.

                                                                             

 

 Поділитися