пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201020
26.07.2010 | Василь Овсієнко

Лист послові Російської Федерації Михаїлу Зурабову

   

                                                  Надзвичайному і Повноважному Послові
                                                  Російської Федерації в Україні
                                                  п. Михаїлу Зурабову,
                                                  Посольство Російської Федерації в Україні,
                                                  03049, Україна, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27.
                                                  Тел. 244-09-61, 244-09-63, факс 246-34-69

                                                  Овсієнко Василь Васильович,
                                                  громадянин України.

Пане Посол,

Опівночі з 22 на 23 липня цього 2010 року в м. Брянську російські прикордонники зняли мене з поїзда № 42, який ішов на Москву, і відправили назад в Україну. Моє прізвище виявилось у списку осіб, в’їзд яким до Російської Федерації заборонений.

Звісно, прикордонники не могли мені пояснити причину внесення мене до того списку, вони лише виконали свій службовий обов’язок.

Я сподіваюся на Ваше, пане Посол, пояснення. Адже це сталося всього через два тижні після того, як Департамент інформації та преси Міністерства закордонних справ Російської Федерації заявив, що Президент Росії Дмитрій Медведєв ухвалив рішення про відмову на основі взаємності від практики так званих «чорних списків», що відповідає новому характерові відносин між Москвою та Києвом.

Як на мене, то «новизна» полягає лише в тому, що раніше мене в Росію возили під конвоєм, а тепер не пускають відвідати рідну тюрму – «колонію особливого режиму ВС-389/36», де тепер діє відомий усьому світові Меморіальний музей історії політичних репресій «Пермь-36», який я вважаю совістю Росії (див. про нього мою статтю «Музей у Кучино – совість Росії», яку надсилаю і російською мовою).

А «взаємність», очевидно, полягає в тому, що перед цим Україна дозволила в’їзд на свою територію депутатові Державної Думи РФ Костянтину Затуліну та мерові Москви Юрію Лужкову, які ведуть відверту агітацію за передачу Росії міста Севастополя і Криму, а російський громадянин Гундяєв – Патріах Кирилл – відкрито проповідує в Україні «единство русского мира». Тобто вони закликають до порушення територіальної цілісності України, вчиняють кримінальний злочин – і ніхто їх з України не видворяє. Та й Ви, пане Посол, заявляєте, що українці і росіяни – «єдиний народ». Вам хоч би з чемности годилося б дещо підчитати про країну, в яку Вас послали…

Я нині координатор програм Харківської правозахисної групи, збираю матеріяли про політв’язнів післясталінської доби. Бо й сам я колишній політв’язень, мав від радянської влади три судимості і навіть почесне звання «особливо небезпечний рецидивіст». Українська влада реабілітувала. Останнє (дай Боже, щоб останнє!) ув’язнення відбував саме там, у селищі Кучино Чусовського р-ну Пермського краю, де 1985 року загинув кандидат на Нобелівську премію поет Василь Стус (посмертно – Герой України), там каралися дорогі моєму серцю Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко (теж загинули в неволі 1984 року на території Росії), також такі видатні особистості як Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Іван Кандиба, Іван Сокульський, Іван Гель, Григорій Приходько та інші українські правозахисники. Кучино – це частина української історії. Я вважаю своїм обов’язком свідчити правдиво про цих людей і про умови, в яких нас утримували. А також і про наших карателів. Усе, що пишу, можна побачити на сайті Харківської правозахисної групи (Музей дисидентського руху).

Може, мої писання і стали причиною цієї заборони?

Я кілька разів бував у цьому Музеї, востаннє – 2005 року. Я був членом його Ради. Востаннє в Росію я їздив 2006 року – на відзначення 30-річчя Московської Гельсінкської Групи. І ніколи ніяких дочинінь з російською владою я не мав.

Цього разу директор Музею Віктор Олександрович Шмиров запросив мене для участі в Міжнародному громадському форумі «Пилорама-2010» (сцена для виступів митців розміщена прямо в зоні на пилорамі – тому така назва). Я збирався взяти участь у дискусіях «Розпад СРСР. Плюси і мінуси», «Трагедія російського села», «Незавершена історія», «Який нам потрібен правозахист?», «Світ несвободи і культура». Я віз Музеєві книжки колишніх в’язнів Кучино, рушник, щоб пов’язати його на хресті, що стоїть на могилах в’язнів…

Пане Посол, я прошу пояснити, в чому моя провина перед Росією, на яку я відпрацював як невільник років десять? Може, це вона мені винна?

Вважаю, що російська влада, яка не слухається свого Президента, повинна б принаймні опублікувати свої «чорні списки» громадян України, щоб вони не витрачали, як оце я, свого часу та грошей на підготовку до поїздок у «братню» Росію.

26 липня 2010 року

                                                  Василь Овсієнко

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори