пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201022
05.08.2010 | Інна Сухорукова

Катастрофічна медицина

   

Катастрофа і повний занепад – це єдине, що можна сказати про стан нашої медицини. За 20 років незалежності ми майже повністю зруйнували радянську систему і натомість нічого розумного не запропонували. Це стосується кожного українця, в якого навіть є гроші, але не такі, щоб лікуватись у Європі чи Канаді.

Але в першу чергу це стосується, безумовно, тих, хто може лікуватись тільки в закритих медичних закладах. Мова йде про медицину для ув’язнених у місцях позбавлення волі. Як тільки починаєш про це думати, підступає відчай.

І це не тому, що ми не можемо нічого зробити в кожній справі, з якою до нас звертаються. Нам досить часто вдається домогтися у якійсь конкретній справі, щоб держава – тобто Департамент виконання покарань, виконав свої законні дії, тобто лікував хворих. Але до нас звертаються одиниці, а проблема є загальною.

Виходячи з того, що бачиш у звичайних медичних закладах – просто уявити важко, що відбувається з людиною, яка опинилась сам на сам зі своєю хворобою, і їй ніхто не хоче (або не може) допомогти. Через брак коштів, чи через абсолютно не діючу систему надання допомоги в установах виконання покарань, або в СІЗО чи ІТТ, чи через нашу жорстоку і підступну ментальність, коли суспільство просто не хоче бачити у в’язні людину Таких людей, як і усі ми. Є таке прислів’я: «Від суми та від тюрми не відхрещуйся». Але наше суспільство ще не досягло того ступеню свідомості, коли воно здатне бачити в ув’язнених таких же людей, як і вони самі.

Буває медицина катастроф, так її називають у світі. Мова йде про стихійні лиха, теракти, аварії тощо. А буває – як у нас – катастрофічна медицина. Коли лікарі абсолютно не зацікавлені в хворих, в їхньому одужанні, в збереженні їхнього життя. Вони можуть нічого не робити для хворого, навіть не для збереження коштів, а просто так – від повної байдужості.

Мене і моїх колег вразив випадок, коли ув’язненого хворого не лікували, посилаючись на брак грошей. Ми надіслали йому посилку з ліками, але вона не встигла дійти. Молода людина померла через ненадання медичної допомоги, і тоді з’ясувалось, що в нього на особистому рахунку були гроші, достатні, щоб почати лікування, не очікуючи його звернення до ХПГ, потім час на те, щоб дійшла посилка – а хлопець просто помирав. І таке на кожному кроці. От у такій божевільні ми існуємо. Невже це нікого не чіпляє? Тоді ми всі хворі на усю голову! Не треба відкривати Америку. Ми не Колумби – це вже ясно. Треба тільки проявляти добру волю і провести медичну реформу, як це зробили усі країни Східної Європи, позбавившись свого комуністичного гетто: нелюдяні і нелюдські умови ми створюємо там, де тільки можемо – де суспільство дає їх створити. І перш за все, у в’язницях. І ми хочемо потім, щоб в нас не зростала злочинність? Невже є такі наївні люди, які думають, що наші в’язниці когось перевиховують? Медична реформа потрібна була ще на початку дев’яностих. Зараз і реформувати нічого. Треба створювати на уламках старої системи – нову, людяну і працюючу. І ця реформа повинна чітко прописати, яка медицина потрібна в місцях ув’язнення. Перше, що треба зробити сьогодні і зараз – це підпорядкувати медицину місць позбавлення волі Мінздраву, забезпечивши обов’язковий контроль громадськості, і медичної, і звичайної, за тим, як лікують і годують хворих в’язнів.

Ми маємо це зробити для самих себе, бо інакше ця жорстокість повернеться до нас і насильством, і злочинністю, і аморальністю суспільства!

Ми хочемо, щоб в такій атмосфері жили наші діти і онуки?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль