пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201022
08.08.2010 | Мирослав Маринович
джерело: www.risu.org.ua

Про що свідчить кардіограма Дрогобича?

   

«Кардіограма міста» – це назва акції, яку дрогобицька ініціативна молодь провела 30 липня в рамках свого фестивалю «Інше місто». Задум полягав у тому, щоб до приїзду в Дрогобич директора департаменту УЄФА з організації заходів футбольного чемпіонату «Євро-2012» Лукаса Ахермана розмалювати в’їзну дорогу до міста обрисами його історичних пам’яток та будівель. Ініціатива виникла спонтанно, але, діставши підтримку батьків і доброчинців, молодіжними SMS-ками розлетілась по всьому місту.

Отож за кілька годин до приїзду гостя близько сотні натхненних юнаків і дівчат за згоди і сприяння міської влади уже розмальовували білою фарбою вуличний асфальт. З-під пензлів з’являлися впізнавані обриси ратуші, храмів, синагоги, інших знаних будівель. У молодіжному гурті панували духовне піднесення і творча атмосфера – звучали різні мови, але всіх об’єднував єдиний дух. Очевидно, все це світилося в їхніх очах, бо до гурту долучалися водії автівок, що проїжджали мимо, інші перехожі – пригощали напоями, печивом. І невдовзі делегація УЕФА вражено розглядала 1800-метрову «кардіограму міста». Остання засвідчила, що місто живе й намагається вирватися із зашморгу депресивного провінціалізму, у який заштовхують його економічні та суспільні обставини.

А далі сталося неймовірне. У тому, що молодь, зображаючи на дорожньому асфальті обриси храмів, малювала на їхньому вершечку знак хреста, парафіяни храму Преподобного Йова Почаївського УПЦ (МП) побачили осквернення священного знаку. Першого серпня настоятель храму о. Микола Мандзюк організував хресний хід, учасники якого отримали наказ: «Ідіть і замальовуйте хрести!». В результаті ревні парафіяни замальовували не лише хрести на храмах, а й будь-які лінії, що перехрещувались: віконні рами будинків, телевізійні антени і навіть латинські літери «t» і «f». Молодь була шокована, поривалася захищати свої малюнки, але, на щастя, стрималася. У відповідь на спроби людей переконати учасників процесії, що вони діють неправильно, о. Микола заявив: «Ми в цьому місті єдина канонічна Церква і, хоч нас ігнорують, ми не допустимо осквернення».

Відтак будь-якому досвідченому суспільному «кардіологові» тепер очевидно, що «кардіограма міста» із замальованими хрестами свідчить про симптоми небезпечної хвороби – мракобісся.

Місто вирує від дискусій і суперечок. Більшість обурена цим святенницьким вандалізмом, проте знаходяться й такі, які, хоч і не замальовували б хрести, все ж вважають сакральні символи на проїжджій частині дороги недоречними. Мовляв, ви ще на туалеті їх намалюйте! А молодь дивиться на це все і не може прийти до тями. На загальноміському Круглому столі, скликаному в ратуші організаторами «кардіограмної» акції, один із молодих хлопців сказав: «Ця акція мала дивовижно добрий характер. Ми всі були натхненні добрими і світлими почуттями. Як можна було назвати її диявольською?». І в цьому запитанні – головна суть проблеми.

У ХХІ столітті ми вже можемо твердо сказати: не людина для доктрини, а доктрина для людини. Якщо Церква не вміє розрізнити, де святотатство, а де – щира і світла (хоч і церковно неогранена) духовність, то така Церква приречена. Справді, в часи войовничого атеїзму по іконах і хрестах не раз по-диявольському топталися – але топчуться також богомольці й туристи по кам’яних підлогах європейських храмів, орнаментованих хрестами; топчуться й по могилах церковних достойників, похованих у криптах під храмовою підлогою. Одне і те саме дієслово: «топтатися», але яка різниця в суті дійства та в його інтерпретації!

Чи не спало на думку парохові о. Миколі Мандзюку, що фраза «Ідіть і замальовуйте хрести!» сама по собі двозначна? Адже знаменням хреста завжди відганяли злих духів та освячували приміщення й речі. Якщо можна освятити авто, позначивши його знаком хреста, то чому дітям не можна намалювати на вулиці хрестик? Може, оте щире юнацьке почуття добра та любові швидше дійде до Господа і тим самим обереже дорогу від якоїсь аварії?!

Утім, будь-яка церковна громада в місті має право бути невдоволеною якимись процесами в ньому і публічно переконувати мешканців міста, що її бачення є правильним. Тому якби громада УПЦ (МП) скликала Круглий стіл і переконала молодь міста, що вони своїми малюнками осквернили священний символ, все було б цивілізовано й по-християнськи. Натомість дрогобицькі «ревнителі святинь» діяли, як таліби,– пригадайте, як близько десяти років тому таліби знищили з гармат наскельний буддійський монастир в Афганістані тільки на тій підставі, що він – «язичницький» і суперечить їхній вірі?

Багато дрогобичан дивується: що сталося з досі тихою і непримітною церковною громадою Московського патріархату? Це неправда, що в місті її ігнорують: пароха цієї громади не раз запрошували на загальноміські урочистості. Але, замкнена у своїй канонічній єдиноправильності, ця громада не хоче бути однією з багатьох – схоже, їй більше подобається монопольний статус «єдиної канонічної». Саме з цією формулою наїжджає до України патріарх Московський Кіріл, і саме ця претензія на виключні права православ’я московського зразка є складовою частиною нав’язуваного ним «русского міра».

Проте дрогобичани мають бути обачні не лише щодо цієї загрози, яка постала перед принципом релігійної свободи. Адже за явно конфронтаційною акцією громади УПЦ (МП) у Дрогобичі можна відчитати нове «патріарше замовлення» на переслідування канонічних православних з боку галицьких «уніятів» і «розкольників». Як же мудро вчинила молодь, що не піддалася на очевидну провокацію й не пішла захищати свої малюнки! Утім, за бажанням усе – навіть Круглий стіл, на який громада УПЦ (МП) була запрошена, але не прислала жодного представника,– можна подати в пропагандистських матеріалах Московського патріархату як «гоніння за віру».

Автор цих слів не належить до тих, хто захоплений ідеологією секуляризму: приправлена соціалістичними ідеями, ця ідеологія поводить себе в Європі надто агресивно. Однак те, що пропонує громада Московського патріархату, є лише поверненням нефортунних демонів минулого – гордині єдиноправильности, насильства примусового доброчестя, агресії релігійних упереджень. Такі демони не тільки не наближають нас до Христової віри, а й відкочують суспільство назад, бо роблять секулярні застереження щодо Церкви умотивованими. Відтак секулярний характер держави стає спасенним, бо він рятує нас від духовного насильства, до якого в іншому разі могла би вдатися одержавлена УПЦ (МП).

У всій цій історії є один важливий момент: молодь Дрогобича – хоч і збурена й почасти ображена – не збирається складати руки. І хто зна, чи з їхньою допомогою не вдасться таки підлікувати місто, щоб його кардіограма уже не містила тривожних збоїв.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори