пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201022
13.08.2010 | Галя Койнаш
джерело: www.zaxid.net

Кому потрібна імітація демократії?

   

Західні прихильники Радянського Союзу до останнього відкидали будь-який аргумент проти комуністичного міфу  Особливо смішили слова щодо провалля між словами та дійсністю.  Буцімто їхні політики не брехали, не декларували відданість найвищим цінностям, коли насправді прагнули влади та можливостей збагачуватися.

Про одну суттєву відмінність вони не здогадувались, або воліли не знати.  Політики в демократичних країнах чудово знають, що можуть скільки завгодно немовлят поцілувати, зворушливих промов про свободу та процвітання народу виголосити.  Проте голоси отримають не за слова, а за результати. 

Через майже 20 років з розпаду СРСР провалля між словами та діями має всі шанси наздогнати той розрив між елітою, що розпоряджується владою та багатством, і „носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні”, себто, народом. 

Цілком погоджуюсь із Ярославом Грицаком щодо економічного підґрунтя невдоволення українців змінами після 1989 р.  Втім, з опитуваннями, як в згаданому ним  дослідженні Pew Research Center , багато що залежить від можливих відповідей.  Якщо в запитанні йшлось саме про перехід до демократії, то могли би додати можливу відповідь „Не знаю, не пробував”.  Підозрюю, багато респондентів обрали би саме цей варіант. 

Що наявність багатьох політичних партій не рівнозначна демократії, неоднозначно продемонстрували події навколо формування нового уряду в березні цього року, але коріння проблеми, напевно, значно глибші.  Механізмів, що захищали би населення від сваволі політиків,  фактично немає.  Закони про вибори завжди ухвалювались під конкретне скликання, закони, що забезпечили би незалежність судової влади, справжній доступ до інформації, рівний доступ до вищої освіти, прозорість влади, тощо, обговорювали, розробляли та не поспішали ухвалити. 

Тішить, звісно, позитивне ставлення до демократичних цінностей.  Цілком природно, що людей більше турбують наявність праці, ціни на хліб, тощо, ніж якісь, як їм здається, абстрактні „права”.  Тривожить те, що жодної абстрактності не має.  Свобода слова, свобода мирних зібрань, право бути обраним, чи право на оскарження судового рішення не обмежуються заради якихось абстрактних порушень не менш абстрактної Конвенції, а з абсолютно ясною метою.  Щоб владі не заважали робити те, що їй заманеться. 

У цьому контексті варто згадати одну особливість недавнього звернення громадськості до Президента з проханням заветувати Закон про судоустрій та статус суддів.  Деякі нововведення цього закону викликали застереження з боку парламентського юридичного управління, аналітичних та правозахисних груп, співдоповідачів Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), й окремих представників Венеціанської комісії Ради Європи.  У зверненні наголошено, що закон ставить під загрозу незалежність суддів та доступ людей до правосуддя.  Відгукнулись, та й досі відгукуються, більше людей з різних західних країн, аніж у самій Україні.   Громадяни, фактично, ніколи не жили в умовах незалежного правосуддя, і не реагують так гостро на додаткове обмеження, не розуміють, що це їх напряму стосується.

Боюсь, влада ані на мить про це забуває. До закликів дочекатися висновку Венеціанської комісії не прислухались ані нардепи коаліції, що поспішно та свідомо ухвалили закон із порушеннями Конституції, ані Президент, який його 27 липня підписав.

Раніше він проігнорував попередження правозахисників, медійників та Асоціації українських банків про те, що Закон про захист персональних даних ставить під загрозу свободу слова та доступу до інформації й економічний розвиток держави.  Так само, як проігнорував усі застереження, зокрема, й представників ПАРЕ стосовно призначення власника „Інтера” Валерія Хорошковського спочатку Головою Служби Безпеки України, згодом іще й членом Вищої ради юстиції. Остання, за новим законом, має значно ширші, ніж передбачено Конституцією, повноваження щодо призначення, звільнення та притягнення до відповідальності суддів.   

Новий підхід СБУ не забарився.  Днями дізналися про взяття з блогера Олега Шинкаренка письмової обіцянки, що той більше не критикуватиме владу „в різкій формі” у своєму блозі.  Кумедного багато, смішного мало, й ціль досягнута.  Всі знають, що СБУ не тільки читає особисті блоги, а може до автора завітати.  Хотіла би тут одне уточнення внести.  Підозрюю, що в усіх демократичних країнах застосовується негласне стеження, аби вчасно запобігти терактам чи справжнім загрозам життю публічної особи чи державній безпеці.  Блогер, який написав слова „забити гада”, представники Харківської крайової організації «Спілка української молоді», що написали лист до Президента США, керівник представництва у Києві німецького Фонду Конрада Аденауера, Ніко Ланґе, що написав критичну статтю  про перші 100 днів президентства В. Януковича, такої небезпеки не становили.  Адже ні блогера, ні представників СУМу не арештували, аби потім в суді доказати злочинність їхніх дій, та й Ланґе таки впустили в країну. 

Мова, виходить, йшла про „профілактику”, як напевно, й з візитом співпрацівника СБУ до ректора Українського католицького університету, о. Бориса Гудзяка 18 травня цього року.

А якщо немає жодного місця для так званої профілактики в демократичній країні, де подібне залякування та тиск на громадян і гостей не тільки заборонено, але й немислимо?

Втім, немислимо й багато іншого.  Зокрема й той факт, що Президента не бентежило ані те, що В. Хорошковський за законом не може бути членом Вищої Ради Юстиції, ані явна невідповідність Конституції зменшення повноважень Верховного суду та значного розширення Вищої Ради Юстиції в законі, підписаному „Гарантом Конституції” наприкінці липня. 

Прикро, що після рішення Конституційного Суду 6 квітня, яке узаконило створення уряду фракціями та окремими депутатами, незважаючи на протилежне рішення того самого суду від 17 вересня 2008 р, не надто легко вірити, що судді КСУ знову „не виходитимуть з реальних процесів життя” . Тобто, не вирішать, що нардепи мали право ухвалити закон, що не відповідає Основному закону, а Гарант був уповноважений порушити, не стати на сторожі Конституції. 

Вигадають якісь благозвучні слова, що люб’язно повторюватимуть більшість телеканалів, зокрема й Перший національний, який, за словами заступника президента Національної телекомпанії України Валіда Арфуша «має завжди висвітлювати роботу влади, доносите лише позитивну інформацію до глядачів. Тоді люди нехай самі судять, чи справді все так, як кажуть на каналі. Наприклад, ми розказуватимемо, що ремонтуються під’їзди, а вони насправді не ремонтуються, тоді люди йдуть і жаліються.»”

Лукавство слів п. Арфуша відверто вражає. Слабо віриться, що він не вловлює різницю між не відремонтованим під’їздом та загрозами від деяких законодавчих актів чи сумнівних дій СБУ.  Втім, головна хитрість у тому, що протягом останніх місяців частіше за все інформація просто замовчується. Як, перепрошую, мають „судити” глядачі, позбавлені суспільно значущої інформації, як наприклад, що ДАИшники не дали активістам опозиції  чи прихильникам УПЦ-КП доїхати до Києва?

Майже з першого дня нового уряду та призначення двох міністрів, які, м’яко кажучи, не приховують своєї неповаги до значної частини населення, влада демонструє абсолютну неготовність діяти за правилами демократичного суспільства.  Анітрохи не стверджую, що попередня влада ставилась більш відповідально до своїх обов’язків перед народом. Якби так, не вдалось би аж так швидко знищити ті лічені реформи в сферах освіти та в діяльності міліції. И не ставились би так поблажливо до недотриманих обіцянок, намагань максимально розширить владу.  Поблажливо або обачно, бо страх уже повертається.

Прикро, що дедалі чіткіше проглядаються радянські прийоми в діях нинішньої влади, разом із риторикою тих часів.  Остання вкрай погано узгоджується із словами про демократичні цінності.  Настільки погано, що закономірно припустити: вони не можуть обійтись без імітації демократії. Не треба далеко ходити, за мотивами для поспіху з деякими законодавчими ініціативами, для гротескно невідповідних призначень, тощо.  Здійснювати тиск, знаходити, так би мовити, стимули чи просто промивати мозки за допомогою люб’язних медіа-друзів, звісно, можна.  З інвесторами, з МВФ не так легко, а без них всі красиві слова безсильні.

Втім, наважусь сподіватися, що йдеться не тільки про інвесторів, а про чималу частину населення. Тому надзвичайно важливо не опускати руки, не задовольнятися словами, порожніми деклараціями, а максимально публічно вказувати на правду, ставити прискіпливі запитання, та вимагати, щоб дії відповідали словам.

Кому потрібна імітація демократії?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори