пошук  
версія для друку
17.08.2010 | Андрій Діденко

Навіщо держава породжує злочинність?!

   

Будь-кому відомі тези, що кожному по заслугам, що покарання має бути справедливим, що жоден злочинець не повинен уникнути справедливого покарання за скоєне зло. З цим висновком погоджуються всі: і дорослі, і діти, і депутати, і президент, і злочинці. Але давайте розглянемо, яка сутність справедливості відображена в сьогоднішньому покаранні за скоєння злочинів невеликої і середньої тяжкості.

Юридична довідка. Згідно зі ст. 12 КК України «злочином невеликої тяжкості вважається правопорушення, за яке передбачена санкція покарання у місцях позбавлення волі на термін не більше двох років», а «середньої тяжкості є злочини, за скоєння яких призначається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’яти років».

До цієї категорії злочинів перш за все відносяться протиправні дії проти власності – це є крадіжки, пограбування, шахрайство, посадові злочини, злочини проти особистості, злочини проти громадського порядку та інші злочини, не обтяжені небезпечними наслідками або іншими кваліфікуючими ознаками, що роблять дії злочинця більш небезпечними і, напевно, потребують більш суворих санкцій. До цієї категорії також належать злочини за незаконний обіг наркотичних речовин та їх аналогів, не пов’язані з розповсюдженням та збутом, або злочини, пов’язані з незаконним зберіганням зброї, шкідливих речовин, та інші злочини, які не є занадто небезпечними для суспільства. Я не буду згадувати про можливі передбачені в законі санкції – так звані альтернативні види покарання, не пов’язані з позбавленням волі,– а пропоную акцентувати увагу саме на тих випадках, коли за злочини невеликої та середньої тяжкості судом все ж таки призначається реальний термін позбавлення волі.

Якщо дивитися на це питання очима потенційних ув’язнених, наприклад, колонії № 14 в місті Одеса – середнього рівня безпеки, то перефразування назви цього виправного закладу, який раніше називався «колонія суворого режиму», нічого не означає, бо змінилася лише назва, а щодо заходів, елементів здійснення виправного впливу – все лишилося без змін. Я не буду грішити зі статистикою, але з певністю можу сказати, що переважна більшість засуджених, які відбувають покарання в цій колонії, та й напевно у багатьох інших колоніях мінімального і середнього рівня безпеки – це є засуджені за скоєння злочинів невеликої і середньої тяжкості. Дуже високим є число засуджених осіб, покарання яких не було пов’язане з позбавленням волі і було замінене на певний термін ув’язнення з додатковим дорахуванням невідбутого строку покарання шляхом часткового поєднання вироків. Враховуючи відносно нетривалі терміни ув’язнення – до трьох років – люди часто звільняються, але на їх місце наполегливо прибувають нові особи, також з аналогічними життєвими ситуаціями.

Випадки покарань за незаконне зберігання, перевезення наркотичних речовин без мети збуту – це окрема біда суспільства. На мій особистий погляд, до наркоз алежних людей, що притягуються до відповідальності виключно за зазначені дії, не обтяжені сукупністю з іншими злочинами, повинні застосовуватися лікувальні заходи, здебільшого психотерапевтичного змісту, з метою побудування в наркозалежного самосвідомості, що вживання наркотиків призводить до катастрофи життя. Треба відроджувати свідомість цих людей на ґрунті поваги до власної особистості, втілення жаги до життя і здоров’я, зрештою, щастя, але це окрема тема, котра для суспільства доволі наболіла. Я ж хочу акцентувати увагу громадськості саме на випадках покарання у вигляді позбавлення волі за скоєння злочинів проти власності – крадіжок і пограбувань. Засуджених за зазначені злочини, мабуть, добра третина із загальної кількості позбавлених волі, з огляду, наприклад, на склад осіб, що відбувають покарання в згаданій колонії № 14. І я впевнений, що така ж сама ситуація й в інших установах мінімального й середнього рівня безпеки. Наприклад, випадки шахрайства й інші злочини проти власності невеликої і середньої тяжкості поодинокі, але також заслуговують на увагу в контексті питання, що я намагаюсь розглянути.

Давайте спробуємо з’ясувати, яка суспільна користь від покарання зазначених людей до певних термінів позбавлення волі? Я не буду загострювати обговорення даного питання у форматі загальновідомих істин, які освітлені впливом авторитетних юристів, журналістів, державних діячів, бо і так всім відомо, що система виконання покарань у тому вигляді, яка є на теперішній день, не здатна виправляти людину, яка вперше потрапила за грати за скоєння злочину, а тим паче вдруге і подальше. Бо сам дух виправної інституції в Україні, як це не жахливо, направлений на дискредитацію людини і знущання над особистістю засудженого, примушеного до стадних правил так званої специфічної моралі, яка, до речі, не усвідомлена самою людиною. Під тиском обставин, які від неї не залежать, людина змушена робити вигляд так званого виправлення, аби тільки якнайскоріше звільнитися – отримати будь якими правдами і неправдами заохочення і уникнути стягнень, вважаючи себе розумнішою, і абсолютно не змінюючи своє ставлення до скоєння злочинів. Це, до речі, влаштовує адміністрацію установи і дозволяє доповідати начальству про свої досягнення, виховні заходи і кількість «виправлених».

Але сьогодні ми говоримо про справедливість покарання. Хто в першу чергу зацікавлений в цій справедливості: засуджений, потерпілий або суспільство в цілому?! Здається логічним, якщо злочин вчинено відносно особистого майна потерпілого, то і зацікавленість в справедливості покарання, мабуть, перш за все має саме потерпілий, і ця зацікавленість, напевно, полягає в найскорішому відшкодуванні матеріальних і моральних збитків, завданих злочином. Чи зацікавлений потерпілий, щоб його кривдників після затримання перші дні катували в міліції «злочинці в погонах» з метою так званого розкриття нових злочинів? Бо також всім відомо, що майже кожна людина, що потрапляє до лав слідчого апарату, піддається, в кращому випадку психологічному тиску з боку дізнавачів та слідчих, а в багатьох випадках і фізичним знущанням. Чи, може, потерпілий бажає, щоб людину, яка його пограбувала, або викрала у нього гаманець чи мобільний телефон, засудили до трьох або п’яти років позбавлення волі? Хоча є багато прикладів, коли потерпілий протестує проти засудження обвинуваченого взагалі, навіть в суді намагається пояснити, що не хоче, щоб людину засуджували до позбавлення волі. Повторююсь: потерпілий зацікавлений у якнайшвидшому поверненні втраченого і компенсації моральних збитків. Ще раз наголошую – якнайшвидше, без бюрократичної тяганини і довготривалих судових слухань, що відкладаються і переносяться на місяці й роки. Ви думаєте, потерпілого влаштовує, що в найкращому випадку з засудженого протягом трьох-п’яти років стягнуть, тобто будуть відраховувати мізерні кошти, якщо засуджений буде працевлаштований, і його праця буде оплачуваною? Хоча в більшості випадків збитки потерпілому не повертаються взагалі, незважаючи на судове рішення.

Дозвольте спитати, чому суд, виносячи рішення, немовби, на користь потерпілого, абсолютно не враховує його бажання й точку зору? Що ж за несправедливість така, коли людина, яку начебто захищає закон і суд, по суті залишається незахищеною і навіть в більшості випадків незадоволеною як тривалістю судової тяганини, так і рішенням, що приймає суд, як це не прикро, далеко не завжди на користь потерпілої особи з огляду на вищенаведене.

На фоні міжнародної практики в судах висловлено багато авторитетних поглядів на користь примирення сторін на будь-якій стадії кримінального процесу, спрямованого на відшкодування потерпілій стороні збитків від скоєного злочину. Багато сказане про те, щоб надати можливість правопорушнику самостійно в добровільному порядку задовольнити вимоги потерпілого щодо відшкодування збитків і припинення кримінального переслідування відносно обвинуваченого. Це дасть реальний добровільний вагомий і усвідомлений поштовх особі бажати якнайскоріше розрахуватися з потерпілим і позбутися кримінальних санкцій. І це очевидні речі. Якщо кожна людина, яка вчинила злочин зазначеної категорії, буде знати і усвідомлювати, що тільки від неї залежить її подальша доля, що якнайскоріше відшкодування нею збитків потерпілому за вчинене правопорушення дасть позитивний поштовх позбутися кримінального минулого, знову ж таки за допомогою суспільства милосердного і гуманного.

Що ж ми маємо зараз, особливо в теперішньому вимірі глобальних кризових явищ, коли припиняють працювати металургійні гіганти, а могутня масова хвиля безробіття вибухнула потужним сплеском злочинів саме проти власності? І це не дивно, що люди, які вчора заробляли на життя працею на виробництві і не мають можливості реалізувати свої професійні здібності, змушені скоювати злочини, аби вижити в цьому жорстокому, суворому безвихідді. Ці, сьогодні, здебільшого, молоді, розумні, перспективні і кваліфіковані фахівці у металургії і будівництві завтра потрапляють за ґрати через скоєння дрібних крадіжок і пограбувань, поповнюючи і без того чисельну армію злочинців. А що далі? Всім давно відомо, що людина, яка вперше потрапила за ґрати, майже завжди повертається до скоєння навмисних правопорушень, а опинившись у неволі вдруге – майже в дев’яти випадках з десяти проводить своє життя в конфлікті з законом. Тим самим суспільство впевнено і цілеспрямовано нарощує міць злочинності та безнадійно втрачає добропорядних і свідомих громадян, патріотично налаштованих і здатних у разі потреби захистити Батьківщину, а також бажанням і розумінням допомогти суспільству подолати економічні негаразди. Також держава щорічно витрачає шалені кошти на отримання, конвоювання, охорону в’язнів в слідчих ізоляторах і виправних закладах, а кількість засуджених за злочини невеликої і середньої тяжкості, особливо серед осіб, які потрапили за ґрати вперше, не зменшується. А держава і суспільство не хочуть усвідомити і зрозуміти, що поки є потенційні правопорушники, у майбутньому яких є тільки тюрма з середньовічними порядками, злочинність буде тільки зростати. Люди, що виходять на волю озлоблені на весь світ, втративши колишні суспільні зв’язки, можливість працевлаштування, тобто люди без майбутнього, майже з нульовим, жалюгідним шансом вирватися з міцних обіймів тюремних реалій і приречені на муки, а також на скоєння злочинів, за кожним новим строком все більш зухвалих, жорстоких, безпринципних, делегують особисту внутрішню деградацію в суспільство, поширюють свою ненависть, черствість на своїх дітей, батьків, рідних і близьких, знайомих і сусідів.

Відомий юрист А. Сталь констатував: «Величие и святость Державы основывается в первую очередь в неукоснительном соблюдении справедливости». Але теперішнє суспільство не здатне турботливо і обережно ставитися до людської долі, особливо до тих людей з поламаним життям, аби допомогти і відродити в людині віру в майбутнє, бажання і потяг до життя в дусі патріотизму й високої моралі. А тому, навіщо наражати суспільство на утворення нових злочинних формувань у майбутньому з людей, відкинутих державою, як непотріб, людей, які не мають моралі й перспектив на майбутні перетворювання. Якщо держава не здатна виправити злочинців наявних, реальних, навіщо народжувати потенційних? Чому не дати можливість потерпілому і обвинуваченому домовитись за допомогою інституту медіації, тобто примирення сторін на будь-якій стадії кримінального процесу, не чекаючи, поки людина, яка вперше скоїла злочин, перетвориться у впевненого і зухвалого рецидивіста з величезним багажем злочинного досвіду? А для цього повинен бути запроваджений і реалізований чіткий механізм відшкодування з гарантією повернення потерпілому в добровільному або примусовому порядку збитків, завданих злочином.

Хто від цього виграє? Перш за все суспільство, яке запровадить на практиці інститут медіації. Сторони судового процесу відчують на собі справедливість рішень суду – як потерпілий від злочину, який буде мати гарантію швидкого повернення втраченого, так і правопорушник, змушений відшкодувати збитки за скоєне зло.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори