пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201023
30.08.2010 | Василь Овсієнко

Загибель Василя Стуса

   

Насамперед, що це за сором'язлива назва така – «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в'язнями, а «особливо небезпечними державними злочинцями». У тюремному побуті «гражданин осужденный» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролер».

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в'язнів. Пересічно їх тут утримували до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерті», бо 8 її в'язнів загинули. У тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь Стус (6.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в Кучино, а перші троє – по тюремних лікарнях.

У 70-х роках у «неіснуючих» політичних таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях та на засланні перебувало не так багато людей – усього кілька тисяч. Це не сталінські часи, коли в неволі перебували мільйони людей. Політичні табори були зосереджені в управлінні «Дубравлаг», що в Мордовії. Але з цих таборів стало виходити у «велику зону» та за кордон надто багато інформації. Тому КГБ вирішив зруйнувати канали її виходу радикальним чином: перевезти найактивніших політв'язнів подалі від центру. Вибрали Скальнинське управління таборів, що в Пермській області, на середньому Уралі. Тим паче що табори траплялися там частіше, ніж села.

13 липня 1972 року в умовах надсекретності (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) на станцію Чусова прибув перший ешелон з п’ятьмастами мордовськими в’язнями суворого режиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених “столипінах” (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один помер. Багато хто, коли вивантажували, не міг устояти на ногах. Їх розмістили у звільнених від карних в'язнів зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, пос. Центральний), 36 (с. Кучино), 37 (с. Половинка).

Ще один великий етап мордовських в’язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.

Нарешті 1 березня 1980 року в Кучино були перевезені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливого режиму. Знову один у дорозі помер. Серед етапованих були члени Української Гельсінкської Групи Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нову «установу» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму.

У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину – у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сидів Голова Групи Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-ти і 30-річчя Групи.

Тут каралися також українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов. Отже, як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його «континґенту». Але в цьому справжньому «інтернаціоналі» провели багато років литовець Баліс Ґаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із них були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а звільнившись вони стали політиками і громадськими діячами. У радянської ж влади вони були особливо небезпечними рецидивістами або особливо небезпечними державними злочинцями, яким смертна кара замінена була 15-ма роками ув’язнення (було тут декілька звинувачених у співпраці з німецькими окупантами, один – у шпигунстві).

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і смужку неба. Огорож довкола зони різного типу сім, у тому числі з дощок, колючий дріт, мотаний дріт, під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24 – 25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча, бо приміщення стоїть на болоті: підкоп неможливий. Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після половини терміну, та й того старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота – прикручувати до шнура праски детальку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером (до 15 діб), позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 – 6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув'язненням до одиночки на рік, переведенням на тюремний режим до трьох років (Володимирський централ, згодом Чистополь). За Ґенерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п'ятьма роками ув'язнення – уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув'язнення, а надто – швидкої розправи руками кримінальників.

Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск.

Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «ні за що». Це були активні люди, які звільнившись могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особистості і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки. З цього погляду Василь Стус справді становив особливу небезпеку для існуючого ладу. Він, разом з іншими дисидентами, справді підривав владу комуністів. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши військового протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І перемогли.

Уперше Стус був заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» (ст. 62, ч. 1 КК УРСР) 12 січня 1972 року. Тоді йому інкримінувати 14 віршів і 10 статей правозахисного характеру. Відбувши 5 років ув'язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де відбувалося частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. Стус після першого ув'язнення втримався в Києві всього 8 місяців. (Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: досиденти, сиденти і відсиденти – вони ж знову досиденти).

Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, він неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак кияни його прізвища обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто: навіть уціліла поки що Оксана Яківна Мешко поглядала на його постать знизу вгору.

“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас...

Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. (“З таборового зошита”. 1983).

Зі стандартним вироком (вже за ч. 2 ст. 62) – 10 років таборів особливого (тобто камерного) режиму, 5 років заслання та згаданим «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» – Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Якщо більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи вірші в суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма – юрма, колючий дріт – болючий світ, Україна – батьківщина), то з Уралу ж відіслати в листі вірш було практично неможливо. Проскочило всього декілька. Дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш – а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто – «підозрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати адресатові. Пропонували: «Пишіть російською – швидше дійде». А як це рідній матері чи дитині писати чужою мовою?

Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеґрама від дружини про народження онука Ярослава. Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеґрами, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.

Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати в'язня могли кілька разів на день. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту – винось до каптьорки. А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають у коридор.

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, з допомогою Марта Ніклуса вивчав французьку). Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» – і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос: «Лапають тебе, як курку...». Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцеру.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його – справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку. Начальник режиму майор Федоров виявляв пил на вішалці. Той же Федоров покарав був Баліса Ґаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думаєш, – був би ще більшим порушником режиму. Стус мав лише одне побачення з дружиною в Кучино. Коли вели на друге – він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в камеру.

Особливо його почали «пресувати» з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи. Згодом Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.

– А хто взяв?

– Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.

Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоча він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси – «великого русского народа». Стуса кидають до карцеру. Одночасно кинули до карцеру й естонця Марта Ніклуса:

– Стус, где ты?

– У якійсь душогубці! Імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина!

У коридорі вмикають гучномовця.

Згодом Василь, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: «За Леніна! За Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?»

Одного разу я чув, як Стус розмовляв з кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:

– Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину... Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити...

Хто міг у неволі не писати – тому було легше. Митець же, казав співкамерник Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми...

У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його грубий саморобний зошит у блакитній обкладинці з кількома десятками віршів, написаними верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке. Тоді я був у тяжкому стані (серце боліло) і не спромігся вивчити жодного вірша, за що себе досі картаю. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. В останніх листах цю збірку Василь іменує «Птах душі» і пише, що було там до 300 віршів і стільки ж перекладів. Той «Птах» не вилетів з-за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури… І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже, що Стусова творчість – як дерево з обрубаною вершиною. З п'яти його кучинських років залишилося всього 44 листи, кілька віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита», про який мова далі.

…У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіального музею історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”, який з 1995 року діє в нашому до болю рідному концтаборі. (Сього 2010 року, як відомо, мене туди не пустили, зняли з потяга у Брянську як особу, небажану в Російській Федерації). І зустрівся я там тоді зі своїм співкамерником литовцем Балісом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене.

Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса «З таборового зошита». І пані Ірена сказала:

– Це ж я винесла...

Баліс додав:

– У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».

Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту.

Друга причина – подготовка до висунення його творчости на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса публіковались за кордоном. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як художнє явище. Зарубіжна українська громадськість у кінці 1984 року створила в Торонто «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році». Комітет розіслав листи лауреатам Нобелівської премії та видатним людям з проханням про висунення, готував переклади. Говорили, що до цієї справи причетний Ґенріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971-76). Так, він захищав Стуса, але його документа про висунення нема. Дуже можливо, що премія Стусові була б присуждена. Але не так думала Москва, хоча вже почалась «перестройка» і в Кремлі сидів реформатор Михайло Горбачов...

У 1936 році у схожій ситуації опинився був Адольф Гітлер. Тоді Нобелівськую премію присудили німецькому публіцистові Карлові фон Осецькому. Але він сидів у концтаборі. Гітлер розпорядився його звільнити. Але поки прокручувалась бюрократична машина, лауреат помер у неволі.

Москва ж розв'язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Нет человека – нет проблемы».

Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим...

Як це було? Я вже наголошував, що в тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.

Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері № 12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, нині головний редактор журналу «Москва»). Камера маленька, розкинеш руки – і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, тумбочка одна на двох і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час – порушення режиму.

Одного разу вночі солдат-охоронець на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму – і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив правдатися до начальника табору майора Журавкова – але той мав інше завдання: знищити Стуса.

Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня 1985 року, – нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!». Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, Руденко і ще один наглядач склали рапорт: Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» – «До кінця».

У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: «Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду».

Це була людина слова.

Карцери були в північній частині бараку, в поперечному коридорчику. Стуса утримували в третьому, що на розі, найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він сповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу.

В протилежному кінці того коридорчика, навпроти, в робочій камері № 7, працював у денну зміну Левко Лук'яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!». Або: «Ахи!». Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10 – 11 години Левко почув, що в коридорчик запасним входом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, щось стиха перемовлялися. А потім – якась незвична тиша. «Навіть та язичниця не реготала», – згадував Левко. Це майстриня.

Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов'язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».

Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти – якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса.

– Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може трапитися.

Отут і моє серце впало...

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей від українського свічаддя.

То не одне уже світання, тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.

Отут спинюся на самотині – там, де копита коня вороного

розбризкують геть ярі іскри יдного днів.

...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважbмо, що Стус тримав голодівку в хододному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці в своїй 20-й камері ми з Балісом Ґаяускасом бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав... Лук'яненко переживав подібні ситуації і описав їх у нарисі «Василь Стус: останні дні» (Не дам загинуть Україні! К.: Вид. «Софія», 1994. – С. 327 – 343). Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що Лук'яненко почасти моделює поведінку Стуса і події довкола нього. Адже він не був поруч.

Дружині Валентині Попелюх адміністрація мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою і подругою Ритою Довгань. В аеропорту «Бориспіль» їм категорично порадили не брати домовину, бо тіла не віддадуть. З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. 7 вересня майор Долматов сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу.

...24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, якого ми називали «спадковий принц», улітку 1987 року втопився в річці Чусова.

Усе це викликає поважні сумніви, чи справді Стусова смерть настала внаслідок серцевого нападу.

Десь там в одному з карцерів (Баліс каже, що в 6-му) сидів тоді Борис Ромашов, родом з Ґорького. Він убивця, що «став на політичну платформу». Удруге його посадили за примітивні антирадянські гасла, що ними він обписав свій паспорт і військовий квиток і кинув їх у двір військкомату. Хоч казав, що в нього є довідка про психопатію, то все ж таки йому дали 9 років ув'язнення та 5 заслання. У нього був конфлікт зі Стусом: замахувався в робочій камері механічною викруткою. Стус зайняв оборонну позу – і той не посмів. Обох посадили на 5 діб. А Баліса Ґаяускаса за рік до звільнення Ромашов намагався вбити, завдавши йому кілька ударів механічною викруткою по голові та в груди. Баліс упав під стіл, тому удар леза прийшовся навкіс, не діставши серця. За цей вчинок Ромашова покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.

На нашій зустрічі в жовтні 2000 року Б.Ґаяускас висловив думку, що Ромашова могли послати вбити Стуса...

Але в жовтні 1985 року Енн Тарто сказав мені, що ніби-то Ромашов чув, як увечері, під час «відбою», Стус застогнав: «Убили, холєра...». Через кілька місяців я мав нагоду спитати Ромашова, чи підтверджує він, що чув стогін Василя. – «Я об этом не хочу говорить».

А могло бути й так. Під час «відбою» наглядач каже карцерникові: «Держи нары». Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору, крізь стіну, виймає шворня – і нари падають униз. Під ними приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня – і нари вдарили Стуса по голові...

Заднім числом ми згадували і порівнювали всі деталі. Згадали, що вночі з 4 на 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача Новицкого: «Давай нож!». Це вони вже запускали версію, що Стус провісився в робочій камері на шнурі. Кухні наказали приготувати тридобову пайку, ніби хтось іде на етап. Але її так і не взяли. Та й ніколи в Кучино на етап нічого не видавали: пайку ми одержували в Пермі. Через кримінальника Вячеслава Острогляда намагалися запустити версію про самогубство в карцері № 3 загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка ніяк не могли потрапити в карцер: Стуса дуже старанно обшукували. Левко Лук'яненко добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди ніби-то виводили Стуса на роботу, в другу зміну ніхто не працював. Він зауважував, як залишав деталі на столі. Ніщо не було порушено. При ексґумації 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень голови і шиї. Обличчя не було спотворене. Тільки носовий хрящ запав. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам не до огляду було.

Я не віддаю переваги жодній з двох моїх версій. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони до злочину не признаються.

Одного я певен: це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.

30.08.2010

http://maidan.org.ua

Повний текст моїх спогадів про Стуса: Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. Харків: – Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2007. – С. 129-237:

Василь Стус у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса.– Полтава, 2007. – 192 с..

Також на сайті Харківської правозахисної групи:

http://www.khpg.org; http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори