пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201025
01.09.2010 | Володимир Бацунов

2010/1984

   

Це просто перелік – аж ніяк не повний – того, що кидається в око і вухо, що видно і чути в Україні сьогодні – ситуація не стає кращою, навпаки, є стійке враження, що все сиплеться й валиться, що далі, то більше.

Майже одразу з приходом нової влади почалися зміни, і аж ніяк не на краще: наступ по всіх фронтах на права й свободи громадян, і хіба не першим кроком нового міністра внутрішніх справ А. Могильова було скорочення апарату міністра, яке стосувалося виключно Управління моніторинґу дотримання прав людини в органах внутрішніх справ (УМДПЛ) – скоротили реґіональних помічників міністра з прав людини.

Мало не щодня надходять повідомлення про порушення прав людини, яке чинять співробітники МВС, про нелюдське й жорстоке поводження з людьми з боку міліції у райвідділках та за їх межами. А смертельні випадки? Скажімо, причиною смерті київського студента І. Індила в Шевченківському РУВС м. Києва у травні, за версією міліції, було падіння на підлогу з положення стоячи, що викликало закриту черепно-мозкову травму з переломом кісток зводу й основи черепа, крововилив під оболонку головного мозку. Зараз правоохоронці намагаються пояснити смерть студента травмами, які той отримав у дитинстві. В червні в Святошинському райвідділку помер двадцятичотирьохлітній Д. Ящук – за версією міліції вкоротив собі віку. Якщо це і так, чому він це зробив? Були повідомлення про людей, що кінчали життя самогубством після спілкування з правоохоронцями. А тиждень тому, 23 серпня, знов інформація, цього разу з Фастова, де в ІТТ міськвідділу міліції помер 45-річний обвинувачуваний. Повідомлення про смерть у міліції завжди викликає підозру, що людині вмерти допомогли.

За два роки свого існування УМДПЛ провело величезну роботу з покращання ситуації з забезпечення прав людини в міліції, зробило її більш прозорою й відкритою, багато людей, які скаржилися на порушення своїх прав з боку міліціонерів, отримали допомогу від працівників Управління. Функціонували мобільні групи з моніторинґу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, підпорядкованих МВС, що стало прообразом національного превентивного механізму попередження катувань, Управління стало ініціатором розробки та затвердження плану дій проти расизму та ксенофобії. «Абсолютно не правильно, когда одни и те же люди получают заработную плату в системе МВД и следят за законностью действий работников»,– зазначив міністр в інтерв’ю інтернет-порталу «Тема». Не зрозуміло, чому це не подобається міністру, адже МВС – не приватна крамничка, а держструктура. До того ж, якщо взяти, скажімо, Службу внутрішньої безпеки – хіба її співробітники отримують платню не в МВС? І Президент В. Янукович покартав міністра А. Могильова: «Я не радив би вам економити державні кошти на правах людини». Але міністр рішив таки заощадити – двадцять дев’ять реґіональних представників УМДПЛ скоротили. Натомість охорона Президента В. Януковича збільшилася від ста до ста сімдесяти в порівнянні з його попередником В. Ющенком. Яка існує необхідність збільшувати президентську охорону? З’явилася нова загроза? Виявляється, така загроза теоретично може походити від кожного громадянина України: «У нас багатомільйонна країна, і для всіх президент не може бути гарним. Приміром, існує категорія нездорових психічно осіб. І що вони виношують у себе в голові, незрозуміло»,– заявив начальник Управління державної охорони І. Калінін.

Отже, загроза може походити від будь-кого. Наприклад, від журналістів, які виконують свої професійні обов’язки – згадати побиття кореспондента телеканалу СТБ С. Андрушка президентською охороною під час відвідин В. Януковичем виставки «Агро–2010» в червні цього року. Акредитований на заході журналіст має право вільно збирати інформацію під час цього заходу, а Андрушко перебував на відстані кількох сотень метрів від В. Януковича і жодним чином не загрожував його життю та здоров’ю. Службове розслідування Управління державної охорони (УДО) не виявило порушень в діях своїх співробітників, а потім Голосіївська прокуратура міста Києва відмовила В. Андрушку в порушенні кримінальної справи за фактом перешкоджання його професійній діяльності. А ще загроза президентові походить від терориста-смертника, який нібито сидить за кермом «торпеди» – начиненої вибухівкою автівки, від снайпера, який нібито засів десь на даху й пильнує, або навіть від блоґера – людини, що сидить перед монітором комп’ютера і пише різні дописи у власний вебщоденник. Блоґер – це не фах і не професія, блоґер – не обов’язково хакер і частіше за все – звичайна людина, яка висловлюється в мережі на цікаві для неї теми. І блоґерів доволі багато: скажімо, кількість українських користувачів однієї з найпопулярніших блоґерських платформ livejournal.com (живий журнал або просто ЖЖ) складає на сьогодні приблизно 291898 чоловік. Блоґери обмінюються повідомленнями й репліками – часто-густо це є віртуальним аналогом кухонних посиденьок або розмов на лаві про все на світі – про політику, літературу, кулінарію, секс, бокс, джаз – про все, про що люди розмовляють у реальному житті, і навіть претензія на красне письменство залишає блоґ тим, чим він є – відкритим особистим щоденником у світовім електроннім просторі. Блоґер О. Шинкаренко мав необережність зробити у власному щоденнику записи, які «оставили неприятный след в душе». У чиїй душі? Достеменно невідомо, мабуть, у душі СБУ, а записи стосувалися президента України В. Януковича. О. Шинкаренко був викликаний для пояснень до слідчого, а «записи, які були найбільш образливими (з вінком та перепост російського Луркмора про Януковича) з мого ЖЖ зникли. Я їх звідти не прибирав. Висновок: СБУ зламала мій ЖЖ та видалила їх звідти самостійно»,– написав О. Шинкаренко в своєму блозі. Після цього українські користувачі «живого журналу» провели акцію «Хочу на допит в СБУ», а В. Янукович у відповідь звернувся до блоґерів через сайт УНІАН, бо їхні приколи викликали в нього гірку усмішку. Отже, СБУ провела профілактичну бесіду, блоґери влаштували акцію протесту, президент гірко посміхнувся. Інцидент вичерпано.

«Що стосується свободи слова. Для нас це фундаментальна цінність. Я думаю, що керівництво ЄС у цьому впевнено,– заявив 15 червня прем’єр-міністр М. Азаров на спільній прес-конференції з високим представником ЄС з питань закордонних справ та безпекової політики К. Ештон.– І президент, і український уряд будуть виконувати всі ті норми Конституції, які гарантують нашим громадянам у тому числі й свободу слова». Арешт податковою міліцією за рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя банківських рахунків і майна головного медійного ресурсу кримської опозиції – телерадіокомпанії «Чорноморська», спроба відібрати частоти у каналу ТВі і 5-го каналу – це також те, «що стосується свободи слова».

У квітні МВС повідомило про намір знову впровадити в Україні іменні залізничні квитки, пояснюючи це тим, що «зі скасуванням у 2007 році вимоги щодо обов’язкового внесення паспортних даних пасажирів залізниці у проїзні документи, значно ускладнилася робота транспортної міліції. Особливо в сенсі розшуку підозрюваних у скоєнні злочинів і протидії спекуляціям залізничними квитками». Звернення до прем’єр-міністра і міністра внутрішніх справ правозахисників, кампанія, ними розгорнута, а також підтримка Міністерства транспорту та зв’язку зупинили цей намір, але хто знає, чи остаточно? Між іншим, квитки, придбані із використанням студентської пільги і зараз є іменним, бо в кожнім такім квитку вказано прізвище й ініціали студента, а також унікальний номер студентського квитка. Тобто, влада теоретично може контролювати пересування наймобільнішої і – нема де правди діти – найнебезпечнішої для неї частки населення. А ще Міністерство транспорту та зв’язку зобов’язало автобусних перевізників складати списки пасажирів на маршрутах між містами України і погоджувати його з ДАІ та місцевою владою. Не пускають у двері – лізуть у вікно! Бо не можуть інакше за старою радянською звичкою – потрібен повний контроль за громадянами, що притаманне державі аж ніяк не демократичній, державі поліцейській.

У квітні на сесії Парламентській асамблеї Ради Європи Президент України В. Янукович сказав буквально наступне: «Признавать Голодомор как факт геноцида по отношению к тому или иному народу мы считаем, это будет неправильно, это будет несправедливо. Это была трагедия, общая трагедия народов, когда-то входящих в единое государство – Советский Союз». Вони вважають, що це буде неправильно. Прекрасно – така їхня особиста думка: не вважати голодомор початку 30-х геноцидом, але ж навіщо прибирати з сайту Президента України розділ, Голодомору присвячений? – так було одразу по обранню В. Януковича президентом. Хіба сайт Президента зараз є особистим сайтом В. Януковича, його homepage? Був Голодомор і нема: як корова язиком злизала.

А ще – введення конкурсу атестатів на додаток до незалежного тестування при вступі у вищі навчальні заклади, ініційоване міністром освіти і науки Д. Табачником, що потягло за собою збільшення продажу класних журналів у березні–травні на 23–30 відсотків порівняно з аналогічним періодом минулого року. Переписати журнал, щоб видати потрібний атестат – звісно, не за так, і до бабки не ходить. А ще – скасовані Кабміном обов’язкові іспити з української мови при вступі до аспірантури та для отримання вченого ступеня кандидата наук – мовляв, непотрібно, хай науковці концентруються на фахових дисциплінах, а мова, виходить – штука для науковця необов’язкова.

А ще – подовження строку перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 2042 року пактом Януковича–Медведєва. А ще – лідер Московської патріархії Кирил Гундяєв зачастив в Україну, та й взагалі подумує тут залишитися, сівши ще й на стілець голови української частки МП, потіснивши митрополита Володимира Сабодана. «Ужасно креативный» Кирил вигадав дуже креативну ідею «руского міра» і, очевидно, мріє її реалізувати, починаючи тут, де немало є прихильників його організації.

Перелічене стосується України в цілому. І на місцях, сказати б – в реґіонах, теж помітне «запаморочення від успіхів». Скажімо, набули всесвітнього розголосу харківські події навколо будування автодороги крізь парк ім. Горького, коли захисників дерев на очах міліції збивала так звана «муніципальна охорона», а потім, та сама міліція відвозила людей до райвідділку за опір, який вони начебто їй чинили. І низка судових слухань у справах захисників парку, коли за однаковими обвинуваченнями рішення суду були абсолютно різні: від повного виправдання, бо суддя не знаходив ознак правопорушення, усного зауваження, різної суми штрафів і аж до адмінарешту: від трьох до п’ятнадцяти діб! Двох захисників парку Горького – Д. Чернегу та А. Єварницького, які отримали по п’ятнадцять діб, «Міжнародна амністія» визнала в’язнями сумління, що аж ніяк не свідчить про покращення стану з правами і свободами людей в Україні. Незважаючи на акції протесту харків’ян, звернення до представників української влади всіх рівнів, до європейських інституцій, президента УЄФА М. Платіні, бо автодорогу міська влада на чолі з в. о. міського голови Г. Кернесом презентує як об’єкт, необхідний для нормального проведення футбольного чемпіонату Європи 2012 року, незважаючи на те, що під час будування дороги знайдені останки солдат Вермахту часів другої світової війни – «дорогу на кістках» або «дорогу смерті» не сьогодні-завтра введуть в експлуатацію.

Досить прикладів – щодня відбувається щось нове. Ситуація в Україні стає гіршою, але дивно, що оте погіршення бачать не всі, дехто навпаки, жодних погіршень не бачить, а бачить покращання: засиллю «бандерівців» відповімо «русскім міром», Чорноморський флот РФ не пустить Україну в НАТО, «скільки можна з отим голодомором носитися, як з писаною торбою»? Яка ще приватність? Про що взагалі мова?

Їхав якось в маршрутці до Запоріжжя, сусідкою виявилася балакуча пенсіонерка, яку цікавили різні питання – від політики до аномальних природних явищ, НЛО та екстрасенсів і яка в усьому вірить Св. Телевізору. «Всіх отих ворюг треба розстріляти» – «Яких ворюг?» – не зрозумів я. «Ну, тих, що у владі, я щитаю» – пояснила сусідка. «І хто це буде робити? Ви особисто готові?» – «Ні, чому я? Єсть жиж оті, спеціальні воєнні». Я розізлився і спитав: «Пам’ятник Сталіну у вас в місті поставили. Як Ви до цього ставитесь?» – «Нормально. Ну, а що? Історія єсть історія. То хай стоїть, я щитаю» – «А хтось з Ваших родичів постраждав від політичних репресій?» – «Ні, в моїй родині ніхто не постраждав» – «Шкода!» – не стримався я, а зараз думаю: що має статися, щоб люди звернули увагу на навколишні події і які потрібні умови, щоби вони відчули, що загальне погіршання загрожує всім і кожному? Невже треба, щоби щось погане сталося особисто з ними чи з їхніми близькими? Щоб незаконно відібрали бізнес у чоловіка або сина побили в міліції? Щоб «завалили», попри знання, на вступних іспитах до вищого навчального закладу доньку, або затягували з можливістю отримати знеболювальне хворій матері? Щоб діти тих, хто ратує за «русскій мір», стали «гарматним м’ясом» в якій-небудь Ічкерії?

Крок за кроком Україна йде назустріч тотальному обмеженню свободи, до суспільства, в якому – духота, щоб не сказати – сморід. І прикро, що частину населення це влаштовує, а частині просто байдуже. І, мабуть, це і є відповідь на одвічне питання «Хто винний?». І так – ще існує питання «Що робити?».

Цікаво, який рік на дворі зараз? 2010? Хіба?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори