«Усе схвачено!» або Біг по колу в пошуках закону
Одне з «досягнень» діяльності правоохоронних органів України за 20 років незалежності – це збільшення кількості самосудів, тобто дій громадян, котрі не вірять у можливість захистити свої права й інтереси законним порядком і карають кривдників самостійно. Як переконують опитування населення, довіра людей до прокуратури й міліції є мінімальною та з року в рік зменшується. Проте, здається, керівників міліції та прокуратури міста Полтави й області це мало турбує. За цифрами показників вони не бачать проблем конкретної людини. Щоб не бути голослівними, пошлемося на конкретні факти.
Ця історія трапилася ще 05.07.2009 р., тобто понад рік. Близько 21.00 полтавець А. відпочивав удома. Він уже задрімав, коли почув сильний стукіт у хвіртку. Напіводягнений, а точніше, тільки в трусах, він вийшов на вулицю й побачив кількох незнайомих чоловіків. Згодом він дізнався, що це були брати Б. та їхні друзі. Б. відразу ж заламали йому руки за спину, нанесли удари кулаками по спині й, завдавши сильного фізичного болю й приниження, звалили на землю, продовжуючи наносити тілесні ушкодження руками й ногами. Вказані особи вели себе агресивно, були у вкрай збудженому стані, вигукували на адресу потерпілого погрози вбити, вживаючи при цьому нецензурні слова. Потім один із братів почав тримати А., а другий – душити. Незважаючи на вигуки потерпілого: «Що ви робите? Відпустіть! Допоможіть!», кривдники, застосовуючи фізичну силу й погрози, протягли А. близько 200 м провулком до зупинки громадського транспорту «Дублянщина». Тут на них чекав автобус, у який вони й заштовхнули А. З погрозами «Ми тебе вб’ємо у лісі!» брати звеліли водію мерщій їхати. А. здогадався, що водія найняли раніше, бо він чекав на компанію й, рухаючись вул. Сакко, не зупинявся на зупинках громадського транспорту.
Усвідомлюючи небезпеку для свого життя й здоров’я, А. кричав і виривався. Певно, це й урятувало йому життя. Бо водій злякався, став сперечатися з братами, не виконав їхньої вимоги їхати в ліс, а зупинився на зупинці «Вул. Б. Хмельницького», де бандити й викинули потерпілого з авто. Таким чином, А. протиправно везли в автобусі близько 3 кілометрів. Уявіть його фізичний та психологічний стан! Чоловік отримав тілесні ушкодження, відчував фізичний біль, був розгублений, розчарований, пригнічений, а на додачу ще й перебував без верхнього одягу – лише в трусах – серед значної кількості людей.
На зупинці «Вул. Б. Хмельницького» працівники міліції затримали А. як такого, що перебуває серед громадян роздягнутим і змусили йти до приміщення Ленінського райвідділу. Дорогою (а це близько одного кілометра) й у приміщенні райвідділу міліції А. у згаданому жалюгідному стані теж бачило чимало людей, від чого той почував себе незручно, некомфортно.
Зважаючи на наведені обставини, А. негайно подав заяву з проханням порушити проти його кривдників кримінальну справу, адже було очевидним, що вони порушили його права на відпочинок, на недоторканість, на громадський спокій, на безпеку. Проте з точки зору міліції й прокуратури за ці дії не передбачено не лише кримінальної, але й адміністративної відповідальності! Донині жоден працівник міліції та прокуратури не притягнутий до відповідальності за тяганину, бездіяльність і винесення незаконних рішень. Але про все – по порядку.
Уже 08.07.2009 р. – тобто на третій день після події, – дільничний інспектор міліції Ленінського РВ В.О.Помаз склав постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, яку затвердили начальник служби дільничних інспекторів міліції Д.О. Сухаріков та начальник Ленінського райвідділу полковник В.Л. Москаленко. У постанові сказано, що до А. прийшли брати Б. й між ними виник конфлікт. Запихаючи А. до авто, йому нанесли тілесні ушкодження за допомогою ударів по корпусу тіла й обличчю. Та оскільки результати проходження судово-медичної експертизи не надійшли, в порушенні кримінальної справи відмовили.
Уже ця постанова насторожила та дала підстави усім, хто був свідком подій або ж дізнався про них, вважати: без оплати послуг міліції чи прокуратури, тобто без корупції, такий висновок був би неможливим. Наголосимо: начальник райвідділу підписав, а прокурор не скасував документ, у якому констатувалось: А. перебував вдома й до його подвір’я прийшли брати Б., після чого виник конфлікт. Тож необхідно було визначити: хто спровокував конфлікт, які саме конкретні події відбувалися під час конфлікту, чому ці дії не кваліфіковано як порушення громадського порядку? У постанові відсутня й відповідь на запитання: чому запихання А. до автобуса й нанесення тілесних ушкоджень за допомогою ударів по тулубу й обличчю не кваліфіковано як протиправні дії? Якими об’єктивними критеріями керувалися полковник і прокурор, не вважаючи запихання й нанесення ударів ознаками злочину?
А. оскаржив постанову до суду й прокуратури. Однак коли прокурор Ленінського району її не скасував, він навіть не здивувався: напередодні брати повідомили: «У нас усе схвачено!».
Проте суддя Ленінського райсуду С.А. Андрущенко постановою від 29.10.2009 р. задовольнив скаргу потерпілого й таки скасував міліцейську постанову, пославшись на: неповне з’ясування обставин, суперечливі пояснення опитаних осіб та те, що не було опитано усіх свідків, не дано кваліфікації усім діям.
Здавалося, судовий документ мав би зорієнтувати міліцію на правильну кваліфікацію усіх дій. Але згадайте: у братів « усе схвачено». Тож у грудні 2009 р. А. дізнався: 19.11.2009 р. працівники райвідділу міліції знову відмовили в порушенні кримінальної справи. Згодом А. отримав і сам текст постанови, яку підписали дільничний інспектор міліції Бойченко й начальник служби дільничних інспекторів міліції Сухаріков, а затвердив начальник РВ О.В.Гончаренком. Є очевидним, що затримка з направленням документа була умисною: щоб позбавити А. можливості оскаржити його.
У постанові знову констатується: брати прийшли до А. й між ними виник конфлікт, у ході якого Б. нанесли А. тілесні ушкодження та затягли А. до авто, яке прослідувало від зупинки «Дублянщина» до «Вул. Б. Хмельницького», після чого доставили А. до Ленінського РВ. І жодного слова про те , що А. перебував у трусах!
Підставою для відмови вказані особи вважали той факт, що А. нанесено лише легкі тілесні ушкодження. Інші обставини ігнорувалися, їх начебто не було, й тому вони взагалі не підлягали кваліфікації. Проте ст. 22 КПК вимагала від міліції й прокуратури повного, всебічного вивчення обставин та винесення законного й об’єктивного рішення.
Звернемо увагу читача: у документі знову відсутній той факт, що А. протягом значного часу перебував у громадських місцях, серед незнайомих громадян, лише у трусах; не конкретизовано дії учасників конфлікту; не вказано особу чи осіб, які спровокували конфлікт та не сказано, в чому саме він полягав? Не вказано й на те, що А. фактично тягли від будинку до автобуса, не дано оцінки протиправному перевезенню й та викиданню з авто; відсутнє обґрунтування: чому вказані дії Б. та їхніх спільників не є хуліганськими; чому Б. мали право наносити тілесні ушкодження, «доставляти» А. й тягти з дому ?
А. знову оскаржив постанову до прокуратури й суду. Заступник прокурора Ленінського району листом від 14.12.2009 р. повідомив: постанова від 19.11.09 р. скасована як передчасна. Однак копію свого документа прокурор так і не направив потерпілому, незважаючи на його клопотання. Тож тексти згаданих постанов для А. лишаються невідомими.
А. не опустив руки й продовжував шукати правду. Він скаржився на протиправні дії й бездіяльність міліції до районної й обласної прокуратури, до ГУ МВС України в Полтавській області та МВС України. Його скарги вивчали: начальники відділів прокуратури області Л.Л. Армєєва й А.М. Ткаченко, начальник Полтавського міського управління МВС України В.М. Дідик, заступник начальника ГУ МВС України в Полтавській області С.І. Жикулін. Проте ініційовані ними перевірки, як правило, зводилися до направлення скарг до Ленінського райвідділу та районної прокуратури.
У листі С.І. Жикуліна від 10.11.2009 р. зазначено: «До працівників Ленінського РВ, які неналежним чином провели перевірку за вашою заявою, заходи дисциплінарного впливу не вживалися, оскільки керівник вказаного підрозділу, який затверджував постанову, звільнений з ОВС за віком у відставку, а працівник, який приймав рішення, переведений до іншого підрозділу».
У березні 2010 р. А. отримав лист прокуратури району від 24.02.2010р. про проведення додаткової перевірки і винесення 18.12.2009 р. дільничним інспектором міліції Ю.В. Брагінським уже третьої постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Підстав для скасування цієї постанови прокуратура не вбачала. Про законність винесення постанови від 18.12.09 р. повідомляв також начальник ПМУ В.М. Дідик листом від 18.05.2010 р.
Хоча А. не мав копії постанови проте подав скарги й у кінці червня 2010 р. отримав лист прокуратури району від 09.06.2010р., у якому сказано про скасування постанови від 18.12.2010 р. Проте саму постанову прокуратури А. знову не направили. Лишилося також невідомим, унаслідок яких обставин прокуратура змінила свою точку зору ? Стало також очевидним, що підлеглі В.М. Дідика та О.В. Гончаренка знову, в черговий раз, «підставили» своїх керівників, винісши незаконне рішення.
Не маючи інших повідомлень, А. подав чергові клопотання, на які в липні 2010 р. отримав відповіді. У листі від 17.06.2010 р. заступник начальника ГУ МВС С.С. Лісоколенко повідомляє: за результатом додаткової перевірки 18.06.2010р. винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Для перевірки законності матеріали направлені в прокуратуру. Тож виникає питання: яким чином С.С. Лісоколенко днем раніше дізнався про рішення від 18.06.10 р. й про те, що матеріали будуть направлені до прокуратури? І знову: копії постанови від 18.06.2010р. про що мав би потурбуватися С.С. Лісоколенко, потерпілому не направили.
Крім того, листом без підпису від 21.06.2010р. прокуратура Ленінського району повідомляє: 17.06.2010 р. винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи «на підставі ст. 6.п.2 КПК, оскільки в даній події вбачаються ознаки ст. 125 КК. Додатковою перевіркою виключено наявність у діях ….. складів злочинів, передбачених ст. 129 (погроза вбивством), ст. 127 (катування), 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), 296 (хуліганство) КК. За результатами вивчення матеріалу перевірки не встановлено підстав для скасування постанови від 17.06.2010 р. Одночасно повідомляю, що за неналежне виконання службових обов’язків, яке виявилося в неповноті перевірок відносно ДІМ … порушено дисциплінарне провадження».
Наведена вище цитата дасть юристам привід для оцінки професійності прокуратури. Адже лишається невідомим, за ознаками якого злочину міліція відмовила у порушенні кримінальної справи? У яких діях полягала «додаткове перевірка»?
У листі від 08.07.2010р. начальник ВДВМ ГУ МВС О.І. Огієнко повідомляє: при вирішенні питання про відповідальність слід враховувати лише ступінь тяжкості тілесних ушкоджень. Так і хочеться запитати у вищевказаних осіб: чому критерій тілесних ушкоджень є визначальним? На підставі якої норми закону вони прийшли до такої точки зору? Чому вони ігнорують інші фактичні обставини, викладені у перших двох постановах про відмову в порушенні кримінальної справи?
Як бачимо, з точки зору полтавських міліції й прокуратури є законним і не підлягає навіть адміністративній відповідальності порушення недоторканості й безпека людини, порушення громадського спокою, позбавлення людини волі, тягання людини на значну відстань, заштовхування її в авто шляхом нанесення тілесних ушкоджень й перевезення, всупереч її волі, на значну відстань, утримання людини в громадських місцях у трусах, викидання людини з автобуса та інші дії. З не наведених, а тому й незрозумілих критеріїв, чомусь має роль лише тяжкість тілесних ушкоджень. Невже вищезгаданим особам нічого не відомо про психологічний тиск, під впливом якого особа виконує будь-які дії? При цьому зазначимо: автор статті позбавлений можливості детально аналізувати постанову від 17.06. 2010 р., оскільки її текст відомий лише міліції й прокуратурі. Проте хочу звернути увагу «правоохоронців, і передусім – обласного рангу, – на преамбулу й ст.3 Конституції України, відповідно до яких людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Тож чи відповідають дії та бездіяльність полтавських прокуратури й міліції вимогам Конституції – вирішувати читачу. Не має сумніву, що в даному випадку міліція та прокуратура порушили вимоги ст. 6 Європейської Конвенції в частині справедливого вирішення питання протягом розумного строку, адже КПК надає лише 10 днів для винесення постанови.
Не можна зрозуміти оцінку вказаних подій міліцією й прокуратурою ще й тому, що, хоча в Україні не прецедентне право, але люди рівні перед законом. Адже після наведених фактів та їх оцінки кожен «бандит», маючи в кишені згадані листи й постанови, має цілковите право тягати людей, заштовхувати, наносячи удари, їх до авто й перевозити куди заманеться, тримати людей лише в трусах де забажається, викидати людей з авто та вчиняти інші дії. Так і хочеться запитати керівників міліції й прокуратури: до яких дій ви спонукаєте громадян? Невже ви не усвідомлюєте виховний вплив підписаних вами документів? Чи не завдяки таким оцінкам збільшується кількість самосудів ?
Проте є ще одна обставину, яку не варто ігнорувати. Згідно ст. 102 Конституції Президент України є гарантом додержання Конституції, прав і свобод людини й громадянина. Партією влади на чолі з В.Ф. Януковичем є Партія регіонів. Восени 2010 р. на виборах громадяни будуть оцінювати її не лише за гасла, а й за конкретні дії. У тому числі – чи забезпечила партія та її лідер дотримання прав і свобод кожної людини? Тож саме партія влади щоб залишитися при владі повинна контролювати міліцію й прокуратуру.
Не виключається й є дуже вірогідним, що опозиційні партії для дискредитації Партії регіонів й Президента на підставі подібних фактів подадуть сотні чи навіть тисячі позовів про визнання дій та бездіяльності протиправними й відсутність гарантій Президента їх прав та інтересів.
Так, на початку лютого 2008 р. працівники ДАІ склали адмінпротокол на водія А.Б. Голумбієвського за порушення прав дорожнього руху, перевезли його авто на штрафмайданчик і стали вимагати оплату за зберігання авто понад рік. Проте ухвалою Харківського апеляційного адмінсуду від 19.10.2009 р. дії міліції по утриманню авто й вимагання оплати визнано протиправними, а постановою Полтавського райсуду від 12.05.2010 р. провадження в адмінсправі закрито «в зв’язку з відсутністю в діях водія адмінправопорушення». Тож притягуючи особу до відповідальності та утримуючи його авто, міліція діяла безпідставно, протиправно, незаконно й повинна відшкодувати завдану шкоду. Проте жоден працівник міліції навіть не вибачився! Поряд із цим під час ДТП А.Б. Голумбієвському завдано тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості. Тож міліція чи прокуратура повинні були негайно, ще в лютому 2008 р., порушити кримінальну справу, однак не зробили цього понині. І якщо А.Б. Голумбієвського звільнено від відповідальності, то стає очевидним: подія мала місце з вини іншого водія. Тож, напевно, у винуватця ДТП теж «усе схвачено».
Наведу ще один приклад. 17.11.2004 р. в приватній квартирі в центрі Полтави зловмисники розлили близько 1 кг ртуті, чим завдали власниці збитків на суму понад 117 тис. грн. , а також моральну шкоду, оскільки сім’я понад 5 років не може мешкати в приміщенні. Та кримінальна справа не порушена донині, осіб, які принесли та вилили ртуть, навіть не намагалися встановити, місце викрадення речовини –також. Усе це наштовхує на думку, що й у цьому випадку «все схвачено».
На адресу керівників міліції та прокуратури щодня надходять тисячі скарг. Проте лише поодинокі з них розглядаються об’єктивно. В інших випадках їх відправляють на місця – тобто ті, на кого скаржилися громадяни, самі й вирішують: притягувати себе до відповідальності чи ні. Тож розпочинається черговий біг по колу. Чим він закінчиться?