пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201029
27.10.2010 | Володимир Батчаєв

«Всем жидам города Питера…»

   

Мене особисто останнім часом не залишає неприємне передчуття можливої біди. Ще тільки можливої, але вже реальної. Будь-якій страшній події передує її тінь, і тінь поліцейської держави поступово, але невпинно насувається на Україну. Ми щойно звикли, хоча ні – ще тільки почали звикати, жити без імплантованого у нашу совість остраху за свої слова і погляди, без окриків згори і внутрішнього цензору – «це дозволено, а це ні». Але, схоже, українським можновладцям набридло бавитись у демократію – «свобода слова» у їх розумінні якимось дивним чином перетворюється у ледь забуте нами «інакомислення». І від цього стає моторошно, в першу чергу тим, хто пам’ятає часи СРСР, а ще кожній здравомислячій людині, яка без політичного фанатизму здатна осмислити певні події, що відбуваються у країні.

Зараз у владі стало модно бути сильним. На щиті нинішньої правлячої української еліти викарбуваний девіз: «Сильна влада – сильна Україна», і це вбачається не тільки у поведінці та манерах урядовців, а і просочується в авторитарності прийнятих ними рішень, проступає у безапеляційності риторики політиків і депутатів, загрозливо відслідковується у невиправдано жорстких діях силових структур та їх намірах забезпечити тотальний контроль за усім і всіма в державі.

«Сильна» влада, за своєю сутністю, не готова вести діалог із суспільством, сприймаючи неприємну для себе критику не інакше, як оголошення війни. «Навчати журналістів за чужі гроші рівносильне зрощуванню іноземної армії у власній державі… Якщо наші факультети журналістики, курси та журналістські програми навчання і далі будуть фінансуватися „соросоподобними“, то ми і далі будемо програвати інформаційні війни… Всі ці жалісливі декларації про нібито безкорисливу допомогу в розвитку української демократії з боку численних грантоїдів і їхніх покровителів – лише маскування справжнього бажання контролювати Україну. Такому втручанню повинна протистояти держмашина з сильною професійною Службою безпеки… але яке підніметься істеричне виття, коли ми почнемо ставити на ноги практично розвалену за час правління „помаранчевих“ Службу безпеки».

Цитую депутата фракції Партії регіонів Олену Бондаренко і сам себе питаю: «Про яку армію та війну вона розповідає? Заради чого ця війна і головне – з ким вони збираються воювати? Чи розуміє ця молода жінка, із своїм ностальгічним смутком за „сильною рукою“, що СБУ, скоріше за все, поведе цю війну не з далеким гіпотетичним ворогом за кордоном, а з власним народом? Що машина репресій не може працювати вхолосту, і за відсутності реального зовнішнього супротивника вона почне старанно вишукувати його тут, в Україні, серед нас». І дійсно, іноді хочеться завити, оскільки ти розумієш істину мету всього цього. Пані Бондаренко відверта: ціна питання – одноосібний і жорсткий контроль за Україною під приводом необхідності протистояння зовнішній загрозі. Це вже було і, повірте, багато брудних та кривавих подій відбувалось саме під лозунгом захисту національних інтересів. У такому випадку всі свої попередні запевнення про демократію, громадянське суспільство і свободу слова влада залишає осторонь. У свій час не хто інший, а російський демократ Єльцин, який на початку політичної кар’єри показово їздив на роботу у тролейбусі і звільняв директорів гастрономів за черги, довівши до зубожіння велику Росію і стомившись від критики, без вагань і докорів сумління, доручив міністру оборони Павлу Грачову розстріляти з танків власний парламент. І той розстріляв – і парламент, і заодно неозброєних мітингувальників на площі перед ним. Розстріляв бездумно, не вагаючись, кумулятивними снарядами та снарядами об’ємного вибуху, які розривали людей на шматки. А привод був той же – захист національних інтересів.

Власне і у нашій країні влада потроху почала демонструвати міць своїх мускулів. Побиття найманими «чорносотенцями» на очах у міліції захисників природи у Харкові, заборона мітингів і сумнівні затримання за організацію протестних акцій правозахисників Олексія Веренцова у Львові та Володимира Стадника у Черкасах, незаконні обшук і вилучення документації у Вінницький правозахисній групі, незрозумілі публічні висловлювання про епідемію перетворення громадських організацій у злочинні з боку члена колегії МВС Едуарда Багірова – всі ці події, як і багато інших, мають єдину першопричину: влада наїлась демократією, вона хоче демократії у своєму розумінні, кишенькової демократії схвалення і оплесків, що переходять у овації.

Проте аплодувати поки що нема чому. При нинішньому «сильному» уряді ми біднішаємо так само, як і при вчорашньому «безпорадному». Але зараз наше невдоволення цим очевидним фактом намагаються заглушити не тільки палкими промовами з владних трибун, а і грюкотом міліцейських дубинок о щити. Відвертість пані Бондаренко – це мабуть перший месідж суспільству про те, що влада готова знести всіх не згідних з нею, як знесла дерева у Харківському парку, готова терпіти вільне висловлювання своїх переконань лише на кухнях, а свободу слова опустити до рівня «самвидаву», готова прирівняти участь у громадському русі до співпраці з розвідкою іноземної країни.

Французький філософ Вольтер казав: «Я ненавиджу Вас за Ваші переконання, але я готовий віддати своє життя за те, щоби Ви могли їх висловлювати». І вони дійсно живуть, керуючись цим правилом до теперішнього часу, не стомлюючись доводити владі, що не тільки вона, а і народ може бути сильним. І я впевнений, французи таки роз’яснять своєму президенту і парламенту, що гроші для подолання кризи необхідно шукати на рахунках олігархів, а не у кишенях звичайних громадян.

У нас такий досвід також є, але ми почали про нього забувати.. Політична реклама з екранів телевізорів переконує: «Прийшов час сильних», і ми розуміємо: «Це не про нас, це про владу», і продовжуємо чекати та сподіватись, що колись нарешті прийде час порядних. Але можливий і інший варіант, коли, як у п’єсі Стругацьких, вночі до тебе завітає мовчазна людина у чорному плащі з капюшоном і вручить повістку «Всем жидам города Питера явиться с вещами…». Дуже хочеться вірити, що останнє так і залишиться фантастикою.

Володимир Батчаєв,
ВГО «Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини у діяльності правоохоронних органів»

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори