пошук  
версія для друку
01.11.2010 | Василь Овсієнко

Помер Левко Горохівський

   

1 листопада 2010 року, об 11:20 у Києві помер учасник руху опору 60–90-х рр., відомий громадський і політичний діяч, народний депутат України І і ІІ скликань Горохівський Левко Федорович (Леон Теодорович)

Народився 15 лютого 1943 року (за документами 14.02) в с. Носів Бережанського, нині Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.– п. 1.11.2010 р. в Києві).

Мати Марія Павлівна (1914–59) – селянка, батько Федір Григорович (1912–78) – столяр.

У підлітковому віці на Левка дуже вплинули розповіді батьків про національно-визвольну боротьбу, про злочини большевиків у Західній Україні, зокрема, як діставали з річки Золота Липа 40 трупів українців, закатованих у Бережанській тюрмі перед приходом німців у 1941 р. 17-ти років вирішив, що на території України буде розмовляти виключно українською мовою. 1959–65 навчався у Львівському політехнічному інституті за фахом інженер-будівельник. Потім керував будівельною групою в проектному інституті м. Тернополя.

Писав вірші, зокрема, на соціально-політичні теми, які пізніше були визнані КГБ антирадянськими. 1966–69 розповсюджував працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та іншу літературу самвидаву, вів розмови про антиукраїнську політику окупаційної влади.

Заарештований 02.02.1969 разом з Михайлом Саманчуком. У справі було допитано понад 100 свідків. Засуджений Тернопільським обласним судом 04.09 за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. Карався в мордовських таборах ЖХ-385/17-А (пос. Озьорний), № 3-5 (Барашево) і № 19 (Лєсной), де тоді перебували Володимир Леонюк, Михайло Масютко, Євген Пришляк, Микола Коц, Микола Береславський, Іван Сокульський, Микола Горбаль та інші. Звільнений у лютому 1973, ще до прибуття в табори в’язнів, арештованих 1972 р. Після звільнення його взяли на облік у міліції.

Навіть із технічною освітою Л. Горохівський не міг улаштуватися на роботу. Директори готові були його прийняти, але під тиском КГБ відмовляли. Нарешті КГБ дозволив прийняти його в «Укрсільгосптехпроект» – філіал Київського проектного інституту в Тернополі. З 1986 працював на комбайновому заводі.

Психологічні умови на «волі» були гірші, ніж у таборах, тому що там було середовище однодумців. Його часто викликали в КГБ, де вимагали прилюдно засудити своє минуле, та безуспішно.

Постійно слухав радіо «Свобода» й «Голос Америки», усно поширював правдиву інформацію. Важко було серед переляканих багаторічним терором галичан створювати довкола себе середовище однодумців. Їздив до колишніх мордовських співв’язнів та їхніх родичів, але його іноді просили не приходити більше. У Києві зустрічався з М. Горбалем, у Львові через Олену Антонів познайомився з М. Горинем.

Під час перебудови і гласності на пропозицію В. Чорновола і М. Гориня завдяки посередництву Лідії Іванюк у липні 1988 почав створювати ініціативну групу Української Гельсінкської Спілки (УГС) в Тернопільській області. 14.01.1989 скликав установчі збори обласної філії, але їх розігнала міліція. Тоді 26.01 Горохівський таємно від влади скликав однодумців (серед них був колишній політв’язень Володимир Мармус із Чорткова) у своєму помешканні. Що це будуть збори УГС, знав тільки член Всеукраїнської координаційної ради УГС М. Горинь, який приїхав зі Львова. Спроба використати збори на Комбайновому заводі для створення осередку УГС була зірвана. Горохівського викликали в прокуратуру, де він у присутності начальника обласного КГБ Шапаренка О. І. заявив: «Можете мене розіп’ясти, але від УГС я не відступлюся».

Левко Горохівський організовував перші мітинґи в Тернополі, засновував у березні 1989 Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Товариство української мови, «Меморіал», НРУ. У травні 1989 виготовив національні прапори – саме вони вперше з’явилися на вулицях Тернополя. На першому, присвяченому відродженню УГКЦ, мітингу Горохівського затримали і доставили в міську прокуратуру, та Іван Гель закликав учасників мітингу не розходитися, доки не випустять затриманого. Кагебісти вимушені були привезти Горохівського на мітинг, щоб його побачили люди. Суд постановив оштрафувати його на 1000 руб. або заарештувати на 15 діб. Не маючи грошей, Горохівський погодився на арешт. Але чомусь не вдались до репресій.

Левко Горохівський організував збирання підписів за закриття АЕС, за надання українській мові статусу державної, за запровадження українського громадянства, за службу українських юнаків виключно на території України. У 1988–89 організовував поїздки греко-католиків на голодування в Москву з вимогою леґалізації УГКЦ. Під керівництвом Горохівського Тернопільська філія УГС стала найчисленнішою в Україні після Львівської. 1989 став переломним у політичному житті Галичини: люди перестали боятися відкрито говорити правду.

Під час 100-тисячного походу й демонстрації з вимогою денонсації пакту Ріббентропа-Молотова 23.08.1989 були прорвані лави міліції й виникла загроза сутички, демонстранти зупинилися перед обкомом КПУ, домагаючись ґарантій свободи слова і зборів. У цій боротьбі Горохівський став визнаним лідером національно-визвольного руху на Тернопільщині.

1988–1990 Горохівський був головою Тернопільської філії УГС, у 1990–1992 – головою обласної організації УРП, в 1992–1995 – заступником голови УРП. Після різкого поправіння керівництва УРП Горохівський виступив одним з ініціаторів створення правоцентристської Республіканської Християнської партії (РХП). Він був членом її Центрального Проводу, головою Тернопільської обласної організації. У липні 1999 повернувся в УРП.

У березні 1990 і в квітні 1994 Левко Горохівський був обраний народним депутатом України від Бережанського в. о. Тернопільської обл., працював у Комісії Верховної Ради з питань державного суверенітету, потім у Комітеті Верховної Ради з питань ядерної політики та ядерної безпеки. Очолював депутатську групу УРП у Верховній Раді, був членом «Народної Ради», депутатських груп «Конституційний центр», «Державність», «Народний Рух України». Зосереджував свою діяльність на захисті прав виборців. Брав участь у виробленні Декларації про суверенітет, Акта про державну незалежність України, законопроектів про свободу сумління, реабілітацію жертв репресій. Оформив «Конституційне подання» в 1997 р. і організував 51 підпис народних депутатів щодо ігнорування української мови (ст. 10 Конституції України) владою та навчальними установами України. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14.12.1999 р. підтримав це подання.

Тижневою голодівкою підтримав студентську голодівку в жовтні 1990 р.

З 1998 Левко Горохівський був головою Тернопільського земляцтва в Києві. Почесний професор Тернопільського технічного університету. За заслуги перед батьківщиною в День незалежності 23.08.1998 нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня; 18.11. 2009 – орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Дочка його Соломія – талановита скрипалька.

Помер 1 листопада 2010 року в Києві.

Бібліоґрафія:

1.

Левко Горохівський. Діяльність Української Гельсінкської спілки на Тернопільщині та нинішня реалізація принципів УГС: До 20-річчя утворення Української Гельсінської спілки.– Київ–Тернопіль, 2008.– 64 с.; також: http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).

Левко Горохівський. Чекай мене, дорого невідома… Поезії. (Передмова Миколи Горбаля. Післямова Петра Сороки).– Тернопіль: Видавництво Астон, 2008.– 104 с.

Левко Горохівський. На зламі епох: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині): http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).

2.

Програма і статут УРП. Віхи діяльності Тернопільської обласної організації УГС–УРП.– Тернопіль, 1993.– С. 18–37.

Архів ХПГ: Інтерв’ю Л. Горохівського 27.10.1998.

Горохівський Л. Ф. // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1.– Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини».– 2006.– с. 164–166. (На сайті Харківської правозахисної групи: http://archive.khpg.org – Музей дисидентського руху, розділ «Персоналії).

Горохівський Л. Ф. // Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса.– К.: Смолоскип, 2010.– С. 164.

Василь Овсієнко,
Харківська правозахисна група

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори