пошук  
версія для друку
16.11.2010
джерело: www.telekritika.ua

В’ячеслав Якубенко: Журналістам часто бракує елементарних юридичних знань

   

Медіаюрист і кандидат юридичних наук розповів ТК, чому журналісти рідко спілкуються з правозахисниками, і про те, як вплинули ЗМІ на ставлення суспільства до катувань у міліції

Днями в Києві завершився конкурс на найкращу журналістську роботу «Проти катувань!». Чотирнадцять переможців із різних регіонів України пройшли навчання під час триденного семінару, присвяченого запобіганню знущанням у міліції. Основними темами занять стали права підсудних і затриманих, особливості судової системи, стандарти Європейського суду тощо.

Знайомлячи журналістів із результатами конкурсу, представники Харківської правозахисної групи зазначили, що покладають на медіа великі надії. Директор Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін вважає: якщо раніше суспільство ставилося до проявів насильства з боку міліції спокійніше, вважаючи, що люди, які порушують закон, заслуговують на жорстоке ставлення, то нині громадська думка змінилася. За його словами, в 2010 році переважна більшість опитаних інститутом українців вважає насильство з боку міліції неприпустимим. «Вплинули на громадську думку правозахисники і ЗМІ», - каже Денис Кобзін.

Запитання про особливості співпраці ЗМІ і правозахисників ТК поставила В’ячеславу Якубенку, який від імені Української Гельсінської спілки з прав людини веде судові справи щодо свободи слова, доступу до інформації, оскаржує протиправні акти органів державної влади.

- В’ячеславе, з чим, на вашу думку, пов’язане зростання впливу засобів масової інформації на громадську думку щодо катувань у міліції?

- Випадки, коли люди гинули у відділках, траплялися і в попередні роки. Але цього року завдяки громадським активістам, громадським організаціям і ЗМІ вони стали загальновідомими. Найбільший ефект має посилення уваги телеканалів до подібних випадків. Усе частіше журналісти не бояться подавати правдиву інформацію про те, що відбувається за дверима деяких відділень міліції. Резонансними стали декілька справ. Зокрема, активно висвітлювали інцидент у Шевченківському районному відділі внутрішніх справ міста Києва, де студент помер після допиту. Поряд із іншими справами, в яких ідеться про вбивство людей, цей випадок сколихнув громадську думку. Тому що банальніші речі, які в міліції практикують із радянських часів, - скажімо, биття по голові Кримінальним кодексом, - сприймались не настільки серйозно. А факти загибелі людей стали переломним моментом у ставленні суспільства до катувань у міліції.

- Чи знайомилися ви з роботами учасників конкурсу «Проти катувань!»? Як оцінюєте роботи переможців та їхніх колег з інших ЗМІ, що висвітлюють ті чи інші аспекти правової тематики?

- Публікації та відеоматеріали переможців конкурсу мені здаються приємним винятком. Тут ідеться про випадки, коли журналіст не лише женеться за смаженими фактами, а й намагається зрозуміти суть проблеми та з’ясувати, які саме права людини було порушено. Приємно вразило, що в більшості цих робіт замість однобокого «наїзду» на міліцію чи на конкретний підрозділ представлено точки зору обох сторін, журналісти намагалися отримати інформацію з різних джерел і перевірити її.

Що ж до решти представників ЗМІ, головне, що вони починають розуміти важливість теми катувань і переставати боятися висвітлювати дії міліції та порушення, які там час від часу бувають. Та при цьому рівень правової підготовки більшості журналістів є недостатнім. Трапляються суто термінологічні помилки, коли журналісти плутають такі поняття, як «затриманий» і «обвинувачений», «вирок суду» і «рішення суду». І хоча загалом ми нібито й розуміємо, що саме хотів сказати автор статті, такі випадки некваліфікованої подачі інформації підривають довіру суспільства. А якщо з подібною публікацією знайомиться більш обізнаний читач, якому точно відомо, що вироку в цивільній справі не передбачено, що насправді має йтися про судове рішення, то як він може ставитися до такого тексту як до серйозного і професійного?

- Яких знань у сфері права журналістам бракує найбільше? Чи можливо їх отримати під час тренінгів, семінарів, чи онлайн-курсів, які проводить, наприклад, Інститут медіа права?

- Дистанційне навчання Інституту медіа права - слушна ідея, але тут ідеться не про загальні правові знання. Журналісту корисно знати, які він має права, гарантовані Законом «Про телебачення і радіомовлення» чи «Про друковані ЗМІ». Але проблеми елементарного незнання термінології це не вирішує.

Тренінгів в Україні організовано чимало, але окремі заняття для окремих журналістів, на мою думку, проблему не вирішать - неможливо протягом одноденного чи дводенного тренінгу дати те, чого навчають у виші за два семестри. Вплинути можуть зміни в системі журналістської освіти. Необхідно переглянути навчальний процес підготовки журналістів. Давати зрозумілішу інформацію про судову систему України, кримінальний та цивільний процес - журналісти мають розуміти, чим відповідач відрізняється від підсудного тощо.

- Наскільки тісно нині ЗМІ співпрацюють із правозахисниками?

- На жаль, у більшості журналістів немає достатнього інтересу до правозахисних організацій. Адже в цій царині не йдеться про сенсації, гучні звинувачення в корупції на адресу народних депутатів чи міністрів. Правозахисники займаються буденними проблемами, що постають перед «маленькими українцями», в яких виникають конфліктні ситуації з органами влади. Тоді як журналісти женуться за фактами, які здатні суттєво підвищити рейтинг їхніх видань, теле- чи радіопрограм. Але, на мою думку, вони мають усвідомити, що робота у ЗМІ - не просто один із способів заробляння грошей. Журналісти мають певний рівень відповідальності перед суспільством. Це професія watchdog, як часто кажуть у Європейському суді, - сторожових псів демократії. І відповідальний журналіст має розуміти, що впливовість означає не лише можливість здобувати більший рейтинг чи отримувати більшу зарплату, а й шанс покращити життя своєї країни.

- Наскільки ефективною може бут співпраця журналістів і правозахисників?

- Для правозахисників головне - не надавати конкретні факти про те, кого побили, тощо, а пояснити журналістам, як вони можуть допомогти запобіганню порушень громадянських прав. І в Україні не раз були випадки, коли втручання ЗМІ допомогло вирішити ту чи іншу проблему, витягнути невинну людину із в’язниці, наприклад.

У 2009 році після оприлюднення відеоматеріалів, у яких ув’язнений В’ячеслав Мушинський розповів про те, що його жорстоко побив у своєму в кабінеті начальник Вінницького СІЗО Козачишин, рішенням Держдепартаменту України з питань виконання покарань останнього було звільнено. Поточного року після публікації у ЗМІ матеріалів про загибель студента Ігоря Індила в Шевченківському районному відділі міліції міста Києва міністр внутрішніх справ України Анатолій Могильов підписав наказ щодо залучення до проведення службового розслідування представників правозахисних організацій та ЗМІ. Звісно, не йдеться про те, що, як у радянські часи, замітка в газеті вирішує будь-які проблеми, однак розголос у медіа справді може допомогти.

- Як позначилася на співпраці журналістів і правозахисників ліквідація Управління моніторингу прав людини в діяльності органів внутрішніх справ?

- Усі ці люди, які були помічниками міністра і працювали в областях, займалися саме моніторингом порушень прав людини. Тепер вони намагаються зареєструвати асоціацію на основі штату колишнього управління. Але проблема в тому, що із розформуванням цього підрозділу зникла можливість для ЗМІ отримувати об’єктивну інформацію, яка б ураховувала позицію різних сторін.

Тепер ми маємо або голослівні заяви затриманих і їхніх родичів, або заяви міліції про те, що «все нормально, ніяких порушень не було». Але за часів роботи управління у ЗМІ була можливість перевіряти кожний факт, і суспільство отримувало збалансованішу інформацію. Ці фахівці виконували роль посередників між міліцією і громадянським суспільством.

- За часів попереднього президента позиція міліції щодо громадських та правозахисних організацій та ЗМІ була чіткою: таких інцидентів, як натискання пальцем на око журналіста, або перевірки громадських організацій, або обшук помешкання Дмитра Гройсмана, не було. Що ви можете сказати про методи команди Віктора Януковича?

- Ідеальної влади не буває. Коли президентом став Віктор Ющенко, його стосунки зі ЗМІ також були напруженими. Гадаю, всі пам’ятають, як нервово він відреагував на запитання журналіста «Української правди» Сергія Лещенка щодо коштів, на які його син придбав дорогий автомобіль. Саме за часів президентства Ющенка з’явився отой самий залізний паркан на вулиці Банковій, якого не було за Кучми. Але все-таки нинішня влада пішла набагато далі. І тут ідеться не лише про свободу слова. Нинішня охорона Віктора Федоровича має специфічні уявлення про права журналістів. Ті кричущі випадки, коли журналісту заломлюють руки і кидають його на асфальт, або під час виконання службових обов’язків фізично викидають з Українського дому, є справді безпрецедентними. За попередньої влади подібного не було. Важливо вже зараз дати владі зрозуміти, що громадянське суспільство не буде миритись із такими діями, протистоятиме їм усіма можливими мирними засобами.

- Як засвідчив інцидент у Житомирі, коли журналістів, присутніх під час обшуку білоруських опозиціонерів, звинуватили у перешкоджанні роботі міліції, у регіонах взаємини ЗМІ й міліції досить своєрідні. Пригадаймо зникнення редактора харківської газеті «Новый стиль» Василя Климентьєва, десятки інших випадків... Чи відстежує подібні історії УГСПЛ? Які права журналістів у регіонах порушуються найчастіше?

- Досить часто порушується елементарне право на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України. Журналістів не допускають на ті чи інші заходи, і в багатьох випадках можна говорити про карний злочин - перешкоджання професійній діяльності журналістів. Більш витонченіші методи застосовує СБУ: так звані інтелектуальні бесіди. Хоча факти таких бесід часто неможливо ні довести, ні офіційно опротестувати, тим не менше, йдеться про особливо небезпечні речі, особливо на рівні регіонів, де журналісти дещо по-іншому ставляться до свого місця у суспільстві і набагато менше знають про свої права. Так, в Україні ще не настільки катастрофічна ситуація, як у Росії, де журналістів масово залякують і застосовують фізичну силу аж до вбивства. Але тенденції досить неприємні, і вже зараз на них треба реагувати.

- У випадках втручання у професійну діяльність українські правозахисні організації і ЗМІ дедалі частіше звертаються до міжнародних організацій. Наскільки дієвими, на вашу думку, є такі звернення?

- Це не правовий захист, а радше моральний тиск із розрахунком на те, що, скажімо, Парламентська Асамблея Ради Європи пояснить нашій владі, як не можна поводитись із журналістами чи правозахисниками. Оскільки в Україні останнім часом правова система пробуксовує й далеко не завжди можна розраховувати на об’єктивне рішення українського суду, звернення до міжнародних організацій мають сенс. Але якщо говорити про основи правової держави, то оптимальним варіантом є намагатися шляхом продовження судової реформи зробити судову гілку влади незалежною, щоб Україна мала можливість захищати права людини й у власних судах, а не так, як зараз, - виходити на друге-третє місце за кількістю скарг у Страсбурзі.

- Українські ЗМІ привертають увагу громадськості до випадків застосування насильства чи порушення прав через інформування. Тоді як, наприклад, у США представники медіа самі включаються в розслідування, щоби пришвидшити розкриття злочину. Чи можливе таке в Україні?

- У США зовсім інша правова система, й журналісти часто користуються послугами приватних детективних агентств для збору інформації чи доведення фактів. У нас детективні агентства стоять поза законом, як і приватна детективна діяльність загалом. Залишається журналістське розслідування - цікавий і, на жаль, не дуже розвинений у нас жанр, який допомагає виявити суспільні проблеми й показати їх. Але для розслідування журналістами кримінальних справ у нашій країні відсутні правові інструменти, тож залишається вимагати сумлінної й ефективної роботи від правоохоронних органів.

В’ячеслав Якубенко - кандидат юридичних наук, медіаадвокат, експерт з інформаційного права, співзасновник створеної у Белграді 2004 року Міжнародної асоціації медіаюристів, співавтор навчального посібника «Медіаправо». Представляв інтереси провідних українських журналістів, письменників та правозахисних організацій, зокрема Вахтанга Кіпіані, Марка Агатова, Української Гельсінської спілки тощо.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори