пошук  
версія для друку
24.11.2010 | Олександра Примаченко
джерело: www.dt.ua

Український ГУЛАГ, або Сім кіл «Бублика»

Схожі повідомлення

«Бублик»

   

Різати власне тіло боляче. Навіть якщо це єдиний шанс позбутися ще більшого болю. Наприкінці серпня 14 ув’язнених розрізали собі вени, виходячи з автозаку, щоб не вирушати етапом у знамените СІЗО Кривого Рогу Дніпропетровської області. Криваве жертвопринесення було прийняте, — вони залишилися в лікарнях Херсона. Тимчасово.

Назву «Бублик» Криворізьке СІЗО отримало завдяки особливостям своєї архітектури: воно згори схоже на коло. Навряд чи хтось із зеків бачив «Бублик» із висоти пташиного польоту. Але багатьом здавалося, що виходу з цього замкненого кола немає. Дехто з них, потрапивши в «Бублик», справді не зміг із нього вийти.

СІЗО. Тут відчуття вини за те, що зробив сам, поховане під пресом того, що роблять із тобою. Вина розчиняється в болі і страху перед новим болем. Тут не «порушують прав людини» і не «принижують людську гідність». Про такі високі матерії говорять правозахисники та адвокати, у кого вони є. Але всі вони по той бік ґрат. По цей бік таких понять не існує. Мешканці СІЗО переважно очікують рішення суду, тобто не визнані винними. Що не рятує їх від нелюдських покарань, інколи аж до вищої міри, давно скасованої нашою гуманною державою, що тупає в Європу, як хитромордий кіт по ланцюгу.

Тут є тільки зеки й тюремники. Вони мотають свої строки по різні боки ґрат. У більшості тюремників ці строки більші, ніж у контингенту. І чимало їх заслужили це повною мірою...

Офіційна статистика часто бреше. Статистика кількості тих, хто відбуває покарання й очікує вироку суду, помиляється. Вона не враховує тих, хто, перебуваючи на волі, відбуває строк разом із своїми рідними і йде з ними по всіх етапах. Це родичі злочинців і безневинно засуджених; родичі тих, кому система винесла свій вирок до суду. Горе зеків та їхніх близьких найчастіше безмовне. Як правило, їм не під силу щось довести, — замкненим колом бублика влаштована в нас не тільки в’язниця, а й система. Хоча всі вони поголовно — свідки. Свідки обвинувачення.

Ірина Гришкова, мати засудженого, який перебував у Криворізькому СІЗО: «Як у будь-якому обласному центрі, в нас у Херсоні є СІЗО, куди привозять підозрюваних та обвинувачуваних з усієї області. І ось його зібралися розформовувати, здається, через дощі, аварійний стан, точно не знаю. Син розповів мені про це на побаченні ще в липні, коли я приїхала на його день народження. Тоді я не надала цьому особливого значення. Сказала: сину, в тебе вже вирок на носі, скоро будеш у таборі. Але з серпня почалося розселення мешканців Херсонського СІЗО в різні куточки України. Їх відправляли в Джанкой, Миколаїв, Запоріжжя. А хлопці з Каховки потрапили до Кривого Рогу. Так уже карта лягла. Ну тут і почалося.

Мій син ще був у Херсоні й періодично виходив на зв’язок. І тут уперше я чую, що він у паніці, просить: мамо, зроби що-небудь. Тому що стали відомі жахливі випадки про перші два етапи, які потрапили до Кривого Рогу. Про страшні побиття, про те, що комусь зламали щелепу.

Розповідають, що на 20 прибулих вискакують чоловік 60 у масках, захисті, із палицями, електрошокерами. Голову не чіпають, б’ють по ногах, спині, нирках, животі. Бувало, від цих побоїв у зеків м’ясо відривалося від кісток. Потім кидають у карцер, куди виливають воду з хлоркою.

Кажуть, у Кривому Розі навіть до опущених ставлення в зеків не таке, як скрізь, тому що там опускають «по бєспрєдєлу», і про це добре відомо...

У Херсоні з сином у камері сидів хлопчик на прізвисько Ацетон.

— Наркоман?

— Ні, це прізвисько на прізвище. Син сказав, що того було відправлено першим етапом на Кривий Ріг, і йому там пробили голову. Я зв’язалася з мамою Ацетона, яка не один день їздила по криворізьких лікарнях, розшукуючи сина. В одній з них вона його й знайшла. Стан його був тяжкий, і їй довелося залишитися у Кривому Розі, щоб бути поруч.

Отож, мій син просив обдзвонити всіх каховських, аби повідомити, що 25 серпня до Кривого Рогу поїде автобус із батьками етапованих. Батьки намагалися протестувати під СІЗО. До них випустили якогось хлопця, ув’язненого, котрий сказав, що в них усе гаразд...

Були там і телевізійники. Правда, потім вони майже нічого не дали в ефір — сюжет був двохвилинний. А матеріалів, наданих батьками етапованих, телевізійники не повернули.

Потім стала поширюватися інформація, що люди, котрі приїхали до Кривого Рогу, — зовсім не батьки ув’язнених, а ринкові торговки, яких найняли за гроші. На цьому все й скінчилося...

Коли мені сказали, що й мій син потрапив до Кривого Рогу, я ревіла, кричала, у мене була справжня істерика. Адже я чудово знаю, що в нас у Херсонській області немає таких безчинств, як у Кривому Розі. За 3,5 року, які мій син провів у Херсонському СІЗО, в нас не виникало жодних претензій до адміністрації. А вже порівняно з Кривим Рогом, вони взагалі сиділи як у Христа за пазухою, хоча й спали по черзі, оскільки місць бракувало. Я припускаю, що якісь нюанси, напевно, могли бути. Але жодних непорозумінь, претензій не було. Щомісяця я їздила на побачення з сином. Ніхто мені не перешкоджав, і всі мої передачі доходили до нього. Син завжди розмовляв зі мною дуже життєрадісно, спокійно. Річ у тому, що до цього життя він уже пристосувався, я ніколи не бачила, щоб він був навіть у пригніченому стані, не те що побитим. Завжди був у доброму гуморі.

У Кривому Розі син пробув 12 днів. Потім його відправили назад, етапом на Херсон. Коли він вийшов із мною на зв’язок, я просто не впізнала його голосу. З сином у справі проходив спільник, у нього мати росіянка, а батько негр. Я тоді запитала сина про того хлопця: ходили чутки, що його сильно побили у Кривому Розі. Син відповів: «Мамо, нас зачинили й тупо били. Так тривало три доби, я пісяю кров’ю».

— Хто це робив, за його словами?

— Люди в масках...

14 хлопців, які йшли з сином етапом, відбули свої суди, і їх мали відправити назад до Кривого Рогу. Їх завантажили у «воронки» і привезли на залізничний вокзал. Там мали помістити у «столипінські» вагони й відправити на Кривий Ріг. Щойно відчинилися двері «воронка», вони розрізались (порізали вени. — Ред.). Серед них було і двоє сиріт, яких захистити взагалі нікому...

— Від кого безпосередньо ви отримали цю інформацію?

— Від самих цих хлопців. Адже не секрет, що зв’язок із в’язницею є. А вперше почула про це від матері одного з них.

— Навіщо вони так зробили?

— Щоб не потрапити до Кривого Рогу.

— Їх не відправили?

— Ні, вони залишилися в Херсоні, у лікарні...

21 вересня моєму чоловікові зателефонували люди, сказали, що їздили у Кривий Ріг забирали труп Кашлича Юри, 1962 року народження. Сказали, що вбитий. Він із Коробків, це за десять хвилин їзди від Каховки. Чоловік мені навіть не розповів про це, я знала тільки, що був дзвінок із Кривого Рогу, і бачила, що він місця собі не знаходить...

Згодом я спілкувалася з рідними Кашлича — з братом, матір’ю. Брат сказав, що Юру вбили у Кривому Розі. 21 вересня вони приїхали забрати тіло, перевдягнути його не дозволили. Вони кажуть, що мусили заплатити 900 гривень у СІЗО в морзі. Видали довідку, що причиною смерті стала гостра серцева недостатність. Додому його привезли в труні. Родичі хлопця й присутні на похоронах стверджують, що в Юри були синці на всьому тілі, розсічені губа, брови, пробита голова...

Я щодня телефонувала до Кривого Рогу. Нарешті, 24 вересня, мені повідомили, що надійшло підтвердження вироку моєму синові і його відправлено етапом до однієї з колоній Херсонської області. Відтоді на 12 днів син зник. Можете уявити собі мій стан, адже весь цей час я не знала, що з ним. Я оббила всі пороги, розшукуючи його. Тільки уявіть мій жах.

Одного разу ввечері у двері подзвонив невисокий чоловік, батько одного з тих, із ким мій син був у камері. Син просив передати, що з ним усе гаразд, і зібрати теплі речі. Я здивувалася, бо вже передала йому все для табору: від шампуню, шкарпеток — до теплих речей.

З Кривого Рогу син приїхав у якихось подертих «мильницях» (гумове взуття, в якому зеки ходять до лазні. — Ред.), без шкарпеток, у спортивних штанах і футболці. Виявилося, в цьому він пробув усі 12 днів етапу. Тоді саме стояли перші холоди. Крім того, у них забрали всю їжу, сигарети, чай, цукор. П’ять чи шість днів вони були не просто без сухого пайка, а взагалі без кусня хліба — на воді.

П’ятого жовтня син прибув до Херсона. Його відправили в колонію, де він відбуває наразі строк. Він пройшов карантин, його вже підняли на загін. Тепер я більш-менш спокійна за нього. Але там, у Кривому Розі, залишилися живі люди, над якими так само знущаються. Син каже, що досі не може спати, у вухах стоять крики жінки, яку били. І ще він сказав: «Чим більше ви там метушитесь на волі, тим більше б’ють пацанів. Комісії приходять на перший, другий поверх. Їм ніколи не показують прес-хату, камери 517 і 524 і тих, хто там сидить».

У мене є багато інформації про те, що відбувається. З цим болем важко жити. Зв’язок із в’язницями є, це всім відомо. Інколи мені може зателефонувати хтось із хлопців десь о четвертій ранку. Ми годину говоримо про все на світі, хоча я ніколи в житті не бачила цієї людини. Знаю тільки ім’я і вік. І те, що вранці вирушить етапом».

Людмила, мати одного з ув’язнених у «Бублику», готова оприлюднити своє прізвище після винесення сину вироку: «Кажуть, усе це триває в «Бублику» впродовж років. Той страх, який ми побачили в очах наших дітей, неможливо передати. Син досі не розповідає мені всього, що там було, хоча минув уже не один місяць. Я бачу, що цей жах сидить у ньому. Багато там синіх і чорних від побоїв. Побиття починаються відразу ж, щойно вони туди приїжджають. Їх випускають із машин і зустрічають кийками».

С. також готовий оприлюднити своє прізвище після винесення вироку: «Нас привезли до Кривого Рогу поїздом, посадили у «воронки» й повезли до в’язниці. Коли ми прибули, люди в масках, із кийками повикидали нас із машин і почали бити. Били дуже сильно. Потім зачиняли людей на карцери. Карцер дають кому сім діб, кому вісім чи дев’ять. І там щовечора з дев’ятої-десятої людей теж дуже серйозно б’ють. Я сам бачив людей, у котрих покалічені ноги, руки, дехто з них потрапив до лікарні.

Навіщо били, незрозуміло. Так приймає в’язниця...

Уже потім, коли мене підняли в камеру, я дізнався, що так у них відбувається завжди. Кажуть, у тій в’язниці це традиція.

— Якщо це справді так і відбувається завжди, то чому про це почали говорити тільки тепер?

— Просто раніше в них не було таких масових етапів з інших областей. Поверталася етапом Каховка, тому й пішла інформація про масові побиття у Кривому Розі. А криворізькі — вони вже звикли до цього всього, так і живуть. Вони ж місцеві, сидять там постійно, їм узагалі нікуди подітися.

— А навіщо б’ють, як ви думаєте?

—Ламають людей, і все... У самих хатах, у камерах, де утримуються арештанти, є спортсмени...

— Так звані козли?

—Ну так, козли, вони вже там б’ють людей, можуть головою в туалет засунути, примушують працювати, прати комусь щось, хоча так робити не можна. Але якщо людина не погоджується, вони її б’ють, потім знову на карцер. Там уже доблесна бригада, яка охороняє криворізький «Бублик», б’є цю людину. Це звичайна справа. Там страшні речі кояться.

— А правда, що в самих ув’язнених до опущених там інакше ставлення, лояльніше, ніж в інших місцях?

— Це так».

Олександр, батько одного з хлопців, котрі перерізали собі вени, щоб уникнути етапування у криворізьке СІЗО: «Син каже, 13 хлопців порізали вени. Я запитав його, навіщо він це зробив. Він каже мені: «Батя, ти не уявляєш собі, що там коїться. Я просто не хочу нічого розповідати». Він не хоче, щоб ми нервували. Після порізу тільки й розповів стисло.

Перші етапи з Нової Каховки, Старої Каховки, Берислава 10, 17 серпня по першому колу зустрічали однаково: заскакує маса людей у масках, дубасять по чім попало, потім у карцер кидають на дві доби.

Ми й від інших чули, як там б’ють. Одна жінка говорила зі своїм сином, коли його привозили в суд. Він розповідав, що коли прийшов етап із Херсонської області, людей там так побили, що вони потім ходити не могли, повзали. Коли їх перестануть возити у Кривий Ріг, я скажу це відкрито, з прізвищем.

У Кривому Розі були батьки. Приїжджали і журналісти з телебачення. Один місцевий хлопець прийшов, показав на представника СІЗО і каже: я не побоюся сказати перед камерою, що цей товстий і руки, і ноги поламав мені палицею. Записки хлопців, передані з камер, зачитувалися там. Тільки нічого цього в передачі не показали.

Після того, як зчинився скандал, начебто бити перестали. Син каже, що тих, кого повезли в Кривий Ріг зовсім недавно, не били.

Годують їх там нечищеною перловкою вранці, в обід і ввечері, ще маленький кусень хліба. А перед побаченнями з рідними заходять у камеру і вимагають: скажеш, що в тебе все гаразд, що тут краще, ніж у Херсоні, що годують нормально, м’ясо дають, ні — будеш покараний».

Андрій Діденко, координатор програм Харківської правозахисної групи: «15 років тому впродовж півроку я був у Криворізькому СІЗО як обвинувачуваний. Думаю, це коштувало мені десяти років життя. За ці роки я чув безліч відгуків людей про різні СІЗО, з яких випливає, що, коли говорити про слідчі ізолятори, то жахливіших умов, ніж у криворізькому СІЗО, на той момент в Україні не було. Судячи зі свідчень тих людей, з якими мені вдалося поспілкуватися, там нічого не змінилося на краще. І те, що розповідають мені тепер, повністю відповідає подіям 15-річної давності, які довелося пережити мені самому.

Щойно людина переступає поріг цього СІЗО, починається жорстокий психологічний і фізичний тиск. Там постійно перебувають люди в масках. Вони залякують людей, знущаються з них. Коли в’язні виходять на прогулянку, люди в масках шикуються по обидва боки і б’ють їх палицями. Ті, хто перебував там досить довго, настільки пристосувалися долати цей «коридор», що ухитрялися проходити його, майстерно ухиляючись, внаслідок чого отримували лише по кілька ударів палицею.

На команду треба вискочити з камер і стати під стінами. І починаються знущання: люди в масках відпрацьовують на ув’язнених прийоми рукопашного бою. Беруть участь у таких тренуваннях і «спортсмени». Через недосвідченість у перші дні я терпів до останнього, падаючи на підлогу лише від непритомності.

Я дуже ретельно перевіряю ще раз інформацію такого роду. І можу стверджувати, що сьогодні стиль, манери поводження із в’язнями там анітрохи не змінилися. Усе це робиться для того, аби знищити особистість людини, залякати її й придушити навіть думки про можливість опору, боротьби за свої законні права».

Олена Повідайчик, правозахисник: «Такі події відбуваються у Кривому Розі не один рік. Коли прибуває етап, тих, хто виходить із автозаку, б’ють смертним боєм. Потім також. Якщо ти вночі нечітко назвав своє прізвище, битимуть не тільки «винного», а й усю камеру. Хто може собі це дозволити, купує спокій за гроші, доки вони є.

За той період, про який ми говоримо, у Кривий Ріг привезли 150 осіб. Троє з них уже трупи. Кажуть, серцева недостатність. Доля ще двох невідома.

— Скільки років ви відстежуєте ситуацію в нашій пенітенціарній системі?

— П’ять років. І, за моєю інформацією, така ситуація у Кривому Розі незмінна всі ці роки. У даному разі вони промахнулися в тому сенсі, що почали вивозити з Херсона у Кривий Ріг, а потім, оскільки людям треба було бути присутніми в суді, їх повертали в Херсон. Таким чином, з’явилося більше інформації про те, що там коїться.

Ми з батьками ув’язнених посилали телеграми про загрозу життю дітей. Ніхто не відреагував — ні президент, ні Департамент з виконання покарань. У Департаменті мені сказали, що ув’язнені поїдуть туди, куди треба, дарма що вони «почикались».

Їх б’ють не тільки під час прийому. Крім того, їх усіх підряд по-звірячому промивають, щоб нібито видалити заборонені предмети, які містяться всередині.

— Наскільки унікальна описана вами ситуація?

— У Дніпропетровську всі місця ув’язнення страшні. Є там 45-та колонія для інвалідів, звідти протягом місяця виносять по три-чотири людини. До найстрашніших місць належать також Хмельницький, Волинь, Вінниця, Житомир, звісно — Харків. Луганськ у цьому сенсі я б не виділила. Він характерний, мабуть, лише тим, що там сидить дуже багато невинних.

Голубєва Олексія привезли в лікарню з 70-ї колонії з Бучі. Він був побитий, тепер паралізований через травму хребта. У Департаменті заперечують, кажуть, що доказів немає. Все завжди шито-крито.

Один іноземець залишився без ока за те, що не схотів платити за комфортні умови. Кажуть, об кут ударився, тільки немає на ньому слідів удару об кут.

У в’язницях і колоніях дуже висока смертність. Ув’язнені працюють день і ніч і отримують, буває, по п’ять гривень. Це рабсила. Вони будують, шиють, майструють, пишуть картини — все це складова бізнесу адміністрацій.

Коли батьки привозять передачу — сигарети, газовану воду, їм кажуть, що передавати це заборонено. Але все це завжди є в «отоварці» на території колонії. І коштує воно там утричі дорожче, ніж на волі.

За скарги дуже жорстко карають, за них можуть убити. Щойно людина починає писати скарги, їй відразу кажуть, що з нею може, наприклад, статися серцевий напад. Нагадують про батьків. А батьків, котрі намагаються відстоювати права своїх дітей, просто запитують: хочете залишитися без сина, чи щоб у вас наркотики знайшли, будинок згорів? Сильну людину, котра намагається обстояти свої права, ламатимуть до кінця строку. Є люди, готові підтвердити все це. У тому числі ті, хто став інвалідом у місцях позбавлення волі. Чимало їх готові говорити. Але хто слухатиме?

Адміністрації співпрацюють з міліцією. Існує такий бізнес: затримати людину, яка володіє певними фінансовими ресурсами. Затриманих привозять у СІЗО. Туди підсаджують засуджених, нерідко спортивної статури, котрі співпрацюють з адміністрацією, на жаргоні — «козли». Відомими способами затриманих ні за що людей змушують писати заяви про те, що вони, наприклад, убили людину. Потім починається торг, аби не давати справі ходу. Затриманих за крадіжку примушують узяти на себе інші злочини. Я можу стверджувати також, що їх підсаджують на наркотики. У мене є координати вже звільнених людей, котрі пройшли таке. І вони готові дати свідчення про все, що з ними сталося. У мене є інформація, що й гвалтують, знімаючи це на телефон. Втім, так роблять не тільки в якомусь одному місці. Коли ув’язнені не витримують катувань, побоїв і дуже бояться за своє життя, їм залишається тільки різати вени.

— Навіщо?

— Це дає їм певний перепочинок».

* * *

Чиновники люблять організовувати тури для преси місцями тимчасового утримання і місцям позбавлення волі. Журналістам «тюремного пулу» охоче демонструють, як добре живеться людям за гратами. Квіточки на вікнах, чистенькі їдальні, кімнати психічного розвантаження і навіть футбольне поле для зеків. Такі репортажі мають милий вигляд. На картинці українські місця позбавлення волі не дуже поступаються аналогічним закладам десь у Швеції. А в тюремників усіх без винятку людські обличчя...

Насправді такі показові виступи — фарс, те саме що лицедійство перед спостерігачами на виборчих дільницях. Коли стороннім демонструють повний порядок, а щойно вони підуть, на виборчій дільниці починає кипіти справжня робота...

Але ж не можна забувати про те, що покарання полягає у позбавленні волі, а не людської гідності та життя. Про те, що в нашій державі за гратами перебуває багато невинних людей. Тому що це бізнес. Великий бізнес. Зрештою, треба пам’ятати, що громадяни, перемелені цими жорнами, колись вийдуть на свободу. І нам жити поруч із ними, із цими покаліченими нелюдською жорстокістю, приниженими, розтоптаними, розлюченими людьми, які ні в що більше не вірять...

Від редакції. Очікуючи відповіді на наш запит у зв’язку з вищевикладеним у Держдепартамент України з питань виконання покарань, ми попросили коментар у представників Департаменту в Дніпропетровській області. Натомість отримали офіційне запрошення відвідати «Бублик». На жаль, ми не бачимо в цьому сенсу.
Бо не сумніваємося, що візит журналістів не збіжиться в часі з приїздом і «теплим прийомом» чергового
етапу і що ті, хто цілком та повністю залежить від адміністрації, не ризикнуть здоров’ям заради розповіді про своє життя. Тим часом скорбних свідчень ув’язнених та їхніх рідних і за «кадром» залишилося вдосталь. Чимало їх готові говорити після винесення вироку, інші готові свідчити вже тепер, оскільки вийшли на волю.

Редакція готова надати слово представникам Департаменту. Якщо їм є що сказати.

«Державний департамент України з питань виконання покарань

ПРЕС-РЕЛІЗ

У зв’язку з аварійним станом будівлі режимного корпусу №2 Херсонського слідчого ізолятора прийнято рішення щодо закріплення районів Херсонської області за слідчими ізоляторами Дніпропетровської, Запорізької і Миколаївської областей та вивезення до них близько 700 ув’язнених з Херсонського слідчого ізолятора. Зазначена робота проводиться з 10 серпня 2010 року. На даний час до Дніпропетровського, Криворізького, Запорізького та Миколаївського слідчих ізоляторів вивезено 310 осіб.

Разом з тим, 17 серпня 2010 року під час прийому осіб, які прибули етапом до Криворізького слідчого ізолятора, п’ятеро ув’язнених виказали своє невдоволення з приводу проведення огляду їх особистих речей та обшуку, вступили в суперечку з адміністрацією. На зауваження персоналу слідчого ізолятора припинити протиправну поведінку ув’язнені не реагували та вчинили фізичний опір молодшим інспекторам чергової зміни.

У зв’язку з цим на підставі статті 18 Закону України «Про попереднє ув’язнення» до зазначених осіб були застосовані спеціальні засоби. Після застосування спеціальних засобів ув’язнені були оглянуті медичним персоналом, стан їх здоров’я визнаний задовільним. З приводу застосування спеціальних засобів проведені службові розслідування, порушень порядку їх застосування не виявлено, про всі випадки сповіщено прокурора.

До інших осіб, які прибули етапом до Криворізького слідчого ізолятора з Херсонського слідчого ізолятора, спеціальні засоби та заходи фізичного впливу не застосовувалися.

Наразі обстановка у Криворізькому слідчому ізоляторі повністю керована та перебуває під контролем адміністрації установи.

27 серпня 2010 року»

Схожі повідомлення

«Бублик»

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори