пошук  
версія для друку
21.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. VIII. Свобода вираження поглядів

   

 

[1]

Загальний огляд

Після 2004 року значно послабився тиск на ЗМІ та журналістів з боку влади. Це зумовило істотне покращення реалізації свободи ЗМІ та дотримання прав журналістів. З 2006 року цей тиск почав зростати, хоча рівень свободи вираження поглядів тримався значно вищим за рівень, що передував 2004 року.

Протягом 2006-2009 років ситуація істотно не змінювалася. У ЗМІ спостерігалися різноманітність думок та оприлюднювалося багато критики дій чинної влади, хоча ставали публічними й окремі факти цензури. Основними проблемами цього періоду можна рахувати:

  • так звана „джинса”, тобто оплачені замовлені матеріали в ЗМІ, що не позначаються як реклама;

  • обмеження свободи вираження з метою захисту суспільної моралі;

  • відсутність прозорості щодо власності ЗМІ, що не давало забезпечити належний плюралізм ЗМІ;

  • ріст адміністративного тиску на журналістів з боку власників ЗМІ: численні звільнення, зарплата «у конвертах», неофіційне працевлаштування журналістів і численні порушення законодавства про працю щодо журналістів, що використовувалося власниками ЗМІ з метою просування контрольованої редакційної політики, особливо в питаннях політичного життя.

Незалежність від влади не стала гарантією незалежності для ЗМІ. Надалі було відсутнє відокремлення редакційної політики від власників ЗМІ, що робило ЗМІ надто залежними від бажань їхніх власників, котрі все більше контролювали редакційну політику, оскільки самі практично усі є політиками.

У цей період практично не змінювалося законодавство в сфері свободи вираження. Зокрема, не була закріплена законодавчо набута політичними методами свобода слова.

У 2010 році ситуація почала достатньо різко змінюватися в бік обмеження свободи слова. Це робилося за допомогою різних механізмів.

У березні 2010 року був змінений Генеральний директор Національної телекомпанії України, котрим став Єгор Бенкендорф (раніше працював на провладному телеканалі «Інтер»), що забезпечило керованість загальнодержавного телеканалу: одразу змінилися зміст і спрямованість новин та політичних програм та була достатньо сильно перероблена сітка мовлення.

Того ж місяця парламент обрав Головою СБУ Валерія Хорошковського, котрий є найбільшим акціонером U.A.Inter Media Group Limited[2]. Однією з перших справ Хорошковського на посаді стало ініціювання кримінальної справи щодо видачі ліцензій на мовлення Нацрадою у лютому 2010 року. СБУ почала активне слідство, було вилучені матеріали конкурсу та інші документи Нацради[3], хоча перед цим Генеральна прокуратура вже вивчала цю справу і відмовила у порушенні кримінальної справи. У результаті в жовтні 2010 року Генеральна прокуратура таки порушила кримінальну справу проти невстановлених посадових осіб Нацради.[4] Хоча видається, що таке відкриття-закриття справ показує чинним членам Нацради, що може бути: тобто чинний процес швидше нагадує залякування, ніж пошук істини у справі.

Трохи раніше, холдинг Хорошковського ініціював судовий процес щодо начебто порушення процедури визначення переможців конкурсу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення щодо видачі ліцензій на мовлення в лютому 2010 року. У результаті суд першої інстанції, а пізніше й апеляційний скасував результати цього конкурсу. Остаточне рішення по цим справам має винести Вищий адміністративний суд наприкінці січня 2011 року. У наслідок рішень судів опозиційний телеканал TBI втрачає практично усі свої ліцензії на ефірне мовлення, а інший телеканал - „5 канал” втрачає значну частину своїх ліцензій на ефірне мовлення. Рішення суду є достатньо обґрунтованим, але не може не кидатися в очі вибіркове застосування законодавства: усі порушення, на основі яких були винесені ці рішення, є звичайною практикою Нацради й існували при видачі практично усіх ліцензії за минулі роки. Крім того, чому телеканали мають матеріально відповідати за порушення законодавства Нацрадою? У цій ситуації, визнання недійсними ліцензій, що діяли практично рік, є достатньо дивним кроком. Ще більш дивним є те, що телеканали не є винними у порушеннях Нацради, проте фактично відповідають за її дії – вони несуть значні матеріальні збитки.[5] З огляду на це, цей процес виглядав як політичний, що мав на меті зменшити обсяги мовлення опозиційних телеканалів.

У квітні-червні 2010 року був змінений практично увесь склад Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Вона стала повністю контрольованою з боку однієї політичної партії та провладних медіохолдингів. Зокрема, Головою ради стала особа, що раніше була тісно пов’язана з телеканалом «Інтер».

Національна рада має значні повноваження для впливу на телеканали та радіостанції: вона видає чи продовжує ліцензії на мовлення, має право проводити перевірки дотримання законодавства з різних питань, застосовувати санкції. Фактично, при існуючому законодавстві, коли немає чіткості у питаннях видачі ліцензії, доля існування та розвитку телеканалу чи радіостанції повністю залежить від цього регулюючого органу.

З огляду на це, політизація її діяльності дала інструмент тиску з метою обмеження свободи слова.

Останні декілька років тривало створення великих медіахолдингів, що об’єднували телеканали, радіостанції, друковані ЗМІ та інтернет-ресурси. Цей процес посилився в 2008 та 2009 роках. Зазвичай, ці медіахолдинги були у власності одних з найбагатших бізнесменів, що займалися політикою. Склалася ситуація, коли абсолютна більшість медіа активів стала належати виключно українському бізнесу. Іноземні компанії мало вкладали в цю сферу, оскільки вона була не прозорою. Особливо, це стосується телеканалів та радіостанцій. Наприклад, наприкінці 2009 року відома іноземна компанія СМЕ продала свою частку в телеканалі «1+1».

Прикладами таких холдингів є:

  1. уже згадувана вище U.A.Inter Media Group Limited;

  2. холдинг Віктора Пінчука EastOne Group (http://eastonegroup.com/rus/about_company.php), до якого входять одні з найбільших телеканалів «Новий», ICTV, СТБ, М1, М2, QTV, а також газета «Факты и комментарии»; видавництво «Экономика» (журнал «ИнвестГазета», газета «ДЕЛО», ТОП-100 та інші);

  3. «Сістем капітал менеджмент» (http://www.scm.com.ua/uk/index), власником якого є Р.Ахметов (входять телеканал «Україна», «Футбол», найбільша всеукраїнська газета «Сегодня»);

  4. Медіа холдинг «Главред» (власник Ігор Коломойський), до якого входять Інформаційне агентство «УНІАН», газета «Известия в Украине», журнал «Главред», „Профіль”, «Телекритика», «Газета по-киевски», телеканали «1+1», «2+2», «ТЕТ» «Сіті»;

  5. Український медіа холдинг (http://www.umh.com.ua/ukraine/ua/): 7 радіостанцій, журнал «Фокус», газети «Аргументы и Факты в Украине», «Комсомольская правда в Украине» та багато інших друкованих видань;

  6. Концерн Укрпромінвест (http://www.upi.com.ua/), що контролюється П.Порошенко: телеканал «5 канал», радіостанція «Радіо 5».

Таким чином, створення медіахолдингів, по суті, полегшило завдання контролю над ЗМІ: значно легше впливати на 4-5 власників, ніж на декілька десятків. Тим більше, що усі ці власники є не тільки бізнесменами, але й політиками, що ще більше встановлює їхню залежність від нової влади.

З іншої сторони, ще більше, ніж у попередні роки, посилився адміністративний тиск на журналістів з боку власників ЗМІ. Власники, підтримуючи владу як політики або зі страху в рамках самоцензури, почали істотно впливати на зміст ЗМІ, особливо телеканалів.

З огляду на ці процеси рівень свободи слова в ЗМІ значно зменшився протягом 2010 року.

Було зафіксовано багато фактів замовчування або перекручування суспільно-важливої інформації, маніпуляцій у новинах, поширення політичного провладного замовлення, опозиція стала мати менше доступу до ефіру, скоротилася кількість політичних програм, особливо тих, що йшли в прямому ефірі. Крім того, низка телеканалів змінили інформаційну політику, під приводом чого вони стали уникати висвітлення корупції у вищих шаблях влади чи інших гострих тем, а деяких журналістів було звільнено. Також посилився тиск на журналістів, коли їм забороняли знімати певні репортажі або уже відзняті матеріали не потрапляли в ефір. Тому новини на всеукраїнських телеканалах у цілому стали прісними та нецікавими, вони стали уникати гострих сюжетів щодо дій нової влади. Також простежувалося однакове висвітлення одних і тих самих подій різними телеканалами, що підтверджує їхнє неформальне погодження інформаційних матеріалів. У все більшій кількості інформаційних матеріалів порушувався баланс думок при висвітленні ситуації, менше стали залучатися незалежні експерти для оцінки подій. Журналісти масово почали виступати щодо застосування цензури щодо них.[6]

Маніпулятивні прийоми «фальшивого авторитету», «навішування ярликів», «перенесення негативу», можливо, є найбільш уживаними в політичних телевізійних ток-шоу. Кочують з ефіру в ефір одні й ті ж персонажі – і політики, і експерти,  – які просто за визначенням неспроможні бути фаховими експертами з усіх розглядуваних питань. А це вже саме по собі передбачає, що замість розмови по суті чергової дражливої теми буде лише трансляція упереджених «заготовок». Спікери такого роду – як правило, на відміну від тих, хто претендує на фахові оцінки – практично ніколи не залишають студію, зводячи будь-яку проблематику до намагання багаторазово повторити «доручену» їм тезу. Як правило – вказати на головних винуватців усіх без винятку проблем – «колишня влада», «опозиція», «підприємці-оптимізатори, через яких страждають бюджетними» тощо.[7] Очевидно, що такі маніпуляції особливо набули популярності в 2010 році.

Варто також відзначити, що вперше за багато років зафіксований випадок зникнення журналіста, що більшість пов’язує з його професійною діяльністю. Міліція не забезпечила належного, швидкого та ефективного розслідування цього випадку.[8]

Також протягом 2010 року значно зросла кількість випадків побиття чи нападів на журналістів, а також перешкоджання їм у їхній діяльності[9].

Міліція, як правило, у випадках нападів на журналістів чи перешкоджання їхній журналістській діяльності не проводила швидкого та ефективного розслідування. Також, як правило, вона відмовляється сприймати ці дії, як пов’язані з журналістською діяльністю. Загалом посилилася тенденція того, що міліція відмовлялася захищати журналістів.

Окремо варто зазначити про ріст кількості випадків тиску на журналістів. Цей тиск, серед іншого, здійснювався з боку СБУ, котра проводила з ними неодноразові профілактичні зустрічі.

У відповідь на утиски свободи слова 21 травня 2010 року був створений рух «СТОП цензурі!». Приводом для початку руху стали заяви журналістів каналів «1+1» та СТБ про тиск у їхніх редакціях.[10] Однак ці заяви були лише приводом. Справжні причини – це спроби держави втручатися в інформаційну політику, корегувати її або навіть керувати нею. Під заявою про його створення підписалося 134 журналісти. Основною силою руху стали журналісти, які, у першу чергу, хотіли відстояти власне право на професію. Окрім журналістів, рух підтримали десятки громадських організацій. Завдяки підтримці один одного та розголошенню фактів цензури, рухові вдалося частково призупинити процес обмеження свободи слова.[11] Але швидше за все, цей рух лише уповільнив цей процес, оскільки обмежень з кожним місяцем фіксувалося все більше.

Варто відзначити й законодавчі ініціативи нової влади в 2010 році, більшість з яких була спрямована на обмеження свободи слова. Зокрема, у червні був прийнятий закон «Про захист персональних даних», котрий, щоправда, набуде чинності з 1 січня 2011 року, а тому буде стосуватися обмеження свободи слова в наступному році.

 

 2. Рішення Європейського суду з прав людини в справах проти України

За 2009-2010 роки Європейський суд з прав людини виніс 3 рішення проти України, в яких було визнано порушення статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини (свобода вираження поглядів). Усі вони стосуються достатньо давніх подій.

У рішенні в справі Марченко проти України (заява № 4063/04) від 19 лютого 2009 року[12] визнано порушення свободи слова через непропорційне покарання за наклеп. Зокрема, у 1997 році Марченко звертався із скаргами на дії директора однієї зі шкіл міста Львова. Пізніше, він також організував демонстрацію, де на плакатах були поширені відповідні звинувачення. У результаті 14 травня 1998 року його було засуджено за наклеп до одного року позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на один рік та штрафу у розмірі 200 гривень. Апеляційний та Верховний суди залишили це рішення без змін.

Суд відзначив, що в пана Марченко, незважаючи на те, що він був представником профспілки, яка діяла в інтересах суспільства, був обов’язок поважати репутацію інших осіб, включаючи презумпцію невинуватості. Суд відзначив, що панові Марченку необхідно було спочатку звернутися з його заявами до керівника директора, перш ніж звертатися до громадськості. Марченко варто було оскаржити рішення КРУ, але замість цього він різко обвинуватив директора під час пікету. Тому Суд дійшов висновку, що національні органи виправдано засудили пана Марченко в наклепі, тому що його обвинувачення мали обмаль доказів і порушували право директора вважатися невинуватим, поки не буде доведене інше. Однак, тому що національні суди засудили заявника до року тюремного ув’язнення, Суд знайшов порушення статті 10 Конвенції, оскільки подібна міра покарання була надмірною й могла негативно вплинути на суспільні дебати.

У іншому рішенні газета Україна-Центр проти України від 15 липня 2010 року[13]було також визнано порушення свободи слова. 12 червня 2002 року в ході прес-конференції, присвяченої виборам мера в Кіровограді, що проводилася в УНІАН, місцевий журналіст, пан М., обвинуватив одного з кандидатів, пана Ю., у замовленні його вбивства за 5000 доларів США. Відповідно до твердження газети, подібна інформація була поширена телеканалом СТБ у той же день. 14 червня 2002 року в газеті Україна-Центр з’явилася стаття, у якій описувалася ця прес-конференція. Пан Ю., посилаючись особливо, на наступне твердження в статті: «[Пан] М. обвинуватив [пана] Ю. у замовленні його вбивства» і посилання на 5000 доларів США, подав цивільний позов про дифамацію в Ленінський районний суд м. Кіровограда проти газети й пана М. Ленінський суд визнав цю інформацію неправдивою та непідтвердженою офіційними джерелами. Суд також вирішив, що газета не звільняється від відповідальності, і зобов’язав її й пана М. виплатити в рахунок компенсації 100 000 й 20 000 гривень відповідно. Рішення Ленінського суду було залишено без змін рішенням апеляційного суду, а в жовтні 2003 рішенням Верховного Суду. Газета заплатила присуджену компенсацію й 2500 гривень судових витрат.

Суд відзначив, що голослівне твердження пана М. було дуже серйозним, особливо в контексті широко обговорюваного питання виборів мера Кіровограда й, з огляду на уразливість журналістів, які вели політичні рубрики (18 журналістів загинули в Україні з 1991 року). Однак, знайшовши газету й пана М. рівною мірою відповідальними за твердження, що, фактично, належало панові М., українські суди не оцінили співвідношення між необхідністю захистити репутацію пана М. і правом газети обнародувати інформацію, що представляє суспільний інтерес. Українські суди також не пояснили, чому вони так зробили. Більше того, вони не розглянули питання про пропорційність втручання й не врахували можливість, запропоновану панові Ю. газетою, відповісти на публікацію. Тому Європейський суд установив, що мало місце порушення статті 10 Конвенції.

У іншому рішенні в справі Мирський проти України від 20 травня 2010 року[14] суд також визнав порушення свободи слова. У березні 1999 року Мирський брав участь у круглому столі, організованому асоціацією "За міжнаціональний мир і злагоду в Україні" з нагоди Міжнародного тижня проти расизму. 26 березня 1999 газета „Україна і світ сьогодні” опублікувала вибрані уривки із виступів деяких учасників, в тому числі Мирського, під заголовком „Юдофобія на рівні політики?”. Один з аргументів Мирського у цій статті звучав так: „На жаль, юдофобія може спостерігатися не лише в соціальній поведінці, а й у політиці. Наприклад, так звана «Партія Української Єдності», яка сповідує метою прищеплення людям ідеології та психології національного екстремізму, почала свою діяльність у Львові.”

28 квітня 1999 члени партії подали цивільний позов про дифамацію до Залізничного суду міста Львова. Вони стверджували, зокрема, що заява Мирського була неправдивою, що вона дискредитує і завдає шкоди їх честі, гідності та репутації, а також принизливо зображає майбутнє партії. Вони вимагали вибачень від нього та редакції газети, а також відшкодування моральної шкоди. Заявник заперечував проти позову, стверджуючи, що його слова були викладені у інтерпретації журналіста та були вирвані з контексту.

Рішенням від 7 березня 2002 року суд задовольнив позов позивачів частково, зобов’язавши Мирського принести свої вибачення у цій же газеті. Суд визнав, що заява була зроблена ним, вона була неправдивою та дифамаційною. 9 вересня 2002 року апеляційний суд підтримав це рішення, а 31 березня 2003 року Верховний суд відхилив касацію. Вибачення було опубліковано 12 жовтня 2002 року.

Європейський суд вказав, що оціночні судження не можуть бути доказаними, а місцевий суд не визначив у якому контексті було здійснене це висловлювання й яке значення воно мало для політичних дебатів. Суди також не розглядали питання наскільки це висловлювання було образливим, а зупинився лише на тому, що воно було неправдивим.

Усі ці рішення не втрачають актуальності. Перше важливе тим, що час від часу народні депутати пропонують повернути наклеп, як злочин, до Кримінального кодексу, що був вилучений звідти у 2001 році. Друге рішення є також актуальним, оскільки часто суди й зараз не враховують подібних обставин. Третє ж рішення теж стосується питання оціночних суджень та образи у висловлюваннях, що мають значення політичних для дебатів у суспільстві.

 

3. Права журналістів і ЗМІ

Як уже зазначалося вище, 2010 рік відзначився різким збільшенням випадків цензури та перешкоджання журналістам виконувати свої професійні обов’язки. Загалом, за даними ІМІ, таких випадків лише за 11 місяців було більше, ніж навіть 2004 року.

 

Інформація про зафіксовані порушення[15]

 

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

11 міс. 2010

Убиті, зниклі журналісти

3

4

0

0

0

0

1

0

1

Арешти, затримання

1

2

8

2

3

1

5

0

4

Побиття, напади, залякування

23

34

47

16

29

13

29

31

29

Перешкоджання виконувати професійні обов’язки, цензура

46

27

52

14

31

23

18

26

61


Убивства, зникнення, затримання, побиття, погрози чи інше насильство щодо журналістів

Однією з найбільш гучних справ стало зникнення харківського журналіста газети „Новий стиль” Василя Климентієва, що зник 11 серпня 2010 року. Міліція одразу почала розслідування, а вже 15 серпня була порушена кримінальна справа за статтею «умисне вбивство». Попри це, за оцінками багатьох експертів у справі не проводиться ефективне та об’єктивне розслідування. До сьогодні залишаються невідомими багато обставин зникнення журналіста і суттєвого прогресу у розслідуванні не спостерігається.[16]

Інформація про потерпілих від злочинів, що є працівниками ЗМІ[17]

 

Потерпіло від злочинів

 

2006

2007

2008

2009

6 міс. 2010

Працівників ЗМІ

92

46

47

60

26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Позови проти ЗМІ та журналістів

Позови проти ЗМІ давно перестали бути інструментом тиску на ЗМІ. Справи, що містять вимоги відшкодування моральної шкоди в надто великих розмірах залишаються рідкістю в судовій практиці. Навіть, якщо особа просить суд сплатити велику компенсацію, то суди практично в усіх випадках її істотно зменшують.

На сьогодні ще не має даних про розгляд таких справ у 2010 році, проте можна оцінити динаміку таких позовів з 2003 по 2009 роки:

Інформація про позови в справах про захист честі, гідності та ділової репутації до засобів масової інформації [18]

Найменування показника

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

1.

Знаходилося на розгляді

19

-

753

926

 

719

 

737

567

2.

Закінчено провадження справ

627

514

441

605

490

494

390

2.1

У тому числі

з винесенням рішення

308

250

246

356

265

281

 

194

2.1.1

у тому числі: задоволено позов

187

158

150

193

 

168

165

 

107

2.2

із закриттям провадження в справі

118

158

-

-

67

 

-

-

2.3

Залишення заяви без розгляду

151

141

-

-

150

 

-

-

2.4

переведено в інші суди

50

34

-

-

8

-

-

3.

Суми матеріальної й моральної шкоди, що пред’явлені до стягнення, грн.

71 247 890

20 315 264

-

-

39 511 170

-

-

4.

Суми матеріальної й моральної шкоди, що присудженні до стягнення, грн.

4 534 785

591 591

-

-

636 562

-

-

1 жовтня 2010 року Соболєв Олег Юрійович подав позов про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та скасування моральної шкоди проти 8 відповідачів, серед яких у минулому помічник Міністра МВС з прав людини у Харківській області Юрій Чумак, МВС, телеканал „Інтер” та декілька інших ЗМІ. Наказом Міністра МВС Ю.Луценко від 6 лютого 2009 року Соболєва було звільнено з посади начальника Орджонікідзевського районного відділу м. Харкова. Загальна сума позову становила 1 200 000 грн. Його було звільнено через поширену у ЗМІ інформацію про катування у цьому районному відділку, що зазнали двоє жінок. Аналогічний позов подав й інший міліціонер, що звинувачувався у цій справі про катування. Парадоксально, але у першому випадку, суд зупинив розгляд справи до сплати позивачем ІТЗ та державного мита, що є достатньо великим. Але щодо іншого позову, суд прийняв рішення про відстрочення часу сплати державного мита й почав розгляд справи.

 

4. Обмеження свободи вираження через захист суспільної моралі

Залишається проблемою діяльність Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (далі по тексту НЕК, Національна комісія чи комісія, http://www.moral.gov.ua/). Законодавству про захист суспільної моралі бракує чіткості та передбачуваності, а рішення комісії є необґрунтованими та не пропорційними поставленій меті.

Під тиском критики громадськості НЕК істотно обмежила свою діяльність. Зокрема, усе більше її діяльність була спрямована на профілактику порушень, а заборона застосовувалися дедалі рідше. Рішення НЕК усе частіше почали містити рекомендації, а не обов’язкові рішення.

Тим часом, група народних депутатів зареєструвала законопроект[19], котрий скасовує закон про захист суспільної моралі та, відповідно, саму НЕК і вносить необхідні зміни до інших законів з метою захисту неповнолітніх.

НЕК зосередилася на просуванні власного законопроекту[20], що має істотно змінити законодавство у сфері захисту суспільної моралі. Цей законопроект ще більше встановлює обмежень свободи вираження поглядів. У його основі покладене винайдене членами НЕК „право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, моральному та психологічному стану людини”. А органи влади, згідно з цим проектом закону, мають вирішувати, які матеріали становитимуть загрозу людині, і відповідно матимуть право забороняти поширення таких матеріалів.

Як і у попередні роки, недоступними для громадськості залишаються багато рішень НЕК, а також висновки НЕК щодо відповідності інформаційної продукції закону про захист суспільної моралі. Наприклад, з 30 серпня по 25 жовтня 2010 року НЕК надала 85 висновків, що стосувалися 584 матеріалів відеопродукції, 848 фотографій, 7 примірників друкованої продукції, 25 примірників рекламної продукції, 44 продукції сексуального характеру, 2 видовищних заходи.[21] Усі ці висновки є недоступними для громадськості.

З огляду на активну діяльність НЕК, несподіванкою стало доручення Президента Кабінету Міністрів у встановленому порядку ліквідувати НЕК[22].

Наступного дня після указу президента з такою ж ініціативою виступив і Міністр юстиції. "Це якийсь дивний орган…, і ми рекомендували Кабінету міністрів розглянути питання доцільності існування цього органу", - сказав Лавринович.[23]

 

5. Обмеження свободи вираження поглядів через захист приватності

24 червня, Президент України підписав Закон України «Про захист персональних даних». Закон набуде чинності 1 січня 2011 року. Він був підданий критиці правозахисниками, медійниками та бізнесом. УГСПЛ[24], Незалежна асоціація мовників (НАМ) та Асоціація українських банків[25] просили накласти вето на закон.

Закон визначає, що закон не поширюється на діяльність журналіста по створенню та обробці баз персональних даних. Проте він повністю поширюється щодо правил поширення персональних даних про особу, котрі не знаходяться в жодних базах даних або знаходиться в базах даних, наприклад, державних. Він також повністю поширюється на ЗМІ.

На практиці це означає, що від дня набуття чинності цим законом у ЗМІ буде заборонено поширювати персональні дані особи без її згоди, якщо вона не належить до державних службовців першої категорії.

Більше того, за такі дії вже встановлена кримінальна відповідальність за втручання у приватне життя особи (стаття 182 Кримінального кодексу), оскільки поширення такої інформації вже можна трактувати, як незаконне. Вважаючи це недостатнім, 11 листопада 2010 року Уряд вніс до парламенту Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо порушення законодавства про захист персональних даних.[26] Проект вносить зміни в закон про інформацію, а також встановлює кримінальну відповідальність за порушення закону про захист персональних даних.

У багатьох положеннях закон порушує вимоги Конвенції Ради Європи № 108 "Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних" та низки Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи, стандарти Європейського Союзу, зокрема, Директиву ЄС від 24 жовтня 1995 року № 95/46/ЄС.

 

6. Рекомендації

  1. Привести закон про захист персональних даних у відповідність до міжнародних стандартів.

  2. Скасувати процедуру дозвільної реєстрації друкованих засобів масової інформації, що не узгоджується із вимогами статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини[27].

  3. Розширити коло суб’єктів, що мають право займатися видавничою діяльністю, з підприємств до всіх видів юридичних осіб. Для цього необхідно внести зміни до закону про видавничу діяльність.

  4. Скасувати закони «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»; при цьому передбачити скасування окремих пільг журналістам державних ЗМІ та прирівняти їх у правах із журналістами недержавних ЗМІ.

  5. Доцільно переглянути законодавство про вибори з метою забезпечення вільної дискусії в ЗМІ про кандидатів, їхні сильні та слабкі сторони та різні аспекти їхньої політичної програми та діяльності. З цією метою слід більш чітко визначити поняття реклами та передвиборчої агітації.

  6. Доцільно на рівні закону заборонити спонсорство новин.

  7. Доцільно розробити проект закону про права журналістів, використовуючи напрацювання, здійснені Держкомтелерадіо, та проект закону № 9175 від 27 лютого 2006 року «Про захист професійної діяльності журналістів». Ця проблема є достатньо суттєвою на практиці, оскільки, наприклад, права журналістів ТРО законодавством взагалі не визначені.

  8. Унести зміни до Закону про телебачення та радіомовлення з метою приведення його у відповідність до стандартів Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу, а також нещодавно ратифікованої парламентом Європейської конвенції про транскордонне телебачення.

  9. Унести зміни до законодавства щодо можливості визначення справжнього власника ЗМІ, особливо телеканалів і радіостанцій, а також перехресного володіння друкованими, електронними та іншими ЗМІ, впровадження ефективного контролю за концентрацією ЗМІ в руках одного власника чи його родини, антимонопольними обмеженнями на інформаційному ринку відповідно до рекомендацій Ради Європи (наприклад, Рекомендації № R (94) 13), ОБСЄ та Європейського Союзу, а також впровадження необхідних процедур щодо покарання порушників законодавства про концентрацію ЗМІ.

  10. Забезпечити швидке та прозоре розслідування всіх заяв щодо випадків насильства та смерті журналістів, а також випадків перешкоджання журналістській діяльності.

  11. Ліквідувати Державний комітет телебачення і радіомовлення під час розгляду проекту змін до Конституції України. Крім того, необхідно посилити контроль за використанням коштів цим органом влади через численні зловживання, зокрема, слід зробити прозорою систему замовлення створення телерадіопрограм, книговидання та інших послуг за державні кошти.

  12. Скасувати Закон України «Про захист суспільної моралі», прийнявши проект закону № 6532 від 16 червня 2010 року про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо захисту суспільної моралі).

 


[1] Підготовлено Володимиром Яворським, виконавчим диектором УГСПЛ.

[2] Див. більше про компанію: http://www.uaimg.com/ua/. До групи входять 7 телеканалів, в тому числі найбільший за рейтингом та ефірним покриттям країни телеканал «Інтер», Інформаційне агентство «Українські новини», а також компанії з реклами, спонсорства та виробництва програм.

[3] Див. докладніше тут: http://telekritika.ua/news/2010-03-22/51795.

[4] Див. докладніше тут: http://telekritika.ua/news/2010-11-09/57368.

[5] Див. більш докладніше про цей судовий процес: „Частотний процес”, М.Закусило, 31 серпня 2010 року, Телекритика, http://telekritika.ua/nacrada/2010-08-31/55414, а також хронологію подій тут: http://imi.org.ua/content/blogcategory/66/62/.

[6] Дивіться докладніше моніторинг теленовин, здійснений виданням «Телекритика»: http://www.telekritika.kiev.ua/media-continent/monitoring/telenovini/, а також моніторинг політичних програм: http://www.telekritika.kiev.ua/media-continent/monitoring/politprogram/.

[7] Цинізм влади можуть оцінити тільки цинічні глядачі, http://www.telekritika.kiev.ua/media-continent/monitoring/politprogram/2010-12-03/58084.

[8] Дивіться хронологію подій у справі зникнення харківського журналіста Василя Климентієва на сайті Інституту масової інформації: http://imi.org.ua/content/blogcategory/68/65/.

[9] Дивіться щомісячний барометр свободи слова з січня 2009 по грудень 2010 року, що готується Інститутом масової інформації: http://imi.org.ua/content/category/10/29/50/. Барометр містить щомісячний огляд найважливіших фактів порушень свободи слова.

[10] Див. докладніше тут: «Стоп цензурі!»: реінкарнація журналістської революції, http://www.telekritika.ua/2010-07-29/54690, а також: Конкретні факти цензури та джинси у ТСН на «1+1» (+ ВІДЕО), Телекритика, 7 травня 2010 року, http://telekritika.ua/media-continent/kritika/column/2010-05-07/52835.

[11] Дивіться новини руху тут: http://www.telekritika.ua/cenzura/, а також «Стоп цензурі!»: перші підсумки», Вікторія Сюмар, для «Телекритики», 07-06-2010, http://www.telekritika.kiev.ua/svoboda-slova/2010-06-07/53481.

[12] Див. анотацію рішення російською тут: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1264520917.

[13] Див. рішення англійською мовою: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=871281&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649. Див. анотацію рішення російською тут: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1286268624&w=%C3%E0%E7%E5%F2%E0%20%D3%EA%F0%E0%E8%ED%E0-%D6%E5%ED%F2%F0. Див. також Рішення Європейського суду у справі газети «Україна-Центр» проти України передано до виконавчої служби, Телекритика, http://www.telekritika.ua/news/2010-12-02/58055.

[14] Див. анотацію рішення російською тут: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1286272124. Повний текст рішення англійською доступний тут: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=868126&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649.

[15] За даними багаторічного моніторингу Інституту масової інформації: http://www.imi.org.ua

[16] Дивіться хронологію подій у справі зникнення харківського журналіста Василя Климентієва на сайті Інституту масової інформації: http://imi.org.ua/content/blogcategory/68/65/.

[17] За даними МВС: http://mvs.gov.ua/mvs/control/mai%20n/uk/publish/article/374130 - за 2010 рік, http://mvs.gov.ua/mvs/control/mai%20n/uk/publish/article/233004 - за 2009 рік.

[18] За даними Державної судової адміністрації України за різні роки: http://court.gov.ua/sudova_statystyka/. За 2010 рік даних ще не має.

[19] Проект закону № 6532 від 16 червня 2010 року про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо захисту суспільної моралі), http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=38002.

[20] Проект закону № 7132 від 15 вересня 2010 року про внесення змін до Закону України "Про захист суспільної моралі", що внесли 10 народних депутатів України, http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=38551

[21] Звіт про роботу апарату Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі за період з 30.08.2010 по 25.10.2010, http://www.moral.gov.ua/news/284/.

[22] Пункт 7 Указу Президента від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади, http://www.president.gov.ua/documents/12584.html.

[23] Лавринович: Треба ліквідувати дивний орган для моралі, http://www.24tv.com.ua/news/1/1/63825.

[24] Див. http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1275650651.

[25] Див. http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1277016947.

[26] Дивіться тут: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=38996.

[27] Детальніше про це можна дізнатися зі Спеціальної доповіді Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Міклоша Харасті «Реєстрація ЗМІ в регіоні ОБСЄ: спостереження те рекомендації» від 29 березня 2006 року.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори