пошук  
версія для друку
22.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. XI. Свобода пересування та вибору місця проживання

   

[1]

1. Загальний огляд

Ситуація з дотриманням свободи пересування погіршилася в 2009-2010 роках. Основною негативною тенденцією було масове запровадження органами місцевого самоврядування комендантської години для неповнолітніх. Великою проблемою залишаються значні терміни розслідування кримінальних справ, що у випадку застосування до особи запобіжного заходу у вигляді «підписки про невиїзд» часто становить порушення свободи пересування. Окремою проблемою є необґрунтоване обмеження свободи пересування осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі й за якими встановлений адміністративний нагляд. Є проблеми з видачею паспортів – як внутрішніх, так і для виїзду за кордон, що обмежує свободу пересування.

Варто відзначити повернення в 2010 році випадків, коли міліція обмежувала свободу пересування, щоби люди не потрапляли на мирні зібрання до Києва. Цього не було з 2004 року. Міліція блокувала без пояснень або за формальними причинами транспортні засоби (автобуси та мікроавтобуси), котрими їхали учасники мірних зібрань з інших міст. Часто перевізникам у таких випадках погрожували відібрати ліцензію. Такі випадки, зокрема, були зафіксовані в травні під час масових акцій опозиції, у серпні – під час візиту патріарха Кирила, жовтні-листопаді – під час акцій проти проекту Податкового кодексу. Міліція у всіх випадках заперечувала незаконність своїх дій.[2]

Проблемою також залишається незавершеність переходу від системи «прописки» до реєстрації: багато процедур залишаються неузгодженими, що обмежує вільний вибір місця проживання.

Практика видачі закордонних паспортів залишається незадовільною: вона надто довга в часі, вимагає подолання багатьох бюрократичних процедур, є дорогою та недоступною для багатьох громадян. Процедура видачі паспортів залишається неузгодженою, що породжує численну кількість зловживань та корупцію в цій сфері. Наприклад, численними є приклади вимагання документів, не передбачених законодавством (до прикладу, страхових полісів) чи сплати за послуги, котрі не передбачено законодавством (до прикладу, плата за довідку про відсутність судимості).

Також є проблема з внутрішніми паспортами. Часто порушуються терміни видачі паспортів, що обмежує права громадян, оскільки без паспорту вони не можуть отримати реєстрацію та здійснити багато інших, пов’язаних із цим дій. Частково міліція це пояснює відсутністю бланків паспортів. Проте часто проблема в іншому. Збереглася система паспортних столів, котрі переважно знаходяться в ЖЕКах, які зараз стали звичайними підприємствами. Користуючись цим, паспортні столи дуже часто відмовляють у видачі паспорту, його заміні, реєстрації за місцем проживання чи зняття з реєстрації або видання різних довідок через наявність заборгованості перед ЖЕКами за комунальні послуги. Очевидно, що така практика є незаконною, проте цьому сприяє слабкий контроль за паспортними столами з боку МВС.

Продовжують виникати періодичні конфлікти з-за не допуску Україною на свою територію іноземців. Загалом, за 9 місяців 2009 року прикордонники відмовили у в’їзді на територію країни 16 415 особам, за 9 міс. 2010 року – 13 576 особам (за 12 міс. 2008 року 24 760 особам).[3]

 

2. Свобода пересування: «підписка про невиїзд» та «адміністративний нагляд»

У зв’язку з проблемою тривалого багаторічного розслідування кримінальних справ, існує проблема застосування до особи запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд відповідно до статей 148-150 Кримінально-процесуального кодексу.

Така особа не може залишити межі адміністративно-територіальної одиниці, де вона зареєстрована, без дозволу органу розслідування. Чим триваліший цей час, тим важче обґрунтувати втручання держави у свободу пересування особи.

18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Нікіфоренко проти України (заява № 14613/03), в якому постановив порушення статті 2 Протоколу № 4 Європейської Конвенції про захист прав людини (свобода пересування). У цій справі проти Нікіфоренко тривалий час проводилося кримінальне розслідування, справа неодноразово поверталася на додаткове розслідування. У період з 5 січня 1998 року по 22 жовтня 2008 року, тобто, 10 років 9 місяців та 19 днів, вона знаходилася під підпискою про невиїзд. Упродовж цього часу їй було заборонено залишати межі міста без дозволу: їй надавався декілька разів дозвіл на виїзд для зустрічі з рідними, і декілька разів вона це робила без дозволу. Суд погодився, що втручання у свободу пересування відбувалося відповідно до закону та переслідувало законну мету. Проте він не погодився, що такий тривалий строк дії цього обмеження є пропорційним втручанням у права Нікіфоренко. Крім того, суд додав, що особливо не пропорційно це виглядає з огляду на необґрунтовано тривале розслідування незначного дрібного злочину. А тому він визнав порушення свободи пересування.

7 жовтня 2010 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Похальчук проти України (заява № 7193/02), в якому визнав порушення свободи пересування через застосування «підписки про невиїзд». Проти заявника була порушена кримінальна справа і з 2000 року було застосовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, котрий діяв до винесення рішення суду, тобто близько 10 років.

Фактично ця проблема залишається тривалий час не вирішеною, незважаючи на рішення Європейського суду з прав людини. Раніше Європейський уже звертав увагу на цю проблему в справі Меріт проти України (рішення від 30 березня 2004 року).

Відповідно до закону про адміністративний нагляд, що діє з 1995 року, за особою, що звільнилася з місць позбавлення волі, судом можуть застосовуватися профілактичні заходи попередження та контролю. Проте такі заходи є фактичним обмеженням свободи пересування. Так, можна погодитися з тим, що така особа може певний час повідомляти правоохоронні органи про місце свого перебування. Проте відповідно до статті 10 цього закону до осіб, щодо яких установлено адміністративний нагляд, за постановою суду можуть бути застосовані частково або в повному обсязі такі обмеження:

а) заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу;

б) заборона перебування у визначених місцях району (міста);

в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста).

Такий нагляд застосовується від одного до двох років. Відповідно до статті 2 закону адміннагляд установлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них. Яким чином, обмеження свободи пересування може досягнути вказаної цілі? Наскільки обґрунтованим та необхідним є встановлення процедури надання дозволу на пересування аж до двох років? Чи не можна розглядати це, як фактично застосування додаткового покарання до інших покарань, що вже відбув засуджений? Важко зрозуміти, як перебування в одному місті, наприклад, Києві, дозволить міліції попередити можливу злочинну діяльність цієї особи. Також важко обґрунтувати різницю у виїзді за місто в приватних цілях, наприклад, для відвідин родини, та в службових цілях. Ці питання є достатньо дискусійними, і ми більше схиляємося до того, що такі обмеження свободи пересування є порушенням статті 33 Конституції України та Європейської конвенції про захист прав людини.

 

3. Свобода пересування: комендантська година для неповнолітніх

З початку 2009 року органи місцевого самоврядування масово почали приймати рішення, котрими заборонялося перебування дітей без супроводу дорослих на вулицях та громадських місцях.

Відповідно до цих рішень, якщо дитина буде на вулиці, її має право затримати міліція, котра доставить її до відділку міліції, викличе її батьків та притягне їх до адміністративної відповідальності за статтею 184 Кодексу про адміністративні правопорушення (невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей, що передбачає накладення штрафу від трьох до п’яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян). Застосування цієї статті є достатньо суперечливим, оскільки обов’язки батьків визначені Сімейним кодексом і до них не входить питання перебування дітей без нагляду у нічний час на вулиці. Фактично, нова відповідальність запроваджена на практиці без внесення змін до КУпАП, що піднімає питання чіткості в закону в питанні встановлення адміністративної відповідальності.

Загалом, немає проблем щодо заборони перебування неповнолітніх у нічний час без супроводу дорослих у розважальних закладах. Проте при обмеженні перебування на вулиці здійснюється втручання у свободу пересування, що захищається Європейською конвенцією про захист прав людини та Конституцією.

Таке втручання повинно відбуватися відповідно до закону. Тобто, втручання в права людини може визначатися виключно законами, а не рішеннями органів місцевого самоврядування.

Крім того, таке рішення органу влади є непропорційним обмеженням свободи пересування, оскільки воно не обмежено в часі і не обов’язково призводить до захисту прав дитини, тобто, не є необхідним у демократичному суспільстві обмеженням.

Обмеження свободи пересування допускається лише в порядку, що визначений законом про правовий режим надзвичайного стану. Цим законом визначено, що таке обмеження може впроваджуватися в певних умовах, на певній території та на чітко визначений проміжок часу.

З огляду на це, встановлення постійного без жодних винятків обмеження на перебування неповнолітніми на вулицях є порушенням свободи пересування.

На думку УГСПЛ, органи місцевого самоврядування не мають повноважень щодо встановлення заборони свободи пересування для дітей. Ґрунтуючись на цьому переконанні, УГСПЛ допомогла одній людині оскаржити рішення Чернігівської обласної ради від 24 грудня 2009 року, котрим обмежувалася свобода пересування неповнолітніх.

У позовній заяві було зазначено:

„Назване рішення є грубим порушенням прав та свобод людини і громадянина, а саме фундаментального права на свободу пересування.

«1. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України гарантуються свобода пересування. Стаття 3 названого Закону наголошує, що свобода пересування – це право вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час.Як вказано у ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», обмеження на свободу пересування можуть встановлюватися лише законом.2. Оскільки оскаржуване рішення не є законом, то Чернігівська обласна рада при його виданні вийшла за межі своїх повноважень. Адже, відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування», органи самоврядування можуть вирішувати питання місцевого значення лише в межах Конституції і законів України. За ст. 10 цього ж Закону, обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України та законами.Чернігівська обласна рада, таким чином, прийнявши оскаржуване рішення вийшла за межі закону.3. Право на вільне пересування гарантоване також ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР 19 жовтня 1973 р. № 2148 –  VIII). А частина 1 статті 9 Конституції України закріплює, що чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства.4. 17 липня 1997 року Законом № 475/97-ВР Верховна Рала ратифікувала Протокол № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 2 цього Протоколу також гарантує право вільно пересуватися. Тут же закріплено, що це право може бути обмежене лише законом, якщо це необхідно в демократичному суспільстві. В даному разі рішення ради не є законом. Також накладені обмеження жодним чином не можуть розглядатися як такі, що необхідні в демократичному суспільстві. Адже досягнути поставлених цілей (запобігання продажу неповнолітнім алкоголю, зниження дитячої злочинності) можна було і не порушуючи права людини. А саме: підсилити контроль за закладами торгівлі, вжити профілактичних заходів тощо).Отже, Чернігівська обласна рада, приймаючи рішення «Про обмеження перебування дітей у закладах дозвілля, громадського харчування, комп’ютерних клубах, на вулицях та інших громадських місцях», перевищила свої повноваження, грубо порушила фундаментальне право на свободу пересування мого сина та всіх інших неповнолітніх мешканців Чернігівської області.»

Постановою Деснянського районного суду міста Чернігова від 10 червня 2010 року цей адміністративний позов був задоволений частково, а саме були скасовані пункти 1-3 цього рішення, котрими було визначено обмеження свободи пересування. Проте в іншій частині, щодо профілактичних заходів, рішення залишилося чинним. УГСПЛ проти цього не заперечувало. У липні Чернігівська обласна рада подала апеляційну скаргу на це рішення, котра ще не розглянута.

Таким чином, суд скасував рішення органу місцевого самоврядування щодо впровадження комендантської години для неповнолітніх, як таке, що порушує права особи та прийняте з перевищенням повноважень. У рішенні суд, погоджуючись із вище викладеною аргументацією, вказав:

«Таким чином, враховуючи те, що Чернігівська обласна рада прийняла нормативно-правовий акт з перевищенням повноважень, наданих органам місцевого самоврядування, оспорюване рішення не відповідає правовим актам вищої юридичної сили та порушує законне право неповнолітніх мешканців Чернігівської області на вільне пересування, позов підлягає задоволенню…»

3 червня 2009 року Міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко заявив, що обмеження перебування дітей і підлітків після 22 години у громадських місцях без супроводу батьків має бути затверджене законодавчо. Павленко наголосив, що в розроблених Міністерством пропозиціях законодавчих змін питання стоїть таким чином: не просто обмежити перебування на вулиці дітей та підлітків у нічну пору, акцент робиться саме на державному впливі на підвищення відповідальності батьків та інших дорослих за виховання та здоров’я і життя дитини в цілому. Зокрема, зміни планували внести до Закону про охорону дитинства та Кодексу про адміністративні правопорушення. Статтю 184 Кодексу про адміністративні правопорушення пропонували доповнити частинами 5 та 6, в яких визначалося б попередження або стягнення штрафу – від п’яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за «залишення батьками або особами, що їх замінюють, дітей, які не досягли 16-річного віку, без нагляду, що призвело до перебування цих дітей після двадцять другої години без поважних причин на вулиці чи в громадських місцях».[4]Проте цей проект так і не був внесений урядом до парламенту.

29 червня 2010 року Верховна Рада відхилила законопроект[5], який забороняв дітям до 16 років з’являтися з 22 години до 6 ранку в розважальних закладах, на дискотеках та в нічних клубах. За відповідний законопроект, запропонований депутатом від Компартії Володимиром Даниленком, у першому читанні проголосували лише 38 нардепів з необхідних 226. Крім того, Рада відмовилась повернути документ на доопрацювання. Відповідно до законопроекту, у випадку допущення батьками або особами, що їх замінюють, перебування своїх малолітніх дітей без нагляду в громадських місцях з двадцять другої до шостої години на них також покладається адміністративна відповідальність.

 

Хронологічний виклад незаконного запровадження комендантської години для дітей:

Листопад 2005 року – рішення Білоцерківської міської ради Київської області, котрим установлено: «В установленому порядку вжити заходів щодо обмеження відвідування неповнолітніми закладів міста у вечірній час – до 21 години в зимовий період та до 22 години в літній період”.

30 квітня 2009 року – рішення № 498 Новоград-Волинської міської ради Житомирської області, котрим було визначено: «Обмежити перебування малолітніх та неповнолітніх, віком до 16 років, без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють... на вулицях міста у вечірній час до 22 години у осінньо-весняний період, а у літній період – до 23 години».

28 травня 2009 року – рішення № 822 Житомирської обласної ради, котрим визначено: «Обмежити перебування... на вулицях та інших громадських місцях населених пунктів Житомирської області у вечірній час без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють, дітей, віком до 14 років після 22.00 години, а віком від 14 до 16 років – після 23.00 години». Пізніше аналогічне рішення прийняла Житомирська міська рада.

Липень 2009 року –  Бердичівська міська рада Житомирської області прийняла рішення, відповідно до якого постановили «..обмежити перебування дітей... і інших суспільних місцях, без супроводу батьків або осіб, які їх замінюють: дітей у віці до 14 років –  після 22 годин. від 14 до 16 років — після 23 годин».

Червень 2009 року – рішення прийнято в Кременчуці.

24 грудня 2009 року – рішення Чернігівської обласної ради, котрим установлено: «обмежити перебування... на вулицях та інших громадських місцях населених пунктів Чернігівської області у вечірній час без супроводу батьків або ociб, що їх замінюють, дітей віком до 14 років після 22.00 години, а віком від 14 до 16 років – після 23.00 години».

26 січня 2010 року – рішення № 6 Прилуцької міської ради Чернігівської міської ради, котрим визначено: «Обмежити перебування… на вулицях та інших громадських місцях міста у вечірній час без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють, дітей віком до 14 років після 22.00 години, а віком від 14 до 16 років після 23.00 години».

11 лютого 2010 року – рішення Тернопільської обласної ради № 865: «Заборонити перебування... на вулицях та інших громадських місцях населених пунктів Тернопільської області у вечірній час без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють, дітей віком до 14 років після 22.00 год., а віком від 14 до 18 років –  після 23.00 год.».

20 березня 2010 року – рішення Корюківської районної ради Чернігівської області, котрим визначено: «Обмежити перебування… на вулицях та інших громадських місцях населених пунктів Корюківського району у вечірній час без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють, дітей віком до 14 років після 22.00 годин, а віком від 14 до 16 років після 23.00 годин».

31 березня 2010 року – Міська рада Сімферополя прийняла рішення «обмеження перебування дітей без супроводу батьків або осіб, які їх заміняють, з 22 до 6 години в громадських місцях міста».

28 квітня 2010 року –  Хмельницька міська рада на сесії прийняла рішення №2, відповідно до якого: «дітям до 16 років без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють, обмежено перебувати… на вулицях міста та інших громадських місцях (парках, скверах, стадіонах) у вечірній час до 22 години в осінньо-весняний період, до 23 години у літній період».

29 квітня 2010 року – рішення № 1325 Чернівецької міської ради, котрим визначено: «Заборонити перебування у нічний час після 23.00 год… на вулицях та інших громадських місцях м. Чернівців дітей віком до 18 років без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють». Раніше у вересні 2009 року проект цього рішення був знятий з розгляду місцевої ради, щоби його оприлюднити та обговорити в порядку прийняття регуляторного акту. А 28 січня 2010 року міська рада звернулася до Верховної Ради України з пропозицією внесення змін до законодавства щодо обмеження перебування дітей у закладах дозвілля, громадського харчування, комп`ютерних клубах, на вулицях та інших громадських місцях. Очевидно, що міська рада розуміла, що не мала повноважень самостійно врегульовувати це питання, хоча за чотири місяці це не завадило все таки прийняти це рішення.

12 травня 2010 року – рішення № 98-38/10 Чернівецької обласної ради, котрим визначено: «Заборонити перебування у нічний час після 23:00 години… на вулицях та інших громадських місцях дітей – осіб віком до 16 років, без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють».

 23 червня 2010 року – рішення № 3956-МР Сумської міської ради, котрим визначено: «обмежити перебування… на вулицях та інших громадських місцях міста Суми у вечірній час без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють, дітей віком до 14 років з 22.00 год. до 6.00 год., а віком від 14 до 18 років – з 23.00 до 6.00 год».

Липень 2010 року – рішення Городищенської міської ради Черкаської області встановило «обмежити перебування дітей віком до 16 років без супроводу батьків або осіб, що їх замінюють, … на вулицях міста та інших громадських містах у вечірній час після 23 години».

Як видно з цього переліку, ця незаконна практика дуже швидко поширюється країною. Також видно, що нові рішення приймаються на основі вже існуючої практики в інших містах.


4. Свобода вибору місця проживання

Свобода вибору місця проживання загалом забезпечується, проте в правовому регулюванні існує низка недоліків, що залишилися із часів існування «прописки». Проблеми існують у двох площинах.

1. Реалізація багатьох прав та свобод і надалі залежить від офіційного місця реєстрації. Можливість реалізації багатьох прав і свобод лише за місцем реєстрації походить, очевидно, ще з кріпосного права та радянської системи «прописки». Лише за місцем реєстрації реалізуються права громадян, передбачені Законами України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про пенсійне забезпечення», «Про освіту», «Основи законодавства України про охорону здоров’я», «Про захист населення від інфекційних захворювань», «Про зайнятість населення» тощо. Громадяни без місця проживання та реєстрації не можуть відновити документи, влаштуватися на роботу, отримати медичну та соціальну допомогу.

Ця проблема, фактично, є опосередкованим додатковим заходом владного примусу до реєстрації. Іншою формою владного примусу є існуюча адміністративна відповідальність за проживання без реєстрації. При цьому зрозуміло, що держава може запроваджувати систему реєстрації громадян в інтересах громадського порядку. Проте така реєстрація не повинна нести стільки складнощів та незручностей для самих громадян, як це є на сьогодні.

2. Громадяни, що не мають власного житла, у більшості випадків не мають можливості реєструватися за місцем фактичного проживання з-за необґрунтованого вузького визначення підстав для реєстрації. Тобто, поняття реєстрації не чітко розділене з поняттями право володіння чи користування житлом, що створює багато перешкод у реєстрації. Кількість таких громадян постійно зростає

Такі перешкоди, насправді, шкодять державі, оскільки це пояснює те, що значна кількість громадян проживають без реєстрації або не за місцем реєстрації (вони реєструються в місцях, де це юридично можливо, наприклад, у рідних). Цим самим не досягається мета створення обов’язкової системи реєстрації фізичних осіб. Фактично, на сьогодні така система не працює. Саме тому в державі немає правдивої бази даних фізичних осіб за місцем проживання.

Слід додати, що українське законодавство щодо реєстрації є надзвичайно жорстким, проте МВС не застосовує його в повній мірі, що показує невідповідність законодавства реальним соціальним відносинам. Наприклад, до сих пір не впроваджено систему реєстрації місця перебування осіб.

Це пояснює необхідність істотної зміни законодавства щодо реєстрації, де реєстрація буде формальною, а не дозвільною процедурою, котра не надає будь-які права щодо володіння чи користування житлом.

 

5. Права бездомних

Залишаються проблеми щодо захисту прав бездомних. Як уже було зазначено, без реєстрації громадяни позбавляються багатьох прав. Це істотно погіршує правовий стан бездомних і фактично викидає їх з системи державного соціального забезпечення.

Держава спробувала врегулювати цю прогалину, прийнявши низку законодавчих актів, що мали би вирішити це питання. Цими документами утворювалися центри для реєстрації бездомних, центри їх нічного перебування та соціальної реабілітації. Проте практика впровадження цих нормативних актів залишається незадовільною.

Наприклад, у Києві бездомним надають тимчасову реєстрацію строком на два місяці в місцях реєстрації бездомних, а потім відмовляють у продовженні реєстрації без жодного логічного чи правового обґрунтування. Тобто, тимчасова реєстрація надається для вироблення документів, але потім людина фактично повертається в попередній стан через відсутність реєстрації та, відповідно, незалученість до державних соціальних програм.

Пан К. жив і працював у Києві. Проте свого житла не мав. Тому не мав, де зареєструватися. Він звернувся до Будинку соціального піклування Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації. Там його зареєстрували, проте тимчасово. Потім з реєстрації зняли. Він скаржився, звертався до прокуратури, проте це або не мало ефекту взагалі, або мало короткостроковий ефект і його реєстрували, наприклад, на 14 днів. Очевидно, що Голова Будинку соціального піклування не мав правових підстав для своїх дій. Так тягнулося декілька років. У липні 2008 року він за допомогою адвоката УГСПЛ подав адміністративний позов до суду. Солом’янський районний суд міста Києва 3 грудня 2008 року виніс рішення, яким задовольнив позов повністю і зобов’язав провести його реєстрацію безстроково та надати йому місце в соціальному готелі Будинку соціального піклування. Тим самим, суд підтвердив, що бездомних повинні реєструвати безстроково.[6] Проте Будинок соціального піклування відмовився виконувати це рішення, а виконавець не надто прагнув його виконувати у примусовому порядку. А пізніше Будинок подав апеляцію. Апеляційний суд, не зважаючи на очевидний пропуск строку на апеляційне оскарження рішення, не викликав позивача і навіть не повідомив його про подачу апеляції, а розглянув скаргу без позивача. 27 квітня 2010 року (у повному обсязі постанову складено 29 квітня 2010 р.) Київський апеляційний адміністративний суд скасував постанову Солом’янського райсуду від 3 грудня 2008 року. Позивач подав касаційну скаргу 29 травня 2010 року, котра ще не розглянута.

Ця справа є типовим прикладом порушення прав бездомних.

Крім того, законодавство впроваджено тільки в окремих населених пунктах. Переважно це в обласних центрах, а тому значна частина бездомних не мають доступу до нової системи допомоги бездомним.

За інформацією регіональних органів праці та соціального захисту населення на березень 2010 року в Україні створено та діють 47 центрів (відділень) обліку бездомних громадян, з них – 44 комунальних та 3 центри обліку утворено недержавними організаціями (у 2008 році було 44 соціальні заклади для бездомних громадян, з яких 13 були недержавними).

Протягом 2009 року центрами обліку бездомних громадян було виявлено понад 10 тис. осіб, з них майже 1, 3 тис. громадян похилого віку (майже 13%). Серед виявлених громадян 6, 2% складають інваліди (за наявності документу або наявних ознак), 16, 3% –  особи, звільнені з місць позбавлення волі, та майже 4% складають сім’ї з дітьми.

За 2009 рік центрами було взято на облік та видано відповідне посвідчення понад 7, 6 тис. особам, з них майже 5, 4 тис. осіб обліковано уперше.

Протягом 2009 року центрами обліку було направлено:

–  до закладу соціального захисту для бездомних громадян – майже 3, 2 тис. осіб, з них улаштовано 1, 7 тис. осіб;

–  до медичного закладу – майже 2, 23 тис., з них влаштовано – 505 осіб;

–  до органів праці та соціального захисту населення – 453 особи, з них 100 осіб улаштовано до будинку-інтернату.

Завдяки розвитку даного напряму роботи впродовж 2009 року за даними МВС зареєстровано переважне місцезнаходження майже 4, 8 тис. бездомних громадян (у 2008 році – 4, 4 тис. осіб), оформлено 1, 4 тис. паспортів громадянина України, в тому числі 696 паспортів особам, звільненим з місць позбавлення волі (у 2008 році – відповідно 1, 4 тис. та 348).[7]

 

6. Рекомендації

  1. Відповідно до Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 щодо вступу України до Ради Європи необхідно передати функції реєстрації громадян, іноземців та осіб без громадянства на території країни від МВС до Міністерства юстиції України.
  2.  Завершити реформування законодавства в сфері реєстрації осіб з урахуванням позитивної міжнародної практики та закону України про свободу пересування та вільний вибір місця проживання.
  3. У сфері реєстрації фізичних осіб:
  4. Скасувати визначену законом про свободу пересування та вільний вибір місця проживання процедуру реєстрації тимчасового місця перебування (така процедура передбачена законом, проте вона не використовується на практиці);
  5. Завершити створення автоматизованої системи обліку реєстрації громадян із застосуванням кращих прикладів інших країн та дотриманням міжнародних стандартів захисту прав людини. Така система повинна бути автономною й не об’єднувати інші дані про особу, що збираються іншими органами влади;
  6.  Розглянути питання про розширення підстав для реєстрації (наприклад, як це зроблено в законі про реєстр виборців), а також переглянути законодавство з метою усунення залежності реалізації прав від місця реєстрації. Також необхідно скасувати положення законодавства, котрими визначено, що реєстрація надає права щодо володіння чи користування житловим приміщенням. Необхідно спростити процедуру скасування реєстрації в приватних помешканнях, а також усунути взаємозалежність факту реєстрації з правом на дане помешкання в державному та комунальному житловому фондах. Без цих заходів створити реалістичну систему реєстрації буде неможливим.
  7. Привести у відповідність до законодавства діяльність МВС з видачі паспорту для виїзду за кордон, зокрема, зробити однаковою цю процедуру по всій країні та припинити незаконне вимагання додаткових документів (страхових полісів, довідок про відсутність судимості, довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру, довідок про сплату додаткових послуг).
  8. МВС повинно забезпечити своєчасну видачу внутрішніх паспортів.
  9. МВС необхідно посилити контроль за дотриманням законодавства в «паспортних столах», що знаходяться в ЖЕКах.
  10. Удосконалити процедуру видачі посвідчення особи моряка з урахуванням положень щодо свободи вільного пересування та чітко визначених підстав щодо обмежень виїзду за кордон.
  11. Скасувати практику обмеження виїзду за кордон осіб, що мають допуск до державної таємниці.
  12. Органи місцевого самоврядування мають скасувати рішення щодо комендантської години для неповнолітніх, як такі, що суперечать законодавству.
  13. Необхідно внести зміни до Кримінально-процесуального кодексу щодо обмеження максимального строку застосування запобіжного заходу у вигляді «підписки про невиїзд».
  14. Необхідно внести зміни до закону «Про адміністративний нагляд» щодо можливого обмеження свободи пересування осіб, звільнених з місць позбавлення волі.
  15. МВС має припинити практики перешкоджання проїзду автобусам та іншим транспортним засобам, що провозять учасників мирних зібрань, а тим самим припинити практику незаконного обмеження їхньої свободи пересування.

==========

[1] Підготовлено Володимиром Яворським, виконавчим директором УГСПЛ.

[2] Див., наприклад: Опозиція заявляє, що влада намагається зірвати мітинг у Києві 11 травня, http://www.newsru.ua/ukraine/07may2010/sorvatmeet.html; У Тягнибока заявляють про тиск на перевізників через акцію під Радою, http://world.pravda.com.ua/news/2010/05/7/5017305/; Депутати Волиньради обурюються тиском на перевізників з боку ДАІ, http://zik.com.ua/ua/news/2010/06/30/235059; Акція протесту опозиції: автоінспекція та СБУ чинять тиск?, http://www.dw-world.de/dw/article/0, , 5979909, 00.html; На Хмельниччині здійснюється тиск на авто перевізників, http://moyagazeta.com/news/a-2880.html; На Тернопільщині і Львівщині теж кажуть про тиск ДАІ через мітинг у Києві, http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/10/5028407/; Даїшникам наказали не пускати підприємців на акцію протесту до Києва. http://tsn.ua/ukrayina/dayishnikam-nakazali-ne-puskati-pidpriyemciv-na-akciyu-protestu-do-kiyeva.html; Міліція не пускала підприємців на мітинг під Раду, http://www.pravda.com.ua/news/2010/10/21/5500627/; Даішникам наказали не пускати підприємців на акцію протесту до Києва, http://www.4post.com.ua/politics/174132.html; Не пустили на мітинг? http://www.rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=025308; Міліція перешкоджала підприємцям приїхати на мітинг до Києва, http://www.newsmarket.com.ua/2010/10/10022222/militsiya-pereshkodzhala-pidpriyemtsyam-pr

[3] Результати оперативно-службової діяльності Держприкордонслужби // Офіційний сайт Держприкордонслужби, http://www.pvu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=48708&cat_id=78111

[4] Мінсім’ї: Обмеження перебування дітей у нічний час в громадських місцях має бути визначено законом, Прес-служба Мінсім’ї, http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=219764917.

[5] Проект Закону № 4243 від 18 червня 2009 року Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо охорони дитинства), http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=4243&skl=7.

[6] Див. рішення суду: «Бездомний киянин за допомогою адвоката Української Гельсінської спілки з прав людини виграв суд у КМДА», Сайт УГСПЛ, 15.01.2009 , https://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1232022165.

[7] Інформація про стан виконання наказу Мінпраці, Мінсім’ямолодьспорту, МОЗ, МВС, Держкомнацрелігій, Держдепартаменту з питань виконання покарань від 19.02.2009 №70/411/101/65/19/32 „Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів, що надають соціальні послуги бездомним громадянам”, 18 березня 2010, http://mlsp.kmu.gov.ua/control/uk/publish/category;jsessionid=508EA4EDEB5BCD5889554D417DAE2609?cat_id=34941

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори