пошук  
версія для друку
22.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. XXV. Права військовослужбовців

   

[1]

1. Деякі загальні проблеми

З моменту проголошення незалежності України у нашій державі відбуваються системні перетворення різних сфер як державного, так і суспільного життя. Проте варто констатувати, що на цьому тлі армійські проблеми виглядали досить блідло. Подекуди навіть виникало враження, що військові живуть своїм відірваним від всесвіту життям. Такий стан речей не міг не дати своїх результатів. Їх можна було безпосередньо спостерігати. Не потрібно вступати до лав Збройних Сил України чи до інших військових формувань, щоб побачити складну ситуацію з функціонуванням Воєнної організації держави та проходженням військової служби. На превеликий жаль, цю ситуацію мали змогу спостерігати не тільки громадяни України, але й уся світова спільнота, коли неналежне проходження військової служби призводило до того, що траплялись катастрофічні випадки. Так, наприклад, під час військових навчань, здійснюючи пуски ракет військовослужбовці вразили у літак цивільної авіації, який перевозив іноземних громадян, а іншого разу – у житловий будинок. На аеродромі у місті Скнилів Львівської області під час показового польоту сталася катастрофа й на землю впав винищувач. У результаті цього загинуло 77 осіб.

На жаль, такі жахливі випадки не є поодинокими. Сюди ж можна віднести вибухи на сховищах боєприпасів у Новобогдановці Мелітопольського району Запорізької області, внаслідок чого загинуло п’ятеро людей, а більше десяти отримали поранення різного ступеня. У 2008 році відбувались вибухи на сховищах боєприпасів поблизу міста Лозова Харківської області. За безпечне утримання таких сховищ теж відповідають особи, що несуть військову службу. У169-му навчальному центрі Сухопутних військ «Десна» у 2005 році стався трагічний випадок, пов’язаний з порушенням порядку виконання стрільби з танка, внаслідок чого трагічно загинули два військовослужбовці строкової служби, а один отримав поранення. Отже, як видно, такі випадки відбуваються доволі часто та, на жаль, немає жодної гарантії щодо їх не повторення у майбутньому.

 Однією з причин того, що такі випадки постійно трапляються в нашій державі, досить часто стає саме неналежне проходження військової служби та виконання своїх функціональних обов’язків окремими особами, що проходять військову службу. Але найголовніше, все це свідчить про системні проблеми в українській армії, про неефективність функціонування Воєнної організації держави, неналежно створені умови для проходження військової служби, недостатньо розвинені традиції контролю громадськості над процесами, що відбуваються «за стінами казарм» та про багато інших болючих проблем у цій царині. Проте з цього приводу, на жаль, посадові особи різних рівнів не визнають своїх помилок та не роблять належних висновків, а правоохоронні органи знаходять лише крайніх, притягуючи їх до юридичної відповідальності.

Найголовнішим соціальним призначенням всієї воєнної організації будь-якої держави є забезпечення національної безпеки. У той же час для належного виконання такого складного завдання буде недостатньо лише створити відповідні структури. Необхідно забезпечити якісне проходження військової служби та належне виконання своїх функціональних обов’язків кожним військовослужбовцем, від чого буде перш за все залежати боєздатність відповідного підрозділу, де така служба проходиться, а отже, й усієї Воєнної організації держави. Утім, як показує практика, забезпечити належне проходження військової служби є доволі складною справою, що передбачає вжиття цілого комплексу заходів державою, суспільством та окремими громадянами. У той же час, цьому питанню особливої уваги у теорії ніколи не приділялось, а практика хоч і певним чином накопичувалась, проте усталеного характеру не мала.

Крім того, варто зазначити, що Україні як незалежній державі не довелося створювати всі вищеназвані структури, оскільки вони залишились їй у спадок від Радянського Союзу. За суворими законами спадкування молода держава отримала не тільки величезну Воєнну організацію, але й цілий комплекс проблем, що був у ній. Більш того, ці проблеми багатократно ускладнились, збільшились  у зв’язку зі зміною «зовнішнього середовища» військових структур. Йдеться про спроби держави здійснити перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової, від ідеологічного монізму до ідеологічної багатоманітності, від тоталітарного режиму до демократичного. Незважаючи на те, що цієї мети у повному обсязі так і не довелось досягти навіть на сьогоднішній день, у військовій сфері це призвело до руйнації та занепаду старих, але відпрацьованих механізмів внутрішнього функціонування армії, без створення ефективних механізмів, що прийшли б їм на заміну. 

З огляду на відсутність чіткого напряму реформування української армії владою вживались заходи, спрямовані на проведення політики (на жаль, передусім зовнішньої) на інтеграцію в Північноатлантичний безпековий простір. Можна по-різному ставитися до такого спрямування, але в цьому прагненні вбачається більш-менш чітко визначений напрям розвитку Воєнної організації України. Таке прагнення знайшло свою матеріалізацію у багатьох нормативно-правових актах, у тому числі й у Законі України «Про основи національної безпеки України».

Однак на сьогоднішній день від цього напряму нинішня адміністрація відмовилась. Про це свідчить й ухвалений 1 липня 2010 року Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Але проблема полягає не у відмові від курсу на вступ до НАТО, а у відсутності взагалі будь-якого магістрального шляху виведення армійських структур із системної кризи, подолання тієї складної спадщини, що дісталась Україні у цій сфері.

2. Проблеми правового регулювання – проблеми дотримання та захисту прав військовослужбовців   

Забезпечення належного функціонування Воєнної організації держави та проходження військової служби є складною державницькою проблемою, що підлягає максимальному нормативному унормуванню. Це пов’язано з багатьма факторами. На Воєнну організацію Конституція України покладає виконання доволі специфічних та, у той же час, об’ємних і складних завдань. Ці важливі та величні завдання пов’язані із залученням доволі суттєвого силового ресурсу, для їх виконання необхідні потужні сили та засоби Воєнної організації держави.

Завдання такого характеру, що накреслені Конституцією України, пов’язані в основному з відбиттям збройної агресії інших держав, розв’язанням збройного конфлікту, а також здійсненням деяких превентивних задач, спрямованих на забезпечення національної безпеки України, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки. Проте, якщо потужні сили та засоби Воєнної організації держави будуть використані не за призначенням, на шкоду державному суверенітету, правам людини, законності та правопорядку, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, то такі дії держави можуть призвести до непередбачуваних наслідків, які можуть увійти чорною сторінкою в історію країни, а, можливо, і у світову історію, а також можуть відкинути розвиток держави на декілька років чи навіть століть назад.

    У військовій сфері, окрім Основного можна виділити передусім такі закони: «Про військовий обов’язок і військову службу»[2], «Про оборону України»[3], «Про Збройні Сили України»[4], «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»[5] тощо. Більш того, світ також побачив Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами»[6], який повинен був сприяти формуванню активної позиції громадянського суспільства щодо встановлення контролю над силовими компонентами Української держави, а саме Воєнною організацією та правоохоронними органами, а також особами, які проходять військову службу, та знаходження останніх у суворих рамках діяльності, що накреслені Конституцією. Варто констатувати, що, незважаючи на доволі детальну регламентацію воєнних питань, законодавство, що діє у цій царині є застарілим та непослідовним, що не тільки ускладнює вирішення багатьох принципових питань української армії, але й передусім не сприяє забезпеченню реалізації прав і свобод військовослужбовців.

Зокрема, незважаючи на проголошену політику переходу до контрактних засад проходження військової служби, законодавство, що діє у цій сфері, акцентує увагу саме на призові громадян. Закон України «Про військовий обов’язок та військову службу» – від назви до закріплення порядку комплектування Збройних Сил та інших військових формувань (ст. 4) – акцент робить саме на військовий обов’язок, а не на прийняття громадян на військову службу за контрактом і не проголошує права на рівний доступ до неї. Крім цього, цей Закон ототожнює військовий обов’язок та право на рівний доступ до військової служби. Так у його частині 3 статті 1 встановлено, що військовий обов’язок уключає прийняття громадян у добровільному порядку (за контрактом), а також призов на військову службу. Щодо останнього положення, то військовий обов’язок дійсно його передбачає, але назвати обов’язком добровільне прийняття на військову службу в будь-якому випадку не вбачається можливим. Адже вступ громадянина України на військову службу за контрактом за своєю юридичною природою є саме конституційним правом, а не обов’язком, яке полягає у певній мірі можливої, а не необхідної поведінки особи, спрямованої на виникнення правовідносин між громадянином та державою з приводу проходження військової служби.

Такий стан речей з нормативним урегулюванням цього питання не тільки не буде сприяти прискоренню процесу переходу на контактні засади проходження військової служби, але й повсякденно створює додаткові проблеми з реалізацією права громадян України на рівний доступ до військової служби (ч. 2 ст. 38 Конституції України). Крім цього, дається взнаки те, що військова служба як професія є на сьогодні не конкурентноздатною на ринку праці. Але враховуючи те, що, як звітують у Міністерстві оборони України за 2009 рік, утримання одного військовослужбовця за контрактом, що перебуває на посаді стрільця, майже дорівнює утриманню одного військовослужбовця строкової служби, що перебуває на такій же посаді[7], то варто зазначити, що у такому випадку говорити про конкурентноздатність цієї роботи явно не доводиться. 

Окремої уваги заслуговують Статути Збройних Сил України, які покликані детально регламентувати всі аспекти проходження військової служби не тільки Збройних Сил, але й інших військових формувань (Державна прикордонна служба України, Служба безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ та деякі інші). Але на практиці ці статути створюють суттєві проблеми з реалізацією та захистом конституційних прав і свобод військовослужбовців.

Зокрема, Статут внутрішньої служби ЗС України права військовослужбовців встановлює фрагментарно, основним, базовим та фундаментальним принципам правового статусу особи уваги взагалі не приділяє. Такі фундаментальні конституційні принципи як рівноправність, повага до гідності людини та деякі інші досить часто нехтуються в умовах проходження військової служби. Саме вони повинні бути не тільки проголошені у законодавстві та перш за все у Статутах ЗС України, але й стати керівною засадою у діяльності як вищих посадових осіб Воєнної організації держави, так і кожного військовослужбовця. Ці принципи мають бути втілені у свідомості всіх, хто проходить військову службу, або збирається почати її проходження у будь-яких військових формуваннях. Адже проблема полягає у тому, що принципи правового статусу людини доволі часто нехтуються як при прийнятті на військову службу, так і під час її проходження.

У процесі їх реалізації у практичній площині виникає ціла сукупність проблем, які базуються на їх незнанні, або невірному уявленні про них. Так, наприклад, при проходженні строкової військової служби принцип рівноправності нехтується у зв’язку з тим, що протягом тривалого часу формувалась практика його невиконання, яка полягала у наданні абсолютно незаконних привілеїв військовослужбовцям залежно від часу проходження військової служби, національності військовослужбовця та інших «критеріїв». Будь-які привілеї такого ґатунку не передбачені законодавством, але породжуються практикою та санкціонуються сержантами та старшинами, прапорщиками та, навіть, офіцерами, з метою у такий спосіб, на їх погляд, самоусунувшись від виконання своїх обов’язків, навести порядок та підтримувати видимість правопорядку та дисципліни, забезпечити виховання та навчання молодого поповнення.

Проте така практика призводить до зворотних наслідків, що проявляються у знеціненні прав людини, дискредитації військової служби, деформації правосвідомості військовослужбовців, підриві боєздатності військових підрозділів та у виникненні інших негативних наслідків. Таке порушення принципу рівноправності призводить також до того, що військовослужбовці, яким надані такі незаконні привілеї,  користуються ними постійно. Це призводить до того, що у їх свідомості формується стійке переконання про їх уявну перевагу над іншими військовослужбовцями. Демонстрація такої переваги може призвести до застосування різного фізичного та психічного насильства, приниження честі й гідності інших військовослужбовців, а також посягання на їх життя та здоров’я. З іншого боку, це призводить до розладу здоров’я військовослужбовців (у тому числі психічного), розладу сну, виникнення фобій тощо.

Таке насильство може бути застосовано навіть за дрібні порушення з боку молодих солдат. «Іноді дрібниці на кшталт пришивання комірців, чи погано прибране ліжко стають значними проблемами й приводом до принижень, а подекуди й відвертих знущань, що може значно знизити самооцінку юнака й призвести до непередбачуваних наслідків»[8]. Ці побоювання є абсолютно обґрунтованими, оскільки така ситуація є доволі розповсюдженою на практиці, у тому числі й у 2009 та 2010 роках.

Так, військовослужбовці, що прослужили більше та на яких командуванням було покладено обов’язок виховувати молоде поповнення, бажаючи продемонструвати свою уявну перевагу над такими військовослужбовцями, наказують їм виконувати певну роботу, що може як передбачатися проходженням військової служби, так і ні. Проте навіть за незначні недоліки у її виконанні, вони спочатку починають пред’являти до молодих солдат словесні претензії, а також, порушуючи встановлений порядок взаємовідносин між військовослужбовцями застосовують, як правило, фізичне насильство до них. Унаслідок застосування такого насильства можуть настати різні наслідки, у тому числі й тяжкі тілесні ушкодження та навіть смерть військовослужбовця. Інколи приниження, знущання, побиття, переслідування призводять навіть до суїциду.

У зв’язку з тим, що Статути ЗС України не тільки регламентують всі сторони життєдіяльності військ, але й повсюдно вивчаються військовослужбовцями, то є абсолютно необхідним закріплення базових конституційних принципів у їх тексті та максимальна їх деталізація і роз’яснення.

Крім того, серед обов’язків командирів (начальників), що передбачені Статутом у жодному випадку не вказується на їх природний першочерговий обов’язок забезпечувати права і свободи підлеглих військовослужбовців. У деяких положеннях Статуту вказується, що командир повинен здійснювати заходи щодо безпеки особового складу військової частини, але не вказується, що його обов’язок забезпечувати життя та здоров’я, честь та гідність, недоторканність та безпеку як кожного окремого військовослужбовця, так і особового складу в цілому.

Але найбільшою проблемою є те, що статути «сприяють» зайвій закритості армії, приховуванню реальної ситуації з додержанням прав і свобод військовослужбовців, особливо тих, що проходять строкову військову службу. Велика кількість положень статутів значно ускладнюють, а подекуди навіть унеможливлюють військовослужбовцю строкової служби захист своїх прав і свобод. Причому є такі норми, що здійснюються не напряму, а є навіть й такі, що в руках «умілого командира» безпосередньо можуть обмежити військовослужбовця у користуванні елементарними засобами правозахисту.   

Слід почати з того, що у розпорядку дня, який регламентується ст. 201 Статуту внутрішньої служби ЗС України, не передбачено час для можливості звернутися як до правоохоронних органів, інших державних структур та громадських організацій для захисту своїх прав і свобод. Єдине, що передбачено з цього приводу – це час для приймання військовослужбовців командуванням з особистих питань. Цей порядок є адміністративним, а він у сфері правозахисту, як показує практика, є неефективним. Справа в тім, що будь-яка цивільна людина теж може звертатися до захисту прав і свобод в адміністративному порядку, а в разі недосягнення своєї мети, піти далі – звертатися до суду. Як видно у режимі повсякденної діяльності, військовослужбовцям строкової служби окрім звернення до своїх безпосередніх командирів розпорядок дня не дає будь-яких інших можливостей термінового реагування на порушення прав і свобод.

На перший погляд військовослужбовець, права якого порушені, може повідомити про це під час його відвідування. Дійсно під час відвідування військовослужбовців строкової служби останні можуть не тільки поскаржитися на порушення прав і свобод та розповісти про це, але й батьки особисто можуть «оглянути» свою дитину, побачивши своїми очами, наприклад, результати фізичного насильства, що були вчинені над нею під час служби. Але, на жаль, і тут існує штучно створена військовими статутами проблема.

Так, ст. 228 вказаного Статуту встановлює загальне правило, що відвідувати військовослужбовців строкової служби, а також тих, хто проходить службу за контрактом, дозволяється в час, визначений розпорядком дня, у спеціально відведеній для цього кімнаті військової частини. Але, ця ж стаття (частина 2) вказує, що особи, які бажають відвідати військовослужбовців, допускаються в кімнату відвідувачів із дозволу чергового контрольно-пропускного пункту.

Таким чином, необхідно отримати дозвіл на відвідування у спеціальній кімнаті та в час, визначений розпорядком дня. Варто зазначити, що такого дозволу можна не отримати, навіть при виконанні всіх вимог. Отже, і у цьому випадку закривається можливість повідомити про порушення прав і свобод.

Інша можливість – піти у звільнення й повідомити про вчинення насильства, зняти побої, звернутися до правоохоронних органів. Проте проблема полягає у тому, що до звільнення необхідно ще дочекатися. Крім того, Статути створюють можливість для командирів заборонити відправлення таких військовослужбовців у звільнення майже без будь-яких проблем, оскільки можуть виникнути проблеми також і з наданням звільнень із розташування військової частини. У цьому випадку «на допомогу» командирам може прийти Дисциплінарний статут ЗС України. Цей нормативно-правовий акт, установлюючи дисциплінарну відповідальність військовослужбовців, нехтує найважливішу ознаку правопорушення та гарантію від протиправного притягнення до юридичної відповідальності, яка передбачається всім цивілізованим світом – протиправність (немає правопорушення без вказівки про це в законі).

Тобто статут не містить жодного складу правопорушення, а вказує лише види стягнень та до кого й ким вони застосовуються. Це породжує суб’єктивізм, необ’єктивність та доволі часто несправедливість застосування заходів дисциплінарної відповідальності. Таке положення законодавства може бути використано для позбавлення військовослужбовця користування правом на звільнення з розташування військової частини, у тому числі того, чиї права порушені та якому необхідно повідомити «за межі казарм» про своє горе.

Отже, можна побачити, що Статути ЗС України конструюють такий порядок, завдяки якому військовослужбовцю строкової служби, права якого порушуються, буде важко пробитися за «стіни казарм» та складно повідомити про свої проблеми як правоохоронним органам, громадськості, так і, навіть, власним батькам. Таким чином, статути не сприяють реалізації та захисту конституційних прав і свобод військовослужбовців, особливо строкової служби.

Крім того, вони породжують цілу низку й інших проблем у сфері прав людини.

Так, у зв’язку з тим, що характерною особливістю проходження військової служби, окрім інших, є також система єдиноначальності, субординації та підпорядкування, яка передбачає можливість та необхідність віддання наказів, то належне вирішення цих питань набуває для проходження військової служби та функціонування Воєнної організації, у тому числі дотримання та реалізації прав військовослужбовців особливого значення. Відповідно до ст. 11 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України[9] на кожного військовослужбовця покладається обов’язок беззастережно виконувати накази командирів (начальників), а за їх невиконання встановлена юридична відповідальність, у тому числі кримінальна, передбачена статтями 402 та 403 Кримінального кодексу України[10].

Разом із тим, Конституція України (ст. 60) також приділяє цьому питанню увагу та встановлює універсальне правило, відповідно до якого ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність. За логікою побудови законодавства це правило повинне знайти свій детальний розвиток на рівні поточного законодавства.

Так, ст. 6 Дисциплінарного Статуту ЗС України встановлює, що право командира – віддавати накази і розпорядження, а обов’язок підлеглого – їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження. Але проблема полягає у тому, що зазначений Статут не містить механізму відмови від виконання таких наказів, навпаки – він акцентує увагу виключно на виконані наказів та вказує на вжиття суворих заходів щодо осіб, які їх не виконують. Таким чином, цей Статут не розвиває конституційне положення про невиконання явно злочинних наказів, оскільки не містить реального механізму відмови від виконання таких наказів, що створює додаткову небезпеку при проходженні військової служби, у тому числі у сфері дотримання прав і свобод військовослужбовців та інших осіб.

Варто зазначити, що більш вдало це питання врегульоване у Законі України «Про державну службу»[11], а також у Дисциплінарному статуті органів внутрішніх справ[12]. У зазначених нормативних актах установлено, що підлеглий не тільки повинен не виконувати такі накази, але й доповісти про це особі, що такий наказ віддала. У тому разі, якщо остання наполягає на його виконанні – також його не виконувати, а натомість, доповісти про це вищестоящому начальнику. Аналогічними положеннями необхідно доповнити Статути Збройних Сил України.

Але у статутах є положення, які взагалі позбавленні здорового глузду. Так, ст. 241 Статуту внутрішньої служби ЗС України встановлює, що кожний військовослужбовець повинен піклуватися про збереження свого здоров’я, суворо додержуватися правил особистої та громадської гігієни, а кожний командир (начальник) зобов’язаний забезпечувати у підпорядкованій йому частині (підрозділі) додержання військовослужбовцями правил особистої і громадської гігієни. У той же час, ст. 242 цього ж Статуту перелічує, що включає «суворе» додержання правил особистої гігієни: 1) ранкове і вечірнє вмивання з чищенням зубів; 2) миття рук перед прийманням їжі; 3) своєчасне гоління, підстригання волосся та обрізання нігтів; 4) щотижневе миття в лазні зі зміною натільної і постільної білизни, онуч і шкарпеток; 5) утримання в чистоті обмундирування, взуття й постелі, своєчасну заміну підкомірців.

У зв’язку з цим виникають закономірні питання – чи можливо досягти суворого додержання гігієни, якщо один раз у тиждень митися й один раз у тиждень змінювати натільну білизну, шкарпетки тощо!?! Чи може людина, яка тиждень не милась і кожен день має фізичні навантаження, відчувати себе гідно? Чи буде вона здоровою? Взагалі, чи співвідноситься таке положення з категорією «гігієна»? Це положення Статуту створює враження, що його розробники Конституцію України взагалі в очі не бачили, оскільки такі положення не тільки не відповідають здоровому глузду, нормальному існуванню людини, елементарним правилам гігієни, але й цілій низці конституційних положень. Наприклад, ст. 3 (людина, її здоров’я та гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю); ч. 5 ст. 17 (держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях); ст. 21 (усі людини є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними); ст. 24 (громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом); ч. 1 та 2 ст. 28 (кожен має право на повагу до його гідності, ніхто не може бути підданий поводженню, що принижує його гідність); ч. 1 ст. 41 (кожен має право на охорону здоров’я) та ін. Крім того, актуальність додержання цих норм значно підсилюється з огляду на те, що йдеться, як правило, про осіб від 18 до 25 років, тобто молодих людей, яких призвали до лав Воєнної організації та які виконують обов’язки в інтересах суспільства та держави.

Окремою проблемою функціонування Збройних Сил України та інших військових формувань була та залишається понині проблема насильства. Варто зазначити, що вона останнім часом отримала меншого розмаху у силу різних обставин (зменшення строку проходження служби до одного року, постійно прикута увага громадськості до цієї проблеми, більш відповідальне (але далеко неповною мірою) ставлення до неї органів державної влади). Як зазначають у Міністерстві оборони України, останнім часом також зменшилась кількість загиблих військовослужбовців. Так, у 2008 році під час виконання службових обов’язків загинуло 14 військовослужбовців, а поза службою 62, у той час як у 2009 році – 8 та 51 відповідно. Кількість загиблих від нестатутних взаємовідносин у 2008 році становила один військовослужбовець, а у 2009 – 0. У той же час кількість загиблих військовослужбовців, що покінчили життя самогубством збільшилась з 12 випадків у 2008 році до 17 – у 2009[13].

 У той же час, попри офіційну статистику «за кадром» залишається велика кількість випадків застосування насильства щодо військовослужбовців. Проте вирішенню цієї проблеми не сприяє сама система виявлення та фіксації найнебезпечніших правопорушень – військових та деяких загально кримінальних злочинів, що вчинюються у військах та суттєво впливають на рівень гарантованості конституційних прав і свобод осіб, що проходять військову службу. А також регулювання цього питання Статутами ЗС України. Ця система була створена за радянських часів і майже не змінилась в умовах сьогодення, у тому числі у 2009 та 2010 році. Йдеться про систему органів дізнання, на які покладається вжиття невідкладних заходів із метою виявлення ознак злочинів і осіб, що їх учинили. У зазначеному випадку мається на увазі вжиття першочергових заходів указаними органами, які повинні швидко та ефективно реагувати на події, що виникають. Для цього вони повинні мати безпосередній зв’язок із місцем події та з особами, що можуть учинити злочини.

У зв’язку з цим саме командир військової частини провадить дізнання по злочинам, що були вчинені підлеглими йому військовослужбовцями. Крім цього, необхідно розуміти, що на командира військової частини Статутами Збройних Сил України покладено багато інших важливих завдань, серед чисельної кількості яких, і проведення дізнання. Зазначені посадові особи зобов’язані, перш за все, керувати та забезпечувати порядок у ввірених ним сферах. У той же час, вони зобов’язані забезпечувати дисципліну та правопорядок, попереджувати злочинну діяльність. Саме тому закон покладає на них проведення дізнання.

Так, наприклад, серед значного переліку обов’язків командира полку (корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону), передбачених ст. 67 Статуту внутрішньої служби ЗС України[14], у її ч. 16 зазначено, що він зобов’язаний керувати правовим вихованням військовослужбовців полку, в разі вчинення військовослужбовцем злочину порушувати кримінальну справу і провадити дізнання.

Разом із тим, виникають перешкоди для належного виявлення та розслідування злочинів, що вчинені у тій або іншій військовій частині. Вони полягають у тому, що командирові, як органу дізнання, не вигідно виявляти злочини у ввіреній йому частині, оскільки це погіршує її якісні показники, за які він теж відповідає. Так, частини 16 та 17 ст. 67 зазначеного Статуту покладають також на нього обов’язок керувати правовим вихованням військовослужбовців, уживати заходів для запобігання злочинам та іншим правопорушенням. У разі виявлення ним злочину, старші командири (начальники) відразу ж поставлять питання про неналежне виконання зазначених обов’язків.

У зв’язку із цим командири частин доволі часто замовчують та приховують злочини, що були вчинені як від громадськості, так і від інших державних органів, у тому числі від органів прокуратури. Необхідно розуміти, що у таких випадках вони самі вчиняють злочин, передбачений ст. 426 Кримінального кодексу України[15], яка встановлює кримінальну відповідальність за умисне неприпинення злочину, що вчинюється підлеглим, або не порушення військовою службовою особою, яка є органом дізнання, кримінальної справи щодо підлеглого, який вчинив злочин, а також інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, якщо це заподіяло істотну шкоду.

Але, незважаючи на можливість бути притягненими до кримінальної відповідальності, командири військових частин вчиняють указані діяння. Доказом зазначеного є також і результати дослідження  В. В. Бондарєва, який засвідчує, що 13 % є в середньому тією частиною серед усього масиву злочинних проявів порушень статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями Збройних Сил України, яка офіційно засуджується, а тому щонайменше 80 % – це той масив таких правопорушень злочинного характеру, які не отримують належного реагування у вигляді притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності[16].

Наприклад, такі злочини як порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності між ними відносин підлеглості, що виявилось у завданні побоїв, іншого насильства, що заподіяло легкі тілесні ушкодження, що мало характер знущання або глуму над військовослужбовцем та деякі інші злочини доволі часто командирами частин приховуються.

Крім цього, останніми приховуються й більш тяжкі злочини, які пов’язані, наприклад, зі спричиненням потерпілому середніх або тяжких тілесних ушкоджень. Для цього, командуванням уживаються безпрецедентні заходи, пов’язані з їх приховуванням та замовчуванням. Так, наприклад, практиці відомі випадки, коли командування терміново відправляло таких потерпілих військовослужбовців у позачергову відпустку та влаштовувало їх у приватну цивільну лікарню, попередньо домовившись про це з самим потерпілим, його батьками та іншими особами, у тому числі, про нерозголошення цієї інформації.

Питання набуває особливої значущості у зв’язку з тим, що саме виявлення злочинів є найважливішим елементом у процесі боротьби зі злочинністю у військах. У тому разі, якщо орган дізнання виявив злочин, належним чином його зафіксував, та ця справа буде відповідним чином розслідувана та передана до суду, то про цей злочин неодмінно стане відомо громадськості, оскільки судовий процес є гласним та відкритим. Але, якщо на практиці орган дізнання замість виявлення злочину приховає його, то, відповідно, справа не буде передана до суду, злочинці не будуть покарані, громадськості не буде про це відомо та попередження вчинення нових злочинів не відбудеться. Як зазначають кримінологи, реальної офіційної статистики «дідівщини» не існує, а латенізація нерідко призводить до поглиблення традицій неповаги до прав та свобод іншої людини, вкорінюється у свідомості особи, яка перебуває на військовій службі, може стати у подальшому криміногенним фактором[17].

На жаль, така практика залишається та існує понині, незважаючи на певні спроби її зміни. Наприклад, на це було спрямовано створення спеціального правоохоронного формування у складі Збройних Сил України – Військової служби правопорядку, призначеного забезпечувати правопорядок і військову дисципліну серед військовослужбовців, запобігати злочинам, іншим порушенням, їх розкривати та припиняти і виконувати інші важливі завдання. Але проблема полягає не у створенні нових правоохоронних органів, хоча це є позитивним прагненням держави у напрямі боротьби зі злочинністю у військах, а в підвищенні правової культури всіх осіб, які проходять військову службу, подоланні тієї важкої спадщини, що дісталась Воєнній організації унаслідок дуже довгого її функціонування в державі з тоталітарним режимом, та перш за все у сфері правового регулювання.  

Це лише деякі приклади прогалин та проблем «дороговказу для військових», але й вони свідчать про наявність великої кількості складностей у цій царині. Головна з них полягає у тому, що Статути не сприйняли та навіть, як видно, не прагнуть сприймати головного постулату сучасного конституціоналізму – не держава, а людина є найвищою соціальною цінністю.

3. Чи має право держава (моральне та юридичне) примушувати громадян України проходити військову службу

На сьогоднішній день гостро постало питання про перехід виключно до контрактної військової служби. Іншими словами, держава повинна зробити так, щоб військову службу громадяни України проходили тільки за власним бажанням. Слід зазначити, що Конституція України на відміну від її попередниці (Конституції УРСР 1978 р.) не встановлює будь-яких імперативних вимог щодо існування призову громадян та дозволяє на законодавчому рівні перебачити будь-який принцип комплектування Збройних Сил та інших військових формувань.

Разом із тим, на законодавчому рівні примусове проходження строкової військової служби залишається. У тому ж Законі про засади зовнішньої та внутрішньої політики (ст. 6) стверджується, що однією з основних засад внутрішньої політики у сфері національної безпеки і оборони є забезпечення поступового переходу до комплектування Збройних Сил України на контрактній основі, насамперед за спеціальностями, що визначають боєздатність підрозділів. Варто зазначити, що деякі політичні сили ставили своїм пріоритетним завданням майже миттєвий перехід до такого принципу комплектування. Але швидко вирішити цю складну задачу неможливо, а тому позитивного поступу у цьому напрямі не відбулось, у тому числі у 2009 та 2010 роках.

На сьогоднішній день законодавство України відтворює модель, згідно з якою громадяни України не тільки за власним бажанням, але й примусово можуть стати військовослужбовцями, оскільки у законодавстві, як уже було зазначено вище, передбачений призов громадян на військову службу як обов’язкова система комплектування у мирний час підрозділів Воєнної організації громадянами України, що відповідають вимогам, установленим у законі. Так, згідно зі ст. 15 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»[18] на строкову військову службу в мирний час призиваються придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку і не мають права на звільненняабо відстрочку від призову на строкову військову служ­бу.

При цьому необхідно розуміти те, що військова сфера передбачає наявність у осіб, що перебувають у її орбіті, не тільки сукупності необхідних та достатніх навичок, вмінь та знань, але й бажання виконувати обов’язки у цій сфері, оскільки у будь-якій галузі людської життєдіяльності для того, щоб досягти певних позитивних результатів, необхідно бути зацікавленим у роботі та любити її. Військова служба, у свою ж чергу, є не тільки складним, відповідальним та, навіть, небезпечним видом людської діяльності. Не кожний громадянин нашої держави чоловічої статі, який відповідає вимогам, установленим у законі, має нахили до неї. Як показує досвід, примусові роботи без постійного контролю та сильного примусу переважно не виконуються якісно.

Більш того, навіть під тотальним контролем та загрозою покарання робота може виконуватися тільки технічно, під час її виконання, як правило, будь-яка ініціатива та творчість виключається. Як зазначає В. В. Речицький, «в історичному і юридичному плані еволюція творчості тісно пов’язана з переходом від примусової роботи до зайнятості на підставі вільно укладеного договору (контракту). Принцип винагороди за працю виявився у свій час більш ефективним, ніж страх перед покаранням, що й визначило долю багатьох творчих починань. Що стосується участі у цьому процесі права, то воно замінило модель імперативного регулювання праці диспозитивною моделлю, поставив на місце юридичного обов’язку суб’єктивне право»[19].

Така ж сама ситуація повинна відбутися й у царині військової служби, оскільки у зазначеній сфері людської життєдіяльності творче мислення та підхід відіграють не менш важливу роль ніж у інших сферах. Безперечно, дуже важливе значення мають заходи держави, що покликані забезпечити мотивацію до належного виконання військового обов’язку. Проте, все одно, бажано, щоб лави Воєнної організації нашої держави громадяни України поповнювали свідомо та мали щодо цього бажання. Підтвердженням цього є міжнародний досвід, який «свідчить, що найкращим чином забезпечують безпеку країни професійні збройні сили, що комплектуються на контрактно-добровільній основі»[20].

І хоча, згідно з нормами міжнародного права та ч. 3 ст. 43 Конституції України, військова служба не визнається примусовою працею, від цього вона не стає менш складною та специфічною діяльністю. У зв’язку з цим слід констатувати, що скасування примусового проходження військової служби вимагають з однієї сторони інтереси держави, оскільки це позначається на якості проходження військової служби та виконанні кожним військовослужбовцем своїх функціональних обов’язків, а зрештою на виконання складних завдань, що покладені на Воєнну організацію. А з іншої – інтересами людини, оскільки у тому разі, якщо людину примушувати робити те, чого вона не бажає та на що вона немає відповідних здібностей, нахилу тощо, це може призвести до негативних наслідків (розлад психічного здоров’я тощо). Крім того, питання, чи має держава примушувати громадян проходити військову службу, значно актуалізується з огляду на те, що, на жаль, держава на сьогодні неспроможна створити безпечні умови проходження військової служби такими громадянами. У цьому контексті слід чітко розуміти, що держава несе повну відповідальність за громадян, що були призвані на військову службу.

Отже, у поточному законодавстві, що існує на сьогоднішній день, не враховуються інтереси людини, бажання проходити або не проходити військову службу, її нахили, уподобання та здібності. Із цього проглядається виключно позитивістський підхід. Як писав свого часу Г. С. Сковорода, народжуються і такі люди, котрі не хочуть женитися й іти на військову службу, щоб інших вільніше навчати розумної чесності, без котрої будь-який суспільний стан не чинний[21]. Тобто мається на увазі, що кожна людина повинна у своєму житті самостійно обирати свій шлях відповідно до власних нахилів, здібностей, переконань та бажання і йти по ньому, реалізуючи весь свій внутрішній потенціал на благо людини, суспільства та держави. 

Положення законодавства, що встановлює призов громадян України на строкову військову службу, входить своїм корінням у минуле, у час існування нашої держави у складі Російської імперії, а потім і Радянського Союзу. З огляду на геополітичне становище, існування біполярного світу, Радянський Союз, що претендував на роль наймогутнішої держави, проводив жорстку політику мілітаризації, нарощував чисельність своєї воєнної організації задля створення необхідних передумов для протистояння з державами, що мають інші ідеологічні підвалини та для реалізації своїх імперських амбіцій, при цьому офіційна позиція радянської держави була іншою.

Проте Україна, з утвердженням своєї незалежності, проголосила курс на миролюбний характер своєї зовнішньої та внутрішньої політики, що знайшов утілення в усьому законодавстві, у тому числі у ст. 18 Конституції України[22], де зазначено, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Крім цього, Україна проголосила свою Воєнну доктрину[23], яка має виключно оборонний характер та в якій наша держава засуджує війну як знаряддя національної політики, дотримується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політичними методами. Наявність названих демократичних положень не принижує значення Воєнної організації та всіх заходів Української держави щодо забезпечення власної воєнної безпеки.

З огляду на вищевикладене, вважаємо, що державі необхідно вжити додаткових заходів щодо прискорення проведення військової реформи задля переходу до професійної армії та комплектування всіх підрозділів Воєнної організації держави виключно на контрактній основі. На сьогоднішній момент прийнято рішення про перехід на контракт до 2015 року, проте, враховуючи реальну ситуацію та бюджетне фінансування, здійснити це у наведений строк буде майже неможливо.

ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

Проблема дотримання прав військовослужбовців залишається нагальною у 2009 та 2010 роках. Варто відзначити, що з 2010 року українська армія була повністю позбавлена орієнтирів магістрального розвитку. Великим гальмом на шляху її розв’язання є проблема нормативного унормування, котра залишилась та майже не зазнала змін з радянських часів. Доповнення нормативних актів, що діють у цій сфері, здійснювалось фрагментарно та непослідовно, без урахування вимог та стандартів, що були проголошені Конституцією України.

У зв’язку з проголошенням курсу на перехід до комплектування Збройних Сил та інших військових формувань виключно на контрактних засадах варто переглянути саму філософію та концепцію Закону України «Про військових обов’язок і військову службу», головний акцент зробити на проходженні військової служби за контрактом, а не за призовом, передбачивши відповідні гарантії для цього. У наведеному Законі відсутній припис про рівний доступ до військової служби, а йдеться лише про можливість укласти контракт на проходження військової служби (статті 19 і 20).

Докорінних змін повинні зазнати Статути Збройних Сил України. Вони повинні бути суттєвим чином переглянуті на предмет додержання прав і свобод військовослужбовців, особливо строкової служби. Більш того, зазначеній ревізії повинно бути піддано все військове законодавство, з урахуванням базових конституційних принципів, що проголошені у нашій державі.

Таким чином, можна запропонувати такі рекомендації.

1. Визначити на законодавчому рівні магістральний курс розвитку Воєнної організації держави, вказавши головні орієнтири та параметри першочергового реформування[24].

2. Вжити максимальних заходів для переходу виключно до контрактного принципу проходження військової служби.

3. Доповнити Главу І Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» відповідною статтею, яка б гарантувала для громадян України право рівного доступу до військової служби незалежно від кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану та інших ознак.

4. Доповнити статтю 6 Дисциплінарного статуту ЗС України положеннями, які б чітко регламентували порядок відмови від виконання явно злочинного наказу, наприклад, так, як це регламентується в Законі про державну службу та Дисциплінарному статуті органів внутрішніх справ.

5. Доповнити Статут внутрішньої служби та Дисциплінарний статут ЗС України положеннями, які б не тільки виключали негативні наслідки для командира військової частини у разі виявлення ним у ввіреній йому військовій частині злочину та порушення як органу дізнання кримінальної справи, але й передбачили відповідні заохочення за це.

6. Нову редакцію Дисциплінарного статуту ЗС України побудувати за принципом протиправності дисциплінарного правопорушення (вчинене вважається дисциплінарним правопорушенням тільки у разі якщо воно безпосередньо передбачено Дисциплінарним статутом).

7. У всіх Статутах ЗС України, Законах «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачити відповідні норми, які б чітко закріплювали та розкривали базові конституційні принципи (рівноправність, повага до гідності кожної людини та ін.), реалізація яких повинна стати обов’язковою як при вступі (призові) на військову службу, так і під час її проходження.

8. Проаналізувати та переглянути Статути ЗС України на предмет їх відповідності Конституції України, а також прописати необхідні гарантії прав і свобод військовослужбовців, особливо строкової служби.     

==========

[1] Розділ підготовлений старшим викладачем кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, к.ю.н. Євгеном Григоренком.

[2] Про військовий обов’язок і військову службу : Закон України від 25 березня 1992 р. № 2233-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 386.

[3] Про оборону України : Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1932-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 106.

[4] Про Збройні Сили України : Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1934-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 108.

[5] Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей : Закон України від 20 грудня 1991 р. № 2011 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 3 листопада 2006 р. № 328-V// Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 51. – Ст. 519.

[6] Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами : Закон України від 19 червня  2003 р. № 975-ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 366.

[7] Біла книга 2009 Збройні Сили України. – К. : Міністерство оборони України, 2010. – С. 12-13.

[8] Моніторинг порушення прав військовослужбовців строкової служби / Упорядник                           М. А. Крюкова – Х. : Фоліо, 2004. – С. 186.

[9] Статут внутрішньої служби Збройних Сил України : затв. Законом України від 24 березня 1999 року № 548-ХІV// Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 23–24. – Ст. 194.

[10] Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

[11] Про державну службу : Закон України від 12 грудня 2006 р. № 432-V// Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 9. – Ст. 69.

[12] Дисциплінарний Статут органів внутрішніх справ : затв. Законом України від 22 лютого              2006 р. № 3460-ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 29. – Ст. 245.

[13] Біла книга 2009 Збройні Сили України. – К. : Міністерство оборони України, 2010. – С. 15.

[14] Статут внутрішньої служби Збройних Сил України : затв. Законом України від 24 березня 1999 року № 548-ХІV// Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 23–24. – Ст. 194.

[15] Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

[16] Карпенко М. І. Кримінальна відповідальність за порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості (кримінально-правове та кримінологічне дослідження) – М. І. Карпенко / за заг. ред. В. К. Матвійчука : монографія. – К. : КНТ, 2006. – С. 56.

[17] Там само. – С. 266.

[18] Про військовий обов’язок і військову службу : Закон України від 25 березня 1992 р. № 2233-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 386.

[19] Речицький В. В. Символічна реальність і право / В. В. Речицький. – Львів : ВНТЛ-Класика, 2007. – С. 269-270.

[20] Гущин В. З. Военная служба – конституционная обязанность граждан Российской Федерации / В. З. Гущин // Право и политика. – 2000. – № 12.– С. 67.

[21] Сковорода Г. Твори : у 2 т. / Г. Сковорода – К. : ТОВ «Видавництво «Обереги», 2005. – 2-е вид., виправ / Передм. О. Мишанича. – С. 109.

[22] Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

[23] Воєнна доктрина України : затв. Указом Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004 // Президентський вісник. – 2004. – № 14.

[24] Військова сфера є доволі багатоаспектною, і тому взяття одразу за розв’язання всього спектру проблемних питань не призведе до досягнення позитивного результату в жодному сегменті такого реформування.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори