пошук  
версія для друку
22.02.2011

Права людини в Україні 2009–2010. ХХVI. Права в’язнів

   

[1]

1. Деякі загальні дані

У цьому розділі розглянуті деякі аспекти дотримання прав, осіб, позбавлених волі, які перебувають в установах, підпорядкованих Державній  пенітенціарній службі України (далі Пенітенціарна служба), – слідчих ізолятарах (СІЗО) і установах виконання покарань (УВП).

За даними Пенітенціарної служби[2] станом на 01.01.2011 року в місцях позбавлення волі в 184 установах перебувало 154 027 осіб (що на 5, 24% більше, ніж в 2009 році – 145 946 позбавлених волі,  і на  2, 81% більше,  ніж в 2008 році – 149 690 позбавлених волі), в тому числі у 32 СІЗО – 39 363 особи, серед них 18 148 позбавлених волі, справи яких ще не розглядалися судами, засуджених до арешту – 918 осіб.

У 141 виправній колонії – 113 230 осіб, із них: в 10 колоніях мінімального рівня безпеки для чоловіків із загальними умовами тримання – 6 925 осіб, 11 колоніях для тримання жінок – 5834 особи, 37 колоніях середнього рівня безпеки для засуджених до позбавлення волі вперше – 36 196 осіб, 39 колоніях середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених до позбавлення волі – 43 497 осіб, 8 колоніях максимального рівня безпеки – 4 414 осіб; 9 колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання – 1 188 осіб; 1 696 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, вироки відносно яких набрали законної сили, тримаються у 4 установах, 28 слідчих ізоляторах та 13 секторах максимального рівня безпеки; у 21 виправному центрі – 4 716 осіб; у 22 лікувальних закладах – 6071 особа; у 10 виховних колоніях – 1 434 неповнолітніх.  

В установах Пенітенціарної служби тримаються понад 6, 5 тисяч осіб, засуджених за злочини невеликої тяжкості; понад 40 тисяч осіб, засуджених за злочини середньої тяжкості; 6, 9 тис. жінок; 1, 5 тис. інвалідів першої та другої груп; 1, 1 тис. чоловіків та 270 жінок, які досягли пенсійного віку; понад 6 тис. засуджених, хворих на туберкульоз і близько 6 тисяч ув’язнених, хворих на ВІЛ/ СНІД. На протязі всього 2010 року вперше за останні сім років спостерігається тенденція росту числа засуджених – на 1051 особу (+0, 97%). Певною ознакою стабільності цього росту є те, що тільки, наприклад, за один місяць, червень, чисельність зросла на 689 осіб, тобто дві третини приросту за рік.

Така ж тенденція спостерігається щодо засуджених жінок. За рік їх чисельність зросла на 94 особи (у першому півріччі), а на кінець року їх стало 6, 9 тисяч. Зменшилась чисельність осіб тільки у виховних колоніях на 37 осіб (-2, 46%), що означає річні темпи зниження на рівні –5%. У 2009 році цей показник склав –6, 7%, а у 2008 році –15, 6%.Чисельність довічно ув’язнених осіб зросла на 90 осіб і складає 1696 осіб, з них 17 жінок. Загалом за останні три роки ріст числа довічно ув’язнених склав (+12, 9%).

 

2.Зміни кадрової політики

20.03.2010 року Кабінет Міністрів звільнив Олександра Галінського з посади голови Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент). Олександр Галінський був призначений на посаду голови Департаменту у серпні 2009 року. Вперше за роки незалежності кандидатура на посаду керівника відомства погоджувалася із правозахисними організаціями, що можна вважати прогресом на шляху відкритості відомства для суспільства. Після свого призначення Галінський пообіцяв зробити вітчизняну пенітенціарну систему демократичною та відкритою для громадськості. Він наголосив, що ставить собі за мету організувати роботу відомства з широкою опорою на громадські правозахисні організації, щоб мати можливість отримувати інформацію про негативи в роботі системи, які можливо, замовчуються.

Після президентських виборів 2010 року керівництво пенітенціарного відомства було змінено. 1 квітня 2010 року Міністр юстиції Олександр Лавринович представив керівному складу Департаменту новопризначеного керівника відомства 52-річного Олександра Лісіцкова. За словами Міністра, відповідне розпорядження про призначення було ухвалено на засіданні Кабінету Міністрів 31 березня 2010 року.

Олександр Володимирович Лісіцков, полковник міліції, – колишній заступник начальника УМВС України в Донецькій області, начальник Управління по роботі з персоналом. Першим заступником Департамента був призначений Сидоренко Сергій Миколайович, 1959 р.н., генерал-майор міліції, до початку 2008 року він працював начальником Департаменту Державної служби охорони при МВС України.

Нове керівництво Пенітенціарної служби почало активну кадрову ротацію в регіональних управліннях Департаменту і в центральному апараті, змінюючи кадровий склад керівництва на військовослужбовців, що мають досвід роботи на різних посадах в МВС. Таким чином, попри зобов’язання України, взяті на себе 9 листопада 1995 року при вступі до Ради Європи,  перелічені у висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи №190, в тому числі щодо демілітаризації кримінально-виконавчої служби та передачі її у відання Міністерства юстиції, Пенітенціарна служба нарощує кадровий склад керівників із числа колишніх офіцерів МВС.

Нагадаємо, що 12 березня 1999 року Указом Президента України №248/99 Департамент був виведений з тимчасового підпорядкування МВС. Але, як зазначалося в попередніх доповідях прийняттям низки законів, в тому числі КВК України, Закону «Про Державну Кримінально– виконавчу службу», та інші, на жаль не було створено умов для реального підпорядкування Департаменту Міністерству юстиції України.

Указом Президента України №1085/2010 від 9 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів влади» було створено Державну пенітенціарну службу, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань, як зазначено в Указі, «з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління…» Коментуючи зазначений Указ, Президент наголосив, що  в назві Пенітенціарної служби не повинно бути навіть згадки про підпорядкування цього відомства до військової структури, що сприятиме, на думку Президента, утворенню цивільного відомства, яке відповідатиме вимогам суспільства, зробить Пенітенціарну службу більш гуманною, а працівників відомства більш кваліфікованими, що сприятиме ресоціалізації засуджених, зміні їх ставлення до скоєння злочинів і поверненню в суспільство з місць позбавлення волі повноцінних громадян.

Але, на жаль, усі ці заходи мають декларативний характер, а насправді філософія державної політики системи виконання покарань залишається незмінною і має наявні й очевидні каральні ознаки. Усі ці новопризначені керівники, що проводять кадрову політику Пенітенціарної служби, викликають занепокоєння щодо створення умов для ще більшої закритості системи Пенітенціарної служби для громадського контролю. В таких умовах тим паче неможливо сприяти зміні засудженими, що відбувають покарання в цих закладах, свого ставлення до скоєння злочинів. Бо добре відомо, як в часи підпорядкування системи виконання покарань МВС каральний репресивний механізм, що зберігся з часів ГУЛАГу, був спрямований на пригнічення честі і гідності засуджених, знищення будь-яких проявів особистості, використання рабської сили і неможливості застосувати будь-які законні засоби за для поновлення своїх порушених прав і свобод.

 

3. Громадський контроль

У 1987 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, 16.01.1998 року також Європейську Конвенцію про запобігання катуванням  чи нелюдському або такому, що принижують гідність, поводженню чи покаранню, ставши стороною цих договорів. Крім того, Верховна Рада України ратифікувала Факульнативний протокол  до вищезгаданої Конвенції ООН, а 22.06.2006 року Президент України підписав закон про ратифікацію Факультативного протокола ООН проти катувань.  

Ратифікація зазначеного протоколу передбачає для держави імплементацію положень Протоколу в національне законодавство, тим більше, що проблема застосування катувань і нелюдського поводження, в особливості, в місцях позбавлення волі, як була, так і залишається гострою для України. Система виконання покарань є закритою для суспільства, а випадки катувань засуджених і підслідних в установах, підпорядкованих Пенітенціарній службі, мають неконтрольований латентний характер. Про це свідчить невідповідність державної політики України викликам в сфері забезпечення і дотримання прав людини, особливо свободи від катувань, заборони жорстокого і такого, що принижує людську гідність, видів поводження і покарання. Можливо, саме з метою скорішого виправлення ситуації в цій галузі Україна не скористалася правом, яке передбачається для країн-учасників у відповідності до статті 24 Протоколу, – відтермінувати здійснення своїх зобов’язань.

А це означає, що не пізніше, ніж через рік після набрання чинності цього протоколу, країна підтримує, призначає, або створює один або декілька незалежних  превентивних механізмів по запобіганню катувань на національному рівні. Минуло майже три роки, але Україна так і не спромоглася запровадити незалежні механізми громадського контролю. Нагадаємо, що у відповідності до Протоколу країни, які ратифікували його, зобов’язані: а) створити систему і механізми національного контролю, який здійснюється незалежними національними і міжнародними органами, за місцями відвідування; б) створити глобальну систему регулярних відвідувань, які здійснюються незалежними міжнародними і національними органами, місць, де перебувають позбавлені волі особи, з метою запобігання катувань. Для цього в системі ООН створено Підкомітет із запобігання катувань, який виступає координуючим органом.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини, ще в 2006 році відмовилася від роботи в цьому напрямі, що зафіксовано стенограмою круглого столу, який проводився 22 грудня у Верховній Раді.

Тож ініціативу у свої руки взяли громадські організації та Міністерство юстиції, які протягом 2008-2009 років спільно розробили законопроект про національний превентивний механізм попередження катувань, що передбачав реальне залучення громадськості до здійснення відвідувань місць позбавлення волі шляхом створення моніторингових груп в усіх областях України на постійній основі, які б координувалися комітетом із 6-8 експертів.

За законопроектом Комітет і моніторингові групи повинні були мати мандат на безперешкодне відвідування будь-яких закладів примусового утримання. Але, на жаль, згаданий законопроект не потрапив на розгляд до Верховної Ради, а відповідно, і не був ухвалений.

Таким чином, згідно із законом громадський контроль за дотриманням прав засуджених можуть здійснювати тільки спостережні комісії, які утворюються органами місцевої влади і діють відповідно до «Положення про спостережні комісії». Здебільшого ці комісії працюють формально і виконують невластиві для дієвого громадського контролю функції, наприклад, погодження подання від адміністрацій виправних закладів до суду стосовно умовно дострокового звільнення від відбування покарання засуджених. Водночас вони майже не мають впливу на застосування адміністративних стягнень відносно засуджених, або переведення їх на більш жорсткі умови утримання.

При цьому навіть такі формальні функції спостережних комісій не розповсюджуються на осіб, що утримуються в СІЗО. Варто зазначити, що важко пригадати, коли до публічної сфери потрапляла інформація про порушення прав і свобод ув’язнених за сприянням чи  за ініціативою представників цих комісій, за виключенням комісії в Чернігівської області.

Разом з тим Пенітенціарна служба в черговий раз ініціює створення Громадських рад при Пенітенціарній службі та її регіональних департаментах, які, за твердженням керівництва відомства, мають утворювати атмосферу громадського контролю в галузі системи виконання покарань. Проте зазначені ради не мають жодних законних повноважень на безперешкодне відвідування установ системи виконання покарань, важелів впливу на Пенітенціарну службу.  Навіть, якщо з дозволу керівництва установ виконання покарань, представники громадських рад, будуть відвідувати пенітенціарні заклади, висновки членів цих рад не мають жодних обов’язкових наслідків для виконання з боку Пенітенціарної служби.

Таким чином можна дійти висновку, що нове керівництво Пенітенціарної служби, на жаль, не розуміє, що не декларативні концепції, а реальне сприяння створенню національних превентивних механізмів здатне підняти планку поваги і довіри до відомства, зробити роботу служби  авторитетною і корисною для суспільства, а також забезпечить дотримання прав і свобод позбавлених волі.

Підсумовуючи, треба зазначити, що держава має забезпечувати права і свободи, визначені Конституцією та міжнародними угодами, ратифікованими Україною, в першу чергу, тих, що забезпечують свободу від катувань, в тому чисті і катувань умовами утримання. Відповідно до статті 9 Конституції України ці міжнародні договори є частиною національного законодавства, що зобов’язує Україну негайно прийняти закон про створення національного превентивного механізму із запобігання катуванням відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, який має пройти громадське обговорення.

 

4.Зміни до законодавства

21 січня 2010 року Верховна Рада ухвалила законопроект про внесення змін до Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчих кодексів України (щодо забезпечення захисту прав засуджених осіб в установах виконання покарань).

Законом передбачається низка змін щодо умов утримання засуджених, зокрема, зняття обмежень на кількість отримання посилок та передач для засуджених, та зняття обмежень на телефонні розмови, хоча розмовляти без обмежень засуджені зможуть лише з 1 січня 2012 року. Це пояснюється необхідністю технічного обладнання для безобмеженного телефонного спілкування, проте сам факт наявності права засудженого на безлімітне спілкування по телефону Верховна Рада все ж таки визнала.

Також вводяться певні поступки для ув’язнених довічно. Безперечно, це є важливі і давно очікувані кроки в бік покращення умов утримання засуджених, наближених до європейських стандартів.

І можна було б тільки вітати ці зміни, якби не нова редакція частини 3 статті 121 КВК України. До ухвалення Закону ця норма передбачала, що «із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на їхніх особистих рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особистому рахунку виправна колонія має право пред’явити йому позов через суд». Очевидно, що ця норма стосувалася лише тих засуджених, які «злісно ухиляються від роботи».

Саме за відмову працювати – звісно за умов, коли адміністрацією було забезпечено належні умови для праці – вартість їх перебування в колонії, за відсутності коштів на особистих рахунках, могла стягуватися судом з їх доходів, які вони отримуватимуть після звільнення, на волі. Кардинально іншою стає ситуація після прийняття змін, внесених у цю статтю 21 січня. Нова редакція ч.3 ст.121 КВК передбачає, що із засуджених, які не працюють (крім осіб, зазначених у частині 4 ст.115 цього кодексу), вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на особових рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особовому рахунку виправна колонія має право пред’явити йому  позов до суду щодо відшкодування зазначених коштів.

Зі вступом в дію Закону, адміністрація установ отримує право стягувати через позови до суду вартість утримання в колонії з усіх засуджених, які не працюють. І вже не має значення, чи забезпечує установа (держава) можливість засудженим заробляти кошти чи ні, чи бажає працювати особа, чи ні (хоча праця – це є право засудженого, але ніяк не обов’язок, а держава в особі адміністрації установи має сприяти і спонукати тому, аби засуджений мав бажання скористатися своїм правом на працю) – платити за перебування в колонії прийдеться усім. Із засуджених, які не мають роботи, але мають на особових рахунках кошти, наприклад, отримані від родичів, можна буде утримувати вартість перебування у колонії. У випадках, коли такі кошти відсутні, адміністрація матиме право звертатися до суду з позовом про утримання цих коштів з особи після її звільнення. І тоді виходячи на волю у нинішній складний час, іноді не маючи даху над головою, роботи, можливості її знайти, не маючи часто документів (паспорту, який вилучила під час затримання міліція і не повернула) – людина муситиме заробляти кошти, аби за рішенням суду повернути кошти за своє перебування в ув’язненні.

Варто взяти до уваги, що більшість засуджених не працює не зі своєї волі, а тому, що держава за 18 років майже нічого не зробила для створення достатньої кількості сучасних робочих місць в установах виконання покарань. Тепер за цю недолугість держави, за її байдужість до засуджених мають розплачуватися самі засуджені.

Такий крок Верховної Ради суперечить ст.5 КВК України, яка проголошує серед принципів кримінально-виконавчого законодавства і принцип взаємної відповідальності держави і засудженого. Рішення Верховної Ради України покласти на громадян, які відбувають покарання, вимогу сплачувати наслідки бездіяльності держави щодо створення реальних можливостей працювати у колонії, є безвідповідальним. Крім того, реальна загроза такого позову з боку адміністрації установ виконання покарань може бути елементом тиску на засудженого.

Також зазначеними змінами до Закону був виключений абзац 5 частини 1 статті 132 КВК України, що передбачав призначення позачергового прибирання приміщення у вигляді стягнення для засуджених. Саме цей вид адміністративного покарання широко використовувався адміністраціями установ виконання покарань для того, аби згодом штучно створювати обвинувачення відносно засудженого у скоєнні нового злочину, передбаченого ст.391 КК України (злісна непокора законним вимогам адміністрації виправних установ).

Як неодноразово зазначалося, сама конструкція диспозиції цієї норми прямо суперечить привселюдно оголошеним концептуальним засадам Кримінального кодексу, прийнятого Верховною Радою ще в 2001 році. Бо саме прогресивною новелою КК є відмова законодавця від указівок на адміністративну преюдицію як умову кримінальної відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст.2 КК України «Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом», тобто кримінально караного діяння. Стаття 391 КК України викладена наступним чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання». Умовою для притягнення засудженого за ст.391 КК є наявність застосування до засудженого стягнення у виді поміщення до приміщення камерного типу (ПКТ), або дисциплінарний ізолятор (ДІЗО) за дії, що мали на меті уникнення від подальшого відбування покарання.

Але ж бувають випадки, коли звинувачуються особи, які були поміщені до ПКТ або ДІЗО з інших причин. Наприклад, за відмову від позачергового прибирання приміщення, або «не за «зразком» прибрана постіль», або «некоректно поводився з представником адміністрації», або «поміняв ліжко у камері», або за відмову  виконувати якесь розпорядження персоналу установи, яке адміністрація установи вважає законною вимогою. Звинувачення, і навіть досить часто досудове слідство уо цих справах, відбувається на території колонії, а в якості дізнавача, тобто органу, який надає слідчому матеріали, що лягають в основу обвинувачення, а потім передаються до суду в вигляді матеріалів кримінальної справи, виступає керівник установи. Для суду вистачає самого факту поміщення обвинуваченого до ПКТ, аби вважати правомірним застосування ст.391 КК.

Таким чином, Верховною Радою з прийняттям законодавчих змін був виключений один із елементів застосування адміністративного правопорушеня, що являються базовими для кримінального переслідування засуджених, при тому, що сама норма ст.391 КК залишилася незміненою.

Навіть ті засуджені, які були притягнуті до кримінальної відповідальності по ст.391 КК і зараз відбувають покарання по цій статті, в тих випадках, коли підставу для притягнення їх до кримінальної відповідальності склали ряд  адміністративних правопорушень у вигляді відмови від позачергового прибирання приміщень, матеріали по цих справах судами не були переглянуті, а вироки не були скасовані, що призвело до  системних порушень частини 1 статті 5 КК України, яка наголошує: «Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотню дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають або відбули покарання, але мають судимість».

Також 21 січня, Верховна Рада дозволила ув’язненим безперешкодно листуватися з адвокатами. Зокрема, прийнятими законодавчими змінами було заборонено адміністрації установ виконання покарань переглядати кореспонденцію ув’язнених, що надсилається адвокатам, і що надходить від адвокатів. Така кореспонденція надсилається за адресою протягом доби з часу її подання. Законопроект передбачає, що кореспонденція, яку засуджені адресують Уповноваженому Верховної Ради з прав людини, Європейському суду з прав людини, та прокуророві, а також адвокатові, перегляду не підлягає і надсилається за адресою протягом доби з часу її подачі. Кореспонденція, яку засуджені отримують від зазначених органів та осіб, перегляду також не підлягає.

До змін в законодавство відносяться і змінене положення про здійснення помилування. Помилування – це прощення особи, що вчинила злочин, та звільнення цієї особи від покарання (абочастини покарання). Згідно з Конституцією України право помилування надано Президентові України і застосовується до індивідуально визначеної особи. Права Президента на помилування обмежені ч. 2 ст. 87 Кримінального кодексу – Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти пяти років.

Помилування здійснюється у разі звернення засудженого з клопотанням про помилування, а порядок здійснення помилування затверджується Президентом. Документи готуються у спеціальному підрозділі Адміністрації Президента та передається Комісії при Президентові з питань помилування (далі Комісія). Комісія розглядає подані документи та вносить пропозиції Президентові. А Президент видає указ про помилування особи (осіб). Помилування – це прерогатива Президента, тому не викликає подиву, що Президент Янукович затвердив нове положення про помилування та новий склад Комісії з питань помилування.

Нове положення про порядок здійснення помилування Президентом України Віктором Януковичем затверджено Указом № 902/2010 від 16.09.2010 року, оновлений склад Комісії затверджено 19.08.2010 р. Указом № 827/2010.Чим же нове положення відрізняється від того, що діяло з 19 липня 2005 року?

1) Згідно з Положенням 2005 року право на подачу клопотання про помилування мала сама засуджена особа (ст. 3) , а також право на подачу такого клопотання мали: захисник засудженого, батьки, дружина (чоловік), діти, законні представники, громадські організації, тощо (ст.4). За новим Положенням – тільки сама засуджена особа. Всі інші у Положенні 2010 року не згадуються.

2) Положення 2005 року включало у ст. 8 норму, яка передбачала, що «У випадках, коли засуджений не перебуває під вартою, виконання вироку щодо нього може бути зупинено в установленому порядку до розгляду … клопотання про помилування». Положення 2010 року таку можливість не передбачає.У Положенні 2005 року стаття 9 починається зі слів: «особа засудженого, його поведінка…», а аналогічна стаття стаття Положення 2010 року починається зі слів: «ступінь тяжкості вчиненого злочину…». Здавалося б, від перестановки слов смисл не змінюється, але наголос саме на тяжкості злочину, а не на особі засудженого, свідчить про те, що розглядатися в першу чергу буде сам злочин, а не особа засудженого.

3) Положення 2010 року враховує «активне сприяння розкриттю злочину»,  що взагалі не враховувалося за Положенням 2005 року.

4) Строки змінилися – якщо раніше у засуджених за тяжкий або особливо тяжкий злочин була можливість повторно звернутися з клопотанням про помилування через рік, а у засуджених за інші злочини – через півроку, то зараз всі, крім засуджених до довічного ув’язнення, зможуть повторно звернутися за помилуванням не раніше ніж через рік, а довічники – не раніше, ніж через 5 років.

5) Положення зберігає можливість звернутися раніше п’яти-, однорічного строку, якщо є нові обставини, що заслуговують на увагу.

Також Кабінет Міністрів привів у відповідальність до вимог чинного законодавства власну постанову від 1 квітня 2004 року про затвердження положення про спостережні комісії. Зокрема, постанову узгоджено з положеннями Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань».

Як повідомив Міністр юстиції Олександр Лавринович, зміни до урядової постанови розробляло Міністерство юстиції. Зокрема, новою редакцією положення про спостережні комісії визначено склад та чіткий порядок утворення спостережних комісій.

Крім того, відповідно до внесених змін членам спостережних комісій надано право відвідувати установи виконання покарань без спеціальних дозволів.

Змінами до постанови встановлено також обов’язок для спостережних комісій щодо інформування громадськості через засоби масової інформації про результати своєї роботи та про стан дотримання прав людини, основоположних свобод і законних інтересів засуджених під час виконання кримінальних покарань тощо.

Як наголосив Міністр юстиції, мета внесених змін – вдосконалення організації громадського контролю за дотриманням прав людини, основоположних свобод і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання. Крім того, практична реалізація нових положень має сприяти забезпеченню процесу виправлення і ресоціалізації засуджених та створенню належних умов для їх тримання з боку органів та установ виконання покарань.

Але запровадження зазначених змін, аж ніяк не дає можливості державі звітувати про створення і запровадження національного превентивного механізма по запобіганню катувань.

 

5. Право на життя і право на медичну допомогу

Що може бути важливіше за життя людини?! Напевно, право на життя є найголовнішою цінністю людини, а позбавлення життя є безперечним злочином. «Право на життя є невід’ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя». Так зазначено в Міжнародному пакті про громадські і політичні права, а Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод наголошує:«Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання». Це є міжнародні стандарти, ратифіковані Україної, які являються частиною національного законодавства.

Разом з тим Конституція України наголошує в своїй третій статті :«Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». А в статті 27 Конституції зазначається:«Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини».

Яка цінність життя громадян України? Чи захищає насправді держава життя людини, яка знаходиться в ув’язненні, тобто у повній залежності від держави і на повному державному забезпеченні? Щоб відповісти на ці запитання, проведемо невелике дослідження, аби з’ясувати чого варте життя засудженого до позбавлення волі та обвинуваченого, який перебуває в СІЗО. Людина, яка скоїла кримінально каране діяння і відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, не зважаючи на суспільну небезпеку скоєного нею зла, залишається людиною і «користується всіма правами і свободами передбаченими законом, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені  вироком суду».

Це декларує ст. 63 Конституції. Тобто держава гарантує право на життя кожної людини, навіть тоді, коли ця людина вчинила будь-яке злочинне діяння, визнана судом винною і відбуває покарання за скоєний злочин. Також беззаперечне право на життя людини, яка підозрюється, обвинувачується у скоєнні злочину і ще не визнана судом винною, тобто цілком можливо, що може бути виправданою за рішенням суду. Як кажуть, «від жебрацької долі і тюремної неволі не зарікайся». Тим паче неможливо застерігти ув’язнених від захворювання на жахливу смертельну хворобу в умовах, сприятливих для виникнення всіляких недугів в камерах і бараках, де існує антисанітарія, відсутність належного медичного догляду, погане харчування, відсутність свіжого повітря, якісної питної води, в умовах атмосфери підвищеного стресу і знервованості – всі ці ознаки є базовими складовими реалій українських виправних колоній і СІЗО.

Більш ніж сто п’ятдесят тисяч українців знаходяться в таких умовах, що наражаються на небезпеку в будь-яку мить захворіти на смертельну хворобу. Серед них, за даними Державної пенітенціарної служби, 6 тисяч хворих на туберкульоз, хоча є об’єктивні застереження, що насправді ця цифра є набагато більшою. Наведений показник не враховує в’язнів, які знаходяться на початковій стадії захворювання, і ще не зафіксована їх хвороба, або тих, що намагаються приховати свій стан здоров’я і знаходяться в приміщеннях для звичайних умов утримання.

В установах Державної пенітенціарної служби відсутня робота щодо діагностування і лікування хворих на інфекційні захворювання печінки, за виключенням спеціалізованих закладів. Таким чином, серед ув’язнених не ведеться статистика щодо захворювань на вірусні гепатити, а відповідно, не відбуваються профілактичні заходи щодо своєчасного виявлення і попередження цих захворювань. Серед засуджених в установах Пенітенціарної служби нараховується близько 6 тисяч ув’язнених, хворих на ВІЛ/СНІД, які потребують лікування у вигляді антиретровірусної терапії. Але з Державного бюджету на закупівлю препаратів антиретровірусної терапії для хворих на ВІЛ/СНІД в’язнів кошти не виділяються. Подібна форма піклування за хворими людьми, що потребують посиленої уваги, фахового медичного обслуговування, а головне, термінової медичної допомоги, є не що інше, як знущання над людьми і катування умовами утримання, при цьому, що в багатьох установах навіть не існує лікаря-інфекціоніста. Слід зауважити, що кожний десятий хворий на ВІЛ/СНІД від загальної кількості ув’язнених, що потребують саме такої форми лікування, тобто загалом 600  осіб, отримують необхідні ліки, що сприяють підтриманню їх життя, за рахунок Глобального фонду ООН і коштів благодійних організацій.

Наведемо кілька прикладів, коли в’язням не надавалася медична допомога..

Павло Щербіна, 1973 р.н., вже десять років хворий на ВІЛ-інфекцію. Під вартою в Новгород-Сіверському СІЗО Чернігівської області перебуває з серпня 2010 року, але за цей час не отримав якісного і професійного медичного обстеження, антіретровірусної терапії та іншого лікування, яке вкрай йому необхідне. За останні три місяці перебування під вартою у нього випали зуби, постійно тримається висока температура, він відчуває слабкість, запаморочення та інші ознаки погіршення стану здоров’я,

Олександр Кулініченко під час відбування покарання в Алчевській виправній колонії №13 захворів на ВІЛ, туберкульоз, емфізему легенів тощо. Умов для лікування в установі не мав, в нього постійна висока температура, при тому, що в камері, де він утримувався, було дуже холодно – температура +12%С. Його зріст до засудження був 1, 87 м, а став 1, 74 м.  

Дмитро Бріус – хворий на ВІЛ, туберкульоз, гепатит С, відбуває покарання у виправній колонії №14 в Одесі. Вже півтора року домагається щоб лікарі взяли у нього аналізи та надали лікування.

Владіслав Велічко – підслідний, утримується в СІЗО міста Ізмаіл Одеської області. Хворий на ВІЛ вже 15 років, має цироз печінки, гепатит С в запущеній формі, триває запальний процес. Обстеження не проводилося, медичної допомоги не отримує,

Руслан Бардонов утримується в СІЗО в Одесі. Хворіє на ВІЛ, туберкульоз, гепатит С, медична допомога не надається.

Таких випадків можна перелічити безліч, коли люди приречені на болісну і безпорадну смерть.

За даними Пенітенціарної служби в 2010 році в СІЗО і установах системи виконання покарань померло 739 осіб. Чомуж держава, якщо сама не здатна лікувати хворих в’язнів, не передає їх для лікування в спеціалізовані установи за межами в’язниць і колоній?

Згідно з ч. 1 статті 84 КК України звільняється від покарання особа, чка захворіла на психічну хворобу, якщо це «позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними». Ч.2 цієї статті визначає: «Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи».

Отже, однією з підстав звільнення від відбування покарання законодавець називає хворобу засудженого. Якщо засуджений захворів на хворобу, яка фактично перешкоджає здійсненню на нього виправного впливу, то такий засуджений підлягає звільненню. Пояснюється це тим, що за таких умов застосування покарання не досягне своєї мети, оскілько неможливо виконати завдання виправлення та ресоціалізації засудженого. Мається на увазі, що стан захворювання таким чином змінює свідомість та поведінку засудженого, що він або перестає сприймати покарання, як таке, або фактично втрачає свої антисуспільні риси.

Рішення про звільнення засуджених від відбування покарання за хворобою або про застосування примусових заходів медичного характеру для психічно хворих ухвалює суд. Для визначення того, чи є хвороба такою, що перешкоджає відбуванню покарання, Департамент з питань виконання покарань разом з Міністерством охорони здоров’я України спільним наказом №3/6 від 18.01.2000 року затвердили перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Але треба зазначити, що констатування у засудженого захворювання, яке включено до вказаного переліку, ще не означає безумовного звільнення такого засудженого від відбування покарання.

Обстеження хворих засуджених, діагностику та підготовку висновків щодо стану здоров’я засудженого і можливості його звільнення від відбування покарання здійснюють лікарсько-трудові комісії (ЛТК), які утворюються при лікарнях для засуджених. ЛТК у своїй діяльності керується згаданим спільним Наказом Департаменту та Міністерства охорони здоров’я №3/6 від 18.01.2000р., яким затверджене Положення про лікарсько-трудову комісію. Пункт 2.2 цього наказу безпосередньо покладає на ЛТК функцію виявлення осіб, які за станом здоров’я підлягають звільненню від відбування покарання.

З урахуванням висновків ЛТК начальник установи (органу) виконання покарання готує та надсилає до суду подання про звільнення від відбування покарання. Разом з поданням до суду надсилаються висновки ЛТК й особова справа засудженого. У поданні також вказуються дані, які характеризують поведінку засудженого під час відбування покарання. Подальший розгляд цього подання здійснює суд. При вирішенні питання про звільнення від відбування покарання за хворобою суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Якщо особу, засуджену до громадських робіт або обмеження волі, було визнано інвалідом першої або другої групи, орган чи установа виконання покарань вносить подання до суду про його дострокове звільнення від відбування покарання. Разом з поданням до суду надсилається висновок лікарсько-трудової експертної комісії. Якщо на психічну чи іншу тяжку хворобу захворів засуджений до виправних робіт або штрафу, суддя у всіх випадках виносить постанову про звільнення його від подальшого відбування покарання. Після винесення судом постанови про звільнення засудженого від відбування покарання за хворобою відповідні документи надсилаються до адміністрації установи (органу) виконання покарань, яка звільняє засудженого.

Таким чином, ув’язнений, якщо він захворів на смертельну хворобу, враховуючи тривалість та виснажливість процедури звільнення за станом здоров’я та відсутність фахового і своєчасного діагностування і медичного супроводу, приречений на смерть від ненадання медичної допомоги, що є, до речи, кримінально караним діянням.

Люди, яких все ж таки звільнюють за станом здоров’я, майже в усіх випадках приречені на смерть і вмирають майже одразу після звільнення.

Для прикладу, в зв’язку з відсутністю належного персоналу в медичних частинах установ виконання покарань, функції лікаря з будь-яких питань медичного обслуговування ув’язнених, виконує фельдшер, що не має профільної фахової медичної підготовки, або взагалі засуджений до позбавлення волі.

Дуже показовою є справа, яку розглядав Європейський суд з прав людини, – Худобін проти Росії, в якій суд знайшов порушення статті 3 Конвенції, а в якості доказу визнав письмову заяву за підписом співкамерників заявника. В заяві стверджувалося, що 26 квітня 2006 року співкамерники змушені були зробити йому укол, щоб припинити приступ епілепсії. На аргументи Уряду, що ця заява не може використовуватись в якості доказу, оскільки співкамерники заявника не були фахівцями в галузі Суд зазначив, що не обов’язково мати професійні знання, щоб стверджувати, що ін’єкція не була зроблена співробітниками медичної частини слідчого ізолятора. Суд визначає, що немає підстав вважати, що співкамерники, які підписали цю заяву, брехали. З іншого боку, Уряд не надав жодних записів щодо цього інциденту. Відповідно, Суд погодився з версією заявника щодо подій, які стосуються цього інциденту. У цьому відношенні Суд нагадує, що медична допомога, надана некваліфікованими особами, не може бути визнана як належна.

Підсумовуючи, варто підкреслити, що охорона здоров’я і виконання покарань – це дві різні галузі. Медичні частини і лікарні на територіях установ виконання покарань мають бути виведені з підпорядкування Пенітенціарної служби, віднесені до Міністерства охорони здоров’я і виконувати свої функції на якісній і професійній основі за державні кошти. Крім того, процедура щодо звільнення хворих за станом здоров’я має бути не такою складною і тривалою, що дасть шанс засудженим вижити і лікуватися після звільнення за станом здоров’я.

Проблема ненадання реальної медичної допомоги, крім відсутності належних умов утримання і медичного обладнання для лікування хворих,   полягає ще й в тому, що слідство ініціює, а суд затверджує залюбки надто жорсткий запобіжний захід у вигляді утримання під вартою в той час, коли обвинувачений притягується до кримінальної відповідальності за скоєння дрібних і середньої тяжкості злочинів і не представляє для суспільства реальної небезпеки. Такий запобіжний захід зручний для слідчого і використовується надто широко.

 

6. Право на судовий захист[3]

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Основним Законом (ст. 64).

Стаття 124 Конституції чітко та однозначно встановлює: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Незважаючи на безапеляційність наведеної норми, представники судової влади фактично дійшли висновку, що в Україні існують правовідносини, на які не поширюється юрисдикція судів. Це відносини, що складаються у сфері виконання кримінальних покарань.

Слід одразу зауважити, що відповідно до ст. 63 Конституції України засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Базуючись на розумінні необхідності дотримання прав людини відносно усіх без винятку осіб, включаючи й засуджених, Верховна Рада України у січні 2010 року доповнила ст. 5 КВК України принципом поваги до прав і свобод людини, а також закріпила на законодавчому рівні, що «засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду» (ст. .7 КВК України).

Це додатково свідчить про спрямованість процесу виконання покарань на всебічне забезпечення таких прав і зрівняння осіб, позбавлених волі, з усіма іншими громадянами (за винятком певних обмежень). КВК України (як, втім, й інші нормативні акти) не обмежують право засуджених на звернення до суду для захисту своїх прав. Навпаки, у ст. 8 КВК України право на звернення до суду внесено до переліку прав засуджених, а в ст.7 цього Кодексу міститься положення, що «держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених…»

Практика свідчить про існування чисельних порушень в діяльності адміністрації та посадових осіб органів і установ виконання покарань, що зумовлює важливість проблематики забезпечення доступу засуджених до суду.

Поставимо запитання: якщо чинне законодавство надає засудженому можливість оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність адміністрації органів і установ виконання покарань, то до якого суду має звертатися особа? На перший погляд, це має бути адміністративний суд, але практика свідчить про інше.

Так, засуджений Т., вважаючи накладені на нього в період відбування покарання дисциплінарні стягнення незаконними, звернувся до адміністративного суду з позовом до адміністрації установи виконання покарань. Він вважав, що оскільки керівництво колонії виконує функції влади та наділене владними повноваженнями (включаючи й застосування до засуджених засобів примусу), захист його прав і законних інтересів має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства. Але суддя Харківського окружного адміністративного суду Бартош Н.С. ухвалою від 13 лютого 2008 року по справі №2а-3157/08 відмовляє у відкритті провадження за позовом до адміністрації виправної колонії за двома основними підставами.

1. Закон встановлює інший порядок оскарження накладених на засудженого стягнень (який саме?) При цьому суддя процитував ст.134 КВК України: «Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або змінити іншим, більш м’яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого». Тобто, за визначенням суду, засуджений, що «має право оскаржити стягнення», повинен захищати свої права в інших інстанціях, а в судовому захисті йому фактично відмовлено.

2. Адміністрація установ виконання покарань не є суб’єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія апеляційного адміністративного суду у складі суддів Філатова Ю.М., Водолажської Н.С., Гуцул М.І. у своїй ухвалі від 27.05.2008 р. цілком погодилась з висновками суду першої інстанції.

У провадженні Вищого адміністративного суду України касаційна скарга щодо оскарження названих вище рішень перебувала  понад два роки. Нарешті 21 грудня 2010 року колегія суддів Вищого Адміністративного суду у складі головуючого судді Смоковича М.І., а також за участі суддів Горбатюка С.А., Мироненка О.В., Мороз Л.Л. і Чумаченко Т.А., дійшла висновку, що «Відповідно до пункту 2 частини другої статті 17 КАС Україн, компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства», тобто повністю підтвердила обґрунтованість рішень судів першої і апеляційної інстанцій.

Дещо по-іншому, але з тими ж наслідками, обґрунтував відмову у відкритті провадження за позовом засудженого А. до адміністрації виправної колонії про визнання незаконними дій та скасування стягнень суддя Київського окружного адміністративного суду Виноградов О. І. (ухвала від 22.07.2009 р. у справі №2а-8474/09/1070): «Компетенція адміністративних судів поширюється на спори, перелік яких наведено у ч.1 ст.17 КАС України, який є вичерпним. Водночас ч.2 названої норми містить перелік публічно-правових справ, на які не поширюється компетенція адміністративних судів. Згідно з вимогами п.2 ч.2 цієї норми до зазначеного переліку віднесено справи, що належать вирішувати в порядку кримінального судочинства.

Наявні матеріали справи свідчать, що предметом заявленого спору є оскарження дій посадових осіб виправної колонії, які мали місце під час відбування А. кримінального покарання за вироком суду, який згідно зі ст.4 КВК України є підставою виконання та відбування зазначеного покарання. Відповідно до вимог ст.ст. 407, 408, 411 КПК України стадія виконання вироку є однією із стадії кримінального процесу, у зв’язку з чим питання, які стосуються виконання вироку, належить вирішувати в порядку кримінального судочинства».

У наведених вище прикладах адміністративні суди є одностайними в думці, що питання оскарження дій чи бездіяльності адміністрації органів і установ виконання покарань не можуть ними вирішуватися. Вони посилаються на підвідомчість таких спорів місцевим судам.

Але є й інша практика. Ухвалою Львовського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2008 року, справа № 2а-2236/08, за позовом засудженого П. до адміністрації виправної установи, як до суб’єкта владних повноважень, з вимогою скасувати безпідставні, на думку позивача, стягнення, застосовані до нього начальником установи, суддя Хома О.П. відмовив у відкритті провадження у справі, як такої, що не належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства, зазначивши: «Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства».

Разом з тим,   Львівський апеляційний суд своєю ухвалою від 06.11.2008 р. (судді Яворський І.О., Попко Я.С., Нос С.П.) визнав незаконним рішення Львівського окружного адміністративного суду і постановив: «Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2008 року скасувати і постановити нову ухвалу про направлення справи до того ж суду першої інстанції для розгляду справи за нормами Кодексу адміністративного судочинства України». Львівський апеляційний суд мотивував своє рішення таким чином: «Суддею не враховано, що справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до ст. 104 КАС України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Зазначена стаття конкретизує положення ст..55 Конституції України». Минуло більше ніж два роки, але рішення Львівського апеляційного суду так і не було виконано, і позов засудженого П. до адміністрації установи так і не був розглянутий по суті.

Але проблема захисту прав засуджених полягає не тільки і не стільки у наведених міркуваннях суддів адміністративних судів, бо місцеві суди також не визнають дані види спорів підсудними собі, використовуючи при цьому доволі оригінальні аргументи.  Проблема полягає в тому, який підхід має держава до захисту прав громадян: посадові й службові особи державних органів влади направляють основні зусилля не на те, щоб знайти підстави для обґрунтування підвідомчості саме їм піднятих у зверненнях громадян питань, а на те, щоб обгрунтувати невідповідність заяви їх компетенції, тобто покладають багато зусиль саме на спроби відмовити у розгляді, а не на вирішення проблеми.

Як наслідок, конституційна норма про підсудність всіх правовідносин судам вже не є навіть простою декларацією, а представляє собою формулювання, позбавлене всілякого сенсу та значення через нехтування ним на практиці. Наведені вище висновки судів видаються цікавими ще й тому, що в них фактично змінюється фундаментальний підхід до цілей, завдань та змісту кримінального процесу і не однакової практики застосування норм права адміністративними судами. Стосовно ж можливості охоплення кримінальним та/або кримінально-процесуальним законом спорів між адміністрацією органів і установ виконання покарань виникають певні сумніви.

Кримінальне судочинство – це діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду з порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також із вирішення суддею питань, пов’язаних із виконанням вироку. Натомість, позовні вимоги засуджених стосуються виключно адміністративної діяльності адміністрації установи виконання покарань як суб’єкта владних повноважень. Така діяльність є одним з основних напрямів функціонування адміністрації установ виконання покарань. Персонал та керівництво колоній виконує переважно адміністративні функції, здійснює організаційно-правові повноваження. Адміністративна діяльність керівного складу колоній носить чітко виражений державно-владний, певною мірою авторитарний характер, здійснюється в офіційному порядку від імені держави, яка надала їм право на застосування спеціальних заходів адміністративного впливу, які не використовуються, як правило, іншими державними органами.

Публічно-правовий спір, про який йдеться в КАС України, – це спір адміністративний, який виник на основі адміністративних правовідносин. Характерними ознаками такого спору є право на захист публічних прав фізичних осіб від дій, вчинених владними органами на власний розсуд, які створюють перешкоди для реалізації прав і свобод громадян. Саме цей вид дій і бездіяльності суб’єкта владних повноважень – адміністрації установ виконання покарань – й оскаржувалися засудженими. Оскільки у ст.5 КВК України закріплюється принцип взаємної відповідальності держави і засудженого, такі правовідносини, а саме оскарження дій та бездіяльності адміністрації колонії мають вирішуватись саме в адміністративному суді.

Водночас потрібно зауважити, що даний вид спору не повинен розглядатися в порядку кримінального судочинства. В названих вище ухвалах суди посилаються на те, що даний спір має вирішуватись в порядку кримінального судочинства відповідно до статей 407, 409, 411 КПК України. Вичерпний перелік питань, що вирішуються судом при виконанні вироку, наведений у розділі п’ятому КПК України «Виконання вироку, ухвали і постанови суду». Глава 33 цього акту передбачає, що місцевий суд має право вирішувати питання, визначені статтями ст.ст. 405-1, 406, 407, 407-1, 408, 408-1, ст.408-2, 408-3, 410, 410-1, 411-1, 413, 414.

У статті 409 КПК України («Суд, що вирішує питання, пов’язані з виконанням вироку») закріплюється:«…Питання про всякого рода сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, включаючи застосування кримінального закону, що має зворотню силу, відносно до частини другої і третьої статті 5 Кримінального кодексу України, вирішуються судом, який постановив вирок».

Отже, порядок розгляду спорів між засудженим та адміністрацією колонії кримінально-процесуальним законом не передбачений.

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що правовідносини між УВП та засудженими не входять до предмету регулювання кримінального та/або кримінально-процесуального закону і не можуть розглядатися місцевими судами в порядку кримінального судочинства.

Щодо того, чи є адміністрація УВП суб’єктом владних повноважень, слід визначити наступне: суб’єкт владних повноважень – це орган державної влади. Адміністрація установ виконання покарань – це орган державної влади. Адміністрація установ виконання покарань і є саме таким суб’єктом, тому спори з нею підсудні адміністративному, а не іншому суду. Як визначено у частині 2 статті 18 КАС України («Предметна підсудність адміністративних справ»), окружним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим судам як адміністративним судам.

Таким чином, КАС України встановлює, що відмова у розгляді справи може наставати чише за двох умов:

1) якщо це стосується адміністративного проступку;

2) якщо ця справа підсудна місцевому загальному суду.

Частина 1 статті 18 КАС проголошує, що місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:

1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;

2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності;

3) усі адміністративні справи у спорах фізичних осіб з суб’єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Відповідно до ст.6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», виправні колонії є структурними елементами Державної кримінально-виконавчої служби України, що здійснює правозастосовні та правоохоронні функції. Статтею 1 названого Закону на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики  у сфері виконання кримінальних покарань.

Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру (ст.14 Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»). Таким чином, адміністрація виправних колоній – це все ж таки орган виконавчої влади. Дії та бездіяльність, що оскаржувались засудженими, не стосувалися притягнення до адміністративної відповідальності, а також призначення різних видів соціальної допомоги.

Тобто, на нашу думку, ці та подібні їм справи повинні бути підсудні не місцевому суду, а адміністративному суду. Можливо, наведені нами аргументи комусь видадуться спірними. Але водночас ми переконані, що думка про існування проблеми судового захисту засуджених щодо  порушення їх прав не викликає жодних заперечень. Оскільки лише так можна забезпечити неухильне дотримання Конституції України.

Ніколи Україна не стане правовою державою, якщо певне коло прав її громадян не гарантуватиметься ефективним захистом з одночасним забезпеченням безперешкодного доступу до правосуддя.

Розглянуту нами можливість неоднозначного сприйняття та тлумачення судами законодавчих та правових положень слід приймати до уваги при проведенні судової реформи, спрямованої, за визначенням фахівців, на «зменшення судової тяганини, корупційних проявів в судовій системі, а також нову систему судоустрою, яка не має революційних змін, а повністю приводить законодавство країни до європейських вимог».

 

7. Короткий огляд рішення Європейського суду Давидов та інші проти України

1 червня 2010 року Європейський суд з прав людини (далі Суд) ухвалив дуже важливе для української системи виконання покарань рішення у справі Давидов та інші проти України (заяви №№ 17674/02 і 39081/2), в якому визнав порушення Україною положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенції). Рішення стосується трьох заявників, які під час зазначених подій відбували покарання в УВП №58 (так звана Замкова колонія) в м. Ізяславі Хмельницької області, Сергія Давидова, Віталія Ільченка та Сергія Гоменюка, 1963, 1975 і 1967 р.н. відповідно. За словами заявників, двічі впродовж відбування покарання – 30 травня 2001 року і 28 січня 2002 року – їх жорстоко побили бійці спеціального підрозділу Департаменту в процесі проведених навчальних тренувань у колонії. Заявники скаржилися на те, що їх не попередили про те, що проходять навчання, їх також не питали про їхнє бажання брати в них участь; їх штовхали, кидали, били, на них наступали, примушували роздягатися і принижували в процесі операції; вони не отримували медичної допомоги в зв’язку з отриманими травмами, а їхні наступні скарги розслідувалися неадекватно. Далі, заявники скаржилися на те, що їх кореспонденція в Європейський суд переглядалася; що деяких з них карали, помістивши в одиночну камеру за те, що вони зверталися до Суду, заявники скаржилися на те, що не могли ефективно поскаржитись на всі ці події.Також заявники скаржились на погану якість їжі та умови, в яких вони утримуються.

Враховуючі те, що уряд України не визнавав обставини, пов’язані з зазначеними в матеріалах справи подіями, і заперечував, що ув’язнені отримали тілесні ушкодження в період проведення навчальних тренувань, у червні 2007 року Суд провів власне розслідування обставин справи на місці, в якому три судді заслухали свідків у приміщенні апеляційного суду Хмельницької області, у тому числі від трьох заявників. Суд також розглянув документи, представлені сторонами, які стосувалися тренувань, включаючи план тренувань і відповідні правила з нагляду за ув’язненими, а також приміщення.

Розглянувши поведінку Уряду в частині сприяння Суду у встановленні фактів у справі, Суд дійшов висновку, що влада України не свої виконала зобов’язання за статтею 38 § 1(a) Конвенції. Будучи педантичним у своїй субсидіарній ролі щодо встановлення фактів, Суд, тим не менш, оцінював отримані докази, враховуючи, що скарги містили достатньо серйозні твердження про жорстоке поводження. Суд дійшов  висновку, що навчальні маневри проводилися відповідно до правил, які не були загальнодоступними. Заявники отримали тілесні ушкодження, їх ображали під час проведення учбових тренувань, але ушкодження не були зафіксовані під час перших тренувань, а медичні записи, складені після других тренувань, згодом були загублені. Діюча система дозволяла працівникам в’язниці не фіксувати ушкодження і не реагувати на медичні скарги. Заявникам, яким адміністрація колонії загрожувала і змушувала відмовлятися від скарг до Суду, не надавалася медична допомога.Департамент і прокуратура провели розслідування за скаргами заявників, наданих їх представником. Суд  дійшов висновку, що в контексті навчальних тренувань в періоди 30 травня 2001 і 28 січня 2002 року, положення статті 3 Конвенції були порушені в чотирьох аспектах.

По-перше, заявники зазнали жорстокого поводження, і відчували страх і приниження під час навчальних тренувань, що проводилися як без згоди ув’язнених, так і без правових підстав. Суд підкреслив, що органи влади повинні були проводити тренування співробітників спеціального підрозділу таким чином, щоб забезпечити, що ніхто не буде підданий жорстокому поводженню в результаті цих дій. Він також зазначив, що з огляду на повну заборону жорстокого поводження, навчальні тренування співробітників спеціального підрозділу повинні проводитися так, щоб попередити будь-яку можливість  порушення цього положення агентами держави.

По-друге, не було проведено ефективного розслідування за скаргами заявників. Проведені розслідування мали суттєві недоліки; зокрема, до Суду не надали детальних записів проведеного розслідування. Суд дійшов висновку, що органи влади не намагалися чинити важливих кроків для того, щоб провести швидке і незалежне розслідування, якемогло б призвести до істотних результатів.

По-третє, не було встановлено, що заявники коли-небудь оглядалися медиками у зв’язку з їх скаргами; їм не надавалася медична допомога у зв’язку з тілесними ушкодженнями, отриманими під час навчальних тренувань; жодних медичних записів за скаргами заявників не велося. Нарешті, камери, в яких містилися заявники, були постійно переповнені, що було структурною проблемою і саме по собі порушувало положення Конвенції.

Суд посилався на свою практику, в якій він визнавав, що в Україні відсутні засоби ефективного розслідування за скаргами про жорстоке поводження, відсутності медичної допомоги та умови утримання під вартою. Він прийшов до висновку про те, що було порушено статтю 13 Конвенції. Суд дійшов висновку, що листи заявників незаконно переглядались і піддавались цензурі в порушення статті 8, §1 Конвенції.

Також Суд визнав, що відносно заявників Україною було порушено статтю 34 (право на індивідуальну скаргу), оскільки на заявників чинився тиск з метою примусити їх відмовитись від скарг до Суду.

Таким чином,   Суд постановив, що Уряд не виконав своє зобов’язання відповідно до статті 38 § 1 (a) Конвенції, що було порушено статтю 3 Конвенції в її матеріальному аспекті, так як перший заявник (пан Давидов) зазнав жорстокого поводження в ході навчань 30 травня 2001 року і 29 січня 2002, не отримав ніякої медичної допомоги у зв’язку з тілесними ушкодженнями, заподіяними йому в ході навчань і перебував у поганих умовах в Замковій колонії, а також відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту; що було порушено статтю 3 Конвенції в її матеріальному аспекті, тому що другий заявник (пан Ільченко) зазнав жорстокого поводження в ході навчань 30 травня 2001 року і 29 січня 2002, не отримав ніякої медичної допомоги у зв’язку з тілесними ушкодженнями, заподіяними йому в ході навчань і перебував у поганих умовах в Замковій колонії, а також відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту, що було порушено статтю 3 Конвенції в її матеріальному аспекті, так як третій заявник (пан Гоменюк) зазнав жорстокого поводження в ході навчань 30 травня 2001 року, не отримав ніякої медичної допомоги у зв’язку з тілесними ушкодженнями, заподіяними йому в ході навчань і перебував у поганих умовах в Замковій колонії, а також відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту; що було порушено статтю 3 Конвенції в її процесуальному аспекті, так як скарги першого, другого і третього заявників на жорстоке поводження з ними в ході навчань не були належним чином розглянуті українською владою, а також відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту; що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції через відсутність ефективних і доступних засобів правового захисту в рамках національного законодавства для подачі заявниками скарг щодо жорстокого поводження та тілесних ушкоджень, заподіяних під час навчань, відсутність медичної допомоги у зв’язку з цими ушкодженнями, а також погані умови утримання під вартою; що було порушено статтю 8 § 1 Конвенції, так як втручання в кореспонденцію першого, другого і третього заявників було незаконним, і що немає необхідності розглядати окремо скарги за статтею 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 8, пов’язані з тим, що заявники не мали ефективних і доступних засобів правового захисту для подачі скарг на втручання в їх кореспонденцію; що було порушено право першого, другого і третього заявників на подачу індивідуальної скарги відповідно до статті 34 Конвенції.

За відомою нам інформацією, до цього часу ретельного розслідування обставин, зазначених у рішенні суду, не проведено, і жодна посадова особа, безпосередньо причетна до дуже жорсткого поводження із засудженими, не притягнута до відповідальності. Також нагадуємо, що на цей час така ж ситуація склалася щодо іншого випадку масового побиття в’язнів у Ізяславській колонії № 31, яке відбулося у січні 2007 року. Слід звернути увагу на те, що до масового побиття в’язнів у 2007 року причетні багато посадових осіб, які згадуються у рішенні Європейського суду у справі Давидов та інші проти України. За цими подіями Шепетівською районною прокуратурою постанова про відмову у порушенні кримінальної справи від 7 лютого 2007 року була винесена внаслідок перевірки, яка має такі ж самі недоліки, що були встановлені Європейським судом у згаданій вище справі.

Хотілося б вірити, що на державному рівні будуть вжиті заходи прокурорського реагування внаслідок винесення Європейським судом рішення у справі Давидов та інші проти України, спрямовані на притягнення до відповідальності осіб, причетних до дій, які визнані порушенням статті 3 Конвенції, і є злочинами за законодавством України, зокрема, щодо порушення або поновлення розслідування:

– обставин масового побиття з метою визначити відповідальність осіб, які безпосередньо спричиняли тілесні ушкодження або віддавали відповідні розпорядження;

– обставин, які зумовили ненадання медичної допомоги в’язням, що отримали тілесні ушкодження.

 

8. Висновки 

Не зважаючи на зміну керівництва і назви відомства, ситуація з дотриманням прав ув’язнених не змінилася на краще, а навіть динамічно погіршується, оскільки залишається незмінною державна політика щодо виконання покарання. Держава має зрозуміти, що збільшення кількості в’язнів, заміна кадрового складу, або його скорочення, підняття зарплатні персоналу і все таке інше, без зміни парадигми виконання покарань, не призведе до реальних змін в системі. Доки Пенітенціарна служба залишається репресивно налаштованим функціонально діючим інструментом каральної політики середньовіччя, вона не здатна перетворитися на сучасну модель української в’язниці європейського зразка. Держава повинна усвідомити, що каральна система пригнічення гідності, знущань, залякування, системних порушень прав і свобод в’язнів призводить тільки до стійкого формування структури людей, які свідомо впевнені, що скоєння злочинів є нормою поведінки, ворожо налаштованих до державних структур і суспільства в цілому, які не мають пріоритетів і громадської свідомості. Потрібно зрозуміти, що метою виконання покарань являється не тільки ізоляція злочинців, але й державна політика, спрямована на зміну свідомості засудженого до скоєння злочинів, що особи, позбавлені волі, є продуктом суспільства і саме суспільство має бути зацікавлене в якості  цього продукту, який повертається в суспільство з місць позбавлення волі. Держава повинна надати можливість вільно обирати ув’язненим свою громадську позицію, власну думку і пріоритети поведінки у вигляді публічних висловлювань, безперешкодних звернень до державних установ і громадських організацій, в тому рахунку, оскарження дій і бездіяльності керівництва установ виконання покарань в суді, зробити практику таких правовідносин простою, зрозумілою і доступною для ув’язнених.Має бути створений національний превентивний механізм із запобігання катуванням, за яким спеціально навчені представники громадянського суспільства матимуть мандат безперешкодного відвідування будь-яких місць позбавлення волі, а на висновки про порушення прав і свобод ув’язнених має відбуватися адекватне державне реагування.

 

9. Рекомендації

1. Завершити процес підпорядкування Департаменту виконання покарань Міністерству юстиції, як про це йдеться в Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005).

2. Здійснити комплексний аналіз усього чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства та практики їх  застосування на відповідність міжнародним стандартам.

3. Переробити Концепцію реформування кримінально-виконавчої системи у відповідності до Концепції реформування кримінальної юстиції, залучити до переробки та обговорення широкі кола фахівців, впровадити проведення незалежної експертизи Концепції та її громадське обговорення.

4. Скасувати положення чинних нормативно-правових актів Департаменту, які порушують права людини.

5. На основі нової Концепції реформування кримінально-виконавчої системи створити законопроект про зміни та доповнення до Кримінального, Кримінально-виконавчого кодексу, який має відповідати міжнародним стандартам, законопроект про зміни та доповнення до Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу», законопроект «Про дисциплінарний статут Державної кримінально-виконавчої служби України», проект постанов Кабінету Міністрів України «Про порядок проходження служби працівниками Державної кримінально-виконавчої служби України» та «Про порядок виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника кримінально-виконавчої служби та компенсації, заподіяння шкоди його майну під час виконання службових обов’язків».

6. Переглянути завдання та правові засади діяльності спеціальних підрозділів у системі, не використовувати їх для проведення обшуків та інших дій усередині установ.

7. Розробити та впровадити механізми та процедури ефективного та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань у співпраці з провідними правозахисними організаціями.

8. Підготувати конституційне подання для визначення юрисдикції щодо судового розгляду скарг засуджених на дії (бездіяльність) адміністрації установ виконання покарань.

9. Розробити та впровадити механізми та процедури проведення відвідувань установ виконання покарань у відповідності до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

10. Сприяти створенню інших механізмів громадського контролю діяльності установ виконання покарань.

11. Впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ.

12. Викласти вичерпний перелік порушень режиму, за які застосовуються дисциплінарні стягнення.

13. Ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи, публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися.

14. Впроваджувати дослідницькі програми і проекти, в тому числі проекти громадських правозахисних організацій,   щодо дотримання прав ув’язнених та кримінально-виконавчої системи в цілому.

15. Покращити інформування суспільства про діяльність органів та установ системи виконання покарань, про стан та проблеми відомства, створити в кожному обласному управлінні Департаменту прес-службу.

16. Перепідпорядкувати медичні служби Міністерству охорони здоров’я.

 

==========

[1] Розділ підготовлено Андрієм Диденком та Євгеном Захаровим, Харківська правозахисна група

[2] http://www.kvs.gov.ua/punish/control/uk/publish/article?art_id=78360&cat_id=66312

[3] У цьому підрозділі використана стаття к.ю.н., адвоката Ірини Яковець «Судова реформа: що легше – змінити судову практику чи переписати Конституцію?», яку можна знайти за адресою: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1276005187

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори