пошук  
версія для друку
22.03.2011 | Аркадій Сидорук

Подвижник

   

Моє покоління жило в «імперії зла». Більшість – у «великій зоні», меншість – у «малій». Перші вдовольнялися 120 ре, почувалися на сьомому небі, коли щастило отримати хибару у хрущовці, і в кращому випадку були кухонними революціонерами. Ми, радянські журналісти, які працювали на Заході, були заражені отруйними бацилами капіталізму й міркували ілюзорними поняттями демократизації радянської системи.

Другі мислили недосяжними для перших, навіть подумки, категоріями – поставили собі за «божевільну» мету зруйнувати мур, що здавався тоді непорушним. Історію творили вони, хоч благородний акт творення їм не вдалося довершити.

Галичанин Іван Гель належав до другої категорії. У Польщі, Литві чи в будь-якій іншій демократичній державі влада визнала б його героєм. Однак не в Україні, де знецінені усі духовні цінності аж до їхніх символів – державних нагород. Та, зрештою, хіба це головне?

«Якщо людина веде шляхетний спосіб життя, вона лишається красивою до смерті. Це – прояв гармонії тіла й духу». Так висловився про померлого Івана Геля колишній в’язень сумління, член Харківської правозахисної групи Василь Овсієнко, попернувшись із похорону у Львові.

Іван Гель був не липовим героєм за розчерком начальницького пера, а справжнім борцем-правдолюбом за родинною традицією. Від батька, колишнього добровільця Української галицької арміі, засудженого до 20-річного тюремного ув’язненння за співпрацю з оунівським підпіллям, і матері, яка належала до сім’ї прихильників української справи, він успадкував нетерпимість до тоталітарного режиму. Обравши страдницький шлях борця за незалежість України, двічі опинявся на лаві підсудних: за «антирадянську агітацію і пропаганду» та за "організаційну діяльність" і як особливо небезпечний політичний рецидивіст у радянських концтаборах особливого режиму карався мучався, але не каявся упродовж 13 років (і це окрім п’ятирічного заслання). Протестуючи проти табірного свавілля і домагаючись статусу політв’язня, голодував майже рік. З них – сто днів, щоб влада визнала його шлюб з дружиною Марією, яка була його самовідданою соратницею, і таки домігся свого.

За колючим дротом Гель виявив себе гросмейстером конспірації. В одиночній камері написав на цигарковому папері книгу "Гранікультури"і, попри пильний контроль наглядачів, спромігся передати її під час тюремного побачення Марії. Книгу самвидавом розповсюджували в Україні, вона нелеґально потрапила за кордон і вийшла друком у Лондоні. Великою мірою завдяки Івану Гелю світ постійно дізнавався жорстоку правду про становище політичних в’язнів в СРСР, а його ім’я стало добре відомим у діаспорі та у правозахисному русі на Заході. Воно фігурувало в документах Гельсінської комісії Конґресу США і Комітету з прав людини ООН.

Гель був переконаний, що незалежність України почнеться з її духовного відродження. Тож звільнений із заслання в часи горбачівської перебудови, створив і очолив Комітет захисту Української греко-католицької церкви” (УГКЦ). За його ініціативою було зібрано сотні тисяч підписів з вимогою її легалізації. Документ надіслали до Президії Верховної Ради СРСР і водночас через західні посольства і журналістів Папі Римському Іоанну Павлу ІІ. Важливою акцією стало голодування духовенства та вірян УГКЦ на московському Арбаті, що тривало майже півроку. А 25 травня, у день відкриття з’їзду народних депутатів СРСР, Іван Гель як голова Комітету УГКЦ давав інтерв’ю кореспондентам західних телемереж. Правда про масові порушення релігійних свобод в Україні набула світового розголосу. Найбільший резонанс викликав організований Комітетом УГКЦ велелюдний похід 17 вересня 1989 року у Львові до собору Святого Юра, в якому взяли участь близько 250 тисяч мирян.Це був фактично акт самолегалізації катакомбної церкви, що дістав офіційне визнання.

Гель вважав, що 5-мільйонна «греко-католицька церква може зробити для національного і духовного відродження України те, що римо-католицька церква зробила для Польщі». (зі статті у впливовому лондонському тижневику The Economist від 6 жовтня 1990 р.) Однак подальші події засвідчили, що він не врахував факторів багатоконфесійності в Україні і особливо засилля Vосковського патріархату.

Натомість, на противагу більшості діячів національно-патріотичного руху, які перебували у стані ейфорії, Гель передбачив труднощі, з якими неминуче зіткнеться Україна на шляху до самоутвердження. «Чи зможе стати успішною Україна як незалежна держава, великою мірою залежить від того, чи вдасться їй залагодити розбіжності у своїх кордонах. Між східними і західними регіонами республіки існують географічні, етнічні, релігійні та культурні лінії розлому», – говорив він у переддень незалежності в інтерв’ю газеті Los AngelesTimes. Водночас він наголосив: "Східна та західна Україна – це немов дві ноги однієї людини. Якщо відтяти одну, вона стане інвалідом» (стаття «Лихоманка незалежності» від 1 грудня 1991 р.).

Відтоді погляди Івана Геля не змінилися. Він був прямим антиподом Юрію Андруховичу, котрий задля збереження України та швидкої її інтеграції в Європу ладен спекатися Донбасу, а на додачу ще й Криму. Попри те, що поняття «Бандера» і «бандерівець», «нація» і «націоналіст» сприймаються по-різному у різних регіонах країни, Гель закликАв галичан приймати у своїх родинах східняків і був переконаний, що процес українізації Сходу невідворотний. Хоча це радше символ віри, а не концепція, що має реальне підґрунтя.

Як подвижнику Івану Гелю завжди імпонувати споріднені душі – сильні, інтелектуальні, чесні особистості – такі, яким він був сам. Він підтримав ідею посмертного відзначення діяльності найвидатнішого дослідника Голодомору американця Джеймса Мейса, який виступав і на захист в’язнів сумління в колишньому СРСР. У його статті були й ці рядки:

«Коли молодий учений почав опрацьовувати архівні матеріали, а згодом очолив конґресово-президентську Комісію з дослідження голоду в Україні, він наразився на ризик. Не лише тим, що його наукова оцінка Голодомору як цинічно спланованої політики геноциду проти українського народу не буде визнаною у впливових та академічних колах об’єктивною істиною. Його й самого піддадуть остракізму як ученого, громадянина, людину.

Та внутрішня здатність до подвижництва, сила духу й надзвичайна порядність цієї героїчної особистості допомогла завершити розслідування. У результаті світ дізнався правду про геноцид, а це колосальна перемога в усвідомленні народами світу скоєних Росією злочинів проти людства, кримінальної сутності комуно-фашистського режиму і водночас у пізнанні самої України, українців та їхньої трагічної історичної долі. Щобільше, своє українство Джеймс Мейс вистраждав, сприйнявши його усім своїм єством. Він був самовідданим сином нашої Нації, подвижником».

Те, що сказав Іван Гель про великого «американця, який став українцем», можна цілком віднести до нього самого – від народження українця за плоттю і духом. Побачити, чи постане українська Україна, якій він присвятив усе своє життя, чи пережити найгіркіше розчарування йому вже не судилося. Відспіваний у соборі Святого Юра і похований 19 березня 2011 року на Личаківському кладовищі, Іван Гель відійшов за вічну межу. Майже незнаний за межами Галичини у власній країні, він, безперечно, посяде почесне місце у новочасній національній історії.

У драматичний період, коли після Голодомору, масових сталінських репресій і придушення військового опору УПА, Україна перебувала у летаргічному сні, він належав до плеяди шістдесятників. Їх було небагато, та саме вони відстояли національну і людську гідність. Щоправда, на перехресті історії їх зіштовхнула на політичні манівці партійно-комсомольська номенклатура, що спритно перескочила з компартійного на націоналістичного коника й утримала в своїх руках усі важелі влади.

Однак на великі мірки, коли б не такі, як Іван Гель, як мої однокурсники Гриць Гайовий, Павло Скочок, В’ячеслав Чорновіл, інші лицарі Свободи, наше покоління можна було б вважати втраченим.

Вклонімося їм!

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори