Коли ж до судді щиро звернемось: «Ваша честь»?
Спостерігаючи пряму трансляцію по 5-му каналу судових процесів в Печерському суді справ Тимошенко та Луценка, і одночасно бігаючи в якості журналіста бюлетеня «Права людини» до судів, де розглядаються справи пересічних громадян України, які потрапили під трактор нашої вітчизняної Феміди, приходиш до думки, що хтось з нас божевільний. Або судді, або я.
Звісно, до ХПГ потрапляють не звичайні судові справи, а випадки, коли вже людина звертається до нас, як до останньої можливості захисту. Але скільки таких людей, які й не чули про правозахисні організації?
Якщо справи проти наших політиків, які мають розголос у всьому світі і паплюжать репутацію України так, як ні що інше – то що можна казати про справи проти пересічних громадян. як і хто їх захищає в наших судах? Вже багато сказано про показову статистику виправдувальних вироків – 0, 2%, та й ті апеляційна інстанція часто скасовує. А в Європі, куди начебто так мріють потрапити наші можновладці, ці цифри становлять від 30 до 50%. Що це означає?
А те, що суди в Україні просто тупо підтверджують і підтримують обвинувачення, що вони просто роблять те, що їм замовляє прокуратура і міліція.
Я вже багато писала про справу Юрія Луценка, бо її недолугість і замовність не викликають питань навіть у сліпоглухонімих.
Але, коли її почали спочатку уривками, а потім постійно показувати наживо, мене настільки здивувала поведінка суддів, які не звертають жодної уваги ані на аргументовані клопотання захисту, ані на емоційний і дуже сильний виступ обвинуваченого Луценка. Їх ніщо не бентежить. У них були кам’яні обличчя
У кожної людини її емоційний стан відбивається у її очах.
Я не змогла не згадати суд над Яковом Строганом, якого піддали нелюдським тортурам в міліції, а потім за те, що він поскаржився до правозахисної організації, звинуватили на самому дурному і бездоказовому рівні – у замаху на вбивство.
І в одному процесі, і в другому судді, за яких, як я розумію, все вирішили замовники кримінальних справ, поводять себе однаково не по-людські.
І навіть їхні обличчя мають схожий вигляд, хоча вони зовсім не схожі один на одного. Жодного людського погляду, жодного людського запитання. Немовби ляльки, яких хтось смикає за мотузки. Моторошно стає....
Після трьох засідань в мене самі по собі написалися два вірші:
* * *
Ваша честь, неужели Вы смотрите в небо,
где снуют облака и сороки устроили свару?
Ваша честь, неужели Вы видите этот первый весенний стебель,
что не вовремя вылез на свет и не найдет себе пару?
Ваша честь, Вы бываете грустным, растерянным и несчастным?
Неужели и на Вашем диване кот мурлычет и трется о Ваши ноги?
В железной клетке мечется человек, а Вы так бесстрастны,
так равнодушны, словно злой волшебник из черной лесной берлоги.
* * *
Черные мыши – летучие мыши-вампиры
замерли в комнате белой в воздухе неподвижном.
Они не из нашего, они из чужого мира.
Там, где они появились, дух растоптан и выжжен.
В клетке железной им приготовлен кто-нибудь на съеденье.
Алчные клювы их загнуты и раскрыты.
Слышат они человечьего сердца растерянное биенье,
и хорошо им от этого. Так хорошо и сыто!
Я думаю, з цих віршів зрозуміло, що я бачу в цих особах, в цій системі щось потойбічне, надприродне.
І пам’ять занурює мене у далекі 80-ті, десь на початок 80-х. Я тоді в перший раз стикнулася з радянським судочинством. Судили друга наших з чоловіком батьків, а відповідно, і нашого друга – Генріха Ованесовича Алтуняна – світла йому пам’ять! Судили за ст. 62 КК УРСР за «антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву радянської влади». Звичайно, жодних конкретних дій йому пред’явити не змогли: десь, щось сказав, читав або давав читати самвидав. Отже, складу злочину ст. 62 КК там і близько не було. Але суддю це не обходило. Він сидів і дивився як кожан, нависаючи над столом і задавав свідкам одні і ті ж питання. Зал був переповнений студентами юридичного інституту, яких зігнали до залу, щоб до нього не потрапили друзі Генріха Ованесовича, втім, жінок вони пустили. І ми зайшли і сіли поруч зі студентами, які впродовж процесу неодноразово питали один одного: а за що судять цю людину, і вочевидь співчували нам. І не дивно: на лаві підсудних (звірячих кліток тоді ще не було, а сама їх наявність, між іншим, вже є порушенням презумпції невинуватості) сиділа інтелігентна, спокійна і смілива людина, яка, не приховуючи своїх поглядів, доводила, що має право їх висловлювати.
І суддя тоді вразив мене таким самим нелюдським обличчям, без тіні будь-яких емоцій. Так саме він зачитав вирок: сім років позбавлення волі і п'ять років заслання – просто за слова. Друзі тоді виявили свої емоції – вони аплодували Алтуняну, вони закидали його квітами. Але суддя нікого з залу не видалив, навіть зауваження не зробив. Встав собі й вийшов.
Нам, трьом присутнім, вдалося записати процес повністю, буквально чи не дословно, бо все було настільки дивно, що вкарбовувалося в пам’ять, як олівцем записали. І от пройшло тридцять років. Двадцять з них ми живемо в рідній Україні, бо Радянський Союз працював проти себе, навіть такими справами (записана нами справа Алтуняна потрапила на Захід і там вона визвала гучний резонанс, бо до цього, наприклад, у 70-ті роки, за слова та самвидав з такими строками – 7+5 – не саджали!
Двадцять років наша судова система залишається копією радянської. Двадцять років люди не мають ані надії на захист своїх прав, ані на дотримування законів. Чому Президент-демократ В. Ющенко не настоював на судовій реформі, чому не провів її? Чому на цьому не наполягали демократичні сили? Таких «чому» можна задавати безліч.
Ми їх постійно задавали тодішній діючий владі. Отримували відписки. Замість реформ вони чубилися. На законодавчому рівні нічого (або майже нічого) не зробили.
І, як наслідок, до влади прийшли їх опоненти, які, на відміну від Ющенка, з опозицією панькатися не збиралися. Громадяни та їх життя їм теж по фігу. І ми нібито повернулися на початок 80-х, з їх абсолютно залежною від влади судовою системою, яка відрізняється тільки тим, що вона ще більш корумпована. Бо показник виправдувальних вироків був тоді все ж таки трохи більшим. І знов в нашій країні з’являються політв’язні і в’язні сумління, яким я вважаю і Юрія Луценка. І ми знову починаємо відмотувати загублений в історії час.
Тепер проти себе працює наша рідна країна. Судам в Україні довіряють лише 6% громадян. Це означає, що, як тільки людина потрапляє під суд, абсолютна більшість суспільства стає на її бік. Питання: для чого влада переслідує Луценка, який – вже всім ясно – ні в чому не винний? Щоб зайвий раз показати, що в нас немає судів? Люди добрі (і не дуже) – схаменіться! Де зараз Радянський Союз? Не можна так руйнувати навколо себе життєвий простір.
Тим більше, що після зміни керівництва міліції і прокуратури обвально виросли катування і смерті в міліції, і зазвичай відсутня на них реакція з боку прокуратури і судів.
То як почувають себе українці? І як вони можуть бути налаштовані сприймати державну політику?
Про суд присяжних говорять і пишуть вже багато років, а віз і досі там. Невигідно випускати з рук меч правосуддя і віддавати його отим рабам чи кріпакам, які мають служити владі і не гавкати?
Але недавні події в Африці і Азії невже нікого не примусили замислитися?