пошук  
версія для друку
19.07.2011

Щетка против Украины

   

Комитет по правам человека

Номер дела

G/SO 215/51

дата

19.07.2011

Кратко

Нарушение статьи 7 Пакта: применение пыток и отсутствие расследования // Нарушение статьи 14 §3(g) Пакта: право на защиту // Нарушение статьи 14 §3(е) Пакта: право на допрос свидетелей // Нарушение статьи 14 §1 Пакта: фальсификация и манипулирование доказательствами

Категории

Применение пыток, Ненадлежащее расследование, Право хранить молчание, Презумпция невиновности, Право на защитника, Право на вызов и допрос свидетелей, Откровенный отказ в правосудии, Независимый и беспристрастный суд, Равенство сторон, Обоснованное решение

Судебный орган

Комитет по правам человека

Страна

Украина

Статус

окончание 19.07.2011

 

 

Соображения Комитета по правам человека в соответствии с пунктом 4 статьи 5 Факультативного протокола к Международному пакту о гражданских и политических правах (сто вторая сессия) относительно

Сообщения № 1535/2006[1]

Представленного: Наталией Литвин (адвокатом не представлена)

Предполагаемая жертва: сын автора Виктор Щетка

Государство-участник: Украина

Дата сообщения: 15 июня 2006 года (первоначальное представление)

Комитет по правам человека, образованный в соответствии со статьей 28 Международного пакта о гражданских и политических правах, на своем заседании 19 июля 2011 года, завершив рассмотрение сообщения № 1535/2006, представленного Коми­тету по правам человека от имени г-на Виктора Щетки в соответствии с Фа­культативным протоколом к Международному пакту о гражданских и политических правах, приняв во внимание всю письменную информацию, представленную ему автором сообщения и государством-участником, принимает следующее:

Соображения в соответствии с пунктом 4
статьи 5 Факультативного протокола

1. Автором сообщения от 15 июня 2006 года является г-жа Наталия Литвин, гражданка Украины, 1949 года рождения, представившая сообщение от имени своего сына, г-на Виктора Щетки, также гражданина Украины, 1973 года рож­дения, который в момент первоначального представления отбывал тюремное заключение в Житомире (Украина). Автор утверждает, что ее сын стал жертвой нарушения его прав, предусмотренных в статье 7, пунктах 1, 2, 3е) и 5 ста­тьи 14 Международного пакта о гражданских и политических правах. Автор не представлена адвокатом. Факультативный протокол вступил в силу для государ­ства-участника 25 октября 1991 года.

Факты в изложении автора

2.1. 11 июля 2000 года сестра жены его сына была убита в квартире тещи и тестя его сына, где он временно проживал. Жертва была раздета, и ее личные вещи были разбросаны по всей квартире. Первоначальная версия следствия со­стояла в том, что жертва была изнасилована и убита. Когда ее сын вернулся до­мой вечером 11 июля 2000 года, ему предложили явиться в районное отделение милиции для дачи свидетельских показаний.

2.2. В отделении милиции ее сыну сказали, что он — единственный человек, который мог изнасиловать и убить сестру своей жены. Автор утверждает, что старший следователь официально называл ее сына насильником и убийцей, и об этом говорилось даже в официальных документах, например в постановлении от 11 июля 2000 года о проведении судебно-медицинской экспертизы. В тече­ние 24 часов сотрудники милиции пытались добиться от него признательных показаний. Ее сына всячески унижали, лишали воды и сна, запрещали пользо­ваться туалетом. Ему было также отказано в доступе к адвокату. Автор утвер­ждает, что вечером 12 июля 2000 года сотрудники милиции начали пытать ее сына. В частности, его приковали к металлической трубе и несколько раз уда­рили по голове. Ему также надевали противогаз и наручниками закрывали дос­туп воздуха. В результате этого у него случился сердечный приступ, и под дик­товку сотрудников милиции, которые постоянно его корректировали, он напи­сал признательные показания о том, что он изнасиловал, убил, устроил погром в квартире и т. д. Вскоре после этого, приблизительно в 23 ч. 30 м. 12 июля 2000 года был составлен протокол о задержании ее сына в качестве подозревае­мого, а затем и протокол допроса, который его вынудили подписать под угрозой новых пыток. Эти следственные мероприятия проводились в отсутствие адво­ката.

2.3. Утром 13 июля 2000 года сын автора был переведен из районного отделе­ния милиции в камеру предварительного заключения (КПЗ-23-ГОМ), где в от­сутствие адвоката его допросил старший следователь Прокуратуры г-н К. В хо­де допроса он отказался от своих прежних показаний и заявил, что они были получены под пыткой. Он также по­просил следователя не оставлять его наеди­не с теми сотрудниками милиции, которые его недавно пытали. Этот допрос был документирован и снят на видеопленку. Однако никакого дальнейшего рас­следования его утверждений о применении пыток не последовало.

2.4. В ночь с 13 на 14 июля двое сотрудников милиции пришли в камеру предварительного заключения (КПЗ-23-ГОМ) и подвергли ее сына пыткам за то, что он отказался от данных ранее показаний. Утром 14 июля посетивший его следователь К. спросил, не изменил ли он своих намерений в отношении отказа от признательных показаний. Ее сын отказался взять на себя ответствен­ность за совершенные преступления и беседовать со следователем до тех пор, пока ему не разрешат встретиться с адвокатом.

2.5. Автор утверждает, что адвокатам ее сына не давали возможности встре­титься с ним и что следствие умышленно скрывало от адвоката сведения о его местонахождении, несмотря на несколько ходатайств, поданных в Прокуратуру. Лишь 18 июля 2000 года, т. е. спустя семь дней после ареста, когда следы пыток стали менее заметны, ее сыну разрешили встретиться с адвокатом. На следую­щий день, 19 июля 2000 года, адвокат направил прокурору Минского района ходатайство, в котором он сообщил о наличии следов пыток на теле его подза­щитного и просил незамедлительно провести медицинское освидетельствова­ние. 20 июля 2000 года адвокат подал жалобу прокурору Минского района на противоправные действия старшего следователя К., который, превысив свои полномочия, лишил его подзащитного правовой помощи на шесть дней, и про­сил прокурора возбудить расследование в связи с этим противоправным пове­дением. Аналогичная жалоба была подана Генеральному прокурору Украины. 29 июля 2000 года адвокату сообщили, что в ходе внутреннего расследования против г-на К. не было собрано достаточных улик. Хотя Прокуратура была обя­зана провести медицинское освидетельствование и возбудить расследование в связи с утверждениями ее сына о применении к нему пыток, ее действия были крайне не эффективны. Так, вначале сотрудники Прокуратуры отказались офи­циально зарегистрировать данное ходатайство. 28 сентября 2000 года старший следователь К. отказался возбудить уголовное дело против сотрудников мили­ции, виновных в применении пыток к сыну автора, заявив, что показания последнего не подтвердились. Г-н К., в частности, заявил, что 12 июля 2000 года в письме прокурору Минского района сын автора добровольно признал свою ви­ну и на применение пыток не жаловался; г-н К. также заявил, что 12 июля 2000 года сына автора осматривал врач, который не нашел никаких следов при­менения пыток. Автор допускает, что К. было хорошо известно о том, что ме­дицинское освидетельствование ее сына было проведено утром 12 июля, а пыт­кам он подвергался вечером 12 июля и в ночь с 13 на 14 июля. Кроме того, К. скрыл тот факт, что он допрашивал ее сына 13 июля, используя видеозапись. Вместо этого К. заявил, что сын автора впервые пожаловался на пытки и отка­зался от своих признательных показаний лишь 25 июля 2000 года. Все видеома­териалы были изъяты из дела, поскольку они подтверждали отказ ее сына от признательных показаний и наличие на его теле явных следов применения пыток. По словам автора, позднее в ходе судебных слушаний К. признал, что он допрашивал ее сына 13 июля 2000 года и что тот отказался от признательных показаний, сделанных под пыткой. Кроме того, г-н К. сознался в изъятии из материалов дела протокола допроса и всех других документов, в которых упо­минался этот допрос.

2.6. 16 августа 2000 года сын автора направил в Городскую прокуратуру Кие­ва жалобу на то, что его подвергали пыткам. Это была первая жалоба, которую он написал сам, поскольку вследствие пыток он даже не мог держать ручку. Эта жалоба не была приобщена к материалам дела, и позднее суд отклонил ходатай­ство адвоката о приобщении ее в качестве вещественного доказательства.

2.7. 12 декабря 2000 года Судебная палата по уголовным делам Киевского го­родского суда (суд первой инстанции) признала сына автора виновным по не­скольким пунктам обвинения, включая кражу, незаконное ношение «холодного»[2] оружия и совершение убийства, сопряженного с изнасилованием, и приго­ворил его к пожизненному тюремному заключению. В ходе судебных слушаний сын автора жаловался на физическое и психологическое давление со стороны сотрудников милиции. Он заявил, что его признательные показания были полу­чены под пыткой, что протокол допроса от 12–13 июля 2000 года был им под­писан под угрозой новых пыток и что он был лишен доступа к адвокату. Суд просто проигнорировал его утверждения о применении пыток, так и не рас­смотрев их.

2.8. Автор утверждает, что у ее сына, действительно, были нож и нунчаки (по-английски «nunchuks»)[3], которые были перевезены из его старой квартиры в недавно купленную. Однако она заявляет, что ни следствие, ни суд не выясняли, каково было местонахождение этих предметов во время переезда, и были ли они использованы для совершения преступления. Во время разбирательства суд не задавал никаких уточняющих вопросов и не рассматривал этот пункт обви­нения, хотя и признал ее сына виновным в незаконном ношении «холодного» оружия. Исходя из признательных показаний от 12 июля 2000 года, полученных с помощью пыток, и неубедительных выводов судебно-медицинской экспертизы[4], суд также признал ее сына виновным в совершении убийства, сопряженно­го с изнасилованием, без рассмотрения этого пункта обвинений. Автор утвер­ждает, что собранные доказательства со всей очевидностью свидетельствуют о том, что жертва не была изнасилована. Тем не менее суд проигнорировал этот факт и приговорил ее сына к пожизненному тюремному заключению на основа­нии статьи 93 Уголовного кодекса (убийство, сопряженное, в частности, с изна­силованием). Суд счел возможным применить статью 93 лишь на основании его «официального» заключения о том, что до убийства жертва была изнасилована. Какие-либо иные, помимо изнасилования, отягчающие обстоятельства по смыслу статьи 93 Уголовного кодекса отсутствовали.

2.9. Сын автора подал кассационную жалобу в Судебную палату по уголов­ным делам Верховного суда, который отклонил ее 22 февраля 2001 года. Вер­ховный суд заявил, что в ходе досудебного расследования сын автора признал себя виновным и его вина подтверждена другими доказательствами, в частно­сти свидетельскими показаниями основного свидетеля обвинения, которому он подробно рассказал о преступлении, а также судебно-медицинскими эксперти­зами, которые не исключили факт изнасилования. Суд далее отметил, что мате­риалами дела не подтверждаются заявления ее сына о том, что доказательства были получены в нарушение уголовно-процессуальных норм, а следственные органы использовали незаконные методы проведения допросов. Суд пришел к выводу о том, что вина сына автора подтверждается собранными доказательст­вами, и не нашел никаких оснований для отмены вынесенного ему приговора.

2.10. Автор обращает внимание на ряд нарушений, которые были допущены судами во время рассмотрения уголовного дела ее сына и излагаются ниже.

Ложные показания основного свидетеля обвинения

2.11. В основе решения суда лежали показания основного свидетеля, некого Ко., который заявил, что в июле 2000 года он сидел в одной камере с сыном ав­тора в районном отделении милиции, где тот подробно рассказал ему и трем другим заключенным о преступлениях, которые он совершил. Свидетель далее утверждал, что сын автора сам позвал дежурного милиционера и написал при­знательные показания. Г-н Ко. сообщил, что он незамедлительно проинформировал в письменной форме сотрудников милиции о тех подробностях соверше­ния преступлений, которые были ему рассказаны сыном автора. Г-на Ко. допро­сили в качестве свидетеля лишь 3 августа 2000 года, т. е. почти через месяц по­сле его письменного обращения к сотрудникам милиции. Несмотря на вопросы, заданные адвокатом в этой связи, суд не стал выяснять, почему столь важный свидетель не был допрошен сразу же после получения его заявления и почему не была организована очная ставка между свидетелем и обвиняемым. Свиде­тель также показал в суде, что он изложил информацию о преступлениях как в своем письменном заявлении в июле 2000 года, так и во время своего допроса 3 августа 2000 года. Однако следователь К. отрицал тот факт, что свидетель представил такую информацию. Сын автора заявил в суде, что г-н Ко. — под­ставной свидетель, поскольку они никогда вместе в одной камере не сидели, и сообщил, что эту информацию можно было легко проверить по официальному журналу регистрации арестов в отделении милиции, а также посредством очной ставки между г-ном Ко., дежурным милиционером и тремя заключенными, ко­торым он, как утверждается, рассказал о совершенных преступлениях.

Отказ суда вызвать и заслушать важных свидетелей,
искажение и неверное толкование
свидетельских показаний

2.12. Автор сообщает, что следствие имело возможность точно определить время убийства жертвы, поскольку в момент нападения жертва использовала Интернет, а работа ее компьютера была прервана в 16 ч. 39 м. Сын автора неод­нократно просил суд вызвать и заслушать двух свидетелей, некоего Кл. и О., ко­торые в ходе предварительного расследования показали, что они видели его в 16 ч. 30 м., т. е. за 9 минут до совершения преступления, в нескольких километ­рах от места преступления. Хотя эта информация подтверждала алиби сына ав­тора, суд ее проигнорировал, и алиби проверено не было.

2.13. Кроме того, протокол допроса другого свидетеля, некоего Ш., который был допрошен 12 июля 2000 года и показал, что на лице сына автора не было никаких царапин в 19 ч. 00 м., т. е. через более, чем два часа после совершения преступления, был изъят из материалов уголовного дела следователем, заявив­шим, что такой свидетель никогда не допрашивался и что сын автора никогда не упоминал его в качестве свидетеля, видевшего сына автора в день совершения преступления. Хотя во время допроса сын автора сам назвал имя этого свидете­ля, и данная информация была включена во все протоколы допросов, а г-н Ш. сам подтвердил проведение допроса утром 12 июля 2000 года, суд проигнори­ровал эти факты и отклонил ходатайство защиты с просьбой запросить у следо­вателя протокол соответствующего допроса и приобщить его в качестве доказа­тельства к материалам дела. Суд также отказался запросить и приобщить к уго­ловному делу другие документы, свидетельствующие в пользу стороны защиты.

2.14. Кроме того, суд серьезно исказил показания г-на Б., который сообщил, что сын автора вообще не пил водку 11 июля 2000 года (в день совершения пре­ступления), хотя в своем решении суд, напротив, констатировал, что тот упот­реблял алкоголь и был пьян. Автор утверждает, что в материалах дела нет ника­ких доказательств того, что 11 июля 2000 года ее сын был пьян (как нет и сви­детельских показаний и каких-либо заключений судебно-медицинской экспер­тизы в этом отношении).

Сокрытие судом исключающих вину
фактов и доказательств

2.15. Суд сослался на ряд обстоятельств, которые, по его мнению, подтвер­ждают вину сына автора. Так, он отметил, что жертва оказала сыну автора фи­зическое сопротивление и ногтями исцарапала ему лицо. Судебно-медицинская экспертиза установила четыре царапины на левой стороне подбородка сына ав­тора, а медицинский эксперт заключил, что они могли быть нанесены сопро­тивлявшейся жертвой. Суд также заявил, что утром 11 июля 2000 года на лице сына автора никаких царапин не было. Однако автор утверждает, что, согласно экспертизе, под ногтями пальцев обеих рук жертвы были найдены микро­частицы мужской кожи, волосяные мешочки и клетки слизистой оболочки на­падавшего. Таким образом, нападавший должен был иметь больше четырех ца­рапин, и его слизистая оболочка должна быть повреждена. Медицинская экс­пертиза, однако, не установила наличия никаких иных повреждений, кроме че­тырех царапин на лице сына автора, и констатировала, что его слизистая обо­лочка не повреждена. Кроме того, суд процитировал заключение медицинского эксперта о том, что «расположение царапин не исключает их появление в ре­зультате сопротивления жертвы», проигнорировав одновременно другой вывод эксперта о том, что эти царапины сын автора мог нанести себе сам[5], о чем он заявлял во время досудебного расследования. Автор утверждает, что царапины на лице ее сына появились во время допроса, т. е. спустя три часа после совер­шения преступления. Как отметил суд в своем решении, родственники жертвы подтвердили, что утром 11 июля 2000 года (в день совершения преступления) на лице сына автора не было никаких царапин. Однако суд отказался принять во внимание показания родственников жертвы и двух других свидетелей, согласно которым на лице сына автора не было никаких царапин в 19 ч. 00 м., т. е. спустя более, чем два часа после совершения преступления.

Фальсификация доказательств
следственными органами и судом

2.16. Автор утверждает, что наличие пятен крови жертвы на рубашке ее сына является вымыслом следствия, поскольку при изъятии его рубашки никаких та­ких пятен не существовало. Наличие пятен крови не зафиксировано в каких- либо процессуальных документах, составленных 11 июля 2000 года. В своем решении суд отметил, что, «будучи допрошенным в качестве подозреваемого 12 июля 2000 года, г-н Щетка сообщил, что кровь брызнула на его одежду», хо­тя на самом деле в протоколе допроса содержатся слова «после того, как брыз­нула кровь» без упоминания одежды[6]. Соответственно, автор заявляет, что ее сын никогда не говорил о каких-либо пятнах крови на его одежде — это искаже­ние фактов судом.

2.17. Суд упомянул замытые пятна крови на рубашке сына автора, который ос­порил это утверждение и обратился к суду с просьбой провести дополнитель­ную экспертизу для выяснения механизма образования пятен на его рубашке, но его просьба была отклонена судом на тех основаниях, что биологическая экспертиза дала исчерпывающий ответ на его вопросы, и одежда стала непри­годной для проведения дополнительной химической экспертизы. Автор утвер­ждает, что эксперт-биолог, напротив, пояснил, что образование пятен крови не относится к его компетенции, и что можно провести дополнительную физико- химическую экспертизу.

2.18. 18 июля 2001 года после вынесения решения судом первой инстанции ав­тор направила письменное ходатайство прокурору Минского района с просьбой вернуть одежду ее сына, которая была изъята как доказательство. 27 июля 2001 года прокурор сообщил, что изъятая как доказательство одежда может быть возвращена лишь после того, как приговор вступит в силу и суд примет постановление в отношении доказательств. В тот же день, 27 июля, автор обра­тилась в Киевский городской суд с просьбой о возвращении одежды ее сына или, если это невозможно, о сохранении одежды с учетом того, что приговор обжалован, и одежда может потребоваться для проведения дополнительной су­дебно-медицинской экспертизы. 30 июля 2001 года автор направила новое письменное ходатайство председателю Киевского городского суда с просьбой выдать одежду ее сына для проведения дополнительной судебно-медицинской экспертизы. По ходатайству Киевского апелляционного суда прокурор передал все доказательства суду 7 августа 2001 года. Апелляционный суд распорядился уничтожить упомянутую выше одежду, что и было сделано 21 сентября 2001 года. Позднее суд заметил, что доказательства были уничтожены после то­го, как сын автора заявил на судебном заседании, что он не желает возвращения своей одежды. Автор утверждает, что ее сын никогда не делал подобных заяв­лений, что, наоборот, он и его адвокаты неоднократно просили суд дать распо­ряжение о проведении дополнительной судебно-медицинской экспертизы и бе­режно хранить рубашку с предполагаемыми следами крови жертвы. Поэтому автор заявляет, что суд умышленно уничтожил доказательства, с тем чтобы по­мешать защите провести дополнительную судебно-медицинскую экспертизу.

Вновь открывшиеся обстоятельства
и отказ Прокуратуры пересмотреть дело

2.19. Автор утверждает, что в ходе досудебного расследования и судебного разбирательства ее сын был лишен права эффективно защищать себя и опро­вергать аргументы, выдвинутые обвинением. Так, ему было отказано в праве задавать дополнительные вопросы экспертам и добиваться проведения допол­нительной судебно-медицинской экспертизы. Поэтому после вынесения приго­вора его адвокат попросил нескольких судебно-медицинских экспертов оценить выводы, сделанные ранее по итогам проведенных судебно-медицинских экспер­тиз. Так, 23 июля 2001 года он спросил мнение двух экспертов (специалистов по судебной медицине и молекулярной биологии и генетике) относительно вы­водов судебно-медицинской экспертизы, проведенной 19 июля 2000 года. Экс­перты заявили, что, исходя из использованных методов исследования и имею­щихся у экспертов данных, сделать вывод о том, что второе пятно крови на ру­башке сына автора однозначно представляет собой кровь жертвы, невозможно. По просьбе адвоката специалист в области судебной медицины изучил судебно-медицинские документы и протокол вскрытия от 18 сентября 2000 года. Он сделал вывод об отсутствии каких бы то ни было судебно-медицинских данных, подтверждающих половой акт жертвы перед ее смертью, особенно в принуди­тельной и насильственной форме.

2.20. Для подтверждения заявлений сына автора о применении пыток были проведены две дополнительные судебно-медицинские экспертизы. После изу­чения написанного им от руки текста в датированных от 14 и 25 июля 2000 года протоколах о предоставлении правовой помощи, графолог сделал вывод, что в тот момент сын автора мог с трудом писать из-за повреждения его руки, а также вследствие возможного необычного эмоционального состояния (страха, стресса и т. д.). Специалист по судебной лингвистике провел второй анализ текста при­знательных показаний сына автора от 12 июля 2000 года. Эксперт пришел к вы­воду, что признательные показания написаны в момент психического напряжения и являются письменным отражением спонтанной речи лица, хорошо усво­ившего навык составления подобных заявлений.

2.21 Сторона защиты также собрала доказательства в поддержку утверждения о том, что основной свидетель г-н Ко. дал ложные показания во время судебно­го разбирательства. Автор утверждает, что письменные показания против ее сына, которые г-н Ко. предположительно передал сотрудникам милиции 12–13 июля 2000 года, в материалах дела отсутствуют. По просьбе адвоката районное отделение милиции подтвердило, что в 2000 году оно не получало письменных заявлений от г-на Ко.[7] Автор далее утверждает, что Ко. был без­домным, который неоднократно задерживался милицией за совершение мелких правонарушений и, возможно, сотрудничал с властями в фальсификации доказательств против ее сына с целью добиться своего освобождения. Ко. дал пока­зания против сына автора не сразу после того, как ему, предположительно, рассказали о преступлениях, а лишь после того, как он был арестован и дважды оштрафован за хулиганство (2 и 3 августа 2000 года)[8], а дата его допроса совпа­дает с датой его последнего задержания — 3 августа 2000 года.

2.22. 13 августа 2002 года адвокаты сына автора направили в Генеральную прокуратуру ходатайство о пересмотре его дела на основе упомянутых выше вновь открывшихся обстоятельств[9]. 27 сентября 2002 года Генеральный проку­рор отклонил ходатайство адвокатов на тех основаниях, что экспертизы были проведены вне рамок уголовного судопроизводства и, соответственно, не имеют никакой процессуальной силы. Автор утверждает, что Генеральный прокурор был по закону обязан провести требуемое расследование новых обстоятельств[10], что его отказ представляет собой de facto запрет любым прокурорам расследо­вать эти обстоятельства и что его действия равносильны отказу в правосудии.

2.23. 23 сентября 2003 года ее сын направил в Верховный суд ходатайство о пересмотре вынесенного ему приговора[11]. 4 ноября 2003 года Верховный суд отклонил это ходатайство, не усмотрев никаких оснований для пересмотра де­ла.

2.24. Автор утверждает, что ее сын исчерпал все доступные внутренние сред­ства правовой защиты.

Жалоба

3.1. Автор утверждает, что ее сын стал жертвой нарушения его прав, закреп­ленных в статье 7 Пакта, поскольку он подвергался пыткам и его вынудили взять на себя ответственность за преступления, которые он не совершал.

3.2. Она отмечает, что права ее сына, предусмотренные в пункте 1 статьи 14, были нарушены, поскольку суд не признал факта применения пыток и при этом использовал признательные показания ее сына, полученные с помощью пыток, в качестве основы для его осуждения. Суд не оценил надлежащим образом об­стоятельства и доказательства по делу, исказил свидетельские показания и про­игнорировал факты, которые устанавливают невиновность ее сына или проти­воречат аргументам стороны обвинения. Кроме того, суды не рассмотрели заяв­ления сына автора о ложных показаниях основного свидетеля обвинения и не только об игнорировании доказательств следователем, но и об их искажении. Суды нарушили принцип беспристрастности, поставив сторону обвинения в привилегированное положение, отклонив ходатайство стороны защиты о прове­дении дополнительных судебно-медицинских экспертиз и о приобщении ряда процессуальных документов в качестве доказательств к материалам дела. Автор утверждает, что гарантируемое статьей 14 право было бы абсолютно неэффек­тивным в отсутствие каких-либо гарантий против фальсификации доказа­тельств и манипуляции ими, использования ложных свидетельских показаний и других злоупотреблений, совершенных стороной обвинения.

3.3. Автор далее утверждает, что право ее сына, предусмотренное в пункте 2 статьи 14, было нарушено, поскольку в официальных документах его называли лицом, совершившим преступление, а виновность его не была доказана соглас­но закону. Суд признал его виновным в незаконном ношении «холодного» ору­жия и изнасиловании, не рассмотрев эти обвинения в ходе производства по де­лу.

3.4. Автор отмечает, что в нарушение пункта 3 е) статьи 14 Пакта суды неод­нократно отклоняли ходатайство ее сына об обеспечении присутствия и допро­са нескольких свидетелей, которые могли бы подтвердить его алиби.

3.5. В заключение автор утверждает, что ее сын стал жертвой нарушения пункта 5 статьи 14, поскольку Генеральный прокурор отказался рассмотреть его ходатайство о пересмотре его дела на основании вновь открывшихся обстоя­тельств, а Верховный суд отклонил его ходатайство о пересмотре его пригово­ра.

Замечания государства-участника
относительно приемлемости
и существа сообщения

4.1. В вербальной ноте от 6 июня 2007 года государство-участник сообщает, что вина г-на Щетки была должным образом установлена на основании доказа­тельств, в частности его признания в совершении преступления, которое под­тверждается показаниями родственников жертвы и других свидетелей, а также информацией, содержащейся в протоколе с описанием места совершения пре­ступления. Г-н Щетка описал характер и расположение причиненных телесных повреждений, которые позднее были подтверждены судебно-медицинскими экс­пертизами. Под ногтями рук жертвы были найдены мини-частицы мужской ко­жи и волосяные мешочки, принадлежность которых г-ну Щетке не исключа­лась. Четыре царапины на его лице и шее могли быть сделаны ногтями сопро­тивлявшейся жертвы, а следы крови на его рубашке содержат набор ДНК, най­денный в образце крови жертвы.

4.2. Государство-участник считает необоснованным заявление автора о том, что экспертизы, проведенные после вынесения судебного решения, подтверди­ли невиновность ее сына и представляют собой вновь открывшиеся обстоятель­ства, отметив, что эти обстоятельства были рассмотрены в ходе досудебного расследования и судебного разбирательства. Так, суды тщательно рассмотрели признание г-на Щетки в совершении преступлений, причины отказа от этого признания, заявление о применении запрещенных методов допроса, а также по­казания родственников жертвы и иных свидетелей, выводы судебно-медицинских экспертиз и другие представленные суду улики. Верховный Суд не обнаружил никаких нарушений уголовно-процессуальных норм, которые могли бы служить основанием для отмены или изменения вынесенного приго­вора, и отклонил кассационную жалобу сына автора 22 февраля 2001 года.

2.32 Утверждения г-на Щетки об оказании на него физического и психическо­го давления сотрудниками милиции были рассмотрены судом, и внутреннее расследование подтвердило, что сотрудники милиции не были причастны к причинению ему телесных повреждений. Внутреннее расследование также ус­тановило, что рабочие документы Минского районного управления милиции (протоколы ареста и журналы регистрации помещенных под стражу лиц, по­дозреваемых в совершении преступлений, и т. д.) были уничтожены 16 февраля 2005 года в соответствии с распоряжением Министра внутренних дел от 4 июня 2002 года, поскольку такие документы хранятся в течение пяти лет и затем уничтожаются.

4.3. Кроме того, государство-участник представило текст письменного разъ­яснения г-на Щетки от 5 июня 2006 года, в котором тот заявляет, что у него нет жалоб на администрацию Киевского след­ственного изолятора (№ 13) и Жито­мирского пенитенциарного учреждения (№ 8). К своим замечаниям оно также добавило девятистраничное резюме уголовно-процессуальных норм, которые регулируют вопросы, поднятые автором в рассматриваемом сообщении.

Комментарии автора в связи
с замечаниями государства-участника

5.1. В своих комментариях от 11 января 2008 года автор заявляет, что госу­дарство-участник не опровергло ни одну из ее жалоб по Конвенции, а лишь воспроизвело содержание судебного решения и процитировало соответствую­щие положения национального законодательства. Она отмечает, что государст­во-участник представило неверную информацию о нарушении прав ее сына, за­крепленных в пункте 5 статьи 14, заявив, что вновь открывшиеся обстоятельст­ва были рассмотрены в ходе досудебного расследования и судебного разбира­тельства. В действительности Генеральный прокурор не опроверг ни один из новых фактов, представленных адвокатом, а просто отказался расследовать но­вые оправдывающие сына автора обстоятельства на том основании, что такие факты должны быть собраны в рамках уголовного судопроизводства. Автор на­стаивает на том, что в соответствии с национальным законодательством Проку­рор обязан провести расследование новых обстоятельств и что адвокат может повсеместно собирать такие новые доказательства.

5.2. Автор повторяет свои жалобы по статьям 7 и 14 Пакта. Утверждения о применении пыток подтверждаются как косвенными (последовательность со­бытий, отсутствие видеоматериалов о допросе сына автора, отсутствие право­вой помощи с момента ареста, отказ властей документировать факт применения пыток с помощью медицинской экспертизы и т. д.), так и прямыми доказатель­ствами (жалобы адвоката на применение пыток, выводы лингвистической и почерковедческой экспертизы и т. д.). Автор напоминает, что суды нарушили право ее сына на защиту, подделали документы и уничтожили оправдательные улики в нарушение статьи 14 Пакта, а Генеральный прокурор неверно истолковал за­кон, чтобы не расследовать новые оправдательные обстоятельства дела вопреки пункту 5 статьи 14. Кроме того, суд приговорил сына автора к пожизненному тюремному заключению, не рассмотрев ключевое уголовное обвинение против него в рамках судебного разбирательства в нарушение пункта 2 статьи 14 Пак­та. Поэтому автор полагает, что ее жалобы являются в достаточной степени обоснованными и подтверждаются документальными доказатель­ствами, пред­ставленными Комитету.

Дополнительные замечания
государства-участника

6.1. 16 апреля 2008 года государство-участник представило Комитету инфор­мацию от Генеральной прокуратуры и Министерства внутренних дел. Оно зая­вило, что утверждение автора о том, что ее сын не виновен, опровергают его письменные признательные показания, направленные Прокурору. Кроме того, отвечая на вопросы Прокурора, он подробно рассказал о совершенных им пре­ступлениях и сделал аналогичные заявления во время его допроса в качестве подозреваемого. Его утверждения о применении пыток были рассмотрены Вер­ховным судом в кассационном порядке и не подтвердились. Его вину в полной мере подтвердили собранные доказательства, которые были тщательно рас­смотрены судами.

6.2. Государство-участник также заявляет, что 31 августа 2001 года автор со­общения, г-жа Наталья Литвин, направила письменное ходатайство в Управление внутренних дел города Киева, запросив информацию об аресте г-на Ко. 21 октября 2001 года запрошенная информация была ей предоставлена. 12 де­кабря 2005 года она запросила письменные разъяснения о том, можно ли поме­щать в камеру предварительного заключения лицо с многочисленными судимо­стями вместе с лицом, арестованным впервые. Г-жа Литвин была приглашена в Управление внутренних дел, и в ходе беседы она отозвала свою просьбу о пред­ставлении ей письменного ответа.

Дополнительные комментарии автора

7.1. В письме от 25 июля 2008 года автор повторила свои предыдущие ком­ментарии касательно того, что государство-участник не опровергло ее жалобы по Пакту, и заявила, что оно представило информацию, которая не имеет отно­шения к рассмотрению данного сообщения.

7.2. 9 июля 2009 года автор представила Комитету тот текст ходатайства ее сына о пересмотре вынесенного ему приговора, который он регулярно переда­вал в Верховный Суд Украины с 2003 года, а также текст ответа суда от 18 мар­та 2009 года, согласно которому его жалоба была рассмотрена, и никаких осно­ваний для пересмотра вынесенного приговора усмотрено не было.

Дальнейшие
замечания государства-участника

8. 3 марта 2010 года государство-участник повторило свои предыдущие за­мечания. Касаясь обвинения в изнасиловании, оно заявило, что г-н Щетка соз­нался в совершении изнасилования в присутствии адвоката в ходе предвари­тельного расследования и лишь во время судебных заседаний изменил свои по­казания, обвинив сотрудников милиции в фальсификации и применении к нему физической силы. Эти утверждения стали предметом расследования, проведен­ного Прокуратурой Минского района, которая не установила никаких наруше­ний прав сына автора и, соответственно, 28 сентября 2000 года отказалась от возбуждения уголовного дела против сотрудников милиции. В соответствии с пунктом 1 статьи 99 Уголовно-процессуального кодекса Украины г-н Щетка имел возможность обжаловать отказ Прокурора вышестоящему Прокурору, а также в суде, как это предусмотрено в пункте 1 статьи 336 упомянутого Ко­декса.

Вопросы и порядок
их рассмотрения в Комитете

Рассмотрение вопроса
о приемлемости сообщения

9.1. Прежде чем рассматривать любые жалобы, содержащиеся в сообщении, Комитет по правам человека должен в соответствии с правилом 93 своих Пра­вил процедуры решить, является ли данное сообщение приемлемым в соответ­ствии с Факультативным протоколом к Пакту.

9.2. Как того требует пункт 2 а) статьи 5 Факультативного протокола, Комитет удостоверился в том, что этот же вопрос не рассматривается в соответствии с другой процедурой международного разбирательства или урегулирования.

9.3. Касаясь требования об исчерпании внутренних средств правовой защиты, Комитет отмечает, что, согласно представленной автором информации, все дос­тупные внутренние средства правовой защиты были исчерпаны. В отсутствие каких-либо возражений со стороны государства-участника Комитет полагает, что требования пункта 2 b) статьи 5 Факультативного протокола соблюдены.

9.4. В связи с утверждением автора о том, что отказ Генерального прокурора пересмотреть уголовное дело ее сына с учетом вновь открывшихся обстоя­тельств после решения Верховного суда по кассационной жалобе равнозначен нарушению пункта 5 статьи 14 Пакта, Комитет полагает, что сфера действия пункта 5 статьи 14 не распространяется на пересмотр осуждения и вынесенного приговора с учетом вновь открывшихся обстоятельств, как только этот приговор стал окончательным. Поэтому Комитет считает, что жалоба автора по пунк­ту 5 статьи 14 не совместима ratione materiae с положениями Пакта, и признает ее неприемлемой в соответствии со статьей 3 Факультативного протокола.

9.5 Кроме того, Комитет отмечает, что в дополнение к нарушениям, о которых заявила автор, в связи с обстоятельствами, упоминаемыми в рассматривае­мой жалобе, возникают вопросы по пункту 3 g) статьи 14 Пакта. Исходя из это­го, Комитет признает данное сообщение приемлемым в части, касающейся ста­тьи 7, пункта 1 статьи 14, пункта 2 статьи 14, а также пунктов 3 е) и 3 g) ста­тьи 14 Пакта, и приступает к рассмотрению сообщения по существу.

Рассмотрение сообщения по существу

9.6. Комитет по правам человека рассмотрел настоящее сообщение с учетом всей информации, представленной ему сторонами, как того требует пункт 1 статьи 5 Факультативного протокола.

9.7. Комитет принимает к сведению утверждение автора о том, что сотрудни­ки милиции подвергали ее сына пыткам и, таким образом, вынудили его при­знаться в совершении изнасилования и убий­ства сестры его жены. Сын автора отказался от своих признательных показаний в ходе допроса, проведенного следователем Прокуратуры с использованием видеозаписи, заявив, что его под­вергали пыткам и вынудили взять на себя ответственность за преступления. Однако его заявления были проигнорированы, и позднее соответствующие ви­деоматериалы были удалены из уголовного дела. Автор представляет подроб­ные сведения об использованных методах жестокого обращения и утверждает, что ее сын направлял соответствующие заявления в Прокуратуру, а также делал их в суде. Комитет отмечает, что адвокат г-на Щетки подал в Прокуратуру ряд ходатайств, в частности с требованием провести медицинское освидетельство­вание и расследование утверждений о применении пыток. В этой связи Комитет напоминает о том, что сразу же после подачи жалобы на обращение, противо­речащее статье 7, государство-участник обязано расследовать ее безотлагатель­но и беспристрастно[12]. Комитет принимает к сведению утверждение государст­ва-участника о том, что заявления г-на Щетки о применении пыток стали пред­метом расследования, проведенного Прокуратурой Минского района, и были также рассмотрены Верховным судом в кассационном порядке, но были откло­нены как необоснованные. Комитет далее отмечает, что государство-участник представило письменные разъяснения от г-на Щетки (см. пункт 4.4 выше), в ко­торых говорится, что у него нет никаких жалоб на администрацию Киевского следственного изолятора (№ 13) и Житомирского пенитенциарного учреждения (№ 8). Комитет отмечает, что из этих разъяснений неясно, имеет ли г-н Щетка в виду свое содержание под стражей после его ареста (когда он предположитель­но подвергался пыткам) или после его осуждения судом. С учетом того факта, что разъяснения датированы 5 июня 2006 года и в них не упоминаются никакие учреждения, в которых г-н Щетка предположительно подвергался пыткам (районное отделение милиции и камера предварительного заключения (КПЗ-23-ГОМ), см. пункты 2.2 и 2.4 выше), Комитет не считает их относящи­мися к утверждениям автора по статье 7.

9.8. Комитет также отмечает, что г-ну Щетке было разрешено встретиться с адвокатом лишь спустя семь дней после его фактиче­ского задержания, когда следы пыток стали менее заметны. Он далее принимает к сведению аргумент государства-участника о том, что в присутствии адвоката г-н Щетка сознался в совершении изнасилования. Вместе с тем Комитет отмечает, что государство-участник не представило никаких документальных доказательств в поддержку своего аргумента, а утверждения г-на Щетки подтверждаются материалами дела, в частности двумя поданными Прокурору жалобами на злоупотребления, допущенные следователем. В отсутствие подробных разъяснений со стороны государства-участника относительно расследования утверждений о применении пыток, обоснований отказа в проведении медицинского освидетельствования сына автора и представленной автором информации, в частности заключений лингвистической и почерковедческой экспертизы, Комитет полагает, что компе­тентные органы государства-участника не уделили должного и надлежащего внимания жалобам на применение пыток, которые были сформулированы г-ном Щеткой во время досудебного расследования и в суде. С учетом этих об­стоятельств Комитет делает вывод о том, что представленные ему факты свиде­тельствуют о нарушении прав г-на Щетки, закрепленных в статье 7 и в пунк­те 3 g) статьи 14 Пакта[13].

9.9. Комитет далее принимает к сведению утверждение автора о том, что суд проигнорировал ходатайство ее сына о вызове и допросе нескольких важных свидетелей, которые давали показания в ходе предварительного расследования и подтвердили, в частности, алиби ее сына и отсутствие телесных повреждений на его лице после совершения преступления. Суд также отклонил ходатайство сына автора о проведении дополнительных судебно-медицинских экспертиз. Комитет напоминает о том, что в качестве практического воплощения принципа равенства состязательных возможностей предусмотренная в пункте 3 е) ста­тьи 14 гарантия имеет важное значение для обеспечения эффективной защиты обвиняемыми и их защитниками, благодаря чему обвиняемым гарантируются те же самые юридические полномочия требовать присутствия свидетелей и допрашивать или подвергать перекрестному допросу любых свидетелей, имеющихся у стороны обвинения[14]. Комитет отмечает, что в рассматриваемом случае государство-участник не отреагировало на эти заявления и не предста­вило никакой информации о причинах отказа допросить соответствующих сви­детелей. В отсутствие информации от государства-участника на этот счет Ко­митет делает вывод о том, что представленные факты свидетельствуют о нару­шении прав г-на Щетки, закрепленных в пункте 3 е) статьи 14 Пакта.

9.10. Автор утверждает, что права ее сына, предусмотренные в пункте 1 ста­тьи 14, были нарушены, поскольку суд не принял во внимание оправдательные факты и улики, не рассмотрел вопрос о фальсификации и искажении доказа­тельств следствием, а также не проверил достоверность показаний основных свидетелей и при этом субъективно отдавал предпочтение стороне обвинения. Кроме того, в документах, касавшихся расследования, сын автора назывался преступником. Комитет отмечает, что в утверждениях автора речь идет главным образом об оценке фактов и доказательств, и напоминает о своих решениях, со­гласно которым, как правило, не ему, а судам государств-участников надлежит рассматривать или оценивать факты и доказательства, если только нет оснований утверждать, что проведение судебного разбирательства или оценка фактов и доказательств были явно произвольными или равносильными отказу в право­судии. Комитет констатирует, что в рассматриваемом случае государство- участник не затрагивало существо соответствующих жалоб автора, а лишь ут­верждало в общих словах, что вина ее сына была должным образом установле­на на основании подтверждающих свидетельских показаний и других улик. Ис­ходя из материалов дела и с учетом выводов Комитета о нарушении статьи 7 и пунктов 3 е) и 3 g) статьи 14 Пакта, Комитет полагает, что при рассмотрении судами дела г-на Щетки не были соблюдены минимальные гарантии справедли­вого судебного разбирательства в нарушение пункта 1 статьи 14 Пакта[15].

10. Придя к изложенным выше выводам, Комитет не будет рассматривать от­дельно жалобу автора по пункту 2 статьи 14 Пакта.

11. Действуя в соответствии с пунктом 4 статьи 5 Факультативного протокола к Международному пакту о гражданских и политических правах, Комитет по правам человека констатирует, что государство-участник нарушило статью 7 и пункт 3 g) статьи 14; пункты 1 и 3 е) статьи 14 Международного пакта о граж­данских и политических правах.

12. Комитет полагает, что в соответствии с пунктом 3 а) статьи 2 Пакта госу­дарство-участник обязано предоставить г-ну Щетке эффективное средство пра­вовой защиты, включая проведение беспристрастного, эффективного и тща­тельного расследования утверждений о применении пыток и жестокого обра­щения и возбуждение уголовного дела против виновных лиц; рассмотрение во­проса о повторном разбирательстве его дела в соответствии со всеми гарантия­ми, закрепленными в Пакте, или о его освобождении; а также предоставление жертве полного возмещения, в том числе надлежащей компенсации. Государство-участник также обязано принять меры для недопущения подобных наруше­ний в будущем.

13. Принимая во внимание тот факт, что, присоединившись к Факультатив­ному протоколу, государство-участник признало компетенцию Комитета опре­делять наличие или отсутствие нарушений Пакта и что в соответствии со стать­ей 2 Пакта государство-участник обязано обеспечивать всем находящимся в пределах его территории и под его юрисдикцией лицам права, признаваемые в Пакте, Комитет хотел бы получить от государства-участника в течение 180 дней информацию о мерах, принятых во исполнение его Соображений. Государству- участнику предлагается также опубликовать Соображения Комитета.

[Принято на английском, испанском и французском языках, причем языком ори­гинала является английский. Впоследствии будет также издано на арабском, ки­тайском и русском языках в качестве части ежегодного доклада Комитета Генеральной Ассамблее.]

Добавление

Совпадающее мнение члена Комитета
г-на Фабиана Сальвиоли

1. Я поддерживаю решение по сообщению № 1535/2006, Виктор Щетка против Украины, поскольку я полностью разделяю аргументацию и выводы Комитета. Вместе с тем я хотел бы добавить ряд замечаний по вопросу, кото­рый, по моему мнению, заслуживает более полного изучения в будущей прак­тике Комитета по правам человека. Этот вопрос касается идеи «взаимовлияния» при урегулировании личных дел, подобных рассматриваемому, и того воздейст­вия, которое он может оказывать в плане возмещения ущерба, рекомендуемого Комитетом.

2. Рассматриваемое дело Щетка против Украины свидетельствует о серь­езных недостатках и упущениях, допущенных государством при расследовании утверждений жертвы о применении пыток и при вынесении наказания винов­ным. Комитет расценил эти упущения как нарушение, в частности статьи 7 Международного пакта о гражданских и политических правах.

3. Формулируя свои Соображения по отдельным сообщениям, Комитет, как правило, отмечает, как он сделал и в данном случае, что государство должно обеспечить недопущение аналогичных нарушений в будущем. Однако для этого пункт 12 его Соображений недостаточен; для недопущения нарушений необхо­димо указать, какие конкретно меры необходимо принять.

4. Для этого Комитет может и должен, в надлежащих случаях, опираться на выводы других международных или региональных правозащитных органов. В этой связи замечания, которые в 2007 году[16] сформулировал для Украины Ко­митет ООН против пыток, однозначно определяют конкретные меры по преду­преждению пыток. Эти меры включают, во-первых, создание государством- участником эффективного и независимого механизма надзора с целью обеспе­чения оперативного, беспристрастного и эффективного расследования всех жа­лоб на применение пыток и жестокого обращения в ходе уголовных расследо­ваний и, во-вторых, принятие всех надлежащих мер для ликвидации любого не­благоприятного воздействия, которое нынешняя система расследования, поощ­ряющая признания, может оказывать на режим обращения с подозреваемыми лицами. Комитет против пыток также призвал Украину принять необходимые меры для обеспечения того, чтобы заявления, которые были получены под пыт­кой, не использовались в качестве доказательств в ходе любого судебного разбирательства[17].

5. Запрещение пыток является абсолютным. Это — норма международного публичного права (juscogens), и как таковая она получает единодушную поддержку в международной правозащитной судебной практике. Мандат и обязан­ности Комитета по правам человека заключаются в осуществлении положений Международного пакта о гражданских и политических правах. Для эффектив­ного выполнения своего мандата Комитет должен применять принцип «полез­ного воздействия». В рассматриваемом случае, избирая индивидуальный подход к защите прав жертвы и усиливая свое решение посредством обоснованного применения принципа «сообщающихся сосудов» («взаимовлияния»), Комитет должен был обязать Украину предоставить конкретное возмещение ущерба для обеспечения недопущения подобных нарушений посредством, например, соз­дания независимого и эффективного механизма расследования жалоб на приме­нение пыток или жесткого обращения и проведения обязательной видеосъемки допросов.

 

(подпись)                                          Фабиан Омар Сальвиоли

Постановление
по делу Щетки с указанием недостатков,
препятствующих рассмотрению дела

14.10.2011

Высший специализированный суд Украины
по рассмотрению гражданских
и уголовных дел

Вищий Спеціалізований Суд України

5-8419зп11

ПОСТАНОВА

14 жовтня 2011 р.

м. Київ

 

Суддя Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Дембовський С. Г., розглянувши клопотання засудженого Щітки В. В. про перегляд судових рішень щодо нього на підставі п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК України,

встановив:

вироком Київського міського суду від 12 грудня 2000 року Щітку В. В. засуджено за ч. 4 ст. 117, п. «ж» ст. 93, ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 222 КК України 1960 року до покарання у виді довічного позбавлення волі.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 2001 року вирок щодо Щітки В. В. залишено без зміни.

У клопотанні про перегляд судових рішень на підставі п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК України засуджений Щітка В.В. просить на підставі рішення Комітету з прав людини ООН від 19 липня 2011 року скасувати вирок Київського міського суду від 12 грудня 2000 року та ухвалу Верховного Суду України від 22 лютого 2001 року щодо нього.

Розглянувши клопотання засудженого Щітки В. В. та долучені до нього додатки, вважаю, що воно подано без додержання вимог ст.ст. 400-15, 400-16 КПК України і це перешкоджає вирішенню питання про допуск справи щодо нього до перегляду Верховним Судом України.

Із наданих матеріалів убачається, що в них відсутня завірена належним чином копія повного тексту рішення Комітету з прав людини ООН від 19 липня 2011 року та її автентичний переклад.

Також, засудженим Щіткою В.В. не долучено доказу про повідомлення саме його про набрання рішення Комітету з прав людини ООН щодо нього статусу остаточного, а тому вирішити питання про своєчасність звернення щодо перегляду судових рішень Верховним Судом України, є неможливим.

Згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК України заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК України, може бути подана протягом одного місяця від дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

У разі пропуску передбаченого ч. 2 ст. 400-14 КПК України місячного строку з дня отримання повідомлення міжнародної судової установи з поважних причин, він може бути поновлений за клопотанням особи, що подала заяву.

Крім того, відповідно до вимог ст. 400-15 КПК України для перегляду судових рішень Верховним Судом України подається у письмовій формі саме заява, а не клопотання. У заяві визначається вимога особи, яка подає заяву.

Засуджений, сформулювавши таку вимогу, не врахував повноважень Верховного Суду України, передбачених положеннями ст. 400-22 КПК України, а саме у разі задоволення Верховним Судом України заяви, він скасовує оскаржуване судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий судовий розгляд до суду, який виніс оскаржуване судове рішення.

Таким чином, зазначені недоліки перешкоджають вирішенню питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України, тому засудженому Щітці В.В. слід надати строк для їх усунення.

Керуючись ст.ст. 400-11, 400-17 КПК України

постановив:

клопотання засудженого Щітки В.В. про перегляд судових рішень залишити без руху.

Надати йому один місяць для усунення недоліків з дня одержання копії даної постанови.

У разі невиконання постанови у наданий строк клопотання буде визнано неподаним та повернуто засудженому.

Постанова оскарженню не підлягає.

 

Суддя                                     С. Г. Дембовський

Решение об отказе допустить дело
Виктора Щетки к пересмотру на основании
решения Комитета по правам человека

03.11.2011

Высший специализированный суд Украины
по рассмотрению гражданских и уголовных дел

ОПРЕДЕЛЕНИЕ

Коллегия судей Судебной палаты по уголовным делам Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел в составе:

Председательствующего Дембовского С. Г.

Судей Кравченко С.И., Крыжановского В.Я., Слинько С.С., Наставного В.В.,

рассмотрев в судебном заседании 3 ноября 2011 года заявление осужденного Щетки В. В. о пересмотре судебных решений в отношении него на основании п. 2 ч. 1 ст. 400-12 УПК Украины,

установила:

Приговором Киевского городского суда от 12 декабря 2000 Щетка В. В. осужден по ч. 4 ст. 117, п. «ж» ст. 93, ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 222 УК Украины 1960 года к наказанию в виде пожизненного лишения свободы.

Определением Верховного Суда Украины от 22 февраля 2001 года приговор в отношении Щетки В. В. оставлен без изменения.

В заявлении о пересмотре судебных решений на основании п. 2 ч. 1 ст. 400-12 УПК Украины осужденный Щетка В. В. просит на основании решения Комитета по правам человека ООН от 19 июля 2011 года отменить приговор Киевского городского суда от 12 декабря 2000 и определение Верховного Суда Украины от 22 февраля 2001 года в отношении него.

Заслушав докладчика, рассмотрев заявление осужденного Щетки В. В. и изучив приобщенные к нему документы, коллегия судей пришла к выводу, что заявителю следует отказать в допуске дела по нему в производство Верховного Суда Украины по таким основаниям.

Согласно требованиям п. 2 ч. 1 ст. 400-12 УПК Украины основанием для пересмотра Верховным Судом Украины судебных решений, вступивших в законную силу, является установление международным судебным учреждением, юрисдикция которого признана Украиной, нарушения Украиной международных обязательств при решении дела судом.

Обосновывая свою правовую позицию в отношении необходимости пересмотра судебных решений, осужденный ссылается на решение Комитета по правам человека ООН от 19 июля 2011 относительно заявления № 1535/2006 поданного его матерью Литвин Н. М. в соответствии с Факультативным протоколом к Международному пакту о гражданских и политических правах.

Международный пакт о гражданских и политических правах был принят 16 декабря 1966 года Генеральной Ассамблеей ООН и ратифицирован Указом Президиума ВС РСФСР № 2148-08 от 19.10.1973 года.

По смыслу приведенного источника международного права, а именно Международного пакта о гражданских и политических правах, Комитет по правам человека ООН функционирует с 1977 года как орган, занимающийся надзором за исполнением настоящего Пакта и толкованием его положений в странах-участницах.

Деятельность Комитета по правам человека ООН, в частности по рассмотрению жалоб частных лиц, регламентируется Первым факультативным протоколом к Международному пакту о гражданских и политических правах. Согласно указанному Протоколу по результатам рассмотрения жалоб Комитет формулирует свое решение в виде «соображений».

Из анализа приведенных документов международного права видно, что Комитет по правам человека ООН не является судебным органом, его решения по форме и содержанию не являются судебными решениями и с юридической точки зрения не имеют обязательной силы.

Поскольку в действующем уголовно-процессуальном законодательстве безусловным основанием пересмотра судебных решений Верховным Судом Украины, предусмотрено установление международным именно судебным учреждением нарушение Украиной международных обязательств при решении дела судом, а Комитет по правам человека ООН действует не как судебное учреждение, поэтому, по мнению коллегии судей, отсутствуют основания для допуска дела к производству.

Учитывая изложенное, следует отказать в допуске дела к пересмотру Верховным Судом Украины по заявлению Щетки В. В.

Руководствуясь ст.ст. 400-18 КПК Украины коллегия судей

постановила:

Отказать осужденному Щетке Виктору Валерьевичу в допуске уголовного дела относительно него в производство Верховного Суда Украины.

Дембовский С. Г.,    Кравченко С. И.,       Крыжановский В. Я.,

Слинько С. С.,          Наставный В. В.

Высший специализированный суд Украины посчитал необязательным выполнять обязательства по Международному пакту о гражданских и политических правах

Центр стратегической защиты

17.11.2011

Судьи ВССУ Дембовский С. Г., Кравченко С. И., Крыжановский В. Я., Слинько С. С., Наставный В. В. считают, что не обязательно принимать во внимание следующие выводы Комитета по правам человека в деле Виктора Щетки о том, как выполняет Украина свои обязательства по Пакту:

«…компетентные органы государства-участника не уделили должного и надлежащего внимания жалобам на применение пыток, которые были сформулированы г-ном Щеткой во время досудебного расследования и в суде», чем нарушили статью 7 и статью 14 §3(g) Пакта (§9.8)

«…суд проигнорировал ходатайство … о вызове и допросе нескольких важных свидетелей, которые давали показания в ходе предварительного расследования и подтвердили, в частности, алиби ее сына…», чем нарушили статью 14 §3(е) Пакта (§9.9);

«…при рассмотрении судами дела г-на Щетки не были соблюдены минимальные гарантии справедливого судебного разбирательства в нарушение пункта 1 статьи 14 Пакта…» (§9.10)

Ну и, конечно, совершенно излишне обращать внимание на такие вот формулировки:

«12. Комитет полагает, что в соответствии с пунктом 3 а) статьи 2 Пакта государство-участник обязано предоставить г-ну Щетке эффективное средство правовой защиты, включая проведение беспристрастного, эффективного и тщательного расследования утверждений о применении пыток и жестокого обращения и возбуждение уголовного дела против виновных лиц; рассмотрение вопроса о повторном разбирательстве его дела в соответствии со всеми гарантия ми, закрепленными в Пакте, или о его освобождении; а также предоставление жертве полного возмещения, в том числе надлежащей компенсации. Государство-участник также обязано принять меры для недопущения подобных нарушений в будущем».

ВССУ разъяснил всем нам, что было бы крайне опрометчиво относиться ко всему этому серьезно. Не для того же мы принимаем на себя международные обязательства, чтобы их выполнять. Или кто-то и правда к этому серьезно относился?

 

Дело в Конституционном Суде Украины
о праве на правовую помощь

Правова позиція Харківської правозахисної групи
щодо права особи на правову допомогу,
передбаченого статтею 59 Конституції України,
у контексті конституційного звернення
Голованя Ігоря Володимировича[18]

1. Конституційний Суд України вже розглядав положення статті 59 Конституції у контексті іншої справи.[19] І хоча те рішення стосувалося того, до кого особа може звернутися по правову допомогу, а у цій справі питання у тому, хто може звернутися по правову допомогу, значення правових позицій, висловлених в рішенні у справі Солдатова, має значення також і для цієї справи.

Відправним пунктом може слугувати висновок Конституційного Суду України про загальний характер права на правову допомогу, закріпленого у статті 59 Конституції України, який не дозволяє обмежувати це право певним статусом особи або певною процедурою. Відповідно до пункту 5 цього рішення:

«Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві».

2. Право на доступ до правової допомоги, зміст якого передбачається з’ясувати Конституційному Суду України у цій справі, має певні особливості, важливі для з’ясуванні його змісту, обсягу та сфери застосування.

Особливість права на правову допомогу полягає у тому, що воно, окрім самостійного фундаментального значення, є також і гарантією здійсненності інших основоположних прав особи, закріплених у Конституції України.

Наприклад, закріплене статтею 55 Конституції право особи на звернення до суду у більшості випадків буде нездійсненим або обмеженим у значному ступеню, якщо особа не матиме можливості звернутися за правовою допомогою. Гарантоване статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція) право на ефективні національні засоби захисту від порушення прав, закріплених цією Конвенцією, у численних випадках перетвориться на ілюзію без можливості отримати правову допомогу, у тому числі — у відповідних випадках — юридичне представництво.

Стаття 3 Конституції України передбачає, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Це правове положення за змістом схоже до вимоги Конвенції, яка у тлумаченні Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд) передбачає, що «Конвенція прагне забезпечити не теоретичні чи примарні, а практично здійсненні права».[20] Обов’язок держави гарантувати практичну здійсненність фундаментальних прав людини, закріплених Конституцією України та міжнародними договорами України, є одним із головних принципів, на підставі яких має обговорюватися і підхід до права на доступ до правової допомоги.

Парадоксальна особливість права на доступ до правової допомоги полягає у тому, що як тільки виникає ситуація, коли заперечується право особи спілкуватися з будь-ким за власним вибором та отримувати поради від будь-кого, у тому числі від свого юридичного радника, особа має отримати можливість скористатися правовою допомогою, оскільки ситуація правового конфлікту потребує знань та досвіду у цій сфері. У кожному випадку, коли йдеться про обмеження свободи особи, тобто про фізичне обмеження можливостей особи чинити на свій розсуд, право на правову допомогу стає найбільш актуальним, а доступ до правової допомоги стає предметом нормативного регулювання та особливої уваги.

Спеціальні гарантії забезпечення права на правову допомогу передбачаються у випадках, коли права і свободи особи значним чином обмежуються (як, наприклад, у частині 4 статті 29 Конституції), або коли існують загрози суттєвому обмеженню таких прав (наприклад, частина 3 статті 6 Конвенції).

Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (надалі — «КЗК»), однією з основних гарантій забезпечення будь-якої особи, що позбавлена свободи з будь-якої підстави, вважає доступ до правової допомоги.[21] На важливості цього прав також наголошувала Робоча група ООН з довільних затримань.[22]

Така увага до забезпечення права на правову допомогу для особи, яка перебуває у ситуації обмеження або загрози обмеження її прав та свобод, свідчить про певну тенденцію у забезпеченні права на доступ до правової допомоги: як тільки постає загроза правам та свободам особи, одразу постає питання про забезпечення безперешкодного доступу до правової допомоги. Це природна тенденція, яка випливає саме зі змісту правової допомоги: вона стає необхідною лише тоді, коли людина вважає, що її права порушені або обмежені або існує загроза такого порушення чи обмеження.

3. Одне з головних заперечень проти права на правову допомогу особи, якій не надано статусу учасника юридичного процесу, є те, що у такої особи відсутній правовий інтерес, захист якого потрібує правової допомоги.[23] Це заперечення висловлювалося у відповідь на намагання передбачити в законодавстві право свідка у кримінальному процесі на правову допомогу.[24]

Чи може право на правову допомогу залежати від думки або ви­сновку держави про те, що особа має або не має власного інтересу, для захисту якого вона потребує правової допомоги?

Конституція України надала кожній особі, що перебуває під юрисдикцією України, кодекс прав і свобод, які є незалежні від волі влади. Саме ця незалежність прав та свобод особи є гарантією від свавілля та зловживань влади. Важко уявити, що проголошуючи фундаментальні права та свободи для кожного, визначаючи їх автономну від влади природу, Конституція України поставила можливість скористатися цими правами та свободами в залежність від думки влади щодо наявності у особи «інтересу» або «потреби» у користуванні тим чи іншим її правом. Таке становище суперечило би принципу невід’ємності права та ідеї, яка лежить у основі фундаментальних прав особи взагалі, — що права належать особі від природи, а не є дарованими їй державою.

Стаття 59 Конституції вживає слово «особа». Вживання такого узагальнюючого терміну, що не посилається на будь-який статус, визнаний чи не визнаний за особою, має особливе значення у контексті цієї справи. Конституція у цьому, як у будь-якому іншому випадку визначення фундаментального права, виходить із тієї ідеї, що права особи не можуть скасовуватися державою, у тому числі за допомогою такої юридичної техніки, як визнання або невизнання за особою певного статусу.

Неможливо поставити існування фундаментального права особи, у тому числі права на правову допомогу, у залежність від мінливих рішень держави щодо створення спеціальних правових статусів або визначення такого статусу у певній ситуації.

Але навіть висновок про відсутність правового інтересу в особи, яку примушують свідчити, є помилковим.

4. Особа, яка залучається до будь-якого юридичного процесу, навіть якщо вона не зацікавлена у його наслідках, не втрачає свою правосуб’єктність і не стає об’єктом, а залишається суб’єктом права. Свідки не можуть вважатися чимось на кшталт «доказового знаряддя», оскільки це суперечить статті 6 Загальної декларації прав людини, що проголошує «кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності».

Сам по собі примус, що виявляється у вимозі з’явитися до певної посадової особи та надати певні відомості (свідчення, пояснення, інформацію тощо) або здійснити будь-які дії чи втриматися від будь-яких дій, породжує обмеження певних прав. Примусове обмеження державою прав особи є однією з ситуацій, коли права такої особи потребують додаткових гарантій для запобігання зловживанню примусом. Серед цих гарантій право на правову допомогу є однією з головних, від здійснення якого залежить і ефективність здійснення інших прав та гарантій.

Відповідно до частини 2 статті 22 Конституції України «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані». З погляду забезпечення (гарантування) конституційних прав особи втручання у її права та свободи для мети здійснення кримінального розслідування чи судового розгляду або будь-якого іншого юридичного процесу, є лише різновидом суспільного інтересу, який може виправдати таке втручання.

5. Безсумнівно, зерно проблеми у стосунках між державою та особою, від якої вимагають надати відомості для мети будь-якого юридичного процесу, лежить у площині права особи не свідчити проти себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що гарантоване статтею 63 Конституції (далі — «гарантія від самовикриття»).

Гарантія від самовикриття становить один з елементів права на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 Конвенції 1950 року. Європейський суд зазначив, що «право зберігати мовчання та не свідчити проти себе … є загальновизнаними міжнародними стандартами, які утворюють стрижень поняття справедливого судового розгляду у значенні статті 6».[25]

Цей інститут є однією з найскладніших проблем у теорії та практиці застосування відповідних норм. Цій проблемі присвячені численні наукові праці і судові рішення різноманітних юрисдикцій. Навіть у досконалій правовій системі ця гарантія завжди викликатиме труднощі у тлумаченні. Можна сказати, що чим більше розвинена правова система, тим більше питань породжує ця гарантія у своїй реалізації.

Коли починає діяти ця гарантія? У яких процедурах? Що означає? На кого і на які відомості поширюється? Чи має право особа, від якої вимагають відомості поза кримінальним процесом або до початку кримінального процесу, не свідчити проти себе та інших осіб? Хто є ці інші особи? За яких обставин особа має право відмовитися відповідати на запитання? Чи може вона відмовитися свідчити взагалі або лише відповідати на певні запитання? Чи поширюється ця гарантія на документи та речі, які вимагають надати?

Це лише приклади питань, які виникають, коли йдеться про гарантію від самовикриття. Визначення змісту та обсягу цієї гарантії у різних правових ситуаціях вимагає значних теоретичних знань і практичного досвіду. Воно може залежати від багатьох факторів, які особа, що не має досвіду у правових дефініціях, не може самотужки оцінити.

Крім того, проблематика, пов’язана з гарантією від самовикриття знаходиться у постійному розвитку. Практика судових інстанцій різних країн, а також Європейського суду доводить, що ця гарантія завжди ставить складні правові питання через різноманітні прояви у застосуванні.

Європейський суд зазначив, що «право не свідчити проти себе головним чином стосується поваги до волі обвинуваченої особи зберігати мовчання. Загалом визнано у правових системах держав-учасниць Конвенції та у інших країнах, що воно не поширюється на використання у кримінальному процесі матеріалів, які можуть бути отримані від обвинуваченого через використання примусу, але існування яких не залежить від волі обвинуваченого як таке, між іншим, документи, що вимагаються відповідно до наказу, зразки крові, дихання, сечі, волосся та голосу або тканин для цілей ДНК-дослідження»[26].

Однак Європейський суд поширив гарантію від самовикриття не тільки на свідчення, а також і на певні документи. Наприклад, у справі Дж. Б. проти Швейцарії[27] заявника зобов’язали надати усі документи, що стосувалися двох компаній, у які він інвестував гроші, у рамках процедури щодо ухилення від податків. Суд дійшов висновку, що «ця справа стосувалася не таких матеріалів, що мали існування, незалежне від зацікавленої особи», і визнав, що примушування надати такі матеріали всупереч праву особи зберігати мовчання та не свідчити проти себе порушує статтю 6 Конвенції.

Одна з проблем, з якою час від часу стикається Європейський суд, є проблема порушення права зберігати мовчання та не викривати себе у рамках різноманітних юридичних процедур, не пов’язаних формально із кримінальним переслідуванням особи. Наприклад, у справі Марттинен проти Фінляндії[28], від заявника вимагали надати відомості під час формальної процедури встановлення складу його майна. Заявник відмовився надати такі відомості, оскільки факти, які від нього вимагали, були ті ж самі, які були предметом зупиненого кримінального розслідування проти нього. Суд визнав, що за таких обставин вимагання від заявника відомостей у процедурі встановлення складу його майна становить порушення його гарантії від самовикриття.

Цей підхід Європейського суду особливо важливій у контексті цієї справи, оскільки у зверненні ставиться питання щодо права особи на правову допомогу у будь-якому випадку, коли особа змушена давати свідчення чи відповідати на запитання.

У справі Шабельник проти України,[29] заявник, що тримався під вартою у зв’язку із обвинуваченням у вчиненні злочину, був допитаний у якості свідка щодо іншого злочину. Під час допиту він зізнався у вчиненні цього злочину і пізніше на підставі цих свідчень був засуджений. Хоча під час судового розгляду та касаційного оскарження заявник посилався на те, що свідчення від нього були отримані на порушення гарантії від самовикриття, Верховний Суд України зазначив:

«Доводи скарги щодо порушення права на захист Д. Шабельника під час його допиту у якості свідка злочину проти К. є безпідставними.

Затриманий за підозрою у вчиненні іншого злочину… Д. Шабельник написав листа, стверджуючи, що добровільно бажає дати свідчення щодо подій, які мали місце [за певною адресою у певний час]. Оскільки у своєму листі він не зазначив відомості, які хотів надати, слідчі органи правильно допитали його у якості свідка. Положення статті 63 Конституції були йому роз’яснені».

Головне питання, яке постало у цій справі, — чи відомості, що були повідомлені заявником слідчому під час допиту, давали підстави підозрювати заявника у причетності до злочину. Верховний Суд України вважав, — як видно з наведеної цитати, — що підстав для підозри не було. Європейський суд дійшов іншої думки та зазначив:

«З першого допиту заявника стало зрозумілим, що він не просто свідчив про злочин, а насправді зізнавався у його вчиненні. З моменту, коли заявник вперше зробив зізнання, не можна стверджувати, що слідчий не підозрював о причетності заявника до вбивства. Наявність такої підозри підтверджується тим, що слідчий вжив подальші кроки, аби перевірити достовірність показів, якими заявник викривав себе, і здійснив слідчі дії, такі як відтворення обстановки та обставин злочину, що зазвичай здійснюється з підозрюваним».

Справа Луценко проти України також ставить питання щодо гарантії від самовикриття у контексті права обвинуваченого на справедливий судовий розгляд. У цьому випадку Європейський суд визнав порушення права заявника на справедливий судовий розгляд через використання у суді свідчень іншої особи, отриманих на порушення гарантії від самовикриття саме цієї особи. Таким чином, Європейський суд витлумачив цю гарантію у контексті права обвинуваченого на виключення доказів, отриманих від іншої особи. Не виключено, що подібні ситуації можуть виникнути і у інших юридичних процедурах.

Згадані рішення щодо України доводять, що питання, пов’язані із гарантією від самовикриття, є достатньо складними навіть для вищих судових інстанцій. Тому неймовірно очікувати, що особа, яка не має ані знань, ані досвіду у тлумаченні таких складних правових концепцій, може без правової допомоги вирішити, за яких обставин і коли її праву, закріпленому статтею 63 Конституції, починає загрожувати небезпека.

Складність розуміння змісту та обсягу цього права визнавав і Європейський суд у справі Пановіц проти Кіпру. Він зазначив, що хоча заявник кілька разів попереджався про своє право зберігати мовчання, однак, «оскільки заявник був неповнолітнім та допитувався за відсутності опікуна і не будучі поінформованим про своє право вимагати та отримати юридичне представництво перед допитом, було неймовірно, щоб лише попередження у тих виразах, які передбачені у національному законодавстві, було достатньо, аби він був здатен достатньо зрозуміти характер своїх прав».[30]

У справі Шабельник проти України Суд зазначив, що «заявник, попереджений про кримінальну відповідальність за відмову свідчити і одночасно повідомлений про своє право не свідчити проти себе, міг заплутатися … щодо своєї відповідальності за відмову свідчити, особливо за відсутності правової поради під час цього допиту».[31]

Таким чином, зміст права, гарантованого статтею 63 Конституції, вимагає кваліфікованого тлумачення у кожній конкретній ситуації, коли особа постає перед необхідністю свідчити або відповідати на запитання будь-якого представника органу влади. Крім того, виходячи з принципу диспозитивності в реалізації особою своїх суб’єктивних прав вона сама має вирішувати, коли і у який спосіб реалізовувати своє конституційне право на правову допомогу.

6. Доступ до правової допомоги є загальновизнаним правом будь-якої особи, що позбавлена свободи, або особи, що підозрюється або обвинувачується в вчиненні правопорушення.

Наприклад, КЗК у своїй доповіді уряду України за результатами візиту в Україну з 9 по 21 жовтня 2005 року (далі — «Доповідь 2005 року») черговий раз наголосив, що він

«надає особливе значення … праву затриманої особи … на доступ до адвоката… Цим правом повинні мати можливість скористатися не лише підозрювані у кримінальному злочині, але також усі інші категорії осіб, незалежно від правового статусу, з самого початку позбавлення свободи, тобто з моменту, коли відповідні особи зобов’язані залишатися з представником правоохоронного органу».[32]

Чи позбавлена особа свободи, чи є вона незацікавленим свідком, або вже є особою, що обвинувачується у вчиненні правопорушення, — все це є питанням факту, що залежить від сукупності обставин.

Щодо питання позбавлення свободи Європейський суд у своїй практиці зазначав, що «щоб визначитись, чи був хто-небудь «позбавлений волі» у розумінні статті 5, слід виходити з його конкретної ситуації.[33] Треба взяти до уваги цілу низку факторів, таких як тип, тривалість, наслідки й спосіб виконання відповідного заходу.[34] Різниця між позбавленням і обмеженням волі полягає лише в ступені або силі, а не в характері чи сутності».[35]

Наприклад, у справі I. I. проти Болгарії уряд Болгарії доводив, що заявник добровільно з’явився для допиту, протягом двох діб перебував у приміщенні поліції, але його свобода пересування не обмежувалась. Європейський суд зазначив, що «навіть зважаючи на той факт, що, очевидно, заявник добровільно з’явився для допиту, і припускаючи, що його не сковували наручниками, не замикали у камері та не застосовували фізичних обмежень у приміщенні поліції під час допитів, було нереалістично припустити, що він був вільний залишити поліцію, особливо якщо мати на увазі, що компетентні органи очевидно вважали його заарештованим та проводили слідчі дії у кримінальній справі, порушеній проти нього наступного дня після допиту…».[36]

Щодо визначення, чи є особа обвинувачуваною (підозрюваною) у вчиненні правопорушення, Європейський суд тримається схожого підходу:

«Хоча обвинувачення для мети статті 6 § 1 може бути визначене як «офіційне повідомлення особі компетентним органом про твердження, що він вчинив кримінальне правопорушення», воно може в певних випадках отримати форму інших заходів, які мають на увазі таке твердження і які таким же чином суттєво впливають на становище підозрюваного».[37]

Виклик до органу влади у якості свідка та допит свідка в існуючій правовій системі України межує з позбавленням свободи, а іноді дійсно перетворюється на позбавлення свободи.

Наприклад, особа, викликана як свідок у кримінальному процесі, відповідно до статті 70 КПК України зобов’язана з’явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі, а в разі невиконання цього обов’язку без поважних причин до неї може бути застосований примусовий захід — привід, а також грошове стягнення (штраф). Тому не можна заперечувати наявність примусу у виклику особи для надання відомостей.

Крім того, жодне положення законодавства України не передбачає чітко право свідка припинити допит і залишити місце допиту. У законодавстві немає гарантій, що така поведінка не буде витлумачена як кримінально-карана відмова давати покази або як інше правопорушення, наприклад, неповага до суду або злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків. Навіть якщо припустити, що особа має право вільно залишити місце свого допиту, то це право може випливати з достатньо складного аналізу системі законодавства у цілому, що, безсумнівно, вимагає правової допомоги.

Крім того, як правило, допит осіб, які викликані для отримання від них відомостей, відбувається у приміщенні органу державної влади, який зазвичай має режимні обмеження. Тому вільний вхід та вихід з такого приміщення неможливий без спеціального дозволу. Тобто, ані викликана особа не може вільно залишити таке приміщення, ані будь-хто з родичів або друзів не може зайти до приміщення. Всі ці обставини можуть стати факторами, що перетворять перебування особи, викликаної для надання відомостей, у різновид позбавлення свободи.

Не можна заперечувати, що практика незареєстрованого затримання поширена і у практиці правоохоронних органів України.

Комітет ООН проти катувань у своїх Висновках і рекомендаціях за п’ятою періодичною доповіддю уряду України також зазначав, що «не визнається та не записується дійсний час затримання затриманої особи…».[38]

КЗК у своїй Доповіді 2005 року зазначив:

«З відомостей, зібраних під час візиту у 2005 році, складається враження, що негайний та акуратний запис затримання особи (тобто з моменту, коли він/вона мають залишатися з персоналом органу внутрішніх справ) все ще викликає велику стурбованість. Факти, встановлені делегацією, викривають у багатьох випадках, що періоди затримання (від кількох годин до одного дня) не записуються до протоколу затримання. У той же час, журнали затримання часто містять неправильну, а час від часу і таку, що вводить в оману, інформацію. Для прикладу, у журналі одного з районних відділків міліції зазначалось, що особа трималась там протягом двох годин, хоча згодом було встановлено, що ця особа фактично перебувала у відділку міліції протягом трьох діб».[39]

Межа між свободою та позбавленням свободи, між статусами свідка та підозрюваного (обвинувачуваного) дуже хитка. У правовій системі України визнання або невизнання статусу затриманого або підозрюваного (обвинувачуваного) цілком залежить від дискреції органу влади. Тому маніпулювання рішенням щодо надання відповідного статусу доволі поширені. Слабкі гарантії від довільного затримання, невизначеність в законодавстві та практиці моменту затримання, який відповідав би дійсному стану позбавлення свободи, порушення прав затриманих, у тому числі на доступ до адвоката, дають підстави вважати, що особи, яких викликають для допиту у якості свідка або у іншій якості, існує справжній правовий інтерес у юридичному представництві.

У кримінальному процесі передбачене повноваження прокурора, слідчого або органу дізнання до порушення кримінальної справи здійснювати перевірку заяв про злочин шляхом, в тому числі, відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб (частина 4 статті 97 КПК України). За статистикою Харківського офісу громадського захисту, який створений на виконання Указу Президента України від 09.06.2009 р. № 509/2006 «Про Концепцію формування системи безоплатної правової допомоги в Україні», практично у всіх кримінальних справах є письмові пояснення осіб, які згодом були притягнуті в якості підозрюваних та обвинувачених у справі. Переважна більшість з таких осіб (більше 90%) у своїх первісних поясненнях зізнались у своїй причетності до вчинення злочину.

Крім того, у практиці правоохоронних органів зустрічаються ситуації, коли особи, які надають інформацію, перебувають під вартою з різних підстав. Це можуть бути особи, засуджені до позбавлення волі, затримані або такі, що тримаються під вартою за іншими звинуваченнями, особи, що відбувають адміністративний арешт, тощо.

Часто адміністративне затримання та арешт, а також так зване затримання «за бродяжництво» використовується правоохоронними органами як можливість безперешкодно допитувати особу і отримувати від неї відомості, у тому числі зізнання у вчиненні злочину.

КЗК у своїй Доповіді 2005 року зазначив, що «особи, затримані за Кодексом про адміністративні правопорушення, все ще не мають доступу до адвоката під час затримання у міліції».[40] Щодо змін до статті 5 Закону України «Про міліцію» від 12 січня 2005 року, КЗК зазначив, що «відсутність чіткості у правовій системі в цілому все ще залишає відкритими двері для особистих тлумачень з боку міліції щодо права на адвоката для осіб, що позбавлені свободи».[41]

У справі Доронін проти України[42] Європейський суд досліджував ситуацію, коли заявник був засуджений до адміністративного арешту і під час відбування арешту був змушений підписати пояснення, у яких визнавав свою причетність до злочину. Суд зазначив, що «факти справи дають підстави вважати, що адміністративний арешт заявника був використаний, щоб забезпечити можливість допитувати його як підозрюваного, але без забезпечення його процесуальних прав як підозрюваного, зокрема права на адвоката… На погляд Суду, така поведінка слідчих органів несумісна з принципом правової визначеності та довільна, і суперечить принципу верховенства права».

У справі Мєнєшева проти Росії Європейський суд, розглядаючи аналогічну ситуацію, зазначив, що

…на певній стадії затримання заявника вона була формально звинувачена у адміністративному правопорушенні і теоретично могла вважатися затриманою на підставі статті 242 Кодексу про адміністративні правопорушення до розгляду справи суддею. Але, очевидно, що дійсною причиною доставити її до відділку міліції було змусити її надати інформацію щодо справи Л. та примусити її віддати ключі від її квартири. Звинувачення її у адміністративному правопорушенні, очевидно, було лише приводом, щоб мати можливість її допитати».[43]

Ці приклади змальовують дійсне функціонування системи кримінальної юстиції в Україні, і реальні загрози, що існують в ній. Тому важливо надати тлумачення нормам Конституції у дійсній правовій ситуації, яка існує в країні, як у її нормативному вираженні, так і у практичному здійсненні. Як і Європейський Суд, Конституційний Суд не може зупинятися на «видимості», «формальних визначеннях» та суто правових дефініціях, а має поглянути на дійсну ситуацію та загрози, які несе правова система для реального здійснення права особи, закріпленого Конституцією України.

Право особи на адвоката, включаючи право з’явитися на допит у супроводі адвоката та право на присутність адвоката під час допиту, є ефективною гарантією від згаданих та будь-яких інших можливих зловживань.

7. Одним із доводів на заперечення права особи, яка не є учасником процесу, на правову допомогу, є практичне ускладнення процесу.

Однак практичні складнощі забезпечення фундаментального права не можуть бути підставою його заперечення. Будь-який сучасний юридичний процес є певним компромісом між потребою забезпечити права осіб, залучених до такого процесу, та інтересом суспільства у ефективному розв’язанні правових конфліктів у кримінальній, цивільній або інших сферах. Крім того, правила процедури також послуговуються вирішенню суперечності між правами однієї особи, як, наприклад, між правом на справедливий розгляд, що забезпечує здійснення процесуальних прав, та правом на розгляд у розумний строк.

Посилання на практичні складнощі у розслідуванні або інших процедурах не є новими при розгляді питання про обсяг фундаментальних прав людини. Європейський суд у відповідь на аргументи Урядів у багатьох справах визнавав ці аргументи такими, що не можуть прийматися до уваги. Наприклад, у справі Саундерс проти Об’єднаного Королівства він вирішив, що

«складність корпоративного шахрайства та нагальна суспільна потреба у розслідуванні таких шахрайств та покарання винних не може виправдати такого помітного відхилення від одного з основних принципів справедливого процесу».[44]

Він вважав, що загальна вимога справедливості, що міститься у статті 6, включаючи право не викривати себе, «застосовується до кримінального процесу щодо будь-яких типів злочинів від найпростіших до найскладніших».[45]

Також у справі Функе проти Франції[46] Європейський суд визнав, що особливостей митного законодавства недостатньо, щоб виправдати заперечення права кожного обвинуваченого у злочині зберігати мовчання та не викривати себе.

Таким чином, у практиці Європейського суду аргументи, що базуються на економічних або організаційних труднощах забезпечення фундаментальних прав, визнаних Конвенцією, визнавалися недоречними, оскільки держави, що зобов’язалися за Конвенцією, одночасно зобов’язалися забезпечити права, нею гарантовані.

Таким же чином суспільство, обмеживши владу в Україні певними фундаментальними правами особи, має право вимагати реального здійснення цих прав, незважаючи на організаційні та економічні ускладнення.

Будь-яке забезпечення права, безумовно, призводить до певних ускладнень у процедурі, але це завдання законодавця та уряду — створити процедуру та засоби її реалізації, які найкращим чином досягнуть компромісу між конфліктуючими інтересами. Можна навіть сказати, що форму сучасних юридичних процедур визначає саме баланс між фундаментальними правами людини та нагальними суспільними інтересами.

Якщо повернутися до процесуальних «незручностей», які може спричинити визнання за будь-якою особою, що залучається до юридичної процедури, права на правову допомогу, можна зазначити, що відмова у цьому праві може призвести до ще більших незручностей.

Можна послатися на цитовані вище рішення у справах Шабельника та Луценка проти України, у яких осіб допитували у якості свідка і позбавили права на правову допомогу. Процесуальна «економія», нібито досягнута завдяки запереченню такого права, обернулася у цих справах значно більшими процесуальними та матеріальними витратами. Внаслідок рішень Європейського суду існує перспектива скасування всіх рішень у цих справах. У такому випадку процедури, на які витрачений значні час та суспільні ресурси, виявляться марними, і процесуальна економія кількох хвилин або навіть днів потягне незрівнянно більші процесуальні витрати через суцільне повторення кримінального процесу.

Тому з погляду «процесуальної економії», — навіть якщо припустити доречність такого міркування у конституційному спорі, — якнайнадійніше забезпечення права свідка або будь-якої особи на правову допомогу у довгостроковій перспективі слугуватиме, скоріше, збереженню процесуальної ефективності та суспільних ресурсів, ніж навпаки.

8. Не можна заперечувати, що право на правову допомогу може бути обмеженим. Такі обмеження можуть зумовлюватися не тільки нагальною суспільною потребою, але й необхідністю розумного узгодження права свідка на правову допомогу з повноваженням держави ефективно здійснювати юридичну процедуру, правами сторін, залучених до такої процедури, у тому числі правом на справедливий та неупереджений розгляд, правом на об’єктивне дослідження обставин справи та іншими практичними потребами юридичної процедури.

Наприклад, втручання юридичного представника свідка у допит свідка під час судового розгляду завжди у певному ступені заважатиме сторонам у ефективному проведенні допиту. Тому необхідно зважити право на правову допомогу свідка, у тому числі у реалізації його гарантії від самовикриття, з правом сторін на ефективне представлення своїх позицій.

Також доступ до матеріалів справи, за якою свідок викликається, суперечитиме праву кожної зі сторін отримати від свідка відомості, які не спотворені пізнішими нашаруваннями пам’яті, що можуть позначитися на достовірності його показів. Свідок, знайомий з матеріалами справи, може взагалі втратити свою цінність у якості свідка для будь-якої процедури.

Неможливо передбачити різноманітні форми та способи надання правової допомоги у сучасному суспільстві. Обсяг та форма правової допомоги, що потребує особа, залежить від життєвої ситуації, у якій вона опинилась. Різноманітність таких ситуацій не дає можливості і не вимагає на рівні тлумачення Конституції, — або навіть на законодавчому рівні, — надати вичерпне визначення змісту правової допомоги, а також усі різноманітні форми її надання.

Хоча визначення змісту, форм та способів надання або отримання правової допомоги, не є завданням Конституційного Суду України, але законодавець має отримати певні принципи розуміння права на правову допомогу, якими зможе керуватися, виконуючи свою законодавчу місію.

По-перше, такі обмеження мають формулюватися як виключення з загального правила; по-друге, ці обмеження мають ґрунтуватися на нагальній суспільній потребі; по-третє, будь-які обмеження не повинні сягати межі, за якою руйнується сама сутність права на правову допомогу.

8.1. Право на правову допомогу сформульовано статтею 59 Конституції як фундаментальне право. Будь-які обмеження до обсягу цього права мають формулюватися та тлумачитися лише як виключення із правила про те, що особа має право на правову допомогу у обсязі, який сама вважає потрібним. Таким чином, якщо законом прямо не передбачені обмеження щодо обсягу або форми надання/отримання правової допомоги, відсутність таких положень має означати, що жодні обмеження не повинні застосовуватися. Таке тлумачення відповідатиме ідеї природності та невідчужуваності прав людини.

Крім того, навіть якщо у законі сформульовані певні обмеження права на правову допомогу, будь-які неясності або двозначності у формулюванні мають тлумачитися на користь права особи на таку допомогу у обсязі, який особа вважає потрібним за даних обставин.

8.2. Хоча право на правову допомогу особи, від якої орган влади вимагає надати певні відомості, але яка не має статусу учасника процесу, може бути обмежене, але ці обмеження не повинні стосуватися тих елементів, без яких право на правову допомогу позбавляється сенсу.

Необхідно визначити ті її невід’ємні ознаки, які не можуть бути скасовані або обмежені за будь-яких обставин і будь-якого законодавчого регулювання цього права. Серед таких ознак найважливішими є:

1. Право на безпосередність спілкування з адвокатом, що включає можливість безперешкодно зустрітися з адвокатом для отримання правової поради тоді, коли, на думку особи, вона її потребує;

2. Право на конфіденційність спілкування з адвокатом, що включає право спілкування поза межами чутності для інших осіб, а також конфіденційність будь-яких засобів комунікації та відображення такої комунікації (листування, письмові поради, електронна комунікація тощо).

3. Право на присутність адвоката під час будь-яких дій, у яких бере участь особа.

4. Право адвоката діяти від імені особи, якій він надає правову допомогу у будь-яких процедурах, спрямованих на захист її прав.

Право на безпосередню зустріч з адвокатом або іншим юридичним радником стає актуальним саме тоді, коли права особи обмежуються або заперечуються. Раніше вже зазначалося, що висновок про те, чи позбавлена особа свободи, чи опинилися її права та свободи під загрозою, не може залежати від думки або висновку органу влади, а визначається усією сукупністю обставин. Тому без можливості безпосередньо зустрітися з особою, що потребує правової допомоги, адвокат не в змозі надати кваліфіковану пораду або вжити заходів на захист прав особи, адекватних ситуації. Крім того, без такого безпосереднього доступу к адвокату неможливо забезпечити іншій важливий принцип — принцип конфіденційності спілкування.

Конфіденційність спілкування є настільки самоочевидною вимогою для права на правову допомогу, що не потребує додаткового обґрунтування. Сенс правової допомоги втрачається, якщо до змісту спілкування між адвокатом та клієнтом мають доступ інші особи. Крім того, як вже зазначалось, одним з головних інтересів особи, від якої вимагають надати відомості, є визначення змісту її гарантії від самовикриття. Відсутність конфіденційності під час обговорення такого питання перетворить правову допомогу у один із засобів отримання від особи відомостей в обхід цієї гарантії.

Вимога присутності випливає з того, що для формулювання кваліфікованої поради адвокату потрібне знання контексту. Наприклад, для відповіді на запитання щодо того, чи не буде відповідь на запитання свідчити проти особи або його близького родича або члена сім’ї, адвокату часто потрібно спостерігати за ходом допиту та спрямованості запитань. Більшість прав особи, яку допитують, не може буде реалізована до або після допиту, тому правова допомога потрібна особі саме під час допиту.

Нарешті, вимога представництва без додаткових повноважень випливає з невизначеності ситуації, у якій надається правова допомога. У більшості випадків особа потребує правової допомоги саме через невиразність межи між статусом свідка та підозрюваного (обвинувачуваного) та через ту легкість, з якою її можна перетнути. Якщо адвокат, що надає правову допомогу, визначивши порушення прав свого клієнта, не матиме можливості діяти на захист його інтересів, то правова допомога буде позбавлена сенсу.

Без цих основних елементів право на правову допомогу перетвориться на позбавлений змісту ритуал. Тому будь-яке регулювання, яке — навіть задля виправданих потреб — передбачає певні обмеження або правила надання/отримання правової допомоги особі, не повинно скасовувати ці основоположні елементи права на правову допомогу.

Додаток:
Право на правову допомогу в інших юрисдикціях
Міжнародний кримінальний суд

Правило 74 Правил процедури та доказів Міжнародного кримінального суду стосується розгляду питання про надання або ненадання гарантій від використання свідчень проти свідка. Для мети вирішення цього питання пункт 10 цього правила передбачає:

Якщо під час розгляду виникає питання щодо самовикриття, Палата має відкласти допит та надати свідку можливість отримати правову пораду, якщо він або вона цього вимагають, для мети застосування цього правила.

Правило 88, що стосується застосування спеціальних заходів щодо «травматизованих» свідків або потерпілих, передбачає:

Палата може провести слухання… для вирішення питання щодо спеціальних заходів, що включають, але не обмежуються розпорядженням, щоб адвокат… був присутній під час допиту потерпілого або свідка.

Правило 111 стосується запису допиту та передбачає:

1. Має бути зроблено запис формальних тверджень будь-якої особи, яка допитується у зв’язку із розслідуванням або розглядом. Запис підписується особою, яка робить запис та проводить допит, та особою, яка допитується, та його або її адвокатом, якщо він присутній, та у відповідних випадках, прокурором та суддею, які присутні…»

Кодекс професійної поведінки адвоката передбачає у статті 1, що

Цей Кодекс застосовується до захисника, адвоката, що діє від імені держави, … адвоката або юридичного представника потерпілих та свідків, що практикують у Міжнародному кримінальному суді…»

Сполучені Штати Америки

Закон про адміністративну процедуру Сполучених Штатів Америки, який регулює будь-які юридичні процедури, що проводяться органами виконавчої влади, прямо передбачає:

§ 555. Додаткові питання

b) Особа, яку примушують особисто з’явитися до органу або представника органу, має право бути супроводжуваною, представленою та користуватися порадами адвоката або, якщо дозволено органом, іншого кваліфікованого представника. Сторона може з’явитися особисто або через представника або з представником чи іншим представником належної кваліфікації на розгляд в органі…

Російська Федерація

У Російській Федерації доступ свідка у кримінальному процесі до адвоката відкрило рішення Конституційного суду РФ від 27 черв­ня 2000 року № 11-П у справі про перевірку законності положень частини першої статті 47 та частини другої статті 51 Кримінально-процесуального кодексу РСФСР у зв’язку зі скаргою громадянина В.І.Маслова. Конституційний Суд РФ зазначив:

«Оскаржувані положення частини першої статті 47 КПК РСФСР, згідно з яким особа, що підозрюється у вчиненні злочину, отримує право користуватися допомогою захисника з моменту оголошення йому або протоколу затримання, або постанови про застосування до пред’явлення звинувачення запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, виходячи з їх буквального змісту, обмежують право кожного на досудових стадіях кримінального судочинства користуватися допомогою адвоката (захисника) у всіх випадках, коли його права та свободу можуть бути суттєво затронуті діями та заходами, пов’язаними з кримінальним переслідуванням, і, таким чином, не відповідають статтям 17 (частина 1), 21 (частина 1, 22 (частина 1, 48 та 55 (частина 3) Конституції Російської Федерації.

Згодом до Кримінально-процесуального кодексу РФ були внесені зміни, які надали право свідку з’являтися на допит разом із адвокатом та свідчити у його присутності.

Республіка Молдова

Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Молдови містить окремі положення щодо адвоката свідка:

Стаття 92. Адвокат свідка

1) Особа, викликана у якості свідка, має право запросити адвоката, який представлятиме його інтереси в органі кримінального переслідування та супроводжувати при участі у слідчих діях.

2) Адвокат, що запрошений свідком у якості його представника до органу кримінального переслідування та підтвердив них свої процесуальні повноваження, має право:

—      знати, за якою кримінальною справою викликана особа, яку він представляє;

—      бути присутнім весь час здійснення процесуальної дії за участю особи, яку він представляє;

—      заявляти у передбаченому законом порядку відвід перекладачу, що приймає участь у допиті свідка, якого він представляє;

—      подавати заяви;

—      роз’яснювати свідку його права та звертати увагу особи, що здійснює процесуальну дію, на порушення нею закону;

—      з дозволу органу кримінального переслідування звертатися до особи, яку він представляє, з питаннями, зауваженнями та порадами;

—      заперечувати проти дій органу кримінального переслідування та вимагати внесення своїх заперечень до відповідного протоколу;

—      знайомитися з протоколами процесуальних дій, здійснених за спільною участю його та особи, яку він представляє, та вимагати внесення до них доповнень або зауважень.

3) Беручи участь у процесуальних діях, адвокат свідка зобов’язаний підкорятися законним розпорядження представника органу кримінального переслідування.

Стаття 82. Свідок

3. …Свідок має право давати покази у присутності свого адвоката, якщо останній не приймає участь у справі у будь-якій іншій якості…

Республіка Узбекистан

Нещодавно до Кримінально-процесуального кодексу Узбекистану додана стаття 66-1 «Адвокат свідка». У цій статті визначаються права та обов’язки адвоката свідка. Також передбачено, що допит свідка або потерпілого, що з’явився з адвокатом, проводиться за його участі.[47]

30 травня 2009 року

 

 

 

[1] В рассмотрении настоящего Сообщения участвовали следующие члены Комитета: г-н Лазхари Бузид, г-жа Кристина Шане, г-н Ахмад Амин Фатхалла, г-н Корнелис Флинтерман, г-н Юдзи Ивасава, г-жа Элен Келлер, г-н Раджсумер Лаллах, г-жа Зонке Занеле Майодина, г-жа Юлия Антоанелла Моток, г-н Джеральд Л. Нойман, г-н Рафаэль Ривас Посада, сэр Найджел Родли, г-н В добавлении к настоящим Соображениям содержится текст особого мнения, подписанный членом Комитета г-ном Фабианом Омаром Сальвиоли.

[2] Т. е. неогнестрельного оружия.

[3] Судебная экспертиза пришла к выводу, что нож и нунчаки г-на Щетки относятся к категории «холодного оружия».

4] Судебно-медицинская экспертиза (заключение о вскрытии) от 18 сентября 2000 года подтвердила, что жертва была девственницей и что на внешних половых органах, бедрах и голени жертвы не было выявлено никаких телесных повреждений. Никаких следов спермы не было найдено в мазках, взятых из полости рта, влагалища и ануса жертвы. Экспертиза пришла к выводу о том, что половой акт мог иметь место без повреждения девственной плевы с учетом анатомических особенностей жертвы (структуры и размеров девственной плевы). Другая судебно-медицинская цитологическая экспертиза заключила, что в цитологическом мазке с поверхности пениса г-на Щетки не выявлено никаких вагинальных эпителиальных клеток.

[5] Следствие поставило перед судебно-медицинским экспертом следующие вопросы: 1) наличие повреждений на теле г-на Щетки; 2) могли ли царапины на его лице быть по неосторожности нанесены им самим ногтями, т. е. при обстоятельствах, изложенных г-ном Щеткой; 3) могли ли повреждения на его лице быть следствием сопротивления жертвы. Эксперт, однако, констатировал лишь то, что четыре царапины на лице г-на Щетки были нанесены тупыми предметами.

[6] Согласно протоколу допроса от 12 июля 2000 года, г-н Щетка действительно заявил, что «после того [как он ударил жертву по шее] брызнула кровь», без какого либо упоминания одежды.

[7] В своем ответе от 5 сентября 2001 года отделение милиции сообщило об отсутствии возможности проверить, содержался ли г-н Щетка вместе с г-ном Ко. в одной камере, поскольку в тот период никаких регистрационных записей не велось. Однако отделение милиции подтвердило, что г-н Ко. не представлял никаких письменных заявлений в 2000 году.

[8] Арест г-на Ко. 2 и 3 августа 2000 года подтверждает начальник районного отделения милиции в своей записке от 26 октября 2001 года. См. также пункт 2.11.

[9] В соответствии со статьей 400-5 Уголовно-процессуального кодекса вновь открывшимися обстоятельствами признаются: 1) фальсификация доказательств, неправильность перевода, а также показаний свидетелей, потерпевшего, обвиняемого, подсудимого, заключения и пояснений судебного эксперта, на которых основывается приговор; 2) злоупотребления прокурора, дознавателя, следователя или судей в ходе производства по делу; 3) все иные обстоятельства, не известные суду при вынесении судебного решения, которые сами по себе или в совокупности с ранее обнаруженными обстоятельствами доказывают неправильность осуждения или оправдания подсудимого.

[10] В соответствии со статьей 400-8 Уголовно-процессуального кодекса заявления о пересмотре дела заинтересованные лица, предприятия, учреждения, организации и должностные лица подают Прокурору. С целью проверки заявления Прокурор вправе истребовать дело из суда. Прокурор во всех случаях, когда ему станут известны новые обстоятельства по делу, обязан лично или через органы дознания или следователей провести необходимое расследование этих обстоятельств… Закончив расследование вновь открывшихся обстоятельств, Прокурор при наличии оснований для возобновления дела направляет его вышестоящему Прокурору, который и решает вопрос о внесении представления в кассационный суд… Если Прокурор не усматривает оснований для пересмотра дела в связи с вновь открывшимися обстоятельствами, он отказывает в этом своим мотивированным постановлением, о чем уведомляет тех, кто подал заявление. Это постановление Прокурора может быть обжаловано выше­стоящему Прокурору.

[11] Г-н Щетка заявил, что: 1) он был осужден за изнасилование без рассмотрения судом этого уголовного обвинения; 2) он был лишен права представить свои доводы в связи с обвинением в изнасиловании; 3) суд признал его виновным в изнасиловании в отсутствие каких-либо данных судебно-медицинской экспертизы о том, что изнасилование действительно имело место: суд обосновал свой вывод на предположении о том, что половой акт (не изнасилование) мог иметь место, а также на его признательных показаниях, полученных с помощью пыток; 4) тот факт, что он был признан виновным в изнасиловании в отсутствие каких-либо доказательств, позволил суду применить статью 93 Уголовного кодекса и приговорить его к пожизненному тюремному заключению за убийство, сопряженное с изнасилованием; 5) суд выдумал единственное отягчающее обстоятельство (состояние опьянения), чтобы объявить его «особо опасным лицом», исказив свидетельские показания г-на Б., который заявил, что сын автора не пил никаких алкогольных напитков в день совершения преступления; 6) суд был необъективным, пристрастным и действовал произвольно.

[12] См., например, Замечание общего порядка № 20 Комитета по правам человека по статье 7 (Запрещение пыток и жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения), 1992 год (HRI/GEN/1/Rev.8), пункт 14.

[13] См. принятое Замечание общего порядка № 32 Комитета по правам человека по статье 14 (Право на равенство перед судами и трибуналами и на справедливое судебное разбирательство), документ Организации Объединенных Наций CCPR/C/GC/32 (2007), пункт 60; сообщение № 1401/2005, Кирпо против Таджикистана, Соображения, принятые 27 октября 2009 года, пункт 6.3.

[14] См. принятое Замечание общего порядка № 32 Комитета по правам человека, пункт 39.

[15] См., например, сообщение № 1519/2006 Хостикоев против Таджикистана, Соображения, принятые 22 октября 2009 года, пункт 7.3.

[16] CAT/C/UKR/CO/5, 3 августа 2007 года.

[17] Там же, пункты 10 и 11.

[18] Висновок підготовлений Аркадієм Бущенком, адвокатом, провідним правовим експертом Харківської правозахисної групи, та Геннадієм Токарєвим, адвокатом, експертом пілотних проектів в Україні з надання безоплатної правової допомоги у кримінальних справах.

[19] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 16 листопада 2000 року.

[20] Див., наприклад, Čonka v. Belgium, no. 51564/99, §46, ECHR 2002-I.

[21] Див., наприклад, Витяги з Другої Загальної доповіді [CPT/Inf (92) 3], §36.

[22] Див., доповідь за результатами візиту в Україну, A/HRC/10/21/Add.4, 9 лютого 2009.

[23] Див., наприклад, «Зауваження та пропозиції Судової палати у кримінальних справах та правового управління Верховного Суду України до проекту Кримінально-процесуального кодексу України (реєстр. № 1233 від 13 грудня 2007 року)» http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/9ad0ffb8f0f6f05ec 225740a00514500?OpenDocument, а також «Висновок від 3 січня 2003 року Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України на проект № 2561 від 19 грудня 2002 року Закону України „Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо права свідка)“».

[24] Див., наприклад, проект закону про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо права свідка) № 2561 від 19 грудня 2002 року), проект закону № 4328 від 8 квітня 2009 року, проект Кримінально-процесуального кодексу України № 1233 від 13 грудня 2007 року (стаття 243).

[25] Див., наприклад, Saunders v. the United Kingdom, 17 December 1996, §68, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI

[26] Saunders v. the United Kingdom, 17 December 1996, §69, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI; Choudhary v. the United Kingdom (dec.), № 40084/98, 4 May 1999; J. B. v. Switzerland, № 31827/96, §68, ECHR 2001-III; Jalloh v. Germany [GC], № 54810/00, §102, ECHR 2006-…

[27] J. B. v. Switzerland, № 31827/96, ECHR 2001-III.

[28] Marttinen v. Finland, № 19235/03, 21 April 2009.

[29] Shabelnik v. Ukraine, № 16404/03, 19 February 2009.

[30] Panovits v. Cyprus, no. 4268/04, §74, 11 December 2008.

[31] Shabelnik v. Ukraine, no. 16404/03, §59, 19 February 2009.

[32] CPT/Inf (2007) 22, §30.

[33] Engel and Others v. the Netherlands, 8 June 1976, §58, Series A, № 22.

[34] Riera Blume and Others v. Spain, № 37680/97, §28, ECHR 1999-VII.

[35] Guzzardi v. Italy, 6 November 1980, §93, Series A, no. 39.

[36] I. I. v. Bulgaria, № 44082/98, §84–87, 9 June 2005.

[37] Eckle v. Germany, 15 July 1982, §73, Series A, № 51; Foti and Others v. Italy, 10 December 1982, §52, Series A, no. 56.

[38] CAT/C/UKR/CO/5, 3 August 2007.

[39] CPT/Inf (2007) 22, §38/

[40] CPT/Inf (2007) 22, §32.

[41] Ibid.

[42] Doronin v. Ukraine, № 16505/02, 19 February 2009.

[43] Menesheva v. Russia, № 59261/00, §85, ECHR 2006-III.

[44] Saunders v. the United Kingdom, 17 December 1996, §74, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI.

[45] Ibid.

[46] Funke v. France, 25 February 1993, §44, Series A, № 256-A.

[47] http://uza.uz/ru/society/5342/

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори