пошук  
версія для друку
04.08.2011 | Євген Захаров

Політичні переслідування в сучасній Україні

   

Після президентських виборів 2010 року нова адміністрація поступово перейшла до політичних переслідувань своїх опонентів та критиків. Про це багато повідомляють засоби масової інформації, зарубіжні та вітчизняні експерти. Тому правничому та правозахисному співтовариствам необхідно виробити визначення категорій «в’язень сумління», «політичний в’язень», «переслідування за політичними мотивами» в сучасній Україні. При цьому будемо спиратися на досвід «Міжнародної Амністії» та радянського правозахисного руху 60-х — 80-х років, що визначили вказані поняття, які отримали подальший розвиток в численних документах Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій.

Узагальнюючи міжнародно-правову практику, що склалася, враховуючи українські соціально-політичні реалії та досвід радянського, і зокрема, українського правозахисного руху, української історії, виходячи з категоричного неприйняття насильства як засобу відстоювання своїх прав та інтересів, здійснення політичного або соціального протесту, пропонуємо такі визначення.

Переслідування можуть спиратися на закон, коли проти особи порушують кримінальну справу (або її права обмежують у зв’язку з порушенням кримінальної справи за фактом вчинення злочину), або проти особи безпідставно застосовують примусові заходи медичного характеру, зокрема психіатричні, чи обвинувачують у скоєнні адміністративного правопорушення, або особа стає об’єктом позовів в порядку цивільного чи господарчого судочинства. Переслідування може бути цілком незаконним. Йдеться, наприклад, про залякування в ході профілактичних розмов; погрози звільнення з роботи або навчального закладу; позбавлення роботи і легальних доходів; незаконні дії правоохоронних органів (побиття; незаконний збір інформації про особу; незаконні стеження, затримання та обшуки; тощо); перешкоджання поширенню інформації; примушення до вступу до певної політичної партії; примушення до участі в заходах певної політичної сили і т. ін. Ці дії можуть здійснюватися як державними посадовцями, так і недержавними групами чи приватними особами за толерування таких дій державою.

Переслідування особи має політичні мотиви, якщо дії державних органів та їх посадових і службових осіб викликані: а) нелегітимними міркуваннями суспільно-політичного характеру; або б) діями переслідуваної особи із захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.

Політичним в’язнем ми пропонуємо вважати будь-якого ув’язненого, у кримінальному чи адміністративному переслідуванні якого істотно значущу і достовірно визначену роль відіграють політичні мотиви влади,  — і тільки такого ув’язненого1. При цьому не має значення, чи саме політичні причини спонукали до діяння, що інкримінується в якості злочину чи правопорушення; значимо лише наявність політичного інтересу влади в результаті справи. Оскільки в сфері правозастосування принципово не допустимі позаправові оцінки і судження, політична мотивація у судочинстві може тягнути за собою процесуальні і матеріальні порушення, такі як:

– Елементи фальсифікації в обвинуваченні;

– Необґрунтовано жорстокі запобіжні заходи або покарання;

– Неправосудні вироки або рішення про адміністративні правопорушення;

– Тенденційність суду в оцінці доказової сили доводів захисту й обвинувачення;

– Різноманітні обмеження у можливості захищати себе, у тому числі за допомогою захисника;

– Свавілля у виборі доказів, ігнорування очевидних фактів;

– Застосування нерелевантних до вчиненого норм права;

– Вибірковий (дискримінаційний) характер судового переслідування в порівнянні з аналогічними випадками інших осіб.

Вважаємо безсумнівним, що належить вимагати повного усунення політичної мотивації зі сфери правосуддя, незалежно від тяжкості та наслідків злочинів.

Слід зауважити, що окрім дискримінації за політичними мотивами тих, кого влада вважає своїми опонентами, вона іноді вдається до переслідування своїх прихильників або виконавців своїх репресивних рішень — внаслідок внутрішніх суперечок або щоб замаскувати вибіркові репресії. Такі переслідування також мають політичні мотиви і так само неприпустимі.

В’язнем сумління пропонується вважати особу, позбавлену волі за свідомо неправовими, з точки зору міжнародних стандартів, підставами або за безпідставним обвинуваченням у зв’язку з:

– переконаннями або їх публічним вираженням, громадської або політичної діяльності
ненасильницького характеру, що не містить вимог дискримінувати кого-небудь;

  • пошуком, зберіганням і розповсюдженням відкритої або суспільно-важливої інформації;

  • відмовою за переконаннями або з релігійних міркувань від несення військової
    служби чи від участі в насильницьких діях.

При цьому в’язнями сумління не вважаються люди, які вдаються до насильства або пропагують насильство і ворожнечу.

Для порівняння наведемо визначення «Міжнародної Амністії»: в’язень сумління — це людина, позбавлена волі виключно за те, що мирно висловлювала свої політичні, релігійні або наукові погляди. Так визначив це поняття на початку 1960-х років засновник «Міжнародної Амністії» британський юрист і правозахисник Пітер Бененсон.

Приведемо також визначення поняття «політичний в’язень», надане експертами Ради Європи2:

Особа, позбавлена волі, підпадає під поняття «політичний в’язень», якщо:

а) позбавлення волі було застосоване в порушення одного з основних прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ) та протоколами до неї, зокрема, свободи слова, совісті і релігії, свободи вираження поглядів та інформації, а також свободи зібрань і асоціацій:

б) позбавлення волі було застосоване за явно політичних причин без зв’язку з будь-яким правопорушенням;

в) з політичних мотивів тривалість ув’язнення і його умови є явно невідповідними по відношенню до правопорушення, в якому особа була визнана винною або підозрюється;

г) особа позбавлена волі за політичними мотивами на дискримінаційній основі в порівнянні з іншими особами;

д) позбавлення волі є результатом розгляду з явними порушеннями процесуальних гарантій, що пов’язано з політичними мотивами влади.

Тягар доведення

Припущення, що особа є «політичним в’язнем», має бути підтверджено prіma facie («первинними») доказами; вслід за цим, державі, яка застосовує позбавлення волі, слід доводити, що ув’язнення повністю відповідає вимогам ЄКПЛ, як вони інтерпретуються Європейським судом з прав людини по суті справи, що вимоги пропорційності і недискримінації були дотримані і що позбавлення волі було результатом справедливого процесуального розгляду.

Дії влади, що кваліфікуються як політичні переслідування

 

Виходячи з наведених визначень, можна зробити такі висновки.

Осіб, незаконно переслідуваних із політичних мотивів, доволі багато: це учасники протестних заходів, яких залякують в різний спосіб, іноді в поєднанні з насильством — підприємці, студенти, члени громадських організацій, політичних партій, профспілок тощо; журналісти та громадські активісти, з якими працівники МВС та СБУ проводили профілактичні бесіди, або відносно яких проводили демонстративне стеження; працівники бюджетних установ, яких під загрозою звільнення з роботи примушують до членства в партіях, участі в мітингах тощо.

На нашу думку, до політичних переслідувань слід віднести кримінальні справи проти учасників підприємницького Майдану, членів «Тризубу», які відпиляли голову погруддю Сталіна в Запоріжжі, членів ВО «Свобода» – за облиття фарбою пам’ятника Дзержинському та підсмаження яєчні на Вічному вогні, деяких членів колишнього уряду. Усі обвинувачені в цих кримінальних справах, що були позбавлені волі, є політичними в’язнями. Цей висновок випливає з аналізу мотивів цих переслідувань, а також аналізу рішень про обрання запобіжного заходу та обставин цих арештів. Слід зауважити, що кожну із справ колишніх урядовців треба розглядати окремо, і ці справи мають бути предметом окремого розгляду. Тут зазначимо тільки, що у деяких справах колишнім урядовцям інкримінуються дії, котрі зараз безкарно вчиняють представники чинної влади. Таке вибіркове кримінальне переслідування щодо представників опозиції є фактично використанням кримінального судочинства для політичних цілей.

Також політично вмотивованими є кримінальні справи проти координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана3 та вінницького активіста профспілкового руху Андрія Бондаренка4. Безсумнівне політичне підґрунтя має поновлення старих кримінальних справ проти членів УНА-УНСО щодо подій 9 березня 2001 року (усі обвинувачені вже відбули покарання, окрім нардепа Андрія Шкіля) та керівника секретаріату Меджлісу кримськотатарського народу Заіра Смедляєва (його обвинуватили в участі у масових заворушеннях та спротиві працівникам правоохоронних органів під час мітингу кримських татар 22 червня 2006 року).

Політичними переслідуваннями були також рішення судів в Харкові про адміністративні арешти і штрафи протестувальників проти вирубки дерев у центральному парку в травні-червні 2010 р. за ст.185 КУпАП,  — нібито, за злісну непокору законному розпорядженню міліції. При цьому двох молодих харків’ян, Деніса Чернегу та Андрія Єварницького, ув’язнених на 15 діб, «Міжнародна Амністія» визнала в’язнями сумління — вперше за останні 6 років в Україні (єдиний такий випадок за 20 років незалежності був в 2004 р.).

Практично всіх громадських активістів, хто отримав адміністративні покарання за статтями 185 та/або 185-1 КУпАП (порушення порядку організації мирного зібрання) після проведення мирного зібрання, можна апріорі вважати жертвами політичних переслідувань. Для певності кожен такий випадок слід розглянути окремо.

Наведений перелік політичних переслідувань жодним чином не претендує на повноту.

 

Кримінальні справи, пов’язані із свободою мирних зібрань

 

Як на мене, підприємницький Майдан — найважливіша подія в Україні 2010 року в сфері прав людини. Вперше після Помаранчевої революції на головну площу столиці вийшло близько ста тисяч людей, ображених діями уряду, вийшли відстоювати свою свободу, права та інтереси. Вони протестували проти проекту Податкового кодексу. Їх підтримали в більшості регіонів Україні.

Чому це питання саме прав людини? Щодо дрібних підприємців, які перебувають на спрощеній системі оподаткування ведення звітності, пропонувалося значно скоротити перелік видів діяльності, щодо яких можна застосовувати спрощену систему. Для тих, що залишаються — в декілька разів збільшити ставку єдиного податку. І ще вдвічі більше — для підприємців, що виконують роботи чи надають послуги не тільки за місцем своєї реєстрації.

Це означало, що мільйони людей в Україні — програмісти та інші ІТ-фахівці, дизайнери, митці, музиканти, бухгалтери, аудитори, перекладачі, правники, інженери, вчені та інші — будуть позбавлені цим Податковим Кодексом можливості вільно працювати відповідно до своїх уподобань і прагнень. Але ж саме вони, ці різнобарвні дрібні підприємці визначають багатство та різноманітність світу.

Це означало дискримінацію людей, які здатні самостійно, своїм розумом, своїми здібностями, своїми трудовими навичками заробити собі на життя. Їхній вибір ставав дуже бідним: або уходити в тінь (що огидно та й, насправді, неможливо), або стати найманим працівником, при тому, що в Україні відносини між власником і найманими працівниками часто схожі на феодальні (а для вільної людини немає нічого страшнішого, ніж залежати від волі іншої людини), або емігрувати.

18 листопада зазначені норми проекту були ухвалені Верховною Радою, і це означало, що вільному підприємництву і економічній незалежності в Україні оголосили смертний вирок. Запропоновані зміни брутально порушили право мільйонів людей на працю. Підприємці втратили свободу вибору її форм і умов, тобто вони фактично не можуть вільно обирати спосіб життя. Право людини вільно чинити власною долею, яке узагальнює весь комплекс людських прав і свобод, суттєво порушили.

22 листопада люди почали масову акцію на Майдані Незалежності і перемогли. Президент та прем`єр-міністр погодилися з вимогами підприємців. Найбільш одіозні норми проекту Податкового кодексу були скасовані Верховною Радою, система спрощеного оподаткування приватних підприємців поки що залишається чинною.

Проте, щойно акція розпочалася, як вже 23 листопада була порушена кримінальна справа за фактом групового порушення громадського порядку (стаття 293 ККУ). 3 грудня була порушена кримінальна справа за ч.2 статті 28, ч. 1 статті 194 ККУ (умисне знищення або пошкодження майна, скоєне групою осіб за попередньою змовою). «Умисне знищення або пошкодження майна» означає в даному випадку «пошкодження гранітного покриття площі Майдан незалежності шляхом забиття в гранітне покриття металевих прутів кількістю 132 одиниць»5.

Обвинувачення у справі про пошкодження гранітного покриття було пред’явлено 8 учасникам Майдану. Проте перші четверо обвинувачених – випадкові люди, які взагалі до Майдану-2 майже не причетні і вже точно не мали ніякого відношення до вмонтування прутів та встановлення наметів. Чому ж проти них порушили кримінальну справу? Як на мене, відповідь проста — усі четверо раніше судимі. І кожен міг побачити, як міністр внутрішніх справ, виступаючи в Верховній Раді, перераховує їхні минулі гріхи. Мовляв, отаке воно, «обличчя протесту» — суто кримінальне.

До того ж, деякі обвинувачені вперше зустрілися в суді, бо не були один з одним знайомі і тому «попередньої змови» дійти не могли. Отже, ця кримінальна справа просто вигадана, і недарма суддя на попередньому засіданні відправив її прокурору для дослідування.

Повернемося до другої кримінальної справи — за статтею 293. Безперечно, перекривати рух автотранспорту — це погано. Але хто ж відповідальний за це? У заявці на проведення акції протесту організатори вказали кількість учасників — 100 тисяч. На мою думку, цілком доречно було припустити, що за такої кількості людей на Майдані Незалежності рух автотранспорту на Хрещатику буде неможливим, і закрити його бодай на перші години акції. Чому ж МВС не зробило цього? Крім того, взагалі немає підстав стверджувати, що перекриття руху транспорту було навмисним, а не стало наслідком скупчення великої кількості людей і погано організованих дій міліції.

Взагалі, хіба повинні нести відповідальність, та ще й кримінальну, учасники підприємницького Майдану, яких змусили до крайніх дій? Їх поставили в умови, коли вони втрачали можливість вільно працювати, що і привело їх на Майдан. Як на мене, моральну відповідальність за цей конфлікт несуть автори Податкового кодексу, які наполягали на ухваленні неприйнятних норм і відмовлялися від обговорення проекту з підприємцями.

Обвинувачення у цій справі нікому особисто не пред’явлено, але сотні, а може й тисячі, людей викликали на допити у цій справі Здається, влада намагається превентивно залякати людей і примусити їх відмовитися від протестів. Вже вкотре вона наступає на ті самі граблі і ніяк не може второпати, що силові засоби боротьби з власним народом приречені на нищівну поразку.

Кримінальні справи, в яких порушується свобода вираження поглядів

У січні 2011 року країною прокотилася хвиля затримань, обшуків, допитів членів ВО «Свобода», ВО «Тризуб» та інших подібних організацій. Спочатку йшлося про підозри у здійсненні вибуху погруддя Сталіна в Запоріжжі пізно ввечері 31 грудня, але пізніше вони були відкинуті, і повідомлень про знайдення організаторів цього вибуху ще не було. На кінець січня під вартою перебувало 9 членів «Тризубу» за спиляння голови погруддя Сталіна 28 грудня: Василь Лабайчук, Андрій Зануда, Едуард Андрющенко, Роман Хмара, Пилип Таран, Юрій Пономаренко, Віталій Вишнюк, Анатолій Онуфрійчук та Василь Абрамів. Усі вони були затримані в період з 8 по 19 січня, обвинувачені за ч.2 статті 296 КК України (хуліганство, здійснене групою осіб). Повідомлялося, що у затриманих конфіскували усі їхні речі і видали замість них чужу легку одежу, що їх майже не годували, а деяких з них — били, що міліція чинила ним перепони у спілкуванні з адвокатами. Питання про запобіжний захід замість відведених законом трьох діб розглядалося значно довше. Усім дев’яти обвинуваченим суд обрав запобіжний захід у вигляді утримання під вартою.

10 січня був затриманий член запорізької організації ВО «Свобода» Юрій Гудименко — за поновленою обласним прокурором кримінальною справою за тою ж ч.2 статті 296 КК України. Справа була відкрита ще в травні 2010 року за фактом облиття фарбою пам’ятника Ф.Дзержинському, але тоді була закрита за відсутністю в діях Гудименка складу злочину. Слідчий звернувся до суду з проханням застосувати утримання під вартою, але суд спочатку не погодився на арешт, а подовжив термін затримання до 10 діб. Проте 20 січня вже була ухвалена постанова про перебування Гудименка в СІЗО протягом двох місяців. Артем Матвієнко, який також обвинувачується в облитті фарбою пам’ятника разом з Гудименком, знаходиться на підписці про невиїзд. Судовий процес Гудименка вже закінчився, він отримав покарання – два роки умовно.

Говорити напевно про названі кримінальні справи наразі важко: у деяких справах ще не закінчено слідство, у деяких – триває судовий процес. Проте деякі речі апріорі вже можна зазначити.

У диспозиції статті 296 КК України в редакції 2001 р. хуліганство — це «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». Але у обвинувачених не було наміру образити суспільство, виразити йому неповагу, оскільки суспільство в переважній більшості вкрай негативно ставиться до Сталіна та Дзержинського як організаторів масових вбивств і протестувало проти встановлення запорізькими комуністами погруддя Сталіна.6 В обох випадках мотив був цілком чіткий — висловити своє ставлення до Сталіна і Дзержинського.

Водночас є очевидним, що облиття фарбою та спиляння голови наносить шкоду, і якби правоохоронні органи поставили би питання про відшкодування нанесеної шкоди, то це було б адекватною реакцією. В обвинувачувальному висновку щодо тризубівців кваліфікація злочину змінена: замість хуліганства їх обвинувачують у зумисному пошкодженні майна. 13 квітня суд передав всіх обвинувачених на поруки декільком народним депутатам.

Декількох членів «Тризубу» було затримано та звільнено. Ще четверо перебувають під вартою: Андрія Стемпицького та Степана Бичека обвинувачують у незаконному зберіганні зброї, Ігоря Загребельного та Артема Циганка — у підпалі офісу компартії в Запоріжжі ще у 2009 році.

29 березня була заарештувала 20-річна студентка, активістка протестного руху Ганну Сінькову. Її звинувачують у тому, що вона разом з іншими дівчатами засмажила яєчню на Вічному вогні у Парку слави. Їй пред’явили обвинувачення за статтею 297 КК («наруга над могилою»). Хоча покарання за цією статтею не перевищує 3 років позбавлення волі, і тому повинні бути особливі причини для обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою, Печерський районний суд відправив Ганну на час слідства у СІЗО – незважаючи на численні гарні характеристики і поруки нардепа. Зараз вона сидить на Лук’янівці, у камері разом з нею 15 ув’язнених. Дівчина таким чином бажала висловити протест проти безглуздого, на її думку, спалення газу на підтримання тоталітарної радянської символіки замість того, щоб витрачати ці кошти на ще живих ветеранів. У своєму інтерв’ю Ганна каже: «Ця акція втілювалася в інтересах суспільства. Наша держава забирає у громадян усе до останнього. Особисто я не можу спокійно дивитися на людей похилого віку, що лишають у відділеннях банків усі свої кошти з мізерних пенсій, сплачуючи комунальні послуги. Держава забирає у цих людей все, а що дає взамін? Парочку демонстрацій біля пам’ятників найжорстокішим тиранам у світовій історії. Фалічні символи із вічно запаленими конфорками. Якщо наша держава зобов’язана сплачувати ефемерний газовий борг, то ми маємо заощаджувати цей газ. Якщо боргу немає — тим паче. Ліпше подаруйте цей газ людям, які не можуть за нього платити. Але ж ні, держава цього не робить, вона ладна викидати в повітря в рази більше дорогоцінного блакитного палива, аби тільки не давати його людям.»7

Легко уявити собі людей, які сприймуть вчинок дівчат, як особисту образу, оскільки пам’ять про загиблих в Другу світову війну є для них святою. Як мінімум, дівчата страждають на поганий смак. Але чи є адекватною і пропорційною реакція держави – кримінальне переслідування і позбавлення волі – у відповідь на такий шокуючий спосіб вираження своїх поглядів? Наскільки коректно вважати Вічний вогонь могилою? Скільки ми знаємо випадків, коли будують дороги на кістках, не звертаючи уваги на те, що вони йдуть через кладовища, хіба це не наруга над могилою? Знову вибіркове кримінальне переслідування…

Отже, дії обвинувачених в цих справах були ні чим іншим, як вираженням своїх поглядів. Цікаво провести паралель цих форм вираження поглядів із значно більш зухвалою формою — спаленням державного прапора на знак протесту проти політики держави. Відповідно до статті 65 Конституції України шанування її державних символів є обов’язком громадян України, а стаття 338 КК карає за публічну наругу над державними символами України або іноземної держави. Інша ситуація в США, де стандарти свободи вираження поглядів значно вищі.

Практика спалення державного прапора отримала поширення в США в період масових протестів проти війни у В’єтнамі в кінці 60-х рр. XX століття. У 1968 році в США був прийнятий федеральний закон про повагу до прапора США. Аналогічні закони були прийняті в більшості штатів. Ці закони кваліфікували публічне спалення державного прапора або наругу над ним як кримінальний злочин. Після застосування цих законів справа дійшла до Верховного суду США. У 1989 році Верховний суд США у своєму рішенні у справі «Техас проти Джонсона» ухвалив, що спалювання прапора як форма вираження протесту гарантовано Першою поправкою до Конституції США, і отже, всі закони, що забороняють подібні дії, неконституційні. Президент США Джордж Буш, який відстоював протилежний погляд, поставив перед конгресом питання про прийняття спеціального федерального закону, який встановлює кримінальну відповідальність за наругу над прапором. Закон був ухвалений. Проте Верховний суд США одразу визнав його антиконституційним, оскільки закон порушував право американців виражати свої погляди. З тих пір захисники прапора намагаються обійти зазначену постанову Верховного суду шляхом прийняття нової поправки до Конституції, спеціально присвяченої захисту прапора. За минулі роки проект такої поправки вносився на розгляд Конгресу не менше 12 разів, однак, прийнята ця поправка так і не була.

Ми також можемо скористатися європейськими механізмами захисту прав людини: свободу вираження поглядів захищає стаття 10 Європейської конвенції. Дії обвинувачених у хуліганстві та нарузі над могилою підпадають під захист цієї статті. А дії агентів держави у відповідь є втручанням у здійснення права на свободу вираження поглядів і, у відповідності зі статтею 10, повинні бути засновані на законі «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду» і бути «необхідними в демократичному суспільстві».

Зауважимо, що реакція комуністів та їх прихильників на облиття фарбою пам’ятника Дзержинському, встановлення погруддя Сталіну, реакція на спиляння голови Сталіна, обурення з приводу під смаження яєчні на Вічному вогні  — це також форми вираження поглядів. Тобто в цих випадках йдеться про політичну дискусію і пов’язані з нею дії. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини в області політичних дискусій «стаття 10 зовсім не залишає місця для обмежень свободи вираження поглядів». Європейський суд зазначив це у зв’язку із численними курдськими справами проти Турції (1994-1999 рр.) — заявники Аслан, Полат, Сюрек, Караташ, Башкай, Ібрагім Аксой, Абдулла Айдін, Окутан, Кюрчю, Варлі та багато інших.

Щоб з’ясувати, чи мало місце порушення статті 10, необхідно визначити, чи було це втручання обґрунтованим. Тобто, по-перше, чи переслідувало воно законну мету? Якщо так, то, по-друге,  чи було воно пропорційним переслідуваній меті? І, по-третє, якщо так, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на невідкладну суспільну необхідність)?

Розглядаючи ці питання, можна провести аналогію з відомою справою Салов проти України. Нагадаємо її фабулу. Донецький адвокат Сергій Салов був довіреною особою кандидата в Президенти України Олександра Мороза на виборах 1999 року. 30 та 31 жовтня він розповсюдив 8 примірників спеціального випуску газети «Голос України» від 29 жовтня, в якому стверджувалося, що чинний Президент Леонід Кучма помер 24 жовтня. Цей випуск був фальшивкою. 31 жовтня 1999 р. прокуратура Київського району м. Донецька порушила кримінальну справу проти Салова за фактом перешкоджання здійсненню виборчого права громадян (п. 2 статті 127 КК України). 1 листопада 1999 р. Салов був затриманий за поширення неправдивої інформації, 3 листопада вміщений в СІЗО, де він утримувався під час слідства та судового процесу до 1 червня 2000 р., коли йому змінили запобіжний захід з утримання під вартою на підписку про невиїзд. 6 липня 2000 р. районний суд визнав С.Салова винним у перешкоджанні, шляхом обману, здійсненню громадянами своїх виборчих прав, з метою вплинути на результати виборів Президента України. Районний суд присудив заявнику п’ять років умовного позбавлення волі, з дворічним випробувальним терміном в зв’язку з тим, що дії Салова «не спричинили фактичних серйозних наслідків». Обласний та Верховний суди залишили вирок без змін. Салов звернувся до Європейського суду з заявою про порушення п.3 статті 5, п.1 статті 6 та статті 10 Європейської конвенції. Суд визнав ці порушення.

Розглядаючи питання, чи було порушення статті 10, Суд погодився, що газета, яку поширював Салов, містила неправдиву інформацію, і визнав, що втручання держави переслідувало законну мету — забезпечення виборців правдивою інформацією в ході президентської кампанії 1999 р. Але з огляду на незначний вплив, який міг бути спричинений поширенням 8 екземплярів газети, та серйозністю покарання, яке було застосоване до заявника, Суд визнав втручання держави непропорційним переслідуваній законній меті. Розгляд питання про те, чи було необхідним таке втручання в демократичному суспільстві, вже не здійснювався.

В справах про облиття фарбою пам’ятника Дзержинському, спиляння голови погруддя Сталіна та підсмаження яєчні пропорційність втручання та необхідність у демократичному суспільстві так само є вочевидь недотриманими. Більше того, в перших двох справах втручання держави не було засновано на законі, оскільки правова кваліфікація правопорушення як хуліганства є некоректною і притягнута з метою застосувати максимально жорстку міру покарання. У третій справі законність втручання держави є сумнівною.

Таким чином, можна впевнено прогнозувати, що, якщо обвинувачені цих справах напишуть заяву до Європейського суду з прав людини, то у всіх випадках він встановить порушення державою статті 10. Вочевидь порушена також стаття 5 Конвенції, яка захищає право на свободу та особисту недоторканність. Ніяких законних причин для позбавлення волі під час слідства, які за практикою Європейського суду за статтею 5 вважаються обґрунтованими, в даних випадках не спостерігається.

На наш погляд, переслідування членів «Тризубу» дуже небезпечні: вони нагадують штучно роздмухані процеси 30-50 років, спрямовані на залякування населення та розхитування права в країні. Це має вигляд репресій, спрямованих на розпалення ідеологічної ворожнечі між Сходом і Заходом країні. Така поведінка, без жодних пояснень її виправданості з боку держави, може спровокувати суспільство, особливо молодь, на непередбачувані дії.

Чи здатна влада на діалог із суспільством замість залякування і провокацій на кшталт демонстрації у Львові з червоними прапорами? Протестна активність наростає. За перші 6 місяців 2010 року кількість мирних публічних зібрань приблизно на 30% перевищує їхню кількість за весь 2009 рік. У другій половині 2010 року їх вочевидь було значно більше, ніж в першій. Тому нова адміністрація мусить усвідомити, що силовий тиск на суспільство тільки призведе до більш гострих конфліктів. За даними соціологічного дослідження Центру імені Разумкова 60% опитуваних готові сьогодні на протести8, а понад 60 відсотків українців вважають, що події в Україні розвиваються у неправильному напрямку. І тільки 15.2% – що в правильному9. Це дуже серйозний сигнал владі, що її політика неприйнятна, і вона має її змінити. Владоможці мають нарешті зрозуміти, що цілковита відсутність поваги до людей, розмова із суспільством мовою сили, залякування тільки посилює нелюбов до держави та її агентів. Що влада, яка порушує права людини все більше і більше, приречена.

«Критика», №3-4, 2011.

 

1 Це визначення належить відомому російському правозахиснику, першому омбудсману РФ Сергію Адамовичу Ковальову.

2 Стефан Тречел, колишній президент Європейської комісії з прав людини; Еверт Алкема, член Державної ради Нідерландів, колишній член Європейської комісії з прав людини; Олександр Арабаджи, колишній суддя Конституційного Суду Болгарії і колишній член Європейської комісії з прав людини. З документу Ради Європи SG/Inf(2001)34 / 24 Оctober 2001. Переклад Харківської правозахисної групи.

3 Права людини в Україні – 2009-2010. Доповідь правозахисних організацій. – Х.: Права людини, 2011. – С.91-92. Доступно в Інтернеті за адресою: http://khpg.org/index.php?id=1298307192

4 Права людини в Україні – 2009-2010. Доповідь правозахисних організацій. – Х.: Права людини, 2011. – С. 182-183. Доступно в Інтернеті за адресою: http://khpg.org/index.php?id=1298296088

5 http://www.pravda.com.ua/news/2010/12/28/5727669/

6 Нагадаємо, соціологічні дослідження показали різке неприйняття цієї ідеї більшістю українців — 56.7% опитаних негативно ставляться до цієї ініціативи.

7 http://www.poryad.com/?p=10592

8 http://www.razumkov.org.ua/ukr/expert.php?news_id=2635

9 http://www.razumkov.org.ua/ukr/expert.php?news_id=2844

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори