пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201122
10.08.2011 | Олександр Степаненко, „Гельсінська ініціатива-ХХІ”

Погляд крізь мури забуття: із скорботою та надією...

   

Як біблійна Рахіль, плаче Галичина за своїм втраченим населенням.

Плаче Галичина за своїми дітьми і не може бути втішена, бо немає їх.

Жанна Ковба, „Людяність у безодні пекла”

 

Нещодавно відзначено скорботні сімдесяті роковини Чортківської трагедії 1941 року – мученицької смерті багатьох сотень в’язнів тутешньої тюрми. Ці події можна вважати одним з найбільших злочинів сталінізму періоду Другої світової війни. За свідченнями дослідників, у другій тюрмі УНКВС у місті Чорткові впродовж червня – липня 1941 року було закатовано та розстріляно кількасот людей. Загалом це були мешканці південних районів Тернопілля. Кілька сотень осіб було арештовано уже наприкінці червня 1941 року, після початку війни з Німеччиною – тобто це була остання масштабна „зачистка” території від усіх навіть потенційно нелояльних до більшовизму осіб. Серед страчених в’язнів було чимало молодих людей, 1921 – 23 років народження...

 

Друга світова у нашому краї, розпочавшись у вересні 39-го, так і не припинялася аж до кінця сорокових. Репресії НКВС 1939 – 1941 років у західноукраїнських областях – не що інше, як великомасштабна неоголошена війна радянських каральних органів проти цивільного населення краю. Операції армії, НКВС та „винищувальних батальйонів” проти решток УПА, що тривали вже після капітуляції Німеччини, до кінця 40-х, – були продовженням тієї ж війни...

Фактично у перші ж дні „польського походу РККА” від 17 вересня 1939-го чекістські оперативні загони, що йшли слідом за армією, почали ув’язнювати польських військових, правоохоронців, державних чиновників, активістів політичних партій, громадських та релігійних діячів. Уникли репресій лише ті, хто встиг перейти румунський кордон. Свого апогею спланована кампанія арештів сягнула вже у 1940 році – після створення у листопаді 1939 року підрозділів НКВС у західноукраїнських областях.

За статистичними звітами НКВС через арешти, ув’язнення в тюрмах та таборах ГУЛАГУ за два неповних роки пройшли щонайменш 200 тисяч осіб. Тюрми західних областей УРСР не могли умістити такої кількості в’язнів, каральний апарат не був спроможний опрацювати безперервного потоку „кримінальних” справ – тому десятки тисяч арештованих вже під час „слідства” переводили до інших регіонів, де їхні справи розчинялися у загальній статистиці репресивних органів.

Як відомо, особливо трагічною стала доля більш ніж 25 тисяч польських військових та державних службовців, призначених до розстрілу за пропозицією Берії та сумнозвісним „катинським” рішенням Політбюро від 5 березня 1940 року... Зауважмо, ці люди не становили жодної небезпеки у військовому сенсі – збройного опору частинам РККА з боку польських вояків майже не було, антибільшовицьке підпілля ще не встигло заявити про себе. Але там, де не було реальної „контрреволюційної діяльності”, її треба було вигадати або спровокувати – як то сталося 21 – 22 січня 1940 року у Чорткові, коли кількадесят молодих людей, у тому числі неповнолітніх, було спровоковано до участі у так званому „польському повстанні”. Півсотні його „учасників” були засуджені до покарання у таборах ГУЛАГу.

З перших місяців 40-го запрацювала й сталінська технологія масового насильницького переміщення цивільного населення. За останніми оцінками польських та російських дослідників, зробленими на статистичних матеріалах архівів НКВС, із Західної України та Білорусі у 39 – 41 роках було депортовано до районів Сибіру, Казахстану, районів Півночі 325 – 330 тисяч осіб. Ймовірно, реальна кількість депортованих була більшою. Тобто тогочасний НКВС виступав не лише „караючим мечем революції” – він, як істинний рабовласник, сотнями ешелонів постачав робочу силу на лісорозробки, шахти та будови. Чотири хвилі депортацій стосувалися почергово: членів сімей колишніх польських військових, державних службовців, політиків, власників підприємств та маєтків (категорія осіб „з компрометуючих соціальним та політичним минулим”), селян (звісно ж – „кулаків” та „польських осадників”), лісників, біженців (переважно євреїв з окупованих німцями територій, що нелегально перейшли новий державний кордон)... Більш масовими за усі часи радянської історії були лише репресії часів колективізації.

Але найбільш жорстока хвиля терору здійнялася вже у червні – липні 1941 року, після початку війни з Німеччиною, перед самим відступом більшовиків. На жаль, точна кількість її жертв досі не відома – адже тюрми були переповнені понад „норму” у 3 – 4 рази, документи на в’язнів часто не встигали оформити, або свідомо знищували перед відступом. Частина громадян, які утримувалися в тюрмах, були „осуджені” до вищої міри покарання після закінчення катівського „слідства” у їхніх справах. Так, по Львівській області підлягав розстрілу 3161 чоловік, у містах: Станіславі – близько 1000, Тернополі — 444, Чорткові — 768, Чернівцях — 222... Щодо 5147 осіб рішення про розстріл без судового вироку були прийняті наркомом держбезпеки України Мешиком на підставі директиви наркома СРСР Меркулова від 23 червня 41-го. Часто розстріли відбувалися без жодних формальних підстав – начебто в силу інерції запущеної машини терору – як у випадку із розстрілом священиків та монахів-домініканців у Чорткові....

За свідченнями дослідників, у другій тюрмі УНКВС у місті Чорткові у червні – липні 1941 року було закатовано та розстріляно до 800 людей. Переважну частину їх було заарештовано перші місяці 41-го за звинуваченнями у „контрреволюційній діяльності”. У більшості випадків їм навіть не викладали конкретних звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам – тобто особами, котрих завідомо належить розстріляти.

Трагічною була доля більшості з 954 в’язнів чортківської катівні, яких було відправлено пішим етапом на схід. 123 особи було розстріляно у дорозі – начебто при спробі втечі. Майже усіх, хто під конвоєм пройшов скорботним 450-кілометрівим шляхом до Умані було страчено у тамтешній тюрмі за розпорядженням заступника наркома держбезпеки УРСР Ткаченка... Розстрільні списки, підписані 20 – 21 липня начальником тюрми НКВС у Чорткові сержантом держбезпеки Левчуком, містять 769 прізвищ.

Окремо заслуговує на спомин трагедія у Заліщиках на Тернопільщині, коли з тактичних міркувань відступаючими червоноармійцями було зруйновано залізничний міст через Дністер, натомість надійшли два ешелони із в'язнями. Чекісти „вирішили проблему” блискавично: вагони підкотили до зруйнованого мосту та зіштовхнули просто у ріку. Наскільки відомо, ніхто з в’язнів не врятувався...

Зауважмо, що досі залишається недоступна повна інформація про кількість та імена мешканців західноукраїнських областей, яких було ув’язнено та страчено у 1939 – 1941 роках. Служба безпеки України пропри недавні обіцянки розкрити всю наявну у її архівах інформацію про репресії тих років, не поспішає зробити це. Щоправда на запит Гельсінської ініціативи до керівництва СБУ було отримано копії деяких документів щодо „чортківської трагедії” 41-го.

Але загалом правда про репресії тоталітарних режимів 39 – 41-го усе ще не стала ані документованою історією, ані частиною суспільної свідомості. Невідомими залишаються імена співробітників каральних органів, особисто причетних до прийняття рішень про репресії. Останнім часом можна вести мову про новітні спроби переписування та приховування історичних фактів, замовчування, або й виправдання сталінських злочинів лукавою риторикою про „складність тодішнього історичного моменту”. Поволі стирається „пам’ять місць”, де люди страждали, гинули, терзали, зраджували – але й рятували одні одних: багатьох вулиць, будинків, підвалів, братських могил, окописьк, ярів ...

Ці імена, ці місця, цю історичну правду ще належить віднайти – наскільки то можливо! – повернути та осмислити. Розуміючи, що правовий осуд – „другий Нюрнберг”, який стосувався б конкретних злочинців та конкретних злочинних організацій, за сьогоднішніх політичних обставин мабуть таки малоймовірний. Але пошук історичних фактів, їхнє осмислення та моральна оцінка не повинні зупинятися – лише тому, що це болісні факти. Варто лише уникати спекуляцій на фактах, котрі породжують нову агресію та недовіру між країнами та людьми. Цим шляхом – в основі якого гуманізація, „подобрішання” суспільства, взаємне покаяння та прощення – нам все ще належить пройти… Якщо повернутися до слів, винесених у епіграф цього тексту, Галичині ще належить оплакати УСІХ своїх дітей, позбавлених життя й домівки у 30 – 40-х, незалежно від того, якою мовою розмовляли ці „діти”, та до якого храму ходили.

 

Ми відійшли на 70 років від трагедії тих часів. Прочитали щоденники Анни Франк, і „Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина, передивилися „Список Шиндлера” Спілберга... Здавалося б, самої історичної перспективи достатньо, щоб бути спроможними охопити її поглядом, збагнути, зробити належні висновки. Щоб дати відповіді на запитання: якими були причини тієї небаченої за розмірами та жорстокістю гуманітарної катастрофи? Як зробити, аби такі речі ніколи не повторювалися? На жаль, реальність свідчить про наявність багатьох ”білих плям”: як у нашому знанні про історичні події, так і у їхньому осмисленні. Це незнання перш за все стосується місцевої історії: люди не пам’ятають про події, які відбулися у той страшний час у їхньому місті та селі. Натомість на тлі незнання та неповного знання часто зростають агресивні міфи…

 

Світ після Катині та Аушвіца виробив універсальні принципи прав людини. Їхня сутність у тім, що ніхто заради досягнення будь-яких ідеологічних та державницьких цілей не може відбирати людське життя та гідність. Це спадок цивілізованого людства, вистражданий та неоціненний. Демократичні європейські країни давно пройшли шлях осмислення та примирення різних національних пам’ятей, полишили політичні спекуляції довкола історичних драм минулого століття. Два роки тому ОБСЄ у резолюції „Возз’єднання розділеної Європи” назвала двох головних винуватців трагедій та страждань мільйонів людей у роки Другої світової – злочинні тоталітарні режими, нацистський та більшовицький. Це рішення зустрінуте в Європі, як давно назріле та належне. Отже, тут начебто вже й нема про що сперечатися...

А от чи стали цінності прав людини – в основі яких повага до людської особистості – нашим національним спадком? Чи навчилися ми до нашої непростої історії ставитись, як до спадку – розуміючи усю його неоціненність та вагомість? До пам’яті жертв деспотичних режимів, до їхніх могил – з належною шаною та розумінням непоправності людських втрат? Незважаючи на те, чиї це імена, чиї могили, чия пам’ять, чия мова та віра ?... Незалежно від того, гіркою є для нас історична правда, чи солодкою?

Припускаю, що нація, у якій оці – по суті своїй не нові – гуманістичні уявлення не стануть цеглинками суспільної свідомості, ще довго неспроможна буде стати органічною частиною європейського співтовариства та скинути з себе похмуру „сталінську шинель”, навіть якщо сама того не помічатиме...

Зрештою, ці відкриття не належать власне ХХ століттю, вони старі як світ. Біда у тім, що у того ж великого Гомера ми прочитуємо переважно лише перший рядок: „Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея”. До другого не доходимо, але там вже про”пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв”... Ми традиційно героїзуємо „гнів”, насильницькі методи вирішення протиріч. Наша історія переповнена фактами насильства. Натомість факти, що свідчать про намагання багатьох людей принципово протидіяти насильству та шукати порозуміння, залишаються на периферії уваги. Приміром, бурхливу суспільну полеміку, разюче суперечливі, часом – відверто провокаційні оцінки в Україні до сьогодні викликають історичні постаті Степана Бандери та Романа Шухевича. Натомість – для простого порівняння – значно менш відомою є діяльність таких людей, як Андрей Шептицький та Омелян Ковч... Цьогорічні травневі події у Львові наглядно продемонстрували, у що виливається і чим загрожує нам така непропорційна увага до історичних фактів і така затятість у маніпулюванні ними...

 

Проглядаючи історичні публікації – і не нові, і останніх років – не може не звертати на себе зосередженість дослідників виключно на „своїх” жертвах, і замовчування фактів про жертви серед „чужих”. Українські дослідники пишуть переважно про втрати серед українського населення, польські – серед поляків, єврейські – про жахіття Голокосту, офіційні російські – про військові втрати та перемоги Червоної армії... Далеко не завжди зустрічається погляд на трагедію Другої світової війни, як на тотальну, власне СВІТОВУ гуманітарну катастрофу. Котра забрала мільйони життів, відібрала рідну оселю також в мільйонів та – по великому рахунку! – безповоротно зруйнувала той унікальний мультикультурний простір, що впродовж століть формувався співжиттям кількох етносів і релігій на теренах Центральної та Східної Європи. Звісно, що відтворити його у фізичній якості немислимо – це непоправна втрата культурного спадку людства. Є шанс – також вельми непевний – відтворення історичної пам’яті про той культурний феномен. І це непросто: масштаби фізичних втрат, депортацій та руйнувань були настільки колосальними, що про самі події часто нема кому розповісти: „иных уж нет, а те далече”….

 

Ми звикло вже повторюємо формулу про відповідальність двох тоталітарних режимів за злочини, не задумуючись над тим, що режими ці мали благодатний ґрунт у певному соціальному середовищі, у людських масах. Адже режими – і сталінський, і нацистський – знайшли масу колаборантів серед місцевого населення. Було таки кому: писати доноси, зраджувати, брати участь у погромах, мародерствувати... Далеко не кожний був спроможний протистояти режиму і допомагати ближньому. Чому так сталося: у краї з багатовіковою християнською та юдейською релігійною традицією, в основі яких – незаперечний гуманістичний ідеал? Чому так сталося: серед людей, що впродовж століття – не без конфліктів, та все ж жили – в державах з конституційним ладом? Маси було обдурено, засліплене, залякано, чи вони все ж якоюсь мірою внутрішньо прагли деспотії, насильства – по суті, для зведення міжнаціональних, класових та особистих порахунків? Чи ідеали були вульгаризовані? Чи колективні цінності та нагальні цілі – національні, державницькі, релігійні, соціальні, політичні, інші – не були врівноважені усвідомленням самоцінності одної-єдиної людської особистості?

Згадаймо Ортегу-і-Гассета і його репліку: „Маси не формують громадян. Вони формують анти-громадян”. Припускаю, що філософ називає громадянами людей із сформованим почуттям правової та моральної відповідальності за свої дії у суспільстві. Можливо, так і було й тоді у Галичині: окупанти спекулювали на МАСОВИХ цінностях, роздмухували їх, зіштовхували між собою – в результаті ота індивідуальна відповідальність за сподіяне багатьма була втрачена, що обернулося взаємним поборюванням і критичною девальвацією окремого людського життя? Згадаймо й лейтмотив згаданого тут „Списку Шиндлера”, сенс якого у тому, що потрібно для тріумфу зла – лише бездіяльність окремої доброї людини. Доброї – лише для свого ближнього оточення, жорсткої – для усіх, хто інакше мислить, вірує, говорить. Адже перед кожною людиною у екстремальних обставинах стоїть моральний вибір: протистояти, чи бути пасивним (активним) співучасником насильства, що коїться стосовно іншого, нехай „чужого”.

 

Варто нарешті окреслити одну з причин масштабності трагедії сорокових років у Східній Галичині: це було відчуження між національними групами та політичними силами, що часом виливалося у агресивну ксенофобію та взаємне поборювання. Драматична роз’єднаність суспільства, відсутність діалогу та порозуміння між його групами, штучне роздмухування історичних образ та героїзація насильства призвели до того, що хвилі розправ 39 – 41 років прокотилися почергово та безперешкодно по долях поляків, українців та євреїв, „лівих” та „правих”, селян та інтелектуалів... Більш того, трагічні події часом розвивалися за сценарієм „усі проти всіх”.

 

Так було і у Чорткові у липневі дні 41-го, коли нацисти, спекулюючи на негативних пропагандистських образах „жида і комуніста”, свідомо поклали провину за страти у тюрмі українських патріотів на єврейське населення міста.

На щастя, у липні 41-го ще не сталося масштабних погромів...

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори