пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201125
30.08.2011 | Андрій Черноусов
джерело: www.khisr.kharkov.ua

Відсутність медичної допомоги як бар’єр у ефективному розслідуванні заяв про жорстоке поводження

   

Доступ до лікаря, в тому числі до альтернативного запропонованому правоохоронними органами, є частиною так званого «мінімального стандарту доброго поводження», який розроблено і підтримується Європейським Комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню. Важливість права на медичну допомогу та можливі шляхи його реалізації є вкрай актуальними для сучасної правозастосовної практики української міліції. На жаль, численні приклади з інтерв’ю із жертвами тортур та поганого поводження в міліції підтверджують такі факти.

Стандарти права на доступ до лікаря слугують двом головним цілям:

• вони гарантують канали для передання інформації про жорстоке поводження від затриманого до лікаря, а також;

• вони мають ключову важливість для збирання доказів.

Європейський Комітет з попередження катувань, інших форм жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (КПК) чітко висловлює свою позицію про те, що прохання затриманих про зустріч з лікарем мають задовольнятися в усіх випадках, що взяті під варту затримані мають обстежуватись лікарем за їхнім власним вибором, а також що всі медичні обстеження мають проводитися поза межами чутності і поза полем зору поліції, якщо сам лікар не вимагає протилежного. КПК рекомендує, щоб у досьє, яке відкриває в’язничний лікар за результатами медичного обстеження новоприбулого ув’язненого, містилися наступні дані: 1) повний перелік заяв, зроблених даною особою, які мають відношення до медичного обстеження (включаючи опис його стану здоров’я та будь-які скарги на жорстоке поводження з ним; 2) повний перелік об’єктивних медичних висновків, зроблених на основі ретельного обстеження, а також; 3) включаючи висновки лікаря у світлі пунктів 1 і 2, включаючи висновок про ступінь відповідності зроблених особою заяв об’єктивним медичним висновкам. В усіх випадках фіксації ушкоджень, які відповідають зробленим заявам про жорстоке поводження, ці відомості мають у системному порядку доводитися до відома відповідних органів влади. Крім того, результати усіх оглядів, включаючи згадані вище заяви та висновки лікаря, мають передаватися затриманій особі та її адвокату. Ще однією проблемою при потраплянні особи до відділів міліції у будь-якому статусі – як доставлений або як затриманий, – є те, що практично відсутня будь-яка процедура огляду особи медичним працівником (лікарем). Такий огляд мав би стати серйозним запобіжником проти тортур та поганого поводження, тому що чітко б фіксував фізичний стан людини. Практика Європейського суду з прав людини підкреслює, що держава повинна надати обґрунтовані пояснення щодо можливих тілесних ушкоджень, які з’явилися у особи після виходу з відділку поліції (справа Рібіч проти Австрії). Надання таких гарантій фізичної недоторканності особи під час її перебування у поліції/міліції можливо лише за умов попереднього (до потрапляння у відділок) огляду медичним працівником/лікарем. Нажаль, чіткої, відпрацьованої технології медичного огляду затриманих та доставлених осіб в міліції не існує. Також така технологія не знайшла відбиття в окремому наказі або розпорядженні МВС України, де було б чітко розписано як, що і коли робити при проведенні медичного огляду.

На наш погляд, відсутність практики обов’язкових медичних оглядів при потраплянні до відділків міліції можна пояснити кількома причинами і ми наведемо найбільш значущі.

1. Історична усталеність адміністративних та кримінально-процесуальних заходів. На жаль, українська міліція успадкувала багато чого від свого попередника – радянської міліції: починаючи від назви і закінчуючи методами роботи. Закритість радянської міліції була настільки високою, що навіть мови не йшло про якийсь там медичний огляд затриманих або доставлених осіб. Звісно, надзвичайні події із доставленими або запрошеними відбувалися і міліція їх вирішувала приватно, без надання розголосу такий події, у тісній співпраці із органами охорони здоров’я, які також були «пов’язані одним ланцюжком» із міліцією. Тому не мало сенсу нормативно регулювати проведення медоглядів доставлених осіб.

2. Низька адаптованість українського національного законодавства до стандартів Європейського суду з прав людини. Хоча українська юридична практика має досить багато напрацювань з точки зору рішень проти України (Афанасьєв проти України, Яковенко проти України, Шабельник проти України та інші), але все одно цієї кількості справ не достатньо для істотного впливу на правозастосовну практику міліції. Навіть після набрання чинності Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у 2006 році ситуація із порушенням права на медичну допомогу (огляд лікаря) не покращилася. Ми схильні пов’язувати слабкий вплив практики Євросуду з прав людини безпосередньо на посадових осіб, через дії (бездіяльність) яких сталося порушення прав людини, з відсутністю персональної відповідальності таких осіб за порушення. Досі не відпрацьована чітка процедура регресних стягувань з особи, яка припустила порушення прав людини із чиєї вини держава понесла збитки у вигляді виплати сатисфакції.

3. Вкрай низький рівень правової свідомості населення. Ситуація із незнанням населенням своїх прав при затриманні та доставлянні до міліції, нехтування простими запобіжниками при загрозі поганого поводження призводить до наскрізної практики не використовування медичної допомоги (огляду лікаря) під час або одразу ж після відвідування відділів міліції. Це призводить до несвоєчасних звернень до лікарів або взагалі ігнорування ними, що ускладнює або навіть унеможливлює доказування протиправного поводження та катувань з боку працівників міліції.

4. Високий рівень інституціоналізації незаконних практик при здійсненні дізнання та досудового слідства. Отримання результату у вигляді розкритого за будь-яку ціну злочину влаштовує всю систему кримінальної юстиції: від міліції і прокуратури до судових органів. Хоча за останні роки система кримінальної юстиції зазнає змін у бік гуманізації, вона все ще базується на процесуальному законі 1960 року (!). За цей час змінилося практично все: політичний устрій, форми правління, ідеологія, нарешті виросло нове покоління українців, а керівні принципи здійснення правосуддя, закріплені у КПК [України] залишилися безнадійно застарілими. Це не може не впливати на зміст, права та обов’язки учасників процесу, де домінуючу роль відіграє міліцейсько-прокурорський тандем.

Практика відвідувань територіальних органів міліції мобільними групами з моніторингу забезпечення конституційних прав та свобод громадян демонструє досить цікавий підхід до надання медичної допомоги (огляду лікарем) осіб, яких доставляють до відділів міліції. Так, щодо доставленого або затриманого, якщо є підстави вважати, що до нього застосовувалося фізичне насильство (з будь-якого боку), заповнюється форма N№ 129/о «Протокол медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивних речовин та стану сп’яніння», затверджений наказом МОЗ від 27 грудня 1999 року № 302 «Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в поліклініках (амбулаторіях)». Але дивним, на нашу думку, є не лише той факт, що дію такого протоколу скасовано наказом МОЗ від 26.10.2009 р. № 774 «Про внесення змін до наказу МОЗ України від 27.12.99 № 302», але і сама назва і зміст такого протоколу. Увесь протокол цілком присвячений огляду особи саме на стан сп’яніння, а вже додатково описуються ті тілесні ушкодження, які були виявлені під час огляду. Виявляється, що тілесні ушкодження, фіксація яких є першочерговим завданням при огляді особи, яку доставлено або затримано, стають факультативним завданням при огляді. Відповідно і ставлення до тілесних ушкоджень, і деталізація опису таких ушкоджень на тілі не носять характеру надзвичайної важливості.

У сучасній спільній медично-міліцейській практиці також зберігся анахронізм радянської епохи: так звані довідки лікарів про те, що стан здоров’я затриманого/доставленого дозволяє утримувати його в умовах ізолятора тимчасового тримання/слідчого ізолятора. Така довідка частіше за все видається лікарями бригад швидкої медичної допомоги, які приїздять на виклик та після поверхневого огляду роблять такий висновок. Жодної мови не йде про якесь більш-менш ретельне обстеження з аналізами, замірюваннями тощо. Тобто, якщо затриманий при тямі, не стікає кров’ю – він автоматично придатний для утримання в умовах ІТТ. Така довідка стає в принципі «відмовним матеріалом» лікарів від пацієнта, тому що затриманим він є лише для міліції, а для лікарів він хворий, пацієнт. Так Європейський суд з прав людини у справі Хуртадо проти Швейцарії зауважив, що хоча ст. 3 Конвенції не може розглядатися як підвалина для загального обов’язку держави звільнити з під варти затриманого на підставі медичних показань, вона, тим не менш, накладає обов’язок на державу захистити фізичне благополуччя особи, позбавленої волі, наприклад, забезпечивши їй необхідну медичну допомогу. У світлі заборони жорстокого поводження і права на життя органи поліції мають відповідний обов’язок задовольнити потреби особи у невідкладній медичній допомозі (загроза життю і здоров’ю в цілому, біль, інші ускладнення), а також у лікуванні хронічних або інших захворювань, включаючи ті, що вимагають регулярних лікувальних заходів (справа Сарбан проти Молдови). Всі наведені приклади з практики Європейського суду з прав людини дозволяють зробити висновок про те, що навіть видаючи довідку про придатність до утримання в умовах ІТТ (СІЗО), держава, в даному випадку у особі органу міліції або посадової особи міліції, не звільняється від обов’язку надати медичну допомогу і навіть лікувати затриману особу, якщо в цьому є така потреба.

Відсутність спеціальної процедури огляду, а також паперової форми фіксації такого огляду (протоколу) можна пояснити перш за все дуже високою латентністю явищ, пов’язаних із побиттям затриманих і доставлених. Крім того, стара радянська міліцейсько-медична система не була готова працювати із «побитими доставленими», принагідно приховувала наявність такого явища і, як-то кажуть, розбиралася із цим самостійно. На додаток «процесуальної перспективи» у такої скарги, навіть якщо ми гіпотетично припустимо її наявність, просто не було.

Домінуючим актом, що підтверджує наявність тілесних ушкоджень у особи, є висновок судово-медичної експертизи (СМЕ), яка проводиться відповідно до Закону України «Про судову експертизу», Кримінально-процесуального кодексу України. Крім того, ст. 7 вказаного закону встановлює монополію держави на проведення СМЕ, а саме «виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз». Ст.ст. 75, 76 та 196 КПК України визначають випадки, порядок та процедуру проведення експертиз, в тому числі і судово-медичних. Оскільки експертиза є слідчою дією, тому її проведення можливе лише після порушення кримінальної справи. Так, ст. 196 КПК України визначає порядок проведення експертизи: «При необхідності проведення експертизи слідчий складає мотивовану постанову, в якій вказує підстави для проведення експертизи, прізвище експерта або назву установи, експертам якої доручається провести експертизу, питання, з яких експерт повинен дати висновок, об’єкти, які мають бути досліджені, а також перелічує матеріали, що пред’являються експертові для ознайомлення».

Кримінально-процесуальний кодекс України у ст. 76 також визначає випадки обов’язкового проведення експертизи, до яких, зокрема, належить встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень. КПК не залишає альтернатив законного визнання наявності та тяжкості тілесних ушкоджень. Така ситуація, на нашу думку, практично «цементує» вплив на всі ланки призначення, проведення експертиз, а також надання експертних висновків міліцейсько-прокурорського конгломерату. Без дозволу слідчого практично неможливо отримати направлення на СМЕ, а також отримати результати СМЕ: такий порядок встановлює наказ МОЗ України від 17.01.1995 р. № 6 «Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», де у п. 4.15 йдеться про те, що видача документа на руки обстеженому допустима лише за письмовим дозволом слідчо-судових органів.

Громадянин, який постраждав внаслідок застосування до нього незаконного насильства з боку міліції, може звернутися до будь-якої медичної установи за допомогою і в цьому випадку спрацьовує Інструкція «Про порядок обліку випадків звернення до медичних установ і міськрайлінорганів внутрішніх справ громадян з тілесними ушкодженнями кримінального характеру», затверджена спільним наказом МВС України та МОЗ України № 307/105 від 10.05.93. Інструкція вимагає від керівників лікарень, госпіталів, профілакторіїв, клінік, травмпунктів та інших медичних установ негайно інформувати органи внутрішніх справ про всі випадки звернення за медичною допомогою осіб з вогнепальними, ножовими пораненнями та з іншими тілесними ушкодженнями, якщо є підстави вважати, що вони отримані внаслідок правопорушень. Якщо з’ясується, що такі ушкодження отримані внаслідок «спілкування» із працівниками міліції, то звичайно, що з такою інформацією міліція буде поводитися вкрай «уважно». Потерпілий знов потрапляє у міліцейсько-медичну «пастку», з якої практично нема жодного легального виходу, якщо у працівників є намагання приховати факт нанесення тілесних ушкоджень. Хоча, в принципі, право звернутися до бюро СМЕ самостійно, без направлення від органів слідства (суду, прокуратури, міліції) є у кожного громадянина. Але часто практика йде шляхом повного узгодження дій медиків та правоохоронців.

Така практика повністю не відповідає вимогам Європейського Комітету з попередження катувань та інших форм жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, який у своїй доповіді про візит до Албанії у 2005 р. наголосив, що «бар’єрів» між судово-медичними експертами та особами, що скаржаться на жорстоке поводження, не може існувати, незалежно від того, подавався чи ні офіційний запит про надання послуг такими експертами з боку посадових осіб слідчих органів прокуратури або інших органів.

Єдиний шлях вирішення такої проблеми – впровадження інституту атестованих незалежних медичних експертів, які проходять акредитацію в Міністерстві охорони здоров’я та Міністерстві юстиції України та у підпорядкуванні не пов’язані з МВС та/або МОЗ України.

Таким чином, можна зі впевненістю стверджувати, що навіть за наявності бажання та волі в потерпілого від незаконного насильства в міліції зібрати докази, – а висновок судово-медичної експертизи є одним з головних, – стає надскладним завданням. А якщо припустити, що міліція не буде або не схоче визнавати факт незаконного насильства, доведення справи до судового розгляду стає просто неможливим.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори