пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201126
26.09.2011 | Василь Овсієнко

Ярослав Гомза (1927–2011)

   

У селищі Очеретино Ясинуватського району Донецької області, після тяжкої хвороби, помер дисидент з 15-ти річним табірним стажем, борець за незалежність України, один з засновників Донецької обласної організації Української Гельсинської Спілки, публіцист та поет Ярослав Юрійович Гомза. 18 вересня йому виполнилося 84 роки.
Висловлюємо свої щирі співчуття родичам та близьким Ярослава Юрійовича.

 

Біографічна довідка

(Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с.; Частина ІІІ: Гомза Я., С….)

ГОМЗА ЯРОСЛАВ ЮРІЙОВИЧ (нар. 18.09. 1927, с. Монастирець Стрийського р-ну Львівської обл. – п. 22.09. 2011, смт. Очеретине Ясинуватського р-ну Донецької обл.).

Остарбайтер, політв΄язень, просвітянин, публіцист.

Народився в селянській родині Юрка і Насті. Закінчив три класи в сільській державній школі з "руською" (тобто українською) мовою навчання, а з четвертого класу був учнем Стрийської "Рідної школи". З 1939 навчався в школі № 10 у Стрию. За німецької окупації переведений до 5 класу ґімназії, та провчився всього півроку.

Родина збідніла вщент: у хаті не було шматка хліба. У лютому 1942 разом з батьком змушений був "добровільно" виїхати на роботу до Німеччини. Працював у бауера в с. Ґанзерін у Померанії, а батько – в сусідньому с. Кепіц.

Незабаром Г. нав΄язав контакти з українськими організаціями, передусім з "Українським Національним Об’єднанням" та "Українською Громадою". Перечитав багато українських книжок, виданих в Україні й за кордоном. Згодом в автобіоґрафії писав: "Весь свій заробіток вкладав у газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями". Найважливішими були газети "Український вісник", "Українська Дійсність" (Берлін), "Наступ" (Прага), журнал "Пробоєм" (Прага).

У квітні 1945 "визволений" червоними військами і заарештований органами контррозвідки "Смерш" 3-ї Ударної Армії та засуджений Військовим трибуналом за ст. 58-1а КК РРФСР на 10 р. позбавлення волі і 5 р. поразки в правах за "антирадянську діяльність" (розповсюдження української преси та книжок серед остарбайтерів-українців), за зв’язок з ОУН.

Покарання відбував у Сиблагу (пос. Антибес) та Степлагу (Кенґір, Джезказґан), де пізніше, у травні – червні 1954, почався страйк з вимогою скасувати номери, що принижували людську гідність (Г. в Кенґірі мав номер СВВ-667), знизити норми виробітку, поліпшити медичне обслуговування, переглянути справи. Страйк переріс у повстання, яке було розчавлене танками. Г. під той час був у пос. Антибес.

З закінченням терміну покарання звільнений у 1955. Поїхав на Донеччину, куди вже перебралися його батьки. Працював робітником спочатку на Очеретинському цегельному, а потім на Авдіївському коксохімічному заводах. 1968 р. закінчив вечірню середню школу, курси німецької мови (1969), відтак українське відділення філологічного факультету Донецького держуніверситету (1974). Уже з 1972 р. до виходу на пенсію працював учителем німецької мови, української мови й літератури в Очеретинській СШ.

З часу звільнення перебував під пильним таємним наглядом КГБ, а з 1972 р. – під явним. Його викликали на допити у зв΄язку з арештами дисидентів. Зокрема, в лютому 1981 р в нього шукали, та не знайшли, працю Олекси ТИХОГО «Мова. Народ». Обшуки, погрози, шантаж родини тривали до 1990 р.

З початком перебудови активно працював на українське відродження. Один з організаторів Товариства української мови ім. Т.Шевченка на Донеччині, Всеукраїнського Товариства політв΄язнів і репресованих (ВТПВіР). Співзасновник УГС на Донеччині (1989), член УРП (1990), голова місцевого осередку і член сенату ОУН(м). 22.01.1989, у День Злуки, брав участь у мітингу під синьо-жовтими прапорами в Донецьку.

Член редколегії ж. «Пороги» (Січеслав, 1998-90). 1990 р. вийшло (в машинопису) два числа започаткованого і редагованого Г. самвидавного художньо-публіцистичного альманаху "Каяла", та через брак коштів мусили припинити видання.

Автор сотень публікацій з історії України, зокрема, Слобожанщини й Донеччини, про діячів української культури.

Похований 24.09.2011 в с. Очеретине.

 

Бібліоґрафія:

1.

«Цитатник» Олекси Тихого // Той, що духом не скоривсь. Матеріали наукової конференції, присвяченої пам`яті Олекси Тихого. – Всеукраїнське т-во «Просвіта» ім. Т.Шевченка. Дружківська міська організація. – Дружківка, 1994. – С. 21-23.;Те ж: ж. «Зона», № 7, 1994. – С. 215–217.

Моя зустріч з Олексою [Тихим] // Східний часопис, № 24. – 1997.

Джезказган // Українське слово, 1998. – № 29; Від Берліна до Антибеса. – 1998, № 46; Антибес. – 1999. – № 4.; Кенгір. – 1999. – № 33.

Від Берліна до Антибеса // Молодь України, 1999. – № 40; Антибес. – № 41; Кенгір і Джезказган. – № 42.

Вибране. Статті, спогади, вірші. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – 115 с.

Автобіографія 2001 р. (машинопис).

2.

Вахтанґ Кіпіані. Українці проти уркаганів. – Україна молода, № 28. – 2005. – 12 лютого.

Білецький В.С. Історія Донецької крайової організації Народного Руху України (1989-1991 рр.). Донецьк: Укр. культуролог. центр, Донецьке відділення НТШ, 2009. – 172 с.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 145 – 146.

 

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 25.09. 2011.

 

Див. також: Володимир Березин. Незвичайний очеретинський остарбайтер

 

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори