пошук  
версія для друку
03.05.2010 | Євген Захаров, Оксана Нестеренко

Право на доступ до інформації в Україні

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Коментар до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 14 жовтня 2010 року

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ФУНКЦІЙ СПОСТЕРЕЖНОЇ КОМІСІЇ ЯК СУБ’ЄКТУ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

   


[1]

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА

1. Чи існує у державі конституційне право на доступ до інформації чи до офіційних документів?

Право на доступ до інформації закріплено у ч. 2 ст. 34 Конституції України. Відповідно до цієї норми, «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

Крім того, окремі аспекти права на доступ до інформації регулюються ч. 3 ст. 32, ч. 2 ст. 50, ст. 57 Так, ч. 3 ст. 32 передбачене право знати інформацію про себе. Частина 2 ст. 50 гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Стаття 57 гарантує кожному право знати свої права та і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними. Також право на інформацію закріплено в ст. 302 Цивільного кодексу України.

Необхідно зауважити, що до прийняття Конституції України право на доступ до інформації було проголошено в законі «Про інформацію» від 02.10.1992.

 

2. Чи інтерпретував Конституційний Суд, інший вищий судовий орган чи апеляційний суд – це право, чи коли-небудь застосовував його?

Конституційний Суд України інтерпретував це право у справі К.Г. Устименка (Рішення КСУ від 30 жовтня 1997 року 5-зп у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23 3, 23, 31, 47, 48 Закону «Про інформацію» і Закону «Про Прокуратуру»). У Рішенні наводиться офіційне тлумачення деяких положень Закону України „Про інформацію“, що має велике значення у правотворчості та у правозастосуванні, шляхом тлумачення персональні дані відносяться до конфіденційної інформації, наголошується на важливості конституційного права на безпосереднє звернення до суду, розкривається обсяг регулювання операцій з інформацією медичного характеру тощо. Перед тим, як викласти обставини справи та мотиви рішення КСУ, необхідно звернути увагу на юридичне підґрунтя, на якому базувалось звернення до судових органів. Згідно з Законом України „Про інформацію“ від 02.10.92, дія цього Закону поширюється на інформативні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації“ (ст. 3).

 „Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України“ (ст. 9).„Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацію, зібраною про неї“ (ст. 23).
„Громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність, тощо“. Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду“ (ст. 31).
„В разі вчинення державними органами. та їх посадовими особами. державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду“ (ст. 48).
Звертаючись до суду загальної юрисдикції в 1989 р., Устименко посилався на Закон СРСР „О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов госуправления и должностных лиц.“, порушуючи який головлікар психоневродиспансеру відмовлявся надати інформацію щодо підстав заочних взяття й зняття з психіатричного обліку Устименка. Перше рішення суду – відмовити в задоволенні скарги Устименка – ґрунтувалось на лікарській таємниці. Потім, після втручання Прокуратури України, після депутатських звернень до Генерального Прокурора М. О. Потебенька депутата Л.Д. Кучми, суд поступово став змінювати свою позицію у справі. Одночасно, у зв'язку з набранням в листопаді 1992 р. чинності Закону України „Про інформацію“ претензії були оформлені у вигляді інформаційного запиту, а після отримання відмови головлікаря було змінено підстави судової скарги, тобто оскаржувалось порушення Закону „Про інформацію“.

Після скасування за протестами прокуратури двох рішень суду, третім рішенням дії головлікаря в частині надання Устименку інформації, що не відповідає дійсності та приховуванні інформації, визнані неправомірними й зобов'язано посадову особу надати Устименку письмову відповідь на такі питання: 1. Ким, коли і на якій підставі Устименка було поставлено на облік у психоневродиспансері? 2. За якими адресами розсилались довідки про стан здоров'я Устименка? 3. Ким Устименка було знято з обліку, на якій підставі та чи був він при цьому присутнім? 4. На підставі якого нормативного акту психіатри в 1988-90 рр. обмежували працевлаштування Устименка?

В 1994 р. Дніпропетровський обласний суд задовольнив скаргу головлікаря, скасував вказані рішення райсуду й провадження по цій справі закрив, оскільки її розгляд не є компетенцією суду.

Намагаючись якимось чином отримати персональну інформацію про себе і знаючи, що прокуратура має матеріали перевірки скарги на дії головлікаря, Устименко направляв з цього питання інформаційний запит і до прокуратури, а відмову в наданні інформації прокурора оскаржив до суду. Суд відмовив у розгляді скарги на тій підставі, що громадянин може оскаржити дії прокурора тільки у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом. Таким чином, судами загальної юрисдикції у 1994 р. відмовлено Устименку в захисті його права на отримання інформації про себе, гарантоване ст. ст. 3, 23, 31, 48 Закону „Про інформацію“.

Перевіривши останні судові рішення в порядку нагляду, Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко 18.11.96 підтвердив їх законність і обґрунтованість, хоч на цей час право на інформацію про особу та на судовий захист цього права вже гарантувалось ст. 32 Конституції України.

З приводу неоднозначного застосування судами загальної юрисдикції Закону України „Про інформацію“ Устименко звернувся до КСУ.

Рішенням по справі Устименка № 18/гоз-97 від 30.10.97 КСУ вирішив в резолютивній частині:

1. Частину 4 статті 23 Закону України „Про інформацію“ треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членам її сім'ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту, тощо.

2. Частину 5 статті 23 Закону „Про інформацію“ треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.

Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

В особливих випадках, як і передбачає ч. 3 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.

У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці – інформації про пацієнта, ні відміну від медичної інформації – інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я та ч. 3 ст. 46 Закону України „Про інформацію“.

3. У ст. 48 Закону України „Про інформацію“ визначальними є норми, сформульовані у ч. 1 цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом „Про інформацію“ протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга ст. 48 Закону „Про інформацію“ лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а ч. 3 цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї ст. 48 Закону „Про інформацію“ не можна розуміти як вимогу обов'язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду.

Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

4. Визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лиш у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.

5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі (ч. 5 ст. 12 Закону „Про прокуратуру“) припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.

6. Рішення КСУ є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення КСУ підлягає опублікуванню у „Віснику КСУ“ та в інших офіційних виданнях України.

Необхідно зазначити, що у пункті 4 резолютивної частини Рішення формулюється важливий конституційний принцип „винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами”. Рішення так і не було виконане. Отже, можна сказати, що не зважаючи на свою важливість, та певною мірою „канонічність“, це Рішення є показовим щодо відсутності належного механізму його виконання, тобто являє собою „негативний“ приклад відсутності в Україні цього механізму. Розмову можна вести лише про наукове-практичне значення цього Рішення. По відношенню до громадянина К. Устименка це Рішення не має ніякого практичного ефекту. Тобто, знов таки, єдина можливість безпосереднього звернення до КСУ з метою захисту конституційних прав та свобод не має ніякого практичного ефекту саме через відсутність чітких положень процесуального законодавства, що дозволяє переглянути попередні судові рішення з урахуванням рішення КСУ щодо офіційного тлумачення.

Відповідно до пункту 6 резолютивної частини: „Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим“. З позицій передової теорії конституційного права та відповідної практики не виникає сумнівів, що воно є обов`язковим для всіх суб`єктів права (йдеться про ту його частину, де дається офіційне тлумачення), а не тільки для громадянина К. Устименка. Останній звертався до КСУ не з метою задоволення наукового інтересу (хоча це також можна припустити), а для розв`язання конкретної правової колізії, необхідність у чому існувала поза яких сумнівів.

Тобто обов`язковість цього Рішення характеризується двома ознаками: 1) обов`язковість загальна – для всіх суб`єктів права, але не всього рішення, а його резолютивної частини, де надається тлумачення або формулюється правовий принцип, тобто КСУ, коли приймав рішення у конкретній справі – К. Устименка, сформулював певні правоположення, яким належить певна ступінь загальнообов`язковості; 2) обов`язковість особлива – для органів державної влади, у тому числі судових, які відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України“, та, зокрема, статті 70, зобов`язані виконати це рішення на користь К.Устименка.

Як же суди виконують рішення КСУ щодо офіційного тлумачення по відношенню до фізичних та юридичних осіб, за ініціативою яких проблемні правові питання стали предметом розгляду єдиного органу конституційної юрисдикції? Відповідь не видається такою простою, оскільки у процесі виконання рішення у справі К.Устименка виявились внутрішні вади нашої судової системи:

„Ухвалою облсуду від 30.01.98, постановленою під головуванням судді А.П. Приходченко, яка брала участь у проголошенні ухвали 1994 року, подання прокуратури і заява Устименка відхилені.

Підставою відмови в перегляді справи суд назвав те, що офіційне тлумачення Конституційним Судом Закону „Про інформацію“ у справі Устименка не може бути визнаним нововиявленими обставинами, оскільки це тлумачення не містить відомостей, про які на день проголошення ухвали від 21.02.94 не знали і не могли знати сторони і суд“[2].

Як ми бачимо, прийняття рішення КСУ щодо офіційного тлумачення не було підставою для перегляду судового рішення на той момент, оскільки воно не є нововиявленою обставиною у сенсі статті 343 (відповідно до діючого Цивільно-процесуального кодексу від 18.03.2004. ст. 361). Рішення також не є, зокрема, „істотною для справи обставиною“. Ці положення були чинними й на момент винесення ухвали облсудом (30.01.98). Враховуючи традиційний позитивістський менталітет більшості українських суддів та виходячи з їх традиційної юридичної освіти, було важко очікувати від них певної сміливості заповнити існуючу прогалину у процесуальному законодавстві та виконати рішення КСУ шляхом перегляду попереднього рішення по справі К. Устименка судами загальної юрисдикції. Ситуація суттєво не змінилась й після прийняття нового Цивільно-процесуального кодексу від 18.03.2004.

Таким чином, рішення КСУ по справі К. Устименка актуалізує величезну проблему виконання рішень КСУ щодо офіційного тлумачення за конституційним зверненням окремих осіб. Слід мати на увазі, що вони звертаються до КСУ не задля наукового або „спортивного“ інтересу, а для вирішення конкретної життєвої проблеми правничими засобами. Якщо це проблемне питання не буде вирішено найближчим часом, діяльність КСУ щодо захисту конституційних прав та свобод матиме мінімальний ефект. Що й практично доведено у процесі невиконання рішення КСУ по справі К. Устименка.

 

3. Стосується це право всієї інформації, чи передбачені обмеження в оприлюдненні інформації з метою захисту відповідних прав чи відповідних типів інформації?

Це право не є абсолютним. Проте обмеження доступу до інформації можливо лише на підставі закону з певною метою.

Відповідно до ч. 3 ст. 34 Конституції право на доступ до інформації може бути обмежено законом в інтересах:

національної безпеки,

територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,

охорони здоров’я населення

для захисту репутації або прав інших людей,

для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або

для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Згідно зі ст. 32 Конституції, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Відповідно до статті 64 Конституції, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (хоча на практиці дана норма постійно порушується органами державної влади та управління).

Право на доступ до інформації (ч. 3 ст. 32, ч. 2 статті 34, ч. 2 ст. 50) на підставі ст. 64 Конституції України може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану, однак право знати свої права та і обов’язки (стаття 57) не може бути обмежено навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

 

4. Якщо передбачені обмеження, то які саме, і як вони регулюються законом? (наприклад із міркувань національної безпеки).

Деталізація конституційних обмежень та порядок їх застосування закріплені у Законі „Про інформацію” від 02.10.1992, Законі „Про державну таємниця” від 21.01.1994. Так, відповідно до ст. 28 Закону „Про інформацію” інформація поділяється за режимом доступу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

 

4.1. Конфіденційна інформація

Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України. До конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості: про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим. Зауважимо, що, хоча прямо це й не зазначено, власниками конфіденційної інформації, на наш погляд, можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави».

Дійсно, вказана колізія не вирішується введеними у Законі № 1703-IV [1703-15] від 11.05.2004 частинами 3 та 4 статті 30. Частина 3 стверджує, що стосовно інформації, яка є «власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної». Позбавленим логіки і взагалі дивним виглядає обмеження доступу до інформації з «метою її збереження». Лишається незрозумілим, відповідно до якого закону цей статус надається. Що ж стосується частини 4, де перелічені відомості, яким не може бути наданий такий статус (він майже дослівно повторює перелік інформації, яка не може бути визнана державною таємницею), то можна сміливо прогнозувати, що в даному випадку ці обмеження працювати не будуть: саме державні службовці, а не закон, будуть вирішувати, обмежувати доступ до інформації з цих причин, чи ні. Дане в Законі «негативне» визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави, могло б працювати, якщо б було передбачене створення «Зводу відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави», як це було зроблено з відомостями, що становлять державну таємницю. Тоді було б подолано вказану суперечність, коли одні і ті ж відомості «за бажанням» одного відомства можуть поширюватися, а іншого – засекречуватися.

Проте прийнятий Закон створення такого «Зводу» не передбачає. А згідно п. 2 чинної Постанови № 1893 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави» центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні були у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Адже мало не кожне відомство може мати подібний перелік. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв вирішує, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також невідомо, чи були такі переліки створені, і незрозуміло, чи будуть вони доступні для широкого загалу. Практика ж звернень з інформаційними запитами показує, що відмови в наданні інформації з посиланням на те, що запитуваним відомостям наданий гриф ДСК, є дуже частими.

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Закон №1703-IV покликаний закріпити та охороняти це бажання. Тепер журналіст, отримавши будь-яку інформацію, не може бути впевнений, що вона є відкритою, і повинен, строго кажучи, отримати дозвіл на її публікацію у відповідного органа державної влади, у власності, користуванні чи розпорядженні якого повинна бути ця інформація. А це означає введення цензури, яка заборонена статтею 15 Конституції України. Ситуація, що склалася, є неприпустимою.[3]

 

4.2. Таємна інформація

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію. Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом. Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом. Визначення державної таємниці та режиму допуску до інформації, що становить державну таємницю встановлюється Законом України „Про державну таємницю” та «Зводу відомостей, що становлять державну таємницю»

 Згідно зі ст. 8 Закону «Про державну таємницю» до державної таємниці у порядку, встановленому цим Законом, відноситься інформація:

1) у сфері оборони: про зміст стратегічних і оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку та проведення військових операцій, стратегічне та мобілізаційне розгортання військ, а також про інші найважливіші показники, які характеризують організацію, чисельність, дислокацію, бойову і мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань; про напрями розвитку окремих видів озброєння, військової і спеціальної техніки, їх кількість, тактико-технічні характеристики, організацію і технологію виробництва, наукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, пов'язані з розробленням нових зразків озброєння, військової спеціальної техніки або їх модернізацією, а також про інші роботи, що плануються або здійснюються в інтересах оборони країни; про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів і окремих об'єктів для захисту, евакуації і розосередження населення, забезпечення його життєдіяльності та виробничої діяльності об'єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій; про геодезичні, гравіметричні, картографічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони країни;2) у сфері економіки, науки і техніки: про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номенклатуру та рівні накопичення, про загальні обсяги поставок, відпуску, закладення, освіження, розміщення і фактичні запаси державного резерву; про використання транспорту, зв'язку, потужностей інших галузей та об'єктів інфраструктури держави в інтересах забезпечення її безпеки; про плани, зміст, обсяг, фінансування та виконання державного замовлення для забезпечення потреб оборони та безпеки; про плани, обсяги та інші найважливіші характеристики добування, виробництва та реалізації окремих стратегічних видів сировини і продукції; про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння, валюти та інших цінностей, операції, пов'язані з виготовленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням, охороною і захистом від підроблення, обігом, обміном або вилученням з обігу, а також про інші особливі заходи фінансової діяльності держави; про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України;3) у сфері зовнішніх відносин: про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки; про військове, науково-технічне та інше співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей про це завдаватиме шкоди національній безпеці України; про експорт та імпорт озброєння, військової і спеціальної техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції;4) у сфері державної безпеки та охорони правопорядку: про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність; про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність; про склад і конкретних осіб, що є негласними штатними працівниками органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність; про організацію та порядок здійснення охорони адміністративних будинків та інших державних об'єктів, посадових та інших осіб, охорона яких здійснюється відповідно до Закону України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб"; про систему урядового та спеціального зв'язку; про організацію, зміст, стан і плани розвитку криптографічного захисту секретної інформації, зміст і результати наукових досліджень у сфері криптографії; про системи та засоби криптографічного захисту секретної інформації, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання; про державні шифри, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання; про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці; про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації; про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів, та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер; про інші засоби, форми і методи охорони державної таємниці.Наявність такої статті є, безумовно, суттєвою позитивною рисою Закону. Однак, у цьому переліку викликають великі сумніви такі характеристики у сфері оборони, як чисельність Збройних Сил України, Прикордонних військ, Національної Гвардії України (зауважимо, що відповідно до п.22 статті 85 Конституції затвердження чисельності усіх військових формувань є повноваженням Верховної Ради України, тобто має бути визначено законами – відкритими публічними нормативно-правовими актами – і, отже, не може бути таємною інформацією); у сфері економіки – фінансування оборонного замовлення; у сфері державної безпеки і охорони правопорядку – фінансування розвідки, контррозвідки та оперативно-розшукової діяльності. Слід відзначити також, що Закон в ст. 8 забороняє засекречувати будь-які відомості, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та безпеці населення. Не може бути засекреченою інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; про факти порушень прав і свобод людини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб та інша інформація, яка відповідно до законів і міжнародних договорів України не може бути засекречена. Проте це не означає, що відповідна інформація є безумовно відкритою, тому що дія цього Закону поширюється лише на державну таємницю, і не поширюється на інші види обмежень у сфері інформації.[4] Що ж стосується «іншої передбаченої законом таємниці», то тут ситуація виглядає більш незрозумілою. Порядок віднесення інформації до категорії таємної, згідно зі ст. 30 Закону «Про інформацію», визначається відповідними органами при дотриманні вимог Закону «Про інформацію». Оскільки ст. 21 цього закону передбачає, що джерела та порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються законодавчими актами про ці органи, цілком природно очікувати, що це повинно бути відображено у відповідних законах., наприклад «Про міліцію» (1990 р.) або «Про службу безпеки України» (1992 року). Стаття 3 Закону України 3 „Про міліцію“ забороняє поширення відомостей, що становлять службову таємницю», а ст. 7 Закону «Про службу безпеки України» – воєнну, службову, комерційну таємниці, однак визначень цих термінів в законах відсутні. Отже, віднесення інформації до розряду таємної, визначається та регулюється внутрівідомчими актами та інструкціями, посиланням по їх створенню може бути тільки ст. 37 Закону «Про інформацію», що містить загальні положення про інформацію, яка не підлягає наданню для ознайомлення за запитами, зокрема таке, як інформацію, що не підлягає розголошенню, згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Відомо, що внутрівідомчі акти не публікуються в офіційній пресі, і таким, чином, державні органи стають чимось на зразок власників інформації, які на свій розсуд дозволяють або забороняють доступ до інформації. Слід зазначити, що відповідно до ст. 21 Закону «Про інформацію», неопубліковані нормативні акти, що визначають права і обов’язки громадян, не мають юридичної сили. Як уже зазначалося вище, єдиним законом, який регулює найбільш повно обмеження на свободу інформації – це закон України «Про державну таємницю».

 

 5.Чи існують інші спеціальні обмеження доступу чи розповсюдження інформації?

Право на доступ до інформації (ч. 3 ст. 32, ч. 2 статті 34, ч. 2 ст. 50) на підставі ст. 64 Конституції України може бути обмежено. Однак закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки  не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Можна вважати обмеженням права на доступ та розповсюдження інформації "шанування державних символів" України (ст.65), й наявність спеціального закону про відповідальність за посягання на честь і гідність Президента (ст.105).

 

ЮРИДИЧНІ ПРАВА

6. Чи існує національний закон (акт про свободу інформації, закон про свободу інформації), який надає громадянам право на доступ до будь-якої інформації, що знаходиться в урядових установах чи право робити запити, щодо цієї інформації? Назвіть цей закон, та надайте його переклад англійською мовою та Інтернет-посилання на нього, якщо вони є.

 З метою встановити загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріпити право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України в 1992 році було прийнято Закон «Про інформацію». Однак практика його застосування виявила в ньому суттєві недоліки. Закон України «Про інформацію» (далі – ЗІ) стосується багатьох аспектів в усіх сферах інформації, – що, на думку експерта Ради Європи Гелени Єдерблом, призвело до плутанини щодо прав і обов’язків громадян і органів влади, а надто в положеннях, у яких ідеться про доступ до офіційної інформації: в Законі бракує належного визначення концепції офіційної інформації, тож важко вірно з’ясувати справжній обсяг цього права. Положення щодо секретності не досить конкретні, що серйозно, оскільки дає можливість довільної інтерпретації». Крім того, необхідно зауважити, що в Законі «Про інформацію» є багато норм-декларацій, деякі його положення не відповідають міжнародним стандартам в сфері свободи інформації, також закон не встановлює відповідні гарантії реалізації права на доступ до інформації, не передбачає механізму забезпечення права на інформацію, а крім того в законі є певні колізії. На переконання багатьох спеціалістів, даний закон не відповідає вимогам сучасності і не в змозі законодавче забезпечити реалізацію права на доступ до інформації. Зокрема, видатний український конституціоналіст В.В. Речицький, зазначає, що існуючий в Україні Закон «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. із змінами та доповненнями від 6 квітня 2000 р. № 1642-III; 7 лютого 2002 р. № 3047-III; 3 квітня 2003 р. № 676-IV вичерпав свій потенціал і вже не відповідає потребам суспільно-політичного та громадського життя. Він суттєво розходиться з міжнародними і, зокрема, європейськими стандартами забезпечення доступу населення до урядової та іншої офіційної інформації, не містить в собі відповідних юридичних і організаційних гарантій такого доступу, погано узгоджується з існуючою практикою Європейського суду з прав людини в Страсбурзі по застосуванню статті 10 Європейської конвенції з прав людини та основних свобод 1950 р. Все це вимагає розробки та запровадження нових юридичних підходів, вироблення сучасних ефективних гарантій поінформованості населення на рівні європейських вимог, серйозної модифікації існуючої в Україні правової парадигми забез­печення свободи слова та права на інформацію в цілому. Отже, сьогодні назріла необхідність розробки та прийняття нового Закону «Про інформацію», який за своєю суттю став би Законом «Про свободу інформації»

 

7. Чи існують обмеження відносно суб’єктів, які можуть використовувати цей закон (на підставі громадянства, юридичного стану)?

Обмеження відносно суб’єктів існують. Зокрема, із змісту статті 9 Закону «Про інформацію» випливає, що не наділяються правом на інформацію: іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави, міжнародні неурядові організації. Хоча стаття 7 Закону «Про інформацію» передбачає, що «суб’єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи», таким чином, ця норма не встановлює обмежень щодо суб’єктів, які можуть застосовувати цей закон. Отже, стаття 9 суперечить ч.2 ст. 7 Закону “Про інформацію”, а також ст. 34 Конституції України, яка наділяє правом на інформацію “кожного”. Але на практиці застосовується саме стаття 9 Закону «Про інформацію». Таким чином ст. 9 не відповідає Конституції України, і створює правову колізію, яку необхідно усунути шляхом внесення змін до ст. 9 Закону.

 

8. Чи надає Закон про свободу інформації переважне право журналістам чи ЗМІ на доступ до інформації, в порівнянні зі звичайними громадянами?

Відповідно до ст. 29 Закону «Про інформацію» переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків. Отже, закон надає журналістам переважне право на доступ до інформації, порівняно з пересічними громадянами. Крім того, необхідно зауважити, що стаття 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» закріплює за журналістами: «переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації».

 

 9. Якщо існує Закон про свободу інформації, будь ласко, наведіть статистичні данні по його застосуванню журналістами та ЗМІ?

Офіційні статистичні дані по застосуванню журналістами та ЗМІ даного закону відсутні.

 

 10. Чи існує закон про ЗМІ чи пресу, який надає журналістам додаткові права на доступ до інформації?Будь ласка, наведіть назву даного закону та надайте, якщо це можливо, його переклад англійською мовою?

Додаткові права на доступ до інформації журналістів закріплені в статті 26 «Права та обов’язку журналісту» Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16.11.1992. А саме, журналіст має право:

1) на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації;

2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;

3) відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;

4) на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;

5) переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;

6) на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;

7) по пред'явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан;

8) звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;

9) поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім'ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);

10) відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;

11) на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.

 

11. Чи передбачені цим законом які-небудь обмеження на доступ та публікацію інформації?

Так, передбачені.. Відповідно до ст. 3 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»: «друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46 Закону України "Про інформацію"; закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь. Забороняється використання друкованих засобів масової інформації для: втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника». Крім того, 11 травня 2004 року парламент прийняв зміни до Закону про пресу, які суттєво звужують обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення ст. 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). А саме: частина перша ст. 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26).[5]

 

12. Якщо законом про ЗМІ або про пресу передбачене юридичне право на доступ до інформації, надайте, будь ласка, статистичні дані про застосування цього закону журналістами та ЗМІ?

Статистичні дані по застосуванню цього закону журналістами та ЗМІ відсутні.

 

 

ОТРИМАННЯ ТА ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

 Порядок віднесення інформації до державної таємниці

 

13.        Чи існує закон чи нормативно-правовий акт (акт про державну таємницю, акт про службову таємницю, акт про захист таємних відомостей), що встановлює критерії для державної та службової таємниць, наприклад:

·                             Диференціація ступеня секретності?

·                             Період протягом якого відомості залишаються секретними?

Так, існує.

В нашій країні суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречування, розсекречування регулює Закон України «Про державну таємницю», прийнятий в січні 1994 р. Цей закон був помітним кроком на шляху від тотального засекречування інформації за часів СРСР до регулювання питань таємності, притаманного демократичній країні.

Закон «Про державну таємницю» визначає в ст. 1 державну таємницю як вид таємної інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошен­ня яких може завдати шкоди національній безпеці України і які через це підлягають державній охороні. Ступінь секретності інформації визначається можливою шкодою, спричиненою внаслідок її розголошення, і впроваджує різні обмеження у відповідності до ступеня секретності.

Критерії визначення ступеня секретності спочатку були покладені на Державний комітет України з питань державних секретів та технічного захисту інформації. Цей же комітет був спеціально уповноваженим центральним органом влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці. Але на початку 1999 р. комітет був ліквідований, а його повноваження були передані СБУ.

Ст. 9 Закону встановлює, що віднесення інформації до державної таємниці здійснюється за мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць. Державними експертами в Верховній Раді є Голова Верховної Ради, в інших органах державної влади – інші посадові особи, на яких ці функції у відповідних галузях державної діяльності покладені Президентом України за поданням керівника відповідного органу. Стаття 9 містить широкий перелік повноважень, прав та обов’язків державних експертів. Зокрема, державний експерт визначає підстави, за якими інформацію має бути віднесено до державної таємниці, надає висновок щодо шкоди національній безпеці України у разі розголошення конкретної секретної інформації, визначає ступінь сек­ретності інформації («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно»), строк засекречування (відповідно 30, 10 та 5 років – ст. 13), передає свої висновки до Служби Безпеки України для внесення інформації, що засекречується, до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (далі ЗВДТ), який представляє собою «акт, в якому зведено переліки відомостей, що становлять державну таємницю». Цей акт формує, затверджує і публікує Служба Безпеки України. Після опублікування ЗВДТ дотримання вимог охорони державної таємниці за цим переліком стає обов’язковим.

Нині діючий новий Звід відомостей, що становить державну таємницю, затверджений Наказом СБУ за № 440 від 12.08.2005 р. і зареєстрований Мінюстом України за № 902/11182 від 17.08.2005 р..[6]

 

Порядок обмежень

 

14. Чи існує в кримінальному, адміністративному чи іншому законодавстві положення, яке забороняє несанкціоноване оприлюднення, зберігання або опублікування державної таємниці. Що стосуються національної безпеки?

Так, існують. В Україні положення, які забороняють несанкціоноване поширення, зберігання або публікацію державних таємниць передбачені в Законах «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Зокрема, у ч. 2 ст. 46 «Про інформацію» передбачена заборона на поширення відомостей, що становлять державну таємницю. Згідно зі статтею 39 «Про державну таємницю»: «посадови особи та громадяни, винні у: розголошенні державної таємниці; втрати документів та інших матеріальних носіїв секретної інформації; недодержанні встановленого законодавствам порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації; безпідставному засекречуванні інформації; порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці; порушення встановленого законодавствам режиму секретності та невиконанні обов’язків щодо збереження державної таємниці; несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законом України. Аналогічна норма передбачена в Законах України «Про друковані засоби масової інформації», «Про інформаційні агентства», «Про телебачення та радіомовлення». 

 15. Стосуються ці заборони тільки посадових осіб, зобов’язаних зберігати секретну інформацію, чи ці заборони розповсюджуються також на інших громадян, які не брали на себе зобов’язання нерозголошення секретів, в тому числі журналістів?

Згідно зі ст. 47 Закону «Про інформацію» заборона на розголошення інформації поширюється лише на осіб, зобов’язаних зберігати цю таємницю. Особи, які не мають допуск до секретної інформації, оформлений відповідно до Закону про державну таємницю, відповідальності за розголошення секретної інформації не підлягають.

 

16. Чи існують норми кримінального, адміністративного чи іншого законодавства, забороняючи несанкціоноване оприлюднення, зберігання або публікацію інформації, не пов’язаної з питаннями державної безпеки, але віднесені до відання урядових або громадських установ? Будь ласка, перелічити типи відомостей, про які йде мова в цьому законі?

Як вже наголошувалося (див. п. 4.1.), інформація, яка захищається державою, законом не визначена, окрім відомостей, що складають державну таємницю. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні нормативні акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо)– “службова таємниця”, “для службового користування”, “не для друку”, «опублікуванню не підлягає» – є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: “особливої таємності”, “цілком таємно”, “таємно”, які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом “Про державну таємницю”.

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: “службова таємниця”, “не для друку” тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак, здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи “службова таємниця” або “не для друку” взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф “для службового користування” (далі ДСК), то він був схвалений Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1813 від 27 листопада 1998 р. “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави” Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ N 1601 ( 1601-2001-п ) від 29.11.2001 N 281 ( 281-2002-п ) від 13.03.2002 N 1547 ( 1547-2004-п ) від 17.11.2004 N 1000 ( 1000-2006-п ) від 19.07.2006

Згідно п. 2 Постанови, центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв має вирішувати, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також незрозуміло, чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу. Адже мало не кожне відомство відтепер може мати подібний перелік.

З точки зору принципів інформаційного законодавства логічно припустити, що мав би бути створений і оприлюднений “Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави”, але цього не сталося. Слід також відзначити, що відповідно до п.3 Постанови виконувати Інструкцію повинні не тільки органи влади і місцевого самоврядування, але й підприємства, установи і організації незалежно від форм власності.

У перелік може потрапити не тільки інформація, яка була створена самим органом влади, але й інформація, яка знаходиться в його володінні, користуванні чи розпорядженні. Таким чином, інформація, що потрапила до державного органу, може стати конфіденційною завдяки рішенню керівника цього органу, про що її творець (першоджерело) може навіть не здогадуватись.

Згідно з п.5 Інструкції документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів, що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше без грифів обмеження доступу, але не були опубліковані в офіційних виданнях, відтепер також розглядаються як матеріали, що містять відомості обмеженого користування з грифом ДСК.

Умови зберігання, розмноження і відправлення документів з грифом ДСК не менш жорсткі, ніж для документів з відомостями, що складають державну таємницю: реєстрація і знищення чернеток і варіантів документів, заборона на означення прізвищ і навіть посад керівників організацій тощо (пп. 17-28 Інструкції).

Ознайомлення представників ЗМІ з документами з грифом ДСК можливе у кожному конкретному випадку тільки з письмового дозволу керівника інституції, що надала цей гриф і тільки на підставі письмового рішення експертної комісії про доцільність передачі конкретного документа журналісту.

Отже, виглядає так, що вірогідність отримання журналістом інформації з грифом ДСК вкрай мала, тим більше, що відповідальність за розголошення конфіденційної інформації лягає на керівника органу, що її передав, а не на журналіста. Що таке експертна комісія, який регламент її роботи, з Інструкції не зрозуміло. Зрозуміло тільки, що до її складу входять “працівники канцелярії, режимно-секретного та інших структурних підрозділів”.

П.32 Інструкції відносить справу з несекретними документами до категорії ДСК, якщо у цій справі міститься хоча б один документ з грифом ДСК. Але ж в такий спосіб може бути обмежений доступ до будь-якої інформації.

Дуже яскравими і характерними є, на наш погляд, пп. 51 та 52 Інструкції, згідно з якими справи з грифом ДСК, що не мають наукової, історико-культурної цінності та втратили практичне значення знищуються. При цьому перед знищенням вони “повинні в обов’язковому порядку подрібнюватися до стану, що виключає можливість прочитання їх”.

 

17. Чи стосуються ці заборони тільки посадових осіб чи вони розповсюджуються також на осіб, які не брали на себе зобов’язання не розголошувати таємниці, в тому числі журналістів?

Як вже наголошувалося вище, особи, які не мають допуск до секретної інформації, оформлений відповідно до Закону про державну таємницю, не підлягають кримінальної відповідальності за розголошення секретної інформації та інформації з грифом ДСК (правда, згідно з яким нормативним актом оформлюється допуск до документів з грифом ДСК – невідомо). Однак до адміністративної відповідальності за розголошення інформації з грифом ДСК може бути притягнуто кожного.             

Відповідно до ст. 3 «Неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації» Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46 Закону України "Про інформацію"; втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника. Порушення даної статті згідно зі ст. 41 даного Закону є підставою для притягнення до відповідальності журналіста. Крім того, ст. 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачено, що журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків. Втім, необхідно зазначити, що відповідно до ст. 42 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» журналісти не несуть відповідальності за публікацію відомостей, у випадку, якщо в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.

 

Правові санкції

 

 18. Які міри покарання передбачені в цивільному та кримінальному праві за несанкціоноване поширення, зберігання та публікацію таємних відомостей? Чи регулюються вони нормативно-правовим актом, який визначає порядок засекречевування, або іншим законодавством, наприклад Кримінальним та Цивільним кодексами?

Згідно зі статтею 47 Закону «Про інформацію» порушення законодавства про інформацію тягне дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність. Крім того, аналогічна норма міститься в ст. 39 Закону «Про державну таємницю».

 

18.1. Відповідальність за правопорушення, що стосуються охорони конфіденційної інформації, яка є власністю держави.

Відповідно до статті 212-5 Кодексу про адміністративні правопорушення: „Порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, яке призвело до розголошення такої інформації, – тягне за собою адмністративне стягнення у виді штрафу:

1. на громадян в розмірі, від одного до двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2. на посадових осіб в розмірі, від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.”

Стаття 330 Кримінального кодексу карає за передачу або збирання з метою передачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних або інших відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Статтею 330 передбачена відповідальність в вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, вчинені з корисливих мотивів, або такі, що спричинили тяжкі наслідки для інтересів держави, або вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, караються позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

18.2. Відповідальність за правопорушення в сфері охорони державної таємниці

Відповідно до статті 212-2 Кодексу про адміністративні правопорушення: порушення законодавства про державну таємницю, а саме: 1) недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації; 2) засекречування інформації: про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися та загрожують безпеці громадян; про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти та культури населення; про факти порушень прав і свобод людини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; іншої інформації, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена; 3) безпідставне засекречування інформації; 4) надання грифа секретності матеріальним носіям конфіденційної або іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці, або ненадання грифа секретності матеріальним носіям інформації, що становить державну таємницю, а також безпідставне скасування чи зниження грифа секретності матеріальних носіїв секретної інформації; 5) порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці; 6) невжиття заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та незабезпечення контролю за охороною державної таємниці; 7) провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, без отримання в установленому порядку спеціального дозволу на провадження такої діяльності, а також розміщення державних замовлень на виконання робіт, доведення мобілізаційних завдань, пов'язаних з державною таємницею, в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, яким не надано спеціального дозволу на провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею; 8) недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства та проведення роботи з ними; 9) невиконання норм і вимог криптографічного та технічного захисту секретної інформації, внаслідок чого виникає реальна загроза порушення цілісності цієї інформації або просочування її технічними каналами, тягне за собою накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від п'яти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів.

Кримінальна відповідальність за злочини в сфері охорони державної таємниці встановлена статтями 114 «Шпигунство», 328 «Розголошення державної таємниці», 329 «Втрата документів, що містять державну таємницю», ст. 422 «Розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості» Кримінального кодексу України. Так, згідно зі ст. 328 «розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років». Втрата документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановленого законом порядку поводження із зазначеними документами та іншими матеріальними носіями секретної інформації або предметами, карається позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років (ст. 329)Статтею 422 Кримінального кодексу передбачається, що розголошення відомостей військового характеру, які становлять державну таємницю, за відсутності ознак державної зради, карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Втрата документів або матеріалів, що містять відомості військового характеру, які становлять державну таємницю, предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановлених правил поводження із зазначеними документами, матеріалами або предметами, карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, Згідно із Статтею 114 „Передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства, караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років”. 

19. Чи поширюється ця міра покарання на журналістів в випадку несанкціонованого поширення, зберігання або публікації секретних відомостей?

Як вже зазначалось[7], журналісти не підлягають кримінальної відповідальності, однак на них може бути накладено адміністративне стягнення за порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, а саме накладення штрафу у розмірі від одного до двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян (стаття 212-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Необхідно зазначити, що в штраф за порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави для посадової особи становить від трьох до восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Також відповідно до статті 182 Кримінального кодексу України «незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років».

 

20. Чи були за останні п’ять років порушені справи стосовно:

a.                             Посадових осіб, відповідальних за зберігання секретних відомостей?

b.                             Пересічних громадян?

c.                              Журналістів та ЗМІ?

Будь ласко, опішить результати проведених розслідувань, включно дату порушення справи, ім’я обвинувачених та суть обвинувачень?

 

За останні п’ять років було порушено та розслідувано кримінальні справи відносно посадових осіб, відповідальних за збереження секретних відомостей, а також у рамках адміністративного провадження. Так, за 2002 р. за допущені порушення законодавства близько 700 осіб притягнуто до адміністративної відповідальності, майже 300 особам скасовано допуск до державної таємниці. За фактами розголошення секретних відомостей та втрати матеріальних носіїв інформації, що містять державну таємницю, порушено 21 кримінальну справу. В 2004 р. 1 279 посадових осіб притягнуто до адміністративної відповідальності.

 

20.1. Справа подружжя Г.

7 квітня 2006 р. Військовий місцевий суд Київського гарнізону виніс вирок, згідно з яким громадянин Г. позбавлений волі строком на чотири роки та шість місяців за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 (“державна зрада”), ч. 2 ст. 330 та ч. 1 ст. 423 КК України з позбавленням військового звання «майор» і права обіймати посади, пов’язані із допуском до державної таємниці.

Громадянка Г. визнана винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 (“державна зрада”), ч.ч. 4 та 5 ст. 27, ч. 2 ст. 330 КК України, за якими їй призначено покарання у виді позбавлення волі терміном на чотири з половиною роки

В ході проведеної співробітниками СБ України операції було перехоплено дискету з інформацією щодо систем зв’язку в Збройних силах України, яку Г. передав колишній дружині для подальшого вивезення за кордон.

За оцінкою державних експертів з питань таємниць, інформація, яка планувалася до передачі іноземній спецслужбі, має гриф “таємно” і її розголошення могло б заподіяти значної шкоди обороноздатності України.

Як встановило слідство, подружжя Г. було завербовано розвідкою однієї з сусідніх східноєвропейських країн. За її завданням вони збирали і передавали за грошову винагороду відомості з військової тематики, що становлять державну таємницю та інформацію конфіденційного характеру.

 

20.2. Справа Тараса Бублика

Бублик Тарас Григорович, громадянин України, полковник у відставці, був обвинувачений у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада у формі шпигунства). За злочинний зв'язок з іноземною спецслужбою і заподіяну обороноздатності країни шкоду Військовий апеляційний суд Центрального регіону України засудив Бублика Т.Г. до семи років позбавлення волі

Як з'ясовано у ході слідства, ще за часів СРСР на початку 90-х років Бублик Т.Г. служив за кордоном у групі радянських військ. Восени 1992-го він обіймав відповідальну посаду у штабі однієї з армій. Тоді ж був завербований представниками іноземної розвідки.

Контррозвідники і слідчі СБУ встановили й довели, що з того часу Бублик Т.Г. збирав таємну інформацію військового характеру й передавав її за матеріальну винагороду представнику іноземної державної організації.

Розвідувальним завданням, яке виконував агент після повернення в Україну, передбачалося влаштування на службу в один із підрозділів Збройних Сил України, де він мав би доступ до таємних матеріалів. Бублик Т.Г. за сприяння знайомих дістав призначення на посаду в одне з провідних управлінь штабу військового округу (тепер – оперативне командування), де й служив аж до звільнення у відставку. У грудні 1992 року він склав присягу на вірність українському народові й дістав відповідний допуск до роботи з документами, що становлять державну таємницю. Приблизно в той час Бублик без дозволу керівництва виїхав за кордон, щоб зустрітися з іноземним розвідником, який його вербував. Там він докладно доповів про місце служби, обсяг і характер таємної інформації, яка йому буде довірена у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Підтвердивши представникові розвідцентру власне бажання й далі негласно співпрацювати, Бублик дістав наступне завдання – збирати й передавати за кордон таємну інформацію про Збройні Сили України, а також одержав відповідне шпигунське знаряддя (фотоапарат і фотоплівки високої чутливості, портфель зі спеціально обладнаними в ньому тайниками для зберігання документальних матеріалів, диктофон із аудіо касетами, засоби виконання тайнописних повідомлень на підставну адресу тощо).

Виконуючи шпигунське завдання, Бублик систематично збирав і передавав іноземній спецслужбі відомості про забезпеченість військ округу озброєнням, військовою технікою тощо, надавав іншу інформацію щодо Збройних Сил України, до якої мав безпосередній доступ по службі або добував її за завданням.

Як встановлено, агент надіслав за кордон низку тайнописних повідомлень і передав до десятка відзнятих фотоплівок під час особистих зустрічей зі зв'язківцем-іноземцем в Україні. Крім того, Бублик неодноразово зустрічався з іноземними розвідниками на території інших країн. Щоб він міг таємно виїздити за кордон під час військової служби, представники розвідцентру забезпечили його паспортами громадян інших держав, виписаними на чужі імена. За виконані завдання на його особистий рахунок в іноземному банку надходила валюта. Як свідчать висновки відповідних експертів, своїми діями Бублик наніс обороноздатності держави значну шкоду. [8]

Слід зазначити, що Трас Бублік не визнав себе винним у суді, саме тому не звертався з проханням про помилування, проте постійно звертається з клопотаннями про перегляд своєї справи.

 

20.3. Справа журналіста Єльцова

В червні 2001 року на сайті «Украина криминальная», автором якого був український журналіст Олег Єльцов, був розміщений матеріал, присвячений діяльності колишнього Голови Служби Безпеки України Леоніда Деркача та його сина депутата Верховної Ради України Андрія Деркача. Стверджувалося, що Леонід Деркач пов’язаний із структурами скандально відомого бізнесмена Семена Могілевича, здійснював самостійну зовнішньополітичну діяльність, займався пошуками наступника Президента України. На підтвердження наведених фактів на сайті був розміщений документ з грифом «таємно».

25 червня 2001 року Службою Безпеки України було порушено кримінальну справу за фактом розголошення відомостей, що становлять державну таємницю особою, якій такі відомості були довірені або стали відомими у зв’язку із службовою діяльністю, за відсутності ознак державної зради. Журналіст Єльцов був допитаний як свідок у справі, в його квартирі було проведено обшук.

Вперше в Україні було порушено кримінальну справу було за фактом розміщення інформації в інтернеті. За словами самого Олега Єльцова, слідство стикнулося із значними труднощами правового характеру. Було важко встановити місце скоєння злочину, оскільки інформація на сайті розміщувалася з різних комп’ютерів. Слідство не було готовим до процедури виїмки інформації з комп’ютера.

Привертає увагу той факт, що інтерес у представників правоохоронних органів викликав лише факт публікації документу з грифом «таємно», але не сама інформація, наведена Олегом Єльцовим щодо протизаконної діяльності колишнього Голови СБУ.

 

20.4. Справа газети «Політика»

6 жовтня 1998 року рішенням Печерського районного суду міста Києва за позовом заступника Генерального прокурора був припинений випуск газети „Політика” у зв’язку з публікацією статті головного редактора газети Олега Ляшка „Шпигунський роман-2”, яка містила відомості, що складають державну таємницю. Суд спирався при цьому на експертне заключення державного експерта з питань державних таємниць. Оскільки ст. 46 Закону „Про інформацію” забороняє розповсюдження таких відомостей, а з ч. 1 ст.3 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” випливає, що ЗМІ не можуть бути використані для публікації такої інформації, голова Печерського суду Микола Замковенко задовольнив позов.

Слід відзначити, що п.5 ст. 42 Закона про пресу звільняє редакцію газети і журналіста від відповідальності за розголошення таємниць, що охоронюються законом, якщо ці відомості не були отримані незаконним шляхом. Ще в січні 1998 року слідче управління СБУ повідомило Ляшка про відмову в порушенні проти нього кримінальної справи за розголошення державної таємниці у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. Проте суд не взяв це до уваги.

Рішення про припинення випуску газети приймалося судом за відсутності представників газети. Журналісти дізналися, що їх газета закрита тільки 8 грудня, через два місяці після винесення рішення суду. Про повне всестороннє та об’єктивне врахування усіх обставин в даному випадку не можна говорити, як і про рівність сторін в судебному процесі, змагальність і взагалі про реалізацію права на захист.

У рішенні суду сказано, що представник відповідача на судове засідання не з’явився, про день слухання справи відповідач сповіщався своєчасно і, оскільки точне місцезнаходження відповідача на день розгляду справи невідомо, суд розглянув справу "за останнiм вiдомим мiсцем знаходження позивача". Суддя М.Замковенко надсилав повістку на юридичну адресу газети, а не на її фактичну адресу, вказану у вихідних даних, хоча, маючи низку номерів газети, міг забезпечити явку відповідача.

12 січня 1999 р. голова колегії з цивільних справ Верховного Суду України Петро Шевчук виніс протест на рішення Печерського районного суду, і справа повинна була розглядатися заново. 9 лютого Петро Шевчук призупинив дію рішення про закриття газети, однак перший номер "Полiтики" за 1999 р. вийшов тільки 12 березня, оскільки видавництво "Преса України, яке друкує наклади усіх київських газет, відмовилось подовжити співробітництво з опозиційною газетою, і редакції було важко знайти друкарню, яка б погодилася друкувати наклад.

Справа про закриття газети за позовом Генеральної прокуратури заново розглядалося в іншому районному суді – Московському. 20 травня він закрив газету за тими же причинами. Касаційна скарга не була задоволена: 23 червня Київський міський суд підтвердив рішення районного суду. З 23 липня газета припинила виходити. Олег Ляшко заснував нову газету – „Свобода”.

 

Захист публікацій, що становлять суспільний інтерес?

 

21. В випадках поширення засобами масової інформації таємних відомостей, чи враховує законодавство те, що право громадськості знати інформацію, публікація якої представляє суспільний інтерес, може мати більше значення, ніж наданий їй державними органами гриф секретності? Чи зобов’язує закон суди оцінувати суспільну значущість публікації при притягненні до відповідальності особи, яка поширила інформацію, втаємничену урядом?

Так, враховує, але незадовільно. На жаль принцип обмежень в сфері виключень реалізовано в українському законодавстві лише частково. Цей дуже важливий принцип вимагає, щоб відомості, доступ до яких закривається, повинні бути ясними, описуватися вузько і відповідати контролю згідно з трискладовим тестом. А саме: інформація повинна стосуватися легітимної мети, визначеної законом; розголошення цієї інформації мало б завдати суттєвої шкоди цій меті; шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації. Трискладовий тест реалізований в законодавстві лише частково. Підстави для обмеження інформації перелічені в статті 34 Конституції та в статті 37 Закону «Про інформацію». А от вимога визначення, чи буде завдавати розголошення інформації суттєвої шкоди відповідній меті обмеження доступу, законодавством не передбачена. На практиці, як правило, така перевірка відсутня: інформація засекречується, як тільки вона стосується однієї з підстав для засекречування, і до третьої частини трискладового тесту справа просто не доходить. Тому спроба реалізувати трискладовий тест в частині 11 статті 30 Закону «Про інформацію» («Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист») виявилася невдалою: на практиці це положення фактично не застосовується.

Крім того, частина 3 статті 47-1 «Про Звільнення від відповідальності» Закону «Про інформацію» передбачає звільнення громадянина від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою». Однак внесення змін до Закону «Про друковані ЗМІ» від 11 травня 2004 року, згідно з якими «журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання тільки відкриту за режимом доступу інформацію» (п. 1 частини другої статті 26) фактично нівелювало дію частини 11 статті 30 та частини 3 статті 47-1 Закону «Про інформацію», оскільки застосовувати трьохскладовий тест просто неможливо.

 

22. Чи враховують суди у своєї практики те, що право громадськості знати інформацію може мати більше значення, ніж необхідність засекречування відомостей урядом або є таким же важливим? Чи існує практика звільнення від покарання або накладення більш м’яких мір покарання стосовно журналістів та ЗМІ за несанкціоноване поширення інформації, що є суспільно значущою?

Судових позовів у зв’язку з випадками публікації таємної інформації або з грифом ДСК, що становить суспільний інтерес за останні п’ять років не було. Дана норма судами не застосовувалася.

 

Захист журналістських джерел інформації

 

23. Чи існує національний закон про захист журналістів від покарання за відмову розкрити їх джерела інформації? (Наприклад, закон звільняючий журналіста від обов’язку розкрити джерела конфіденційної інформації)

Спеціального закону про захист журналістів від покарання за відмову розкрити їх джерела інформації не існує. Однак, в українському законодавстві є норма, яка гарантує захист журналістських джерел інформації. Так, відповідно до статті 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» журналіст має право на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.

 

 24.Якщо держава за формою територіального устрою є федерацією, чи визнають в даному випадку суб’єкти федерації національне законодавство чи застосовують місцеві закони?

Україна є унітарною державою.

 

 25. Якщо немає національного закону, чи існують рішення суддів, правила або процеси, які визнають захист джерел інформації і обмежують вимоги щодо їх розкриття?

Ні, такі рішення відсутні.

 

 26. Скільки разів за останні п’ять років журналісти або засоби масової інформації були зобов’язані за рішенням суду або на вимогу посадової особи з посиланням на той чи інший закон, розкрити конфіденційні джерела інформації?

Такі дані нами не реєструвались.

 

 27. Чи є захист абсолютним? За яких обставин посадова особа або суд можуть вимагати від журналіста розкрити конфіденційні джерела інформації?

Цей захист не є абсолютним. Журналіст повинен обнародувати джерело інформації на вимогу суду (ст. 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу в Україні), однак переліку конкретних обставин, за яких суд може вимагати розкрити джерела інформації українським законодавством не передбачено.

 

28. Які міри покарання передбачені за відмову розкрити джерела інформації?

Журналіст може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за відмову від розкрити джерела інформації лише в випадку, якщо він є свідком у кримінальному процесі, оскільки обвинувачений не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. Відповідно до ст. 385 Кримінального кодексу: «відмова свідка від дачі показань без поважних причин карається штрафом від 50 до 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців».

 

29. Чи заборонено журналістам розкривати джерела інформації без згоди останнього?

Так, заборонено. У ч. 3 статті 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачено, що журналіст зобов’язаний задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства.

 

 

30. Які категорії працівників ЗМІ захищені від вимог розкрити джерела інформації:

·                                Журналісти? Редактори? Видавці?

·                                Позаштатні журналісти та коментатори?

Безпосередньо вказівка в Законі щодо захисту від вимог розкрити джерела інформації зроблено лише відносно журналістів. Однак, аналіз значення визначення «журналіст» закріплене в ст. 25 закону, дає підстави стверджувати, що в українському законодавстві категорією «журналіст» охоплюються також позаштатні журналісти, редактори та коментатори. Згідно зі статтею 25 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»: «журналістам редакції друкованого засобу масової інформації відповідно до цього Закону – є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її уповноваженням»

Таким чином, від вимог розкрити джерела інформації захищені: журналісти, позаштатні журналісти, редактори та коментатори.

 

31.Чи поширюється цей захист на співробітників аудіовізуальних ЗМІ (телебачення та радіо, включно кабельні та супутникові програми)?

На співробітників аудіовізуальних ЗМІ захист від вимог розкрити джерела інформації не поширюється, оскільки Закон «Про  телебачення і радіомовлення» даний захист не передбачає. Можна було б припустити, що оскільки Закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні  передбачає захист для журналістів печатних ЗМІ, то дане право за аналогію закону, належить також і працівникам аудіовізуальних ЗМІ. Але статтею 25 останнього прямо передбачено, що права і обов'язки зазначені у статті 26 цього Закону (включно й захист від вимог розкрити джерело інформації) поширюється на особу, якій видано редакційне посвідчення чи інший документ, що засвідчує її належність до друкованого засобу масової інформації, тобто лише на журналістів печатних ЗМІ. Отже, аналогію закону в даному випадку застосувати не можливо.

В українському законодавстві норми, які захищають працівників аудіовізуальних ЗМІ від вимог розкрити джерела інформації відсутні. Однак в даному випадку може бути застосована аналогія закону, а оскільки Закон передбачає захист для журналістів печатних ЗМІ, то можна припустити, що дане право належить також і працівникам аудіовізуальних ЗМІ.

 

 32. Чи поширюється цей захист на різні типи ЗМІ, розміщені в Інтернеті, а також Інтернет – журналістів та коментаторів?

Це питання не врегульоване українським законодавством.

 

 33. Чи забороняє закон обшуки приміщень та власності, яка належить ЗМІ та журналістам, таких як редакції та квартири?

Ні, не забороняє.

 

34. Чи захищені також треті особи, які працюють на журналістів або ЗМІ або надають їм послуги (наприклад, оператори телефонного зв’язку чи Інтернет-провайдери) від вимог розкрити дані про контакти журналістів з джерелами або від перехоплення цих контактів?

 Ні, українським законодавством не передбачено захист даних осіб.

 

 

 

 

 

====================

[1] Стаття подає відповіді на опитувальник БДІПЛ для створення збірки ОБСЄ про свободу інформації в Європі.

[2] Шевчук С. Справа К. Г. Устименка та деякі проблеми виконання рішень Конституційного Суду України // Свобода висловлювань та приватність. – 2002. – №1. – C. 12-14

[3] Щодо обмеження права на інформацію журналіста див. відповідь на запитання 11

[4] Також див.: відповідь на питання 13 – С. 10-11

[5] Див.: відповідь на питання 3. – С.5

[6] Перечень информации, которая может быть отнесена к государственной тайне (ст. 8 Закону «О государственной тайне) дивіться відповідь на питання 3. – С. 6-7

[7] Див.: відповідь на питання 15.

[8] http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/index

 

 

 

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Коментар до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 14 жовтня 2010 року

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ФУНКЦІЙ СПОСТЕРЕЖНОЇ КОМІСІЇ ЯК СУБ’ЄКТУ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори