Свобода інформації чи інформаційна безпека?

 Якщо подивитись з точки зору європейських норм

 на обмеження свободи слова й інформації

 в проекті Конституції, то можна зробити висновок,

 що в проекті переважає зверхність держави

 над мас-медіа й бажання суттєво їх обмежити.

 Взагалі проект просякнутий

 державним сервілізмом

та патерналістськими обіцянками.

Євген Захаров, Всеволод Речицький[1]

Саме так експерти оцінили проект Конституції України 1996 року. І хоча ухвалена парламентом через три місяці Конституція України у частині гарантування свободи слова та інформації мало чим відрізнялася від проекту, завдяки офіційним виданням був створений міф, що начебто передбачений Конституцією України каталог прав людини є досконалою моделлю й відповідає європейським та міжнародно-правовим стандартам у цій сфері. Проте, чи справді Конституція України (1996) є досконалою в частині гарантування свободи інформації й, зокрема, права на доступ до інформації? Можливо, оцінка представників неурядових організацій справедлива, і норми Основного закону України потребують перегляду в цій частині?

У першому розділі Конституції України закладений базовий принцип свободи інформації – заборона цензури (ч. 3 ст. 15). Крім того, якщо свобода інформації (свобода масової інформації) чи право на доступ до інформації згадується в контексті визнання їх на рівні Основного закону держави, то відразу на думку спадає ст. 34 Конституції України. Теза «право на інформацію встановлено ст. 34 Конституції України» є правовим підґрунтям усіх наукових праць, де аналізуються питання конституційно-правового регулювання свободи слова, свободи масової інформації, права на доступ до інформації в Україні. Справді, положення, передбачене цією статтею Основного закону України, є першоосновою для таких пов’язаних між собою прав, як свобода вираження поглядів (включає свободу інформації) та право на доступ до інформації. Окрім права на вільне вираження своїх поглядів і переконань, права вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію (ст. 34), Конституція України також закріплює право кожного громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе (ч. 3 ст. 32), гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту (ч. 2 ст. 50), право знати свої права й обов'язки (ч. 1 ст. 57), встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти, котрі визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Важливою гарантією інформаційної прозорості влади є також презумпція відкритості засідань Верховної Ради України (ч. 1 ст. 84 Конституції України)[2]. До того ж, однією з основних засад здійснення судочинства є гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ч. 2 ст. 129 Конституції України). Підсумувавши всі згадані положення, можна констатувати, що основний зміст права на доступ до інформації вміщено в ч. 2 ст. 32, ч. 2 ст. 34, ч. 2 ст. 50, ст. 57, ч. 1 ст. 84, п. 7 ч. 2 ст. 129 Основного закону України.

Перераховані норми певною мірою є втіленням у Конституції України концепції свободи інформації та її органічної складової – права на доступ до інформації. Водночас Конституція України містить норму, котра за своєю природою несумісна з концепцією свободи інформації. Ідеться про проголошення в Конституції України принципу, що забезпечення інформаційної безпеки є однією з найважливіших функцій держави, справою всього українського народу (ч. 1 ст. 17)[3].

Виникає питання, чому ми стверджуємо, що поняття «інформаційна безпека» є несумісним, виходячи з концепції свободи інформації? Щоб відповісти на це питання, слід зробити невеликий екскурс в історію. Відомо, що концепція свободи інформації передбачає свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Ця концепція була вперше запропонована на Міжамериканській конференції (1945) у Мехіко, а 1946 року свобода інформації, як фундаментальне право людини було проголошено на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН (1946) у Резолюції 59 (I) «Скликання міжнародної конференції з питань свободи інформації»[4], про що ми вже вгадували. Згодом ця концепція знайшла своє втілення в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права та ін. Варто звернути увагу, що основний акцент у цих міжнародних документах був зроблений на тому, що право збирати, отримувати і поширювати інформацію, реалізується «незалежно від державних кордонів». Очевидно, що йшлося значною мірою про можливість громадян знайомитися з матеріалами іноземних газет, телевізійними та радіопередачами. Іншими словами, йшлося про принцип вільного потоку інформації, який сьогодні є основним міжнародним принципом у цій сфері[5]. С. М. Шевердяєв зазначає, що таке розуміння свободи інформації не було сприйнято Радянським Союзом, і на противагу цій концепції СРСР запропонував концепцію права народів та націй на інформацію. Останній розглядав міжнародний інформаційний обмін з погляду поваги державного суверенітету, прав народів на підтримку своїх національних культур, відповідальності держав за поширення інформації через кордони. Одним словом, проблема стосувалася доступу до іноземних ЗМІ з погляду одного ідеологічного табору і попередження такого доступу – з погляду іншого[6]. З цього випливає, що концепція інформаційної безпеки держави була розроблена за радянських часів, а її сутність полягала в засекречуванні інформації про діяльність органів державної влади, контролі за засобами масової інформації, контролі за інформацією, що надходила з-за закордону. Концепція інформаційної безпеки виправдовувалася необхідністю захистити радянських громадян, соціалістичний устрій від дезінформації та агітації, що були спрямовані на руйнацію Радянського Союзу.

Незважаючи на те, що сьогодні українські науковці визнають, що парадигма тотальної секретності й контроль з боку держави за вільним потоком інформації можуть існувати лише в авторитарних чи тоталітарних країнах, тож подібні механізми регулювання не можуть застосовуватися в Україні, вони й досі не можуть відмовитися від понять «інформаційна безпека», «інформаційний суверенітет» та продовжують досліджувати ці питання[7]. Безперечно, що сьогодні все менше знаходиться апологетів тотального засекречування інформації про діяльність органів влади та необхідності контролювати потоки інформації. Загальновідомо, що все більше українських учених намагаються змінити уявлення про інформаційну безпеку[8]. Останні відстоюють позицію, що забезпечити інформаційну безпеку як елемент національної безпеки – це означає гарантувати свободу масової інформації (свободу інформації) та право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади[9]. Однак для громадян країн ліберальних демократій такий термін, як «інформаційна безпека», асоціюється лише з двома речами: або захистом інформації в автоматизованих системах, або концепцією закритого суспільства[10]. На підтвердження цієї позиції – витяг із висновків експертів Ради Європи щодо проекту Закону «Про інформацію»: «Поняття «інформаційної безпеки» (ст.ст. 3, 7, 8 і 12) в законопроекті представлено так, що не ясно, з яким саме наміром. Міжнародне право визнає, що держава може виключати з категорії загального надбання певну обмежену інформацію, поширення якої могло б завдати шкоди інтересам, що їх держава може охороняти на законних підставах. До них належать, зокрема, інтереси національної безпеки, що вимагають зберігати певну інформацію «в таємниці» (тобто так, щоб вона була відома лише кільком представникам уряду або війська) протягом обмеженого часу. Утім, обмеження ці завжди мусять бути такими, без яких демократичне суспільство не обійдеться, і задовольняти критерій суспільного інтересу, а це значить, що вони завжди мають тимчасовий характер (тобто їх запроваджують лише на обмежений термін) і інформація зрештою стане доступною загалові. Тут слід підкреслити, що поняття охорони інтересів національної безпеки (захист від нападу, повалення конституційного порядку тощо) у міжнародному праві добре визначене і його неможливо поєднати з поняттям «інформаційної безпеки», що фігурує в цьому Законі. Тому ми рекомендуємо поняття «інформаційної безпеки» із Закону вилучити, а натомість вставити чітко викладений розділ про винятки»[11]. Отже, експерти звертають увагу, що поняття охорони інтересів національної безпеки в міжнародному праві добре визначене, але його неможливо поєднати з поняттям «інформаційної безпеки», що фігурує в Законі, й рекомендують поняття «інформаційна безпека» із Закону вилучити.

Застереження, що орієнтація на інформаційну безпеку та інформаційний суверенітет може призвести до неправомірного обмеження права на інформацію, висловлює також український фахівець у сфері свободи інформації Н. В. Кушакова[12]. Такого ж погляду дотримується й співголова Харківської правозахисної групи Є.Ю. Захаров: «Поняття інформаційної безпеки законом чітко не визначено, є малозмістовним, і що саме захищається, кажучи загалом, незрозуміло. Мусимо визнати, що свобода інформації в нас надто обмежена й постійно безпідставно порушується. У нас не розвинена культура відкритості, що зрозуміло, враховуючи сумний спадок радянських часів, коли засекречувалося геть усе»[13].

Якщо ж не задовольняє припущення експертів, тоді на ваш розсуд пропонується відкрити Російську доктрину інформаційної безпеки. Ця доктрина є реальним доказом справедливості переконання, що орієнтація на інформаційну безпеку досить небезпечна для свободи інформації та права на доступ до інформації. За словами Наума Німа[14], у доктрині інформаційної безпеки добре відображена державна точка зору на доступ до інформації. Її можна сформулювати дуже просто: інформація, яка корисна державним інтересам, безумовно, має доводитися до відома. І чиновники, які таку корисну інформацію (корисну для держави!) приховують, повинні бути покарані. Та все ж таки слід розуміти, що ми фактично програли з доступом до інформації в тому правовому полі, яке «забезпечувалось» нашими законами[15]. Російський досвід є яскравим прикладом того, що ігри в інформаційну безпеку досить небезпечні для громадськості. Тому ми виступаємо категорично проти намагання української влади конкретизувати цілі, завдання, засоби гарантування інформаційної безпеки в законах, указах Президента, рішеннях РНБО, бо вони можуть створити родючій ґрунт для нехтування правом громадськості знати. Це твердження є не безпідставним, якщо згадати, що з моменту ухвалення Конституції України час від часу влада пропонує прийняти закони («Про інформаційну безпеку України», «Про інформаційний суверенітет і інформаційну безпеку України» або «Про Концепцію державної інформаційної політики»), що, за словами експертів, можуть стати серйозною загрозою свободі інформації в разі їх ухвалення[16].

Взагалі негативне сприйняття терміна «інформаційна безпека» пов’язане не лише з історією його виникнення. Є всі підстави стверджувати, що контроль за інформацією є природою терміна «інформаційна безпека», і отже, суперечить концепції свободи інформації. Це твердження випливає з наступного[17]. Під безпекою слід розуміти такий стан, коли кому-небудь чи чому-небудь нічого не загрожує[18]. А висловлюючи стурбованість з приводу інформаційної безпеки, ми припускаємо, що певні інформаційні процеси можуть порушити стан безпеки.

Варто зауважити, що коли порушується питання про необхідність забезпечити безпеку, і, зокрема, інформаційну безпеку, завжди йдеться про: 1) об’єкт, безпеку якого необхідно забезпечити; 2) суб’єкт, дії якого спрямовані на забезпечення безпеки об’єкта – суб’єкт-захисник (об’єкт безпеки і суб’єкт можуть співпадати, якщо в ролі того, хто забезпечує безпеку, виступає об’єкт цієї безпеки); 3) певні явища, процеси, особи, які з погляду суб’єкта становлять загрозу для об’єкта; 4) систему заходів, що їх вживає суб’єкт для того, аби нейтралізувати ці загрози.

Отже, щоб попередити загрози, які, на переконання суб’єкта-захисника, може нести інформація, він повинен контролювати її потоки, зокрема, встановлювати фільтри на шляху її потрапляння до об’єкта та відстежувати, яка інформація про об’єкт не повинна виходити назовні. Якщо йдеться про модель, у якій об’єкт безпеки і суб’єкт-захисник співпадають, тобто в ролі того, хто забезпечує безпеку, виступає сам об’єкт, тоді справедливо говорити лише про контроль з боку суб’єкта за тим, яка інформація не повинна бути доступна стороннім. Однак, і в першому, і в другому випадку йдеться про обмеження та контроль, а також передбачається закритість від зовнішнього світу.

Пропонуємо ще раз поглянути на норму ст. 17 Конституції України, згідно з якою інформаційна безпека України є найважливішою функцією держави та справою всього українського народу. Отже, із тексту Основного закону України випливає, що об’єкт інформаційної безпеки – Україна, суб’єкти, що мають захищати інформаційну безпеку, – держава та Український народ. Таким чином саме держава та український народ повинні вживати систему заходів, спрямованих на попередження загроз, що їх може спричинити інформація. Утім, такий висновок викликає цілу низку запитань: 1) Чи можна уявити в цілому Україну як закриту систему, на кшталт закритих баз даних, автоматизованих систем? 2) Чи може діяти це беззмістовне по суті твердження (Е.Ю. Захаров)[19]? Його, за словами співголови Харківської правозахисної групи, прокоментувати досить складно, оскільки в ньому – суто державна справа охорони інформації з обмеженим доступом, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади, і розглядається мало не як стратегічне завдання для всього суспільства[20], враховуючи, що в більшості випадків інтереси самої держави і суспільства є діаметрально протилежними. З цього приводу влучний вислів В.В.Речицького: «Зазвичай сама влада намагається просіювати інформацію, що надходить до цивільних інститутів, оминаючи її межі... Тому майже в кожній посттоталітарній країні складається органічне протистояння суспільства і держави в інформаційній сфері”[21]. Варто зауважити, що й саме суспільство не є монолітом, і різні групи мають різни інтереси, різне уявлення про те, яка інформація корисна, а яка «шкідлива» для «мережі України» (держави)[22]. Іншими словами, різні суб’єкти можуть по-різному уявляти, витік якої саме інформації за межі України може загрожувати її безпеці та, відповідно, яка інформація, що потрапляє в Україну, також може становити небезпеку для України; 3) Як технічно це можна все забезпечити в еру існування Інтернету[23], якщо навіть ще 1990 року[24] Е. Тоффлер зауважував, що «оскільки нові засоби поширення інформації охоплюють всю земну кулю... стає все складніше залишати яку-небудь специфічну інформацію в межах однієї держави або навіть за межами країни[25]?

Відповідь на ці питання очевидна – ця норма дійсно не має сенсу й не може слугувати керівництвом до дії або вважатися нормою чи принципом у відкритому суспільстві, а згода з цією нормою буде означати наше визнання, що Україна є закритим суспільством, тому відповідно вся інформація, котра потрапляє в Україну й виходить за її межі, має фільтруватися. Фактично проголошуючи, що понад усе ми повинні забезпечити інформаційну безпеку України, ми висловлюємо згоду встановити в Україні режим, описаний Джорджем Оруелом[26], або режим радянської моделі соціального буття, тобто закладаємо фундамент для авторитарної чи тоталітарної моделі організації держави.

Звісно, можна заперечити, мовляв, певні обмеження свободи інформації існують у будь-якій державі. Але ж у тому-то й річ, що певні обмеження існують, але вони мають бути винятком із загального принципу свободи інформації, мають встановлюватися законом, маючи за мету легітимний захист та бути необхідними в демократичному суспільстві. А Перша поправка Конституції США взагалі не визнає обмежень на свободу вираження, крім одного – безпосередньої загрози насильством. І зовсім інша ситуація, коли Конституція України проголошує, що захист інформаційної безпеки є однією із головних функцій держави. Фактично це означає, що держава отримує дозвіл на власний розсуд втручатися в процеси збирання та поширення інформації, апелюючи до ч. 1 ст. 17 Конституції України. Тож, враховуючи, що передбачити заздалегідь ефект від зустрічі інформації з її адресатом неможливо (В. В. Речицький)[27], можна зробити висновок, що ми залишаємо це на розсуд держави, тобто конкретних посадових осіб, котрі будуть вирішувати, як їм заманеться, яка інформація має циркулювати в суспільстві.

Ми стверджуємо, що орієнтація на інформаційну безпеку відкидає принцип вільного потоку інформації. Строго кажучи, презумпція свободи інформації – це головне надбання країн ліберальних демократій. А наголошуючи, що забезпечення інформаційної безпеки є однією із головних функцій держави та справою всього українського народу, ми одним реченням перекреслюємо не лише ст.ст. 15, 34 Конституції України, а й головну мету органічної Конституції – створення інституційних гарантій особистої свободи, обмеження уряду і підпорядкування владних осіб вимогам закону[28].

Усі наведені докази демонструють, що термін «інформаційна безпека» може вживатись лише стосовно конкретних баз даних, комп’ютерних мереж, але не може вживатись щодо держави та суспільства в цілому (звісно, якщо не йдеться про авторитарну чи тоталітарну державу). Стає очевидним, під яким кутом не поглянь на конституційну конструкцію, – «захист інформаційної безпеки держави є однією із головних функцій держави і справою всього Українського народу», тож висновок напрошується такий: або ми визнаємо Україну закритим суспільством, або ця конструкція алогічна. Іншими словами, законотворці спромоглись об’єднати дві взаємовиключні концепції – концепцію свободи інформації та радянський підхід до розуміння права на інформацію.

Є два способи виправити цю ситуацію: продовжувати розвивати ідею, що термін «інформаційна безпека» означає максимальну відкритість інформації, або внести зміни до ст. 17 Конституції України. З огляду на досить складний порядок внесення змін до першого розділу Конституції України, здається, що цей шлях є маловірогідним і простіше буде змінити розуміння інформаційної безпеки. Проте другий шлях, нам не здається ані більш простим, ані більш швидким[29]. Достатньо проаналізувати праці українських, російських учених[30], а також авторів інших пострадянських країн із цієї тематики, щоб зрозуміти, наскільки потужно тяжіє тоталітарне світосприймання й постійне намагання повернутися до теми необхідності контролювати інформаційні потоки, щоб забезпечити безпеку держави. Скажімо, на переконання П. А. Анісімова та І. В. Баліна, передусім необхідно забезпечити саме інформаційну безпеку держави[31]. Досить показовим прикладом є досить популярна як у Росії, так і в Україні тема «інформаційних війн»[32], у яких свобода масової інформації постійно ставиться під сумнів[33]. Інший приклад: судження щодо неприпустимості друкування в засобах масової інформації матеріалів, у яких пропагується зневажливе ставлення та відверта неповага до органів і представників державної влади[34], або теза, що конкретні напрямки забезпечення інформаційної безпеки людини включає захист від негативного інформаційного впливу[35]. Наявність таких суджень[36] свідчить, що велика кількість українських учених ще й досі не осягнули сутності концепції свободи інформації. Тому, щоб не виникла спокуса через терміни минулого («інформаційна безпека», «інформаційний суверенітет» і т. ін.) повернутися в минуле, необхідно відмовитись від термінів, що були у свій час його каркасом.

================

[1] Захаров Є., Речицький В. Свобода слова та інформації в проекті Конституції України в редакції від 11 березня 1996р. – Режим доступу: http://khpg.org/index.php?id=1084718498

[2] Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.

[3] Ми виклали це положення своїми словами, адже в тексті Конституції України поруч із інформаційною безпекою згадується економічна безпека: „…забезпечення її [України] економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”.

[4] Шевердяев С. Н. Право на доступ к информации в России: проблемы теории и законодательства // Журналистика и право – М.: Инс-т проблем информ. права, 2004. – Вып. 35. – С. 18–23.

[5] Там само.

[6] Там само.

[7] Карпенко В.О. Інформаційна політика та безпека. Підручник. – К.: Нора-Друк, 2006. – 320 с.; Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України: Дис. … д-ра юрид. Наук: 12.00.08; – Захищена 28.01.2005. – Одеса, 2004. – 427 с.; Данільян О.Г., Дзьобань О.П, Панов М.І. Національна безпека України: структура та напрямки реалізації: Навчальний посібник / Худож.-оформлювач С.І. Правдюк. –Харків: Фоліо, 2002. – 285 с; Емельянов С. Л. Основы информационной безопасности. – О.: «Юридична література», 2003. – 197 с.; Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2006. – 280 с.; Логінов О.В. Проблеми забезпечення інформаційної безпеки в контексті формування оновленої системи державного управління // Проблеми законності: Республ. між. від. наук .зб. Вип. : Республ. між. від. наук. зб.:для викладачів, аспірантів, студентів, працівників правоохоронних органів.: Научное издание. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. с. 90-95; Почепцов Г.Г., С.А. Чукут Інформаційна політика: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 663 с.; Слінько Т. М., Кушніренко О. Г. Інформаційна безпека як принцип дотримання основ конституційного ладу України // Проблеми законності: Республік. міжвід. наук. зб.– Х.: Нац. юрид. акад. України, 1998. – Вип. 33. – С. 24–30.; Фомін В. О., Рось А. О. Сутність і співвідношення понять “інформаційна безпека”, “інформаційна війна” та “інформаційна боротьба”// Наука і оборона. –К.:1999, – №4, – С.23-32.

[8] Див. Кормич Б. А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: навч. посібник, Карпенко В. Інформаційна політика та безпека.

[9] Ще декілька років тому автор також підтримувала цю позицію. Див. Нестеренко О., Северін О. Право на доступ до інформації: теорія та практика.

[10] Про відкриті та закриті суспільства див. Бергсон А. Два источника морали и религии/ Пер. с фр. – М.: Канон, 1994. – 384 с.; Поппер К. Открытое общество и его враги. Т. 1: Чары Платона. Пер. с англ. под ред. В. Н. Садовского. — М.: Феникс, Международный фонд «Культурная инициатива», 1992. — 448 с., Поппер К. Открытое общество и его враги. Т. 2: Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы. Пер. с англ. под ред. В. Н. Садовского. — М.: Феникс, Международный фонд «Культурная инициатива», 1992. — 528 с.

[11] Висновок експертів Ради Європи щодо проекту Закону «Про інформацію». – Режим доступу: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1173882959

[12] Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію: правомірні та неправомірні обмеження // Вісн. Конституц. Суду України. – 2002. – № 3. – С. 70.

[13] Захаров Є.: Свобода інформації і засекречування. Доступ до архівів// Телекритика-Дайджест. – Режим доступу: http://telekritika.ua/daidzhest/2009-04-28/45306

[14] Редактор журналу «Индекс/Досье на цензуру».

[15] Ним Н. Информационная безопасность// Мемориал. – 2000. – № 20. – С. 34–38. – С. 51.

[16] Експертні висновки стосовно цих проектів див.: Тополевський Р., Захаров Є. Коментарі до проекту Закону України «Про інформаційну безпеку України» (№5732 від 22 вересня 2004 р.)// Свобода Висловлювань і Приватність. – 2004. – № 3; Нестеренко О. В. Небезпечний захист (Чи загрожує свободі інформації законопроект «Про Концепцію державної інформаційної політики»)// Телекритика. – 2009. – № 10. – С. 42-45.

[17] При доведенні цієї точки зору ми навмисно абстрагувалися від численних законів, які розвивають тему інформаційної безпеки, бо наша мета – показати, що застосування терміна «інформаційна безпека» є недоречним, а не підлаштовуватися під законодавця, шукаючи аргументи, які б підтверджували вже існуючі норми законів.

[18] Новий тлумачний словник української мови у трьох томах/Уклад. Яременко В.В., Сліпушко О.М. – К.: „АКОНІТ”, 2004. – Т. 1 – С. 83.

[19]  Захаров Є.Ю. Свобода доступу до урядової інформації// Свобода висловлювань і приватність. – 2001. – №1. – режим доступу: http://khpg.org/index.php?r=1.5.3.4.1

[20]  Там само.

[21] Речицький В. Відкритість інформації як універсальна вимога// Свобода висловлювань і приватність. – № 2. – 2003. – С. 9.

[22]  Скажімо, правозахисні групи провели моніторинг щодо дотримання прав людини, результати якого передали до Комітету прав людини Організації Об’єднаних Націй. Однак, оскільки цей моніторинг свідчить про системні порушення прав людини в державі, це, звісно, погіршить імідж держави в очах світової спільноти. Отже, з погляду влади це буде загрозою для України. Або, наприклад, творчість Деміана Хьорста, Метью Барні, Чен Чижен, Джейк і Дінос Чемпені та твори інших представників сучасного мистецтва, які своїми роботами провокують, ставлять публіці незручні запитання, роблять центральними темами своїх робіт насильство, потворність, секс, смерть. Ці митці викликають неоднозначну реакцію у мистецтвознавців, журналістів, публіки. Годі говорити, що з погляду «захисників» суспільної моралі такі непристойні роботи не є мистецтвом і їх слід заборонити, бо вони підривають мораль суспільства, отже, є певною загрозою. Хоча насправді сучасне мистецтво – це протест проти наслідків модернізму, а також святенництва, прийнятих канонів та сліпої довіри до загальноприйнятого. Сучасне мистецтво зародилось у 60-70 рр. ХХ ст. у зв’язку з кризою довіри до культури модернізму, яка асоціювалася з насильством, найбільшими війнами за всю історію людства, статевою та расовою дискримінацією. Кожна з цих робіт нелегка для сприйняття й потребує інтелектуальних зусиль (обговорення робіт зазначених авторів та ін. можна знайти в книжці Тейлор Б. ART TODAY. Актуальное искусство 1970-2005/ Брэндон Тейлор; пер. с англ. Э.Д. Меленовской; – М.: Слово/SLovo, 2006. – 256 c.).

[23]  Звісно, якщо держава не вживає антидемократичних заходів, вона, зокрема, здійснює контроль за Інтернетом, наприклад, у Китаї, Ірані, Бірмі, Північній Кореї, Туркменістані, Кубі, Саудівській Аравії, Єгипті, М’янмі, Узбекистані, Сирії, Тунісі та В’єтнамі (див. Неділько Н., Бондаренко Т. Цензура в інтернеті посилюється// http://europe.newsru.ua/article/5347552). Наразі йдеться саме про авторитарні держави.

[24]  Тобто за п’ять років до того, як Інтернет став доступний для бізнесу й суспільства. За словами М. Кастельса, що, хоча Інтернет зародився в думках комп’ютерних фахівців на початку 60-х рр. ХХ ст., мережа комп’ютерних комунікацій була заснована в 1969 р., а розподілена комп’ютерна обробка даних, інтерактивні спільноти вчених і хакерів вибухнули з кінця 1970 р. Для більшості ж людей, для бізнесу і для суспільства загалом Інтернет народився 1995 р. (детальну історію появи і розвитку Інтернету див. М. Кастельс. Інтернет-ґалактика. Міркування щодо Інтернету, бізнесу і суспільства. Пер. з англ. – К.: «Видавництво «Ваклер» у формі ТОВ, 2007. – С. 9-33).

[25]  Тоффлер Э. Метаморфозы власти: знание, богатство и сила на пороге ХХI века: [пер. с англ.]/ Элвин Тоффлер. – М.: АСТ: АСТ Москва, 2009. – С. 392.

[26]  Оруел Джордж (Ерык Артур Блер) (1903-1950) – англ. письменник, публіцист. У романі «1984» описав боротьбу людини проти тоталітарної системи.

[27] Речицький В. Відкритість інформації як універсальна вимога// Свобода висловлювань і приватність. – № 2. – 2003.

[28] Див. роботи Боуз Д. Либертарианство: История, принципы, политика/ Дэвид Боуз; пер. с анг. под ред. А.В. Куряева. – Челябинск: Социум, Cato Institute, 2009. – 392 c.; Хайек Ф. Право, Законодательство, Свобода: современное понимание либеральных принципов справедливости и политики/ пер. с англ. Б. Пинскера и А. Куряева. – М.: ИРИСЭН, 2006. – 644 с.; Речицкий В. В. Конституционализм. Украинский опыт / Харьк. Правозащит. группа. – Харьков: Фолио, 1998. – 160 с.

[29] Особливо враховуючи, що впродовж останніх років тема необхідності Конституційної реформи є найбільш популярною в Україні.

[30] Відомо, що думки російських учених мають значний вплив на наукові розробки українських учених.

[31] Анисимов П. А., Балина И. В., Коваленко С. А. Проблемы обеспечения информационной безопасности. Организационно-правовые аспекты // Вестн. Приднестров. ун-та. – 2005. – № 3 – С. 162.

[32] Показово, що термін „інформаційна війна” вперше було введено в Китаї (1985). Інформацію про історію появи цього терміна можна знайти на сторінках 89-90 у книжці Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції (розділ „Поняття інформаційних війн”).

[33] Ми не заперечуємо проти вживання цього терміна в політологічних роботах, але виступаємо категорично проти намагання окремих авторів виступати в ролі апологетів держави і висловлювати думки на кшталт: „В умовах інформаційної війни держава не лише має право, але й мусить втручатися в діяльність засобів масової інформації, щоб забезпечити національну безпеку й т.ін.”.

[34] Див.: Данільян О. Г., Дзьобань О. П, Панов М. І. Національна безпека України: структура та напрямки реалізації: Навч. посіб. – Х.: Фоліо, 2002. – С. 159.

[35] Марущак А. І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навч. посіб. – К.: КНТ, 2007. – 82 с.

[36] Подібні твердження є класичними для робіт, присвячених інформаційній безпеці.