пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201128
03.10.2011 | Арч Падинґтон, Кристофер Вокер
джерело: krytyka.com

Вимовити невимовне: ще раз про міжнародну цензуру

   

Arch Puddington and Christopher Walker. «Saying the Unsayable: Revisiting International Censorship». З англійської переклав Павло Грицак за рукописом.

 

Тепер уже ні для кого не таємниця, що серед численних досягнень Китаю є і те, що ця країна посідає першість у розвитку інноваційних і винахідливих методів контролю над доступом своїх громадян до інформації. Трохи менше знаною, але не менш небезпечною є аґресивна кампанія Китаю на поширення своєї системи цензури поза свої кордони.

Звернімося до випадку Мельбурнського кінофестивалю восени 2009 року. За декілька днів до запланованого відкриття фестивалю до його виконавчого директора, Ричарда Мура, зателефонували з місцевого китайського консульства. Китайський посадовець закликав фестиваль зняти з програми документальний фільм про життя Ребії Кадир, вигнанниці й захисниці уйгурської меншини в Китаї. Напрочуд нахабно чиновник консульства заявив Мурові, що представники фестивалю мусять «довести» потребу показувати фільм про Кадир. Слідом за цією вимогою в дію пішли електронні листи з погрозами, нахабні телефонні дзвінки і злива факсів. У рамках операції гакери зламали сторінку продажу квитків фестивалю і підтасували інформацію на ній так, щоби здалося, нібито квитки на сеанс про Кадир розпродано. Сам Мур отримав низку повідомлень, які погрожували його родині. Хоча фільм про Кадир, зрештою, таки показали, Мур визнав, що у майбутньому організатори фестивалю ретельно думатимуть про те, як саме представляти контроверсійні твори.

Китайський наступ на кінофестиваль у Мельбурні, на жаль, не є окремим випадком. Різноманітні групи та особи по всьому світі – від закордонних урядів і бізнесових гігантів до місцевих активістів, які часом керуються щонайкращими намірами, – проводять кампанії, покликані перешкодити журналістам, науковцям, неурядовим організаціям тощо звертатися до політично дражливих тем.

Ця повзуча цензура виявляє себе навіть у таких неочікуваних місцях, як ООН, судових системах здорових демократичних країн і навіть комітетах із прав людини у тих державах, де свободу висловлювання давно ставлять над усе. Часто метою є встановити обмеження на те, що людям вільно сказати чи опублікувати щодо ісламу. Але підхоплюють цей наступ також і російські олігархи, китайські дипломати й сини африканських лідерів. І хоча у минулому битви за свободу висловлювання точилися переважно навколо автократичних режимів, нинішні колізії нерідко стаються через спроби обмежити поширення інформації та суджень в Европі, Північній Америці й інших бастіонах громадянської свободи.

Деякі спостерігачі пов’язують зростання кількости конфліктів навколо свободи висловлювання з публікацією 2005 року в данській газеті «Jyllands-Posten» карикатур із зображеннями пророка Магомета. Насправді ці карикатури лише хлюпнули пального до вогню, що вже жеврів. Організація Ісламської Конференції (ОІК), призвідець нещодавніх оонівських резолюцій проти блюзнірства, підтримувала такі заходи від 1999 року. Та навіть за цих умов здатність прибічників кампанії змобілізувати глобальну підтримку, зважаючи на діяльність часопису в невеликій европейській країні, – а ця діяльність у раніші часи залишилася б непоміченою, – виявляє непередбачувані й не завжди побажані наслідки глобалізації.

В березні 2009 року Рада ООН із прав людини закликала у щорічній резолюції до всесвітнього ухвалення антиблюзнірських законів, що передбачають покарання для тих, хто критикує певні віросповідання. Такі закони існують у низці країн, серед яких є й европейські демократичні держави; однак вони поширеніші (і ймовірність їх дотримання значно вища) у мусульманських суспільствах. Резолюція, яку підтримував передовсім Пакистан від імені ОІК, є найновішим втіленням документу, що з незначними змінами циркулює в ООН уже понад десять років. Хоча стосується він усіх віровизнань, одиноким віровизнанням, що вказане як жертва дискримінації та ненависти, є іслам. Текст переповнено лексикою прав людини і міжкультурної гармонії. Водночас він указує на «дедалі сильнішу в останні роки тенденцію до заяв, що атакують віровизнання, зокрема іслам та мусульман, особливо на форумах із прав людини». Документ критикує використання медій задля «закликів до насильницьких актів, ксенофобії чи іншої пов’язаної з ними нетерпимости чи дискримінації щодо ісламу або будь-якого віровизнання». Він закликає уряди вжити заходів, що запобігли би поширенню мовлення, яке, за стандартами документу, збуджує ненависть проти ісламу чи мусульман.

Ані резолюція Ради, ані подібний документ Генеральної Асамблеї не мають сили міжнародного закону; підтримка таких незобов’язувальних резолюцій неухильно спадає унаслідок пропаґандистських старань неприхильних до них держав і неурядових організацій, що визнають їхню небезпечну природу. Але той факт, що ОІК і далі просуває свої антиблюзнірські інтереси в ООН, виявляє намір придушувати критичні коментарі щодо пов’язаних з ісламом тем. У цій же царині ОІК добилася положення, що дає вказівку спеціяльному доповідачеві ООН із питань свободи висловлювань подавати у звітах «зловживання правом свободи висловлювань» – інакше кажучи, критику мусульман чи ісламу. Ба більше, ОІК та її союзниці з певним шансом на успіх домагаються того, щоби прописати антиблюзнірське мовлення у протоколі, доданому до міжнародної конвенції щодо расизму та ксенофобії – угоди, яка має силу міжнародного закону.

Серед соратників Пакистану в питанні «дифамації віровизнань» були Білорусь та Венесуела – дві країни, чиї уряди зажили репутації рішучих противників вільного мовлення і свободи преси. Інші часті противники вільного висловлювання в таких організаціях – Китай, який утискає етнічних уйгурів саме на підставі їхнього мусульманського віровизнання (зокрема через дотримання Рамадану та участи у хаджі), і Куба, країна з найбільшою щодо загального населення часткою в’язнів сумління, звинувачених у злочинах, що випливають із їхніх ідейних переконань чи висловлювань.

Що ж до самих країн-членів ОІК, то деяких з них згадувано у зв’язку з переслідуванням релігійних меншин – зокрема й особливо сект та відгалужень ісламу – на підставі блюзнірства. Уряд Пакистану вважає блюзнірство за злочин, караний смертю, і виконує закони вибірково: переважно проти християн і членів секти Ахмадія. Тим часом в Ірані послідовників віри Багаї ув’язнювали й страчували за їхні переконання, а проти мусульман, незгодних із офіційною шиїтською ортодоксією, чинили утиски. У Саудівській Аравії та інших сунітських мусульманських країнах жертвами репресій, натомість, ставали шиїти. Недавня історія повниться випадками дисидентів, яких було ув’язнено, вигнано, побито чи страчено в низці мусульманських країн за те, що вони ставили під сумнів догмати панівної віри або ж вимагали підставових прав для власної віри меншости.

Як полем битви для прибічників і противників свободи висловлення стала Рада з прав людини, так подібні суперечки точилися в комісіях із прав людини у Канаді.

У двох найвідоміших випадках місцеві активісти-мусульмани подали позови проти часописів за публікування матеріялів, вирішивши, що ті образливі для ісламської спільноти країни. Перший стався з новинним часописом «Western Standard», який нині працює лише в інтернеті. Його видавцем є відвертий консерватор Езра Левант. У лютому 2006 року, десь у розпал всесвітнього скандалу довкола данських карикатур, часопис опублікував ці карикатури. Крім того, Левант передрукував із арабських медій вибірку антисемітських карикатур, на яких гачконосі євреї чинили безправ’я проти беззахисних жертв-арабів. Мусульманські діячі Канади не забарилися з реакцією, а президент Ісламської верховної ради Канади, Сієд Согарварді, подав скаргу в комісію з прав людини в Альберті, де аж 2008 року справа дійшла до розгляду.

У другому випадку фігурував часопис «Maclean’s» – шановане мейнстримне видання, яке часто називають канадською версією часопису «Time». У жовтні 2006 року «Maclean’s» надрукував статтю відомого консервативного автора Марка Стейна, що підсумовувала його книгу «Самотня Америка». У дописі йшлося про те, що, з огляду на низькі рівні народжуваности, Европу невдовзі захоплять імміґранти з мусульманського світу, які поставлять під загрозу її ліберальні цінності. Стаття спровокувала гнівну реакцію декого з читачів; «Maclean’s», зрештою, надрукував двадцять сім листів, чимало з яких були вельми критичні щодо Стейнових поглядів. Однак редактор часопису відхилив вимогу Ісламського Конґресу Канади надрукувати статтю-заперечення. Це спричинило судові позови, що їх, зрештою, розглядали комісії з прав людини в Онтаріо та Британській Колумбії, а також федеральна комісія з прав людини.

Врешті від цих канадських справ або відмовилися позивачі, або ж їх вирішено на користь відповідачів. Але такий результат не цілком заспокоює. У Канаді комісії з прав людини не функціонують подібно до правових трибуналів; звичні правила надання доказів тут не мають сили, а очільники процесу не конче мають юридичний вишкіл. У певному сенсі сам процес є покаранням, оскільки відповідачі можуть витратити десятки тисяч доларів на судові видатки, і їх виставляють на зганьблення ті, хто вважає їх за фанатиків, расистів чи екстремістів. Позивачі можуть висувати звинувачення, яких не допустив би жоден поважний суд; скажімо, Леванта звинувачено в опублікуванні матеріялу, через який «особа чи особи могли би зазнати ненависти чи зневаги». Таке загальне формулювання фактично зводиться ні до чого іншого, як до «злочину мислення». Комісії часто доволі аґресивно тиснуть своїми позовами, викликаючи свідків, котрих уважають за авторитетів із питань психології расових упереджень та інших близьких тем. Вони можуть стягувати штрафи, забороняти відповідачам публічно виступати чи писати на певні теми, а також зобов’язувати їх публікувати покаянні заяви.

Законодавство США, що містить важливі захисні положення Першої поправки, ускладнює позивання до авторів за наклепництво. Аби обійти ці захисні положення, позивачі позивалися до американських авторів у Британії, чиї стандарти щодо дифамації фактично припускають, що будь-яке образливе мовлення є неправдивим, а щоб спростувати позов, автор мусить довести протилежне.

Внаслідок цієї ситуації Британія зажила сумнівної слави «світової столиці наклепів», улюбленої мети подорожей російських олігархів, саудівських шейхів та інших осіб, зацікавлених притлумити свободу висловлення. Вже сьогодні автори і видавці, що торкаються контроверсійних тем, відмовляються публікувати свої праці в Британії. Це дуже тривожний розвиток подій, з огляду на репутацію країни як чільного центру наукових досліджень історії та актуальних подій.

«Розплідником» наклепницьких туристів стали колишні совєтські країни, що належать до найнетерпиміших у світі щодо свободи висловлення. Алішер Усманов, що народився в Узбекистані, металурґійний маґнат і приятель Кремля, скористався з англійського законодавства, аби заткнути рота колишньому британському послові в Узбекистані, Крейґові Мерею, який у спогадах писав про вірогідну корупційну діяльність Усманова. Усманов, чиї статки обраховують мільярдами, найняв бюро «Schillings» – одну з фірм, що займаються дифамаційними позовами і котрої найбільше бояться. Ця фірма переконала інтернет-провайдера, на якому було розміщено блоґ Мерея, закрити його.

Подібні позови надходять із Середнього Сходу та Північної Африки. Серед найактивніших позивачів був Шейх Халід бін Мафуз, саудівський мільярдер. Цей колишній директор найбільшого банку Саудівської Аравії, що помер у серпні 2009 року, подав у Лондоні понад тридцять позовів проти авторів і видавців зі Сполучених Штатів та Европи і погрожував безлічі інших судовими розглядами. В одній вельми сумнозвісній справі бін Мафуз позивався до Рейчел Еренфелд, авторки книги «Гроші на зло: як фінансують тероризм і як покласти цьому край». Британські суди прийняли справу до розгляду, попри те, що у Британії через інтернет куплено лише двадцять три примірники книжки, і зобов’язали Еренфелд сплатити бін Мафузові немалі відшкодування та судові витрати. Еренфелд вирішила не захищати справу, що фактично автоматично довело рацію бін Мафуза.

Крім того, бін Мафуз, самою тільки погрозою подати позов, переконав видавництво Кембридзького університету знищити примірники випущеної в ньому книжки Дж. Міларда Бара та Роберта О. Колінза «Благодійність для джихаду: Доброчинність і тероризм в ісламському світі».

Лондонський адвокат Марк Стивенс, що представляє в суді Еренфелд та інших помітних відповідачів у справах наклепницького туризму, зауважує, що «юридичні позови – і погрози таких позовів – притлумлюють важливі голоси та захищають можновладців від громадського ока». Він також стверджує, що його здатність захищати своїх клієнтів дуже обмежують перешкоди, з якими він стикається в авторитарних країнах, із яких походять численні наклепники-туристи. Важко говорити про рівні правила гри там, де адвокатам не видають віз для подорожей або ж блокують чи іґнорують їхні запити про підставові докази.

Як і в усіх випадках самоцензури, жахливі наслідки наклепницького туризму важко обчислити. Так стається тому, що однією з його жертв може стати журналістська діяльність саме того штибу, від якої можна було би чекати висвітлення проблеми.

Журналісти і видавці книжок є не одинокими потенційними жертвами наклепницького туризму. Впродовж минулих років було подано низку позовів проти неурядових організацій, які повідомляли про темну діяльність диктаторів чи великих корпорацій, яку ті здійснювали в авторитарних умовах. Жертвами погроз ставали такі добре відомі організації, як «Human Rights Watch», «Global Witness» та «Index on Censorship».

Погляньмо на випадок британської неурядової організації «Index on Censorship», що видає високо шанований часопис із питань свободи висловлювання. 2007 року цей часопис відхилив замовлену раніше статтю про наклепницький туризм. Один із героїв репортажу, з яким автор поділився зібраною інформацією, пригрозив позовом, і організація вирішила відкласти статтю, передбачаючи, що судові витрати виявляться непосильними.

Навіть для великих неурядових організацій із глибшими кишенями, ніж «Index on Censorship», можливість наклепницьких позовів у Британії становить поважну проблему. Заможні аристократи чи олігархи збагнули, що у законодавчих системах деяких демократичних країн самий акт позову є важливішим, ніж будь-яка перемога. Диктатор чи маґнат, який має доступ до мільярдів, може розгромити супротивника у безпідставних із правового огляду позовах, змусивши відповідачів витрачати тисячі на судові видатки, спричиняючи так званий ефект шантажу. Для позивача-мільярдера вкладені суми – це мізер, просто частина витрат на провадження бізнесу. А для неурядової організації це загроза самому її існуванню.

Роками китайські дипломати вперто відмовлялися брати участь в обговореннях політики внутрішніх утисків і контролю, провадженої в їхній країні. Нещодавно китайська влада зробила ще чималий крок, намагаючись і поза її кордонами придушити обговорення того, як вона поводиться з меншинними групами, цензурує медії та мистецьку творчість, інші питання, пов’язані з правами людини.

У вересні 2009 року німецькі організатори Франкфуртського книжкового ярмарку відкликали запрошення на цей захід для двох китайських письменників після того, як китайські посадовці поскаржилися і погрозили, що Китай бойкотуватиме захід, на якому мав бути «почесним гостем». Хоча двоє письменників, зрештою, таки взяли участь у книжковому ярмарку (завдяки втручанню німецького ПЕН-клубу незалежних письменників), інцидент яскраво проілюстрував готовність Китаю здійснювати вплив за кордоном, аби закрити рота критикам режиму.

Також у вересні 2009 року Китай тиснув на організаторів кінофестивалю у Тайвані, намагаючись змусити їх викинути з програми документальний фільм про Ребію Кадир, про що вже йшлося на початку цієї статті. Як і у випадку Мельбурнського фестивалю, спроба транскордонної цензури зазнала невдачі. Натомість Південна Корея заборонила уйгурській діячці з німецьким громадянством брати участь у конференції з питань демократії.

У січні 2010 року кінофестиваль у Палм Спринґс долучився до лав заходів, що зазнали тиску китайської влади, коли пекінський уряд вилучив із програми фестивалю два фільми на знак протесту проти показу фільму «Сонце за хмарами: боротьба Тибету за волю». Фестиваль у Лос-Анджелесі відмовився скасувати покази. У відповідь Китай повідомив організаторам фестивалю, що два китайських фільми: «Місто життя і смерти» і «Швидко, швидко помалу», – вилучено з програми.

Та головним тактичним знаряддям Китаю у придушенні дражливих питань за кордоном став економічний примус, а не культурний тиск. Представники уряду, як правило, чекають, заки подію вже сплановано або навіть розпочато, а тоді беруться тиснути на організаторів або місцеву владу відвертими чи імпліцитними погрозами бойкотів, торговельних санкцій чи припинення урядового фінансування, щоб придушити діяльність, яку Комуністична партія Китаю вважає за небажану. Ґамбіт Франкфуртського книжкового ярмарку пасує до цього зразка, з огляду на інвестицію у захід п’ятнадцяти мільйонів американських доларів від китайського уряду.

У підступніший спосіб Китай вдавався до непрямої форми економічного залякування, за якої публікації, організатори подій чи уряди бралися до самоцензурування щодо тем, які вважалися дражливими для материка. Таку динаміку називали «попереджувальним раболіпництвом». З огляду на свої невеликі розміри і близькість до материка, а також стосунки з ним, особливо вразливими до цього феномену є Гонконґ і Тайвань.

2009 року в червні гонконзьке видання часопису «Esquire», що його публікує група «South China Media», не допустило до публікації центральний сюжет журналістки Дейзі Чу про різанину на площі Тяньаньмень, написаний до двадцятої її річниці. 2008 року значне правове видання з Гонконґу останньої миті вирішило не друкувати статтю про самовизначення Тибету. Вважається, що низка гонконзьких і тайванських видань, чиї власники мають тісні зв’язки з Пекіном або важливі бізнесові інтереси на материку, практикують заборону на незалежне висвітлення Фалуньгуна.

Суперечка між тими, хто вважає свободу висловлювання засадничою демократичною цінністю, і тими, що з різних причин або вороже налаштовані до вільного обміну ідеями, або ж амбівалентно ставляться до його ваги, точилася завжди. Та суперечка щодо свободи мовлення традиційно зосереджувалася на суспільствах, у яких свободи бракувало: представники демократичної опозиції в авторитарних державах протестували проти обмежень на погляди та мовлення, а також ішли на ризик задля публікації розбіжних поглядів; їхні ж союзники у демократичному світі привертали увагу до їхнього скрутного становища. У певному сенсі дисиденти і їхні демократичні прибічники за кордоном діяли з позицій слабкости, оскільки винні уряди часто могли придушити або проіґнорувати протести й осуд міжнародної спільноти.

На противагу цьому, самі демократичні країни таки мають повноваження, потрібні для того, аби не дозволяти власним комітетам із прав людини відправляти журналістів на лаву підсудних або ж прискіпливо вичитувати їхнє письмо у пошуках доказів нечутливости. Демократичні держави можуть адаптувати своє законодавство щодо наклепництва так, аби не дозволити багатим позивачам використовувати суди як знаряддя транснаціональної цензури. Звісно, над певними позитивними змінами вже, можливо, триває робота. У Британії про потребу змінити стандарти країни щодо наклепництва говорили діячі всього політичного спектру, а нещодавні судові рішення у Канаді, цілком можливо, обмежили цензурні повноваження комісій із прав людини. Навіть у Раді ООН з прав людини демократичні держави виявили незвичну єдність у відсічі проти ініціятив Організації Ісламської Конференції, спрямованих на підваження свободи мовлення.

Посутньо, боротьба точиться не довкола «ексцесів» вільного мовлення, а довкола природи модерного авторитаризму, який знайшов способи поновити традиційні форми утисків і застосувати їх у низці закордонних і міжнародних театрів. Справді успішний захист від супротивників вільного мовлення вимагатиме від демократів визнати, що всі політичні фракції зацікавлені у його результаті. Історично – від часу ув’язнення очільника Американської соціялістичної партії Юджина Дебза за висловлювання проти Першої світової війни та кампанії за визнання професійних спілок, до маккартистських переслідувань у 1950-х роках – на фронтових лініях кампаній за свободу мовлення були ліберали та демократична лівиця. У ближчий до нас час перед у бою за свободу висловлення вели консерватори, тоді як ліберали і навіть низка організацій, зосереджених на громадянських свободах, спостерігають за подіями збоку – як це було в суперечці щодо данських карикатур.

Та хоч якими значними у кампанії за обмеження свободи висловлення були ставки для усталених демократичних систем, вони бліднуть перед ризиками для тих людей, які вже живуть під каблуком прибічників цієї кампанії. Хоча вони лають демократичні країни за друкування «літератури ненависти», ці режими займаються систематичним придушенням незалежних голосів на власній території. У той час як вони вдаються до органів із прав людини, аби вимагати міжнародної цензури, вони безжально зловживають цими правами у себе вдома, затикаючи роти редакторам, блоґерам, захисникам прав жінок і поборникам релігійної свободи. Дуже важливо, щоби вільний світ переміг ворогів вільного висловлення у власному домі, якщо він хоче мати шанс стримати поширення утисків на теренах, охоплених авторитаризмом.

 

Часопис "Критика", Число 3–4 (161–162), 2011

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори