пошук  
версія для друку
30.06.2011 | Олена Перепадя, для УП
джерело: www.pravda.com.ua

Achtung, СБУ, я – німецький шпигун?!

   

De omnibus aut nihil, aut veritas
(з лат.: «Про всіх або нічого, або правду»)

Моя історія – смішна і гірка одночасно. Її фабула дуже проста. Я – юрист-криміналіст, працюю на державній службі. І на мене через контакти з німцями контррозвідка СБУ завела оперативно-розшукову справу.

Події розвивались теж дуже просто.

Нещодавно керівництво запропонувало мені невеличке підвищення. Я погодилась, але… мене не підвищили. Конкурентів не було, тому виникло питання – чому керівництво мовчки відхилило свою ж пропозицію?

Один давній друг-дисидент, який за радянських часів емігрував до Німеччини, дещо збентежено припустив: «У твоєму випадку за Радянського Союзу тобі би прямо сказали, що ти не пройшла спецперевірку КДБ. Сьогодні так не висловлюються, бо посилатися на спецслужби не солідно».

Наступного дня він дав мені в руки раритетне видання радянських часів «Юридическую памятку для тех, кому предстоят допросы» Єсєніна-Вольпіна.

Версія про спецслужби видалась надзвичайно цікавою. І, оскільки понад десятиліття я працювала журналістом, а по закінченню юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціалізацією «слідство, криміналістика» у мене практично в усіх правоохоронних органах є надійні знайомі, я провела журналістсько-правове розслідування.

Результат приголомшив: без СБУ таки не обійшлося.

Передісторія: «небезпечні» контакти

…До Німеччини я їжджу регулярно з трирічного віку. Мої батьки, які студентами слухали Висоцького і читали передруківки Солженицина, навчались разом з німцями, з якими тепло товаришують до цього часу.

Мама з татом ще й сьогодні згадують, які кола пекла їм доводилось проходити, щоб отримати дозвіл на виїзд з Радянського Союзу. Випускали нас тільки попарно – то маму зі мною, то тата з сестрою, або навпаки.

Моя мама – росіянка, але вчитись віддала мене до віддаленої від дому україномовної школи, де німецьку викладали з першого класу.

Штрих: у 1989 році мого тоді 36-літнього тата, фізика-доцента столичного університету ім.Т.Шевченка, було висунуто студентами і обрано від Києва народним депутатом СРСР. Кілька років він жив і працював у Москві, очолював один з підкомітетів ВР СРСР і був членом Міжрегіональної депутатської групи.

Вступивши на юрфак, я усвідомила, що треба «підживлювати» німецьку мову, тому з другого курсу працювала в німецькій редакції іномовлення українського радіо і їздила до Німеччини то по навчанню, то по роботі. Потім журналістика занесла мене надовго на західнонімецьку радіостанцію, а юриспруденція – у Мюнхенський університет.

Повернувшись до України, я працювала у Верховній Раді.

У 2000 році я отримала стипендію від Німецького Бундестаґу для піврічного стажування в Берліні. До слова, через отримання цієї стипендії на мене визвірився мій тодішній шеф у парламенті і наполіг на звільненні «за власним бажанням».

Тоді з чотирма колегами ми були першими українцями у Бундестаґівській програмі «IPP – Міжнародна парламентська практика». Відтоді щороку таку можливість отримує п’ятеро молодих людей з нашої країни. Досвід – колосальний! А контакти – політичні, дружні й на все життя. Принаймні, так сталося у мене.

Без перебільшення – за 36 років мого життя я провела у Німеччині настільки багато часу, що кордонів для мене більше не існує. Оскільки в моєму активі й наукова діяльність, з появою спеціальних пропозицій від авіакомпаній я прилаштувалася літати частіше і на вихідні, встигаючи і до бібліотек в університетах Мюнхена, Бонна чи Берліна, і до друзів.

Інколи я потребую дещо більше часу – коли у моїх дітей канікули, беру «за свій рахунок», і ми разом їдемо до Німеччині.

Зважаючи на це, я маю у ФРН багато знайомих. Серед моїх візаві: політики, поліцейські, високопосадовці з державних установ, професори, журналісти, власники магазинів, пенсіонери, прокурори, судді, представники неурядових організацій… З цими людьми ми по-дружньому або по-колегіальному спілкуємось, зустрічаючись у кав’ярнях, кнайпах, бірґартенах або у них вдома чи в їхніх робочих кабінетах.

А ще я маю багато контактів з німцями у Києві, серед них і з дипломатами. У колі моїх знайомих (також і близьких) – співробітники посольства Німеччини і працівники німецьких організацій, зокрема, політичних фондів. Один з таких контактів – керівник представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Ніко Ланґе. До речі, дуже освічена і приємна людина.

Я не знаю, багато це чи ні, але на моєму мобільному телефоні – 574 контакти (разом з українськими). Збережені тільки ті, які є активними, тобто з якими я спілкуюсь більш-менш регулярно.

Історія: контррозвідка СБУ й ОРД

«Папочка» на мене в СБУ (так звані матеріали контррозвідувальної діяльності) – це було моє наївне припущення. Чергова зустріч з джерелом шарахнула – саме через мої контакти з німцями на мене уже кілька місяців тому завели оперативно-розшукову справу.

В народі – «ОРД», як ніяк – дєло. Пізніше цю інформацію підтвердило мені й інше джерело.

Виклад джерелом деталей мого особистого життя, про які знало вузьке коло осіб, практично стовідсотково підтвердив, що відкриття справи – правда.

За законом, оперативно-розшукова справа заводиться на особу, яка підозрюється в підготовці або вчиненні злочину. Заведення такої справи повинно бути підставним та вмотивованим, і в її межах з метою запобігання, припинення і розкриття тяжких або особливо тяжких злочинів дозволяється вживати оперативно-розшукові заходи з тимчасовим обмеженням прав людини.

У такому випадку, як мій, органи, підрозділи та співробітники СБУ, що здійснюють контррозвідувальну діяльність, можуть негласно виявляти сліди злочину і фіксувати їх, також негласно проникати до приміщень і транспортних засобів, прослуховувати телефон, читати СМС, електронну пошту та поштову кореспонденцію. Можуть вони здійснювати й візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних і радіоприладів, інших технічних засобів.

Крім цього, вони можуть будь-кого, хто погодиться, опитувати про об’єкт ОРД і навіть встановлювати з такими особами конфіденційне співробітництво або виплачувати винагороду за інформацію.

Можуть також застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю…

Усе наведене дозволено оперативникам на підставі статті 8-ї закону «Про оперативно-розшукову діяльність».

Як криміналіст зі стажем я з розумінням ставлюся до кримінально-правових і кримінально-процесуальних нюансів нашого життя, водночас усвідомлюючи, що таке «права людини» і «безпека».

Коли моє джерело в СБУ підтвердило зацікавленість контррозвідки моєю мультиконтактною персоною, перше, що я зробила, це уважно прочитала закони «Про контррозвідувальну діяльність» та «Про оперативно-розшукову діяльність».

Довелось по-новому прочитати і статтю 111 Кримінального кодексу про державну зраду, тобто про діяння, яке умисно вчиняється громадянином на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Державна зрада полягає, зокрема, у шпигунстві, наданні іноземній державі чи організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

До слова, державна зрада відноситься до категорії особливо тяжких злочинів, оскільки карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

Хоча я напевно знаю, що не мала і не маю доступу до державної таємниці або будь-якої секретної інформації, мені, направду, стало не по собі від того, що ці монстри-контррозвідники-опери, маючи хоч-які на мене матеріали, обговорюють мене і мої контакти на нарадах. Контекст таких розмов можна собі тільки уявити.

Тим більше, що за певних обставин мої розмови з німцями про те, що в Києві на місяць вимикають гарячу воду, а у моєї бабусі її немає взагалі, що стічні води в Україні практично не знезаражуються і що у супермаркетах продають прострочені продукти харчування, а пральний порошок і каву я приводжу з-за кордону, можуть бути розцінені як розголошення відомостей, що шкодять державі…

Втім, не заперечую, що правоохоронні органи мають право на збирання інформації, і, про всяк випадок, могли збирати таку і про мене в окрему теку. Все ж таки в інтересах безпеки!

Варто наголосити, що наше законодавство оперує таким поняттям, як гарантії законності під час здійснення контррозвідувальної і оперативно-розшукової діяльності. Однак, в країні, яка за даними “Transparency International” є однією з найкорумпованіших в світі, вони мене не тішать…

Як не тішить й те, що ніби ніхто на моїй роботі ні про що не мав би знати, оскільки законом накладена заборона на оприлюднення або розголошення зібраних відомостей, а також інформації щодо проведення або непроведення стосовно певної особи контррозвідувальної діяльності. Тим більше, що спецперевірка СБУ по моїй посаді на роботі не мала б проводитись.

Зауважу, що у тій же Німеччині оперативно-розшукові заходи узгоджуються з прокуратурою, а на практиці використання, наприклад, таємних агентів обґрунтовується тільки тим, що застосування інших засобів розслідування не має шансів на успіх. Основне завдання прокуратури – запобігти необґрунтованому порушенню прав людини у зв’язку із вжиттям заходів оперативно-розшукової діяльності…

В Україні мене тішить одна надія: ведення оперативно-розшукових справ здійснюється в межах певних строків (максимально – до 18-ти місяців), причому у випадку мого кшталту до 18-ти місяців їх подовжує сам голова СБУ…

P.S. Мною надіслано запит до очільника СБУ з проханням надати інформацію про вжиття щодо мене оперативно-розшукових заходів.

P.P.S. Наснився мені сон – я стала послом України в Німеччині. І я вирішила про це помріяти. От, тільки з цим ОРД, очевидно, мрія накривається: якщо по цій державно-таємній справі буде спростування від СБУ, то, як в анекдоті, «осадок-то останется».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори