пошук  
версія для друку
08.11.2011 | Василь Овсієнко
джерело: www.istpravda.com.ua

Як загинув поет і політв’язень Юрій Литвин

   

"Він лежав у камері сам і марив: "Зуби принесли?"... Розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились... Один із кримінальників сказав матері, що її сина вбили". Про обставини загибелі правозахисника Юрія Литвина 5 вересня 1984 року розповідає його співкамерник.

За свої неповні 50 років поет Юрій Литвин п΄ять разів поставав перед совєцьким судом і був засуджений загалом на 41 рік. Відсидів 22 роки. Востаннє, 1982 року, судили його за участь в Українській Гельсінкській групі.

Члени-засновники УГГ - Руденко, Лук’яненко, Бердник, Мешко та інші

Його нарис "Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи" (1979) – блискучий зразок української суспільної думки. Власне за нього й дістав Литвин 10 років особливого (камерного) режиму, 5 років заслання і був визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Таких рецидивістів утримували в таборі особливого режиму ВС-389/36 у селищі Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. (Середній Урал).

Це – Олекса Тихий, Левко Лук΄яненко, Данило Шумук, Іван Гель, Іван Кандиба, Богдан Ребрик, Олесь Бердник, Василь Стус, Михайло Горинь, Іван Сокульський, Григорій Приходько, Віталій Калиниченко, Микола Горбаль, Василь Курило, серед них і я.

 Юрій Литвин у 1958 р. під час першої відсидки за політичною статтею, "Озерлаг"

 

Літо 1983 року Юрій Литвин провів у 12-й камері удвох з Олексієм Мурженком, котрий досиджував свої 14 років і мав уже геть зіпсовані нерви: сидіти з ним у камері було гірше, ніж у карцері.

Литвин звернувся до адміністрації, щоб їх розвели.

"Несумісність характерів" – не арґумент для катів. Їм треба, щоб побилися – отоді вони радо використають це у своїх брудних пропагандивних цілях.

Тоді Литвин у вересні 1983 року розпочав голодівку, тримав її зо два тижні. За "порушення режиму" – голодівку ж – його позбавили побачення з матір’ю, а з камери від Мурженка не вивели.

Він відновив голодівку і тримав її ще 26 діб. Повезли його в лікарню в табір № 35, що на станції Всесвятська. Годували примусово (через зонд) 16-ї та 25-ї доби.

КГБ проти українців. Справа "Блок"

Лікар Харісов пояснив, що прийшло розпорядження не допомагати в’язням у їхній боротьбі з адміністрацією, тобто штучно не годувати голодуючих, а допускати їх до стану коми.

“Засоби, щоб вивести з коми, – каже, – у нас є напоготові, але знайте, що з коми нормальними не виходять, лише інвалідами – фізичними або психічними”. Так що голодівка, про яку не відомо на Заході, про яку не говорять радіо "Свобода" і закордонні правозахисники та політики – безнадійна.

Ми в такій глухомані, що гебісти тільки раді будуть нашій смерті, таку й ціль вони собі поставили. Де бачено, щоби хтось добився побачення голодівкою? Навпаки, вони стараються приховувати від світу таку подію.

Украй виснаженого повернули Литвина в Кучино у грудні 1983 року, помістили у камеру з глибоко віруючим дідом Семеном-Покутником (Скаличем), де він мав деякий спокій. Одійшовши трохи, почав писати повість "Ялинка", де намірявся дослідити проблему вибору поміж більшим і меншим злом і висвітлити її як аморальну з боку того, хто до такого вибору приневолює. В основі повісті мала лежати власна душевна драма.

Під час одного з обшуків близько 40 сторінок "Ялинки" забрали "на провірку" та й не повернули.

Уявімо собі драму художника, пам’ятаючи сказане ним раніше, що митець, який виношує творчий задум, схожий на вагітну жінку: твір той уже не можна не народити. Але як матері тяжко бачити, що її щойно народжену дитину вбивають, так само й митцеві, коли твір його нищать. А тим паче, коли недоношений плід виривають із утроби живосилом і розтоптують брудними наглядацькими чобітьми...

А тут ще підкинули в камеру Василя Федоренка, колишнього кримінальника, котрому вже несила було досиджувати третій десяток літ. Озлобився він чомусь на Литвина та й кинувся його душити...

"В "зоні", як ніде, проявлявся російський шовінізм..."

Опинився Литвин у найбільшій, 20-й камері, де були Ашот Навасардян, Юрій Федоров, Ґунар Астра, Баліс Ґаяускас, Борис Ромашов.

Ще на початку року з’явився в зоні зубний лікар Лисенко зі Всехсвятської лікарні, пообіцяв зробити протези, хто потребував. Обпиляв він і Литвинові пеньки та й більше не з’явився.

Литвин не міг узяти в рот ні холодного, ні гарячого, тяжко йому було й говорити, він від того вельми страждав, не можучи брати участі в бесідах. Почалися шлункові болі, і Литвин зрозумів, що третьої операції на шлунку він не витримає. А режим ставав усе нестерпнішим: заборонили лягати на нари в денний час.

5 травня 1984 року помер у зоні після тяжких допитів полтавськими гебістами Іван Мамчич.

У кінці травня ми дістали вістку, що того ж дня помер у Пермі вивезений від нас 7 березня Олекса Тихий.

Улітку вивезли від нас безнадійно хворого Валерія Марченка.

Того ж року Литвин одержав вістку про смерть 28 квітня в ув’язенні колишньої дружини Віри Мельниченко, син Ростислав залишився з бабусею, а потім забирають сина до себе якісь недобрі, як вважав Литвин, люди, та ще й захворів син на виразку...

Тяжко пережив Юрій і смерть Бориса Антоненка-Давидовича (9 травня 1984 року).

Одне слово, збіг недобрих обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану.

21 серпня Литвин постукав у стіну до сусіди Михайла Гориня, викликав його на розмову і сказав через кватирку, що не годен ходити і майже нічого не бачить. Лікар Пчельников звільнив його від роботи.

23 серпня пообіді виходимо ми всі на роботу – і Ашот Наварсадян через кватирку кличе всіх на зв’язок. Наглядачі не заважають, бо їм треба донести оперативнику про наші наміри.

Ашот оповіщає трагічну новину: щойно Юрія Литвина винесли на ношах. Близько 10-ї години до камери повернувся з роботи Ґунар Астра – в нього не стало роботи.

Литвин лежав у камері сам під ковдрою і марив: "Зуби принесли?" Астра намагався викликати лікаря, але ніхто не прийшов. Попід вікнами ходив начальник табору Журавков зі свитою. Астра сказав їм через кватирку, що Литвинові вкрай погано.

Потрібен лікар. Ніякої реакції. Тільки під час обіду, о 12-й, коли всі співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру – і побачив розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся лікар Пчельников, ноші, воронок, конвой...

Упродовж декількох днів тюрма напружено чекає. Адміністрація, зокрема, начальник нашого особливого відділку майор Олександр Долматов ще 4 вересня запевняв мене: "Умереть ему мы, конечно, не дадим".

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Разом із Литвином щезли наглядачі Кукушкін і Чертанов. Здогадуюсь, що то вони охороняють Литвина, бо хтось сказав, що він лежить у вільній лікарні в Чусовому.

7 вересня двері дворика, куди нас виводили для прогулянки, раптом відчинив Кукушкін – і я відсахнувся, здогадавшись, що непоправне вже сталося.

Але про смерть Литвина кагебіст Ченцов сказав нам значно пізніше, зумисне не назвавши точної дати. Тому сороковини йому ми справляли приблизно, у День радянського політв’язня, 30 жовтня, трьома добами мовчання та добовою голодівкою. Як раніше Тихому й Мамчичу, пізніше Марченку, Керімову, Стусу...

Згодом у тій же лікарні, в Чусовому, лежав В’ячеслав Острогляд, в’язень кримінального походження. Він ніби наковтався “якорів” (металевих гачків) і йому там діставали їх зі шлунка. Він полюбляв іноді щось прибрехати, але на цей раз, гадаю, сказав те, що чув у лікарні: з тією раною на животі Литвин жив би. Але він був надто ослаблений. Лежати мусив лише на спині, тому нирки йому затекли і відмовили. Це й стало безпосередньою причиною смерти.

Згідно з повторним свідоцтвом про смерть, виданим Барахтинською сільрадою, що його мала на руках Юрієва мати, помер він 5 вересня 1984 року від “проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника”.

Чи було це самогубство? Ймовірно. Але цього не засвідчує ніхто з нас, в’язнів, бо при тому нікого не було. Перше, за чим кинулися наглядачі і лікар Пчельников: "Чим він порізався?". Та нічого не знайшли в камері ні одразу, ні за пізніших обшуків.

 Юрій Литвин незадовго до останнього ув’язнення

 

 

Матері, Надії Антонівні Парубченко, яка жила в селі Барахти Васильківського району під Києвом, сповістили про смерть сина телеграмою. І обійшлися з нею, за її словами, досить тактовно. Вона була на похороні 8 вересня.

"Він колись просив, – розповідає мати, – що якщо помре раніше за мене, то хай музика заграє "Варшав’янку". Музики не було. Але я сама спорядила сина в труні в свою одежу, і він лежав не в тюремній, а як вільний. Я попросила всіх відійти на кілька хвилин, попрощалася і проказала синові біля труни "Варшав’янку".

Мати лише десь 1995 року зважилася розповісти мені таке. У Кучино їй потрібно було зайти до громадського туалету. Щойно прихилила двері, аж туди вламується зек у чорному одязі – "безконвойник" (такі працюють за зоною, а ночують у зоні).

– Ти куди, не бачиш, що зайшла стара жінка?

– Вибачте, вашому синові що хотіли, те й зробили. Він не покінчив самогубством, його вбили. Тільки не видавайте мене, бо й мені таке буде.

…13 вересня 1995 року мені, учасникові відкриття в цій нашій до болю рідній "установі ВС-389/36” Меморіального музею історії політичних репресій і тоталітаризму в СССР “Пермь-36”, пермська журналістка Тетяна Георгіївна Черепанова (Чурсіна), дружина тодішнього директора музею Михаїла Черепанова, влаштувала зустріч із колишнім наглядачем Іваном Кукушкіним.

 

Колишній політзек Василь Овсієнко та колишній наглядач Іван Кукушкін. Фото Вахтанга Кіпіані

 

Тоді він працював робітником майстерні при музеї (нині він начальник охорони) і сам уже був майже "дисидент". Він, працюючи 1985 року вже в кримінальній зоні, побився з іншим наглядачем, відсидів за це 4 роки і образився на радянську владу.

Щоправда, таких тримали у привілейованій, “червоній зоні” – таборі для засуджених юристів, міліціонерів та високих радянських чиновників типу зятя Брежнєва – Чурбанова, другого секретаря ЦК КП Молдавії Вишку.

Кукушкін явно гордився, що охороняв політв’язнів, які згодом поставали депутатами й міністрами, а потім сидів з такими високопоставленими людьми: “Я человек, можно сказать, исторический…”.

І от коли в Кучино Пермський "Меморіал" почав відновлювати приміщення табору, то його голова Віктор Олексадрович Шмиров звернулися до Кукушкіна, який повернувся в Кучино, за консультацією: що та як було влаштоване. Потроху Кукушкін втягнувся в роботу, працював на відбудові.

Я погодилися на розмову в присутності кількох осіб. Зустріч знімалася й записувалася на відео: український журналіст Вахтанг Кіпіані зробив з того цікаву півгодинну телепрограму. Я думав, як розпочати розмову…

Дістаю з-за спини зв΄язку з трьох ключів від камер:

– Узнаете?

– О, да это же наш рабочий инстрУмент!

І розмова пішла. Мене, зокрема, цікавила таємниця смерти Юрія Литвина. Моя версія, що Кукушкін і Чертанов охороняли його в лікарні, виявилася правильною. Кукушкін же додав таке:

"Що знаю, те знаю. Мене викликали в зону: Литвин порізався! Він, видно, вже багато втратив крови: співкамерники зразу не побачили, що він порізався. Його негайно повезли на операцію в Чусовой, а я його супроводжував. Він мені в лікарні все розповів.

Лікар Пчельников дав йому пігулки, а він попросився на прогулянку, сказав, що погано себе почуває. Його пустили не в дворик для прогулянки, а просто на територію. Там він знайшов лезо, заніс його в камеру. Раз він гуляв на виду в контролерів, то його не "шмонали", так пропустили. Лезом він і розрізав живіт, перерізав вени на руках і ногах.

Кагебіст велів мені бути присутнім на операції, я також був з Литвином у маленькій кімнаті на двох.

Коли він прийшов до тями після першої операції, я спитав, чому він порізався. "У мене жахливий головний біль. Я не можу його витримати”, – це його слова.

Потім йому стало гірше. Узяли його на рентґен і, мабуть, виявили, що зробили щось неправильно. Живіт йому здувало. Узяли на другу операцію, після якої він до тями вже не приходив".

Хай і ця версія буде записана. Хоч я не знаю, якій віддати перевагу. Може, це версія, яка була "запущена" ще тоді, – і її Кукушкіну досі лячно спростовувати?

В усякому разі, людина, порізавши вени на одній руці, не може цією порізаною рукою порізати другу руку, бо ця рука вже не діє.

Неймовірно, щоби Литвина пустили гуляти просто на території зони, а не в “дворику”.

І чого б це на території зони валялося лезо, коли їх в’язням не можна мати, в’язні по території зони не ходять, хіба в лазню раз на тиждень, а в лазні леза під суворим контролем.

За свідченням Юрія Федорова, з яким мене згодом звели в одній камері, їхню 20-у камеру трясли тоді два дні, шукаючи, чим Литвин порізався, але нічого не знайшли.

Надія Парубченко, мати Юрія Литвина, і багаторічний політв’язень, друг її сина Михайло Горинь

 

Проти є лише один арґумент. Мати, Надія Антонівна Парубченко, казала мені, що Юрій вчинив був спробу самогубства десь у січні 1966 року, в Барахтах. Тоді він після візиту до посольства Канади (чи США), де передав інформацію про становище у таборах, чекав арешту. Порізав вени, стікав кров’ю. Мати шукала, чим його завезти до Василькова, а якраз випав глибокий сніг, машини не ходили. Його везли вночі кіньми, він замерзав. До таких же дій (перерізання вен) вдавався і його син Ростислав, будучи в неволі. Психологи кажуть, що це передається.

Але свідчення карного в’язня-розконвойника, що Литвин не покінчив з собою, а його вбили, може означати, що вбивці підлаштувалися під відому їм легенду, що Литвин схильний до самогубства, і в стані його непритомності порізали його. Зважмо, що лікар Пчельников був тоді в зоні…

"Найгуманніший у світі" радянський закон не дозволяв забрати тіло померлого в’язня або перепоховати тлінні його рештки, доки не закінчиться трив його ув’язнення. Так що ми, хто вижив, "помилувані" були 1988 року, а померлі – далі перебували під арештом. То ж то так довго домагалися родини Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса дозволу на перепоховання в рідній землі.

Це перевезення і перепоховання ми вчинили 17-19 листопада 1989 року.

 

Василь Овсієнко
Філолог. Громадський діяч, політв’язень (1973-1988). Історик дисидентського руху

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори