пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201132
25.11.2011 | Мирослав Маринович
джерело: ucu.edu.ua

«Ми вшануємо жертв Голодомору лиш тоді, коли не дозволимо собі ставати творцями пекла у своєму краї»

   

Дорогі співвітчизники – кров від крові й плоть від плоті жертв Голодомору!

Наша планета зробила черговий оберт і знову наблизила нас до осені – тієї пори, яка завжди була для хліборобів порою нового врожаю й нової певності за майбутнє.

Для тих, кого ми сьогодні вшановуємо, осінь 1932-го розверзлася прірвою смертельного відчаю й безнадії. А землю, яка могла б прогодувати мільйони, почали вкривати трупи скоцюрблених від голоду.

Вічна їм пам’ять і Царство Небесне! Хай наситить їх «хліб життя», завдяки якому вони ніколи не голодуватимуть; хай напоїть їх небесна вода, після якої вони не матимуть спраги повіки!

Віра наша дає нам певність, що з душ невинно убієнних стерто земні муки й відновлено Божу справедливість.

А нас – тих, що зосталися у цій земній долині печалі,  – й надалі терзають гіркі запитання. Адже нам, здається, ніколи не буде зрозуміло, для чого вони пережили такі страхітливі муки. До того ж учинено їм подвійну кривду, бо їхню трагедію так довго замовчували, а то й заперечували, що навіть чимало нащадків увірувало, що її взагалі не було.

То чого очікують від нас душі невинно убієнних сьогодні?

Хтось із нас напевно скаже: «Справедливої відплати». Але ми всі розуміємо, що в живих уже немає ні замовників злочину Голодомору, ні його виконавців.

Та й чи справді ми віримо, що душі жертв, ніби привиди з фільмів жахів, не заспокояться доти, доки не побачать у пеклі своїх мучителів? Важко було б собі уявити, щоб мученики Голодомору, сидячи одесную Небесного Отця, потребували нашого мстивого гніву.

Хтось інший із нас може уточнити: «Потрібне засудження злочинної системи». І з цим я цілком згоден, бо сам бачу, що ностальгійні портрети кривавого вождя могли з’явитися лише тому, що злочини комунізму не було ні засуджено, ні спокутувано.

Отже, сьогодні, в день ушанування жертв Голодомору, скажімо собі беззастережно: будь-яке ностальгійне загравання зі страхітливими тоталітарними ідеологіями минулого – передусім фашизмом та комунізмом – є зневаженням мучеництва їхніх жертв і прокладанням шляху до нових злочинів. І перш ніж комунізм, поряд зі своїм братом-близнюком – нацизмом,  – буде проклято в офіційному вироку, хай буде він навіки засуджений нашим розумом і нашим серцем.

Засудження комуністичної системи нам потрібне не для того, щоб виправити минуле,  – втраченого вже не повернеш. Воно потрібне нам для оберігання нашого майбутнього, щоб сатанинське минуле не проросло в ньому знову.

Але що ми маємо засудити в комунізмі, щоб нас не терзали його метастази, а душі убієнних відчули, що їхня жертва була недаремною? Яке будяччя повинні ми виполоти зі своєї душі, щоб не бути більше носіями гріха комунізму?

Передусім остережімо себе від спрощення. Так, комуністичні кати, як і кати нацистські, мали свої конкретні імена, національність та партійні квитки. Вони мали матерів, молоко яких вони збезчестили, і мали дружин чи дітей, любові яких були негідні.

Але одна річ – покарати винуватців комунізму, а інша – подолати його злоякісні пухлини, що причаїлися в нас самих. Подолання комунізму – це не «полювання на відьом», у якому мисливець виступає з позиції праведника. Критично подивімось і у свій бік: чи можуть бути суддями ті, хто вільно чи невільно цю систему підтримував? Воістину не зможуть подолати гріх комунізму ті, що, навіть маючи «чисті» біографії, все-таки носять зерна комуністичного гріха в самих собі!

Більшовизм розпочинався з прагнення оберегти права простих людей і не допустити несправедливості щодо них. Він розпочинався з праведного гніву, викликаного як кривдою з боку багатіїв, так і безкарністю злочинців. Але щоб досягти своїх прекрасних цілей, більшовизм пропонував, здавалося б, прості «рецепти»: уневажнити право власності, перерозподілити награбоване, відповісти насильством на насильство, відкинути Божі заповіді як застарілі «вигадки попів».

Люди були співтворцями комуністичної системи, бо вважали виправданими і знищення «буржуїв» чи «куркулів», і «войовниче безбожництво», і боротьбу влади з «ворогами народу». Кожна рука, піднята для схвалення дій влади, була цвяхом у тіло розп’ятого народу. Кожне замовчане слово протесту оберталося співучастю в злочині. Кожен начебто виправданий, а тому неподоланий страх «маленької» людини зливався в одну величезну повінь жаху, яким повнилась скривавлена територія комуністичного експерименту.

Чи подолані ці ілюзії, які, обіцяючи визволення людини, обернулися трагедіями ҐУЛАҐу й Голодомору? Нинішні реалії засвідчують, що ні. Сьогодні кривда від новітніх нуворишів знову зашкалює, що робить бунт проти них виправданим і майже неминучим. І, відповідно, давнє ідеологічне «будяччя», зазнавши належних метаморфоз, знову пишно розцвіло в наших душах.

Тому кожен, хто закликає до зневаження Божих заповідей сьогодні, обіцяючи встановлення Божої справедливості завтра, насправді лукавить і зводить людей на манівці. І доки ми не зрозуміємо, чому насильницький бунт більшовиків не вивільнив, а закабалив людину, доти не сміємо розпочинати новий цикл гніву й насильства.

Бо єдиний бунт, що милий Господу,  – це бунт людини проти її власної готовності колаборувати зі злом і його в своєму серці відтворювати. Ісус, напевно, сказав би: «Не те кривдить вас, що дістає вас іззовні; а те кривдить вас, що породжене демонами вашої душі».

Ось чому, поминаючи сьогодні невинних жертв Голодомору, дивімося в самий корінь проблеми цього злочину. Й відкриймо свій слух до голосів мучеників Голодомору, якими вони могли б звернутися до нас сьогодні.

«Я – бідна селянка. Я вмерла, бо той чоловік, що відібрав у мене останній харч, боявся піти проти волі свого начальства. Тому кожен, хто сьогодні чинить кривду з чийогось наказу, розпинає мене на хресті голоду знову».

«Мене назвали „куркулем“ і „ворогом народу“. Майно моє відібрали і всю мою родину прирекли на голодну смерть. До того ж кожен, хто побажав, міг зневажити мою людську гідність і потоптати мою честь. Тому кожен, хто сьогодні мітить ярликом „вороги“ якусь групу людей, топче їхні людські права й проголошує їх гідними нашої зневаги, знову ставить тавро на моє стражденне чоло».

«Мене, малу дитину, позбавили життя, бо відібрали те, що їм не належало. Тому кожен, хто сьогодні відбирає в інших те, що йому не призначено,  – чи то у вигляді хабара, чи позбавлення пільг, чи заниження зарплати,  – позбавляє мене життя знову»…

Продовжити низку таких пересторог та озвучити голоси, що їх могло б почути наше сумління,  – наш обов’язок сьогодні. Адже Голодомор починається з того «будяччя», яким засмічена людська душа і яке заглушає чисту пшеницю Божого Слова.

Тим, хто сьогодні сидить біля Господнього престолу, достеменно відомо, яким раєм була би Земля, якби люди жили за Божим законом. Вони знають: порушення цього закону справді спричиняє небесну кару, але не тому, що цього хоче безжальний Небесний Суддя, а тому що люди самі готують собі погибель.

Чи ж не тому дві тисячі літ тому цей Суддя і послав на Землю Свого Сина, щоб спасти людей від демонів їхнього єства?

Отож, наше земне завдання – не лише просити Бога, щоб невинно убієнні в часи Голодомору довіку перебували з Богом у Його Царстві, а й зробити все від нас залежне, щоб не наблизилась нова мука до тих, кому випало жити на цій Землі сьогодні.

Бог обіцяв записати у наших серцях Свій одвічний і праведний закон. Він не зможе цього зробити, доки ми ці серця перед Ним не відкриємо. Ми вшануємо жертв Голодомору лиш тоді, коли не дозволимо собі ставати творцями пекла у своєму краї.

25.11.2011

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори