пошук  
версія для друку
10.01.2012 | Др. Анна Процик, Професор історії, Кінґсборо коледж, Університет міста Ню Йорк

Дисиденти в Україні: очима міжнародної Амнестії

   

Доповідь, виголошена на конференції «Нонконформізм та дисидентство у Совєтському Блоці: дороговказ чи проминаюча пам’ять?» (Ню Йорк, 30 березня – 1 квітня 2011 р.)

«Nonconformism and Dissent in the Soviet Bloc: Guiding Legacy or Passing Memory?» held at Columbia University, March 30 to April 1, 2011.

 

На рух опору в Україні правозахисна організація Міжнародна Амнестія звернула  увагу завдяки появі  документів, які вказували на порушення  людських прав совєтським режимом після короткого періоду хрущовської «відлиги». Дотичні  інформації зібрав і впорядкував В’ячеслав Чорновіл, журналіст студії львівського телебачення. У формі машинописних копій  ці документи поширювалися серед діячів української інтеліґенції, а відтак у  другій половині шістдесятих років потрапили на Захід.

Талановито уложена збірка документів включала біографічні нариси заарештованих українських культурних діячів, уривки з їхніх наукових праць та художніх творів, табірне листування, звернення до совєтських владних органів,   публічні виступи визначних літераторів, так як наприклад промову Івана Дзюби з нагоди 25-ї річниці трагедії Бабиного Яру, і почали з’являтися в Парижі в еміґрантському тижневику «Українське слово». У 1967 році заходами першої української друкарні у Франції їх було видано окремою книжкою під назвою «Лихо з розуму»[1]. Через рік ці матеріяли побачили світ у перекладі англійською мовою:  The Chornovil Papers[2].

Англійське видання викликало загальний інтерес у Західньому світі, і то не тільки з боку діячів, активно причетних до захисту людських прав. Відважні зусилля молодих представників української інтелігенції на захист своєї мови і культури від російщення та совєтизації здобули високу оцінку західних інтелектуалів та політичних коментаторів.

На думку бритійського спостерігача Макса Гарварда, «... представники української опозиції демонструють унікальне поєднання поміркованости та високого інтелектуального рівня»[3]. Професор Єльського університету (США) Фредерік Баргooрн у передмові до книжки Chornovil Papers відзначає «спільність інтересів совєтських інтелектуалів, із різним національним обличчям», і водночас наголошує на тому, що «хоча боротьба за українську культурну спадщину та мову є центральною ознакою багатьох українських інтелектуалів, останні вважають себе борцями не проти російського націоналізму чи основоположних принципів соціялізму, а проти диктаторських методів правління та поліційного режиму»[4]. Завдяки вищенаведеній характеристиці українських дисидентів, а рівно ж їхньому неухильному дотриманню лінії на мирні методи спротиву режимові, Міжнародна Амнестія без вагань зарахувала їх до категорії «в’язнів сумління». Молоді переслідувані представники української інтеліґенції, яких дії були задокументовані у книзі Чорновола, стали широко відомими так в Україні, як і поза її межами під збірною назвою шістдесятники: адже це покоління вийшло на суспільну арену у шістдесятих роках двадцятого століття. Більшість із них були тими поетами, літературними критиками, філософами, художниками, які наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років не завагалися піддати ризикові свої кар’єри, а часом і саме життя, відкрито й гостро протестуючи проти репресивної політики тогочасної української влади. Високий творчий рівень цих інтелектуалів, їхня особиста мужність та цілісність були чи не найповніше віддзеркалені в особі поета Івана Світличного, загальновизнаного натхненника та рушія дисидентського руху.  Його постать служить прикладом для наслідування серед наступного покоління творчої молоді. Талановитий поет Василь Стус з глибокою повагою писав, що шістдесятники розбудили серед молодих українців почуття гідности та та самоповаги, приспаного на довгий час в результаті політичних переслідувань та зловживань з боку совєтського режиму. «Це проблиски нашого налюднілого зору, - згадував пізніше поет, - свідчення нашого самовідродження, морального одужання»[5].  

Мабуть, неперсічний мистецький талант маляра Опанаса Заливахи, репродукції творів якого опубліковано у книжці «Лихо з розуму», як також і жорстокі умови утримання в таборі праці і стали тим поштовхом, у висліді якoгo Вашинґтонська американська секція Міжнародної Амнестії  зарахувала його – одним із перших українських політв’язнів -  до числа «в’язнів сумління». Зрозуміло, що зусилля Міжнародної Амнестії на захист Заливахи означали підримку для всіх дисидентів, ув’язнених в Україні на початку 1960-х років за «антирадянську аґітацію та пропаґанду».     

Зазначимо, що Заливаху заарештовано за його політичні переконання, а не за відмову пристосовувати свою творчість до канонів «соцреалізму» чи за недотримання норм совєтського способу життя. Той факт, що його запроторено до табору праці і заборонено малювати, було карою за політичні переконання, як також за рішучість обстоювати ці переконання навіть у в’язниці. Слід підкреслити, що існує межа між тим, що уважалось і далі уважається «дисидентством», себто між готовністю ризикувати життям на захист своїх політичних або релігійних перконань, і ширшим та менш виразним поняттям під назвою ‒ нонконформізм. Міжнародна Амнестія розглядає усіх українських дисидентів 1960-х та 1970-х років як «в’язнів сумління», себто як дисидентів. Спроби розглядати їх ув одній площині з нон-конформізмом чи нон-конформістами викривлює та спрощує їхнє непохитне наставлення у питанні оборони людських прав. Кожний, хто читав спогади покійної Михайлини Коцюбинської, пам’ятає, що в київському кінотеатрі «Україна» вона сиділа поряд із Василем Стусом того пам’ятного дня, коли цей молодий аспірант на порозі вченої та літературної кар’єри не завагався відважно встати і з усією рішучістю заявити: «Зараз кожний повинен протестувати. Сьогодні вони виарештовують українців. Завтра вони будуть арештовувати єврейських активістів. А далі арештують і росіян...».  Кожний, хто чув про цю, сьогодні добре відому драматичну подію, - а разом із Василем Стусом свій публічний протест заявили у кінотеатрі В’ячеслав Чорновіл та Іван Дзюба, - одразу відчує різницю між дисидентством та нон-конформізмом[6].      

Поряд із Заливахою, американська секція Міжнародної Амністії взяла під свою опіку відомого російського дисидента Володимира Буковського. Крім вже згаданого вашинґтонського центру, у 1960-х роках у Сполучених Штатах діяла тільки одна реґіональна правозахисна секція, а саме -   Ріверсайд Ґруп в Нью Йорку. Цей гурт захисників людських прав, хоча офіційно й не був пов’язаний із Колюмбійським університетом, мав одначе до нього певне віжношення:  більшість активістів були або професори або студенти цього університету.  На чолі групи стояв керівник кафедри східніх студій Іван Морріс – бритійський підданець, який став членом Амнесті Інтенешенл ще в Англії, де цю організацію створено в 1962р. Іншим визначним членом групи був Проф. Ейнслі Ембрі, відомий фахівець у галузі гіндуїстської культури. Тогочасний професор Колюмбійського університету Збіґнєв Бжезінський, хоча офіційно не був членом Ріверсайд Ґруп і ніколи не був присутній на щомісячних сходинах, ба більше – не мав, здається, особистих контактів із керівництвом ґрупи, був проте завжди охочий надавати підтримку в справі захисту людських прав, коли до нього звертались студенти. Саме завдяки його допомозі перший документ із книжки В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму», - а йдеться про звернення Святослава Караванського до совєтських владних органів на захист культурних прав українців та євреїв – побачив світ на сторінках американського журналу «Нью Лідер».

Як одинокий член Ріверсайд Ґруп з Російського Інституту Колюмбійського університету (зараз це Інститут Гаррімана) зі  знаннями слов’янських мов я природно була причетна до заходів на захист Опанаса Заливахи та Володимира Буковського. Ейнслі Ембрі також радо приєднався до діяльности з метою надавати підтримку цим двом політв’язням. Для кращого ведення праці ми домовилися, що листи на захист Буковського будуть писані від мого імени, а листи на захист Заливахи – від імени проф. Ембрі. Через кілька років, особливо після моєї подорожі до Совєтського Союзу у 1971р. (це була подорож у приватних справах, під час якої мене видворено з Києва за участь у Міжнародній Амнестії[7], я почала або вживати псевдоніми або просто активно допомогати особам, які  займалися захистом дисидентів в Україні[8].   

Для мене та моїх колеґ, молодих людей у віці двадцяти-тридцяти років, участь у стараннях на захист видатних правозахисників давала велике душевне натхнення. Талант та непохитна мужність українського мистця робили на нас глибоке враження. Нас вражала і мужня поведінка Володимира Буковського. Минуло вже сорок років, а я й далі чудово пам’ятаю наші емоції, коли телебачення в Америці подавало нелегально зорганізоване інтерв’ю з цим совєтським дисидентом. Неможливо забути рішуче обличчя молодої людини із упривілейованої родини, годі забути слова, через які її заарештовано, але які ще на довший час виблискували в помислах та вчинках захисників людських прав в усій Східній Европі: «Нам призначено розбити кайдани страху, що паралізують наше суспільство»[9]. Ці слова неможливо було усунути з пам’яти, адже вони  ширилися луною у столицях та великих містах Східної Европи. Пригадую мої вражіння у Львові у 1971 році, коли ми разом із В’ячеславом Чорноволом ішли вулицями міста і раптом побачили навколо себе не двох-трьох шпиків, як звичайно, а щонайменше з десяток. І я спитала зовні незворушного, харизматичного українського дисидента: «Чи ви не боїтеся? Адже я за день-два буду у Нью Йорку, а вам із друзями тут жити...». На це Чорновіл, піднявши руки для наголошення своїх слів, спокійним голосом, із притаманним йому безжурним усміхом відповів: «Ніколи не забувайте, що ми вище будь-якого страху. Бо наша мета – вщент розбити кайдани страху, що паралізують наше суспільство. Все, що ми робимо, повністю відповідає чинним законам, але в наших зусиллях привернути увагу цілого світу до порушення людських прав ми спираємося на вашу допомогу...». Сказавши це, В’ячеслав Чорновіл на одному подихові, звичним йому речитативом перелічив останні найбільш кричущі порушення  людських прав в Україні. При цьому він раз-у-раз заходився кашлем, яким його «обдаровано» внаслідок примусового годування під час протестних голодівок в ув’язненні. Вражена такою непохитною мужністю, я сконцентрувала всю свою увагу, щоб за всяку ціну зберегти в пам’яті і донести до Нью Йорку кожне із названих співрозмовником правопорушень.

Увечері того ж таки дня В’ячеславові Чорноволу вдалося стягнути з Івано-Франківська Раїсу Мороз, дружину відомого дисидента Валентина Мороза, ув’язненого у зловісній Володимирській в’язниці. Для мене було дуже важливим зустрітися з Раїсою з огляду на те, що Валентин Мороз був другим українським в’язнем сумління, якого взяла під опіку Ріверсайд Ґруп. Слід зазначити, що в рамках цієї організації ми дотримувалися правила щоразу брати під опіку нового в’язня, якщо протягом року у справах попереднього опікуваного нами в’язня  не спостерігалося ніякого проґресу. Увагу Ріверсайд Ґруп було в тому часі скеровано на Грецію, зокрема на порушення людських прав режимом «чорних полковників», але, на моє прохання, Ґрупа погодилася не припиняти зусиль у справі українського політв’язня.

Вкоротці після цього рішення я звернулася до української громади у Нью Йорку з проханням по допомогу. Я одержала швидку позитивну відповідь від представників українських газет – «Свободи» та «Ukrainian Weekly», як також і від Українського Конґресового Комітету Америки, і з їхньою допомогою перед будинками Об’єднаних Націй та Представництвом СРСР навесні 1971 року проведено великі демострації. Валентин Мороз став символом оборони людських прав в Україні. Фото українського політв’язня щодня з’являлося у «Свободі» у дні, коли Валентин Мороз тримав сорокаденну протестну голодівку у Володимирській тюрмі. Усі були вражені його великою особистою мужністю. Невдовзі комітети на захист Мороза створено в США та в Канаді. Статті Мороза, особливо цикл нарисів «Репортаж із заповідника імени Берія» та «Серед снігів», здобули високу оцінку з огляду на потужний  інтелектуальний рівень та образне й реалістичне зображення багатьох жахливих сторін совєтської каральної  системи. «Репортаж із заповідника імени Берія»  відзначено західними совєтологами як одну з найблискучіших, аналітично найпроникливіших праць, написаних совєтськими дисидентами про суть методів КҐБ. «Викривальна сила звинувачень, доглибинне розкриття самого єства цієї злочинної організації достеменно вражає людську психіку», - зауважує один із західних совєтологів[10]. Мороз фізично вижив після тривалого ув’язнення в жахливих катівнях, ‒ хоча воно й не минуло для нього зовсім безслідно, як це згодом, на жаль, проявилося в його пізніших статтях. У 1979 році Валентин Мороз опинився в США в результаті відомого обміну політичними в’язнями. Домогтися цього вдалося завдяки заходам вже згаданого тут професора Колюмбійського університету Збіґнєва Бжезінського, до відома якого ми почали подавати інформації про українських політичних в’язнів ще одинадцять років раніш.

У середині 1970-х років реґіональні групи Міжнародної Амнестії поширилися по всій Америці. У той час я приєдналася до діяльности Медісон Авеню Ґруп - зокрема і через те, що ця група вирізнялася своєю постановою боротися за долю кожного в’язня аж до його виходу з тюрми на свободу[11]. Таким рішенням група завдячувала своєму керівникові ‒ Яді Зельтман, яка саме в момент моєї першої появи на сходинах групи оголосила про взяття під опіку долю українського націоналіста Зиновія Красівського. Вона додала, що в документах, отриманих у цій справі з Лондонського представництва Міжнародної Амнестії, вказано на особисту вимогу цього в’язня та його товаришів на такий епітет.

Ім’я цього українського поета вперше потрапило під увагу в Лондоні завдяки двом колишнім совєтським політичним в’язням ‒ Вікторові Файнбергу та Анатолієві Радиґіну, яким у 1974 році пощастило дістати дозвіл на виїзд до Ізраїлю. Файнберґ зблизився з Красівським у 1972 році  в інституті ім. Сербського, сумнозвісній психушці для інакодумців.  Розповідаючи в своєму інтерв’ю про політв’язнів  у цьому закладі, переважна більшість яких були ліберальні інтелектуали та філософи, Файнберґ яскраво змальовував словесний портрет українського дисидента:

«Я хотів би розповісти вам про мою першу зустріч із Красівським, бо це не була звичайна зустріч. Вона відбулася в Інституті ім. Сербського взимку 1972 року. У четвертому блоці, яким керував зловісний доктор Луць, утримувалися кілька в’язнів сумління різних поглядів. Серед них був і мій близький друг, чудова людина Вацлав Севрюк. Він уважав себе ліберальним марксистом. Був також і молодий московський інженер, ув’язнений через свого листа до Леоніда Брежнєва, - типовий столичний ліберал. Далі пригадую філософа Девлетова, татарина з Казані. Він уважав себе лівим комуністом. Надзвичайно цікава і мужня людина. Ми провадили між собою диспути, дискусії. Якогось дня поширилася чутка, що до нашої тюрми привезуть українського націоналіста. Один із в’язнів запитав: ‘А що я маю до обговорення з українським націоналістом?’. Але як тільки Зиновій Красінський прибув до нас, уся його зовнішність, манера звертання до людей, навіть сам тембр голосу зразу завоювали загальні симпатії, він полонив усіх від першої хвилини своєї появи. І  кожний, у кого були хоч якісь сумніви, про що, мовляв, говорити з українським націоналістом, довго не міг із ним наговоритися. Зиновій Михайлович Красівський став для нас найвищим моральним та етичним авторитетом»[12].                 Красівського заарештовано в 1967 році за його участь в організації, відомою під назвою «Український Національний Фронт». Ця група належала до одного з радикальніших розгалужень українського інакодумства, вона стояла на позиціях державної незалежности України, її відокремлення від Совєтського Союзу згідно з декларованим у совєтській конституції правом. Термін «націоналіст» Красівський та його група вживали у первинному, питомому значенні, а саме - особистість, переконана в тому, що кожна нація має право на окреме незалежне життя.

Зусилля Медісон Ґруп на захист Красівського тривали більше десяти років, і виявлені при цьому твердість, непоступливість, так само, як є досягнутий успіх, стали унікальним явищем в діяльності правозахисних організацій. Головно завдяки невтомності Медісон Ґруп вдалося не допустити до фізичного знищення Красівського у психушці, як також і в умовах концтаборів чи сибірського заслання, аж поки наприкінці 1980-х років совєтська система не зазнала повного краху. Важливою віхою в діяльності Медісон Ґруп став день, коли зі психушки, після більш, ніж року, вимушеної мовчанки від нашого політв’язня надішов лист-відповідь на ім’я Айріс Акагоші ‒ особи, відповідальної за Красівського у Медісон Авеню групі. Лист починався так: «Дорога Айріс! Переді мною 31 твій лист, і мені в голові не вкладається, як я маю на них відповісти...».  І відповіді приходили, одна по одній. Я дуже добре їх пам’ятаю, бо вони були написані українською мовою, а я була одиноким членом групи, хто знав українську. Те, що Красівський був талановитий письменник та людина напрочуд тонкої душі, виразно відчувалося навіть у моїх перших, з огляду на брак часу, нераз нашвидкоруч зроблених перекладах. Його вдячність групі, зокрема найвірнішому своєму кореспондентові, Айріс, висловлено у зворушливому листі до чоловіка Айріс, написаному після її смерти у 1987 році: «Айріс прийшла до мене в той момент, коли я був принижений і покривджений, коли здавалося, що з мого положення нема ні вікон, ні дверей... Я не сумнівюся, що вона була послана мені Вищою Силою, як промінь надії, як дошка порятунку для потопаючого... Я воскрес, а Айріс засвітилася для мене ясною зорею і не переставала світити протягом довгих років. Я не знав другої такої людини, яка в такій мірі уособлювала для мене гуманістичні ідеї, як Айріс. Ти міг бути всіляким, але свідомість чогось надійного, стійкого і тривкого не покидала тебе ніколи. Вона була як твоя свята ідея в тобі, і хай буде благословенним її ім’я»[13].       

Протягом гнітючих днів Брежнєвської ери великою підтримкою для втримання оптимізму в середовищі правозахисних організацій Заходу була поява бувших політичних в’язнів із Совєтського Союзу, які потрапляли різними дорогами на Захід. Спомини про Зиновія Красівського, записані Йосифом Менделєвичем, повністю відповідали образові того політичного в’язня, який поставав у нашій уяві крізь рядки знайомих вже нам листів.  «Зиновій розповідав про життя в «дурдомі» й слухачі часом хололи від жаху. Треба бути людиною зі сталевими нервами, міцною психікою і чистою душею, щоб вийти з «дурдому» з цілковито неушкодженою психікою. Справді, Зиновій вражає надзвичайною цілісністю душі. Він – неначе прикраса, вирізьблена із суцільного кусня золота... Те, що Зиновієві властиві найтонші відрухи душі, я зрозумів дуже швидко. Добрий поет, вірші якого вивіз з Володимирської в’язниці мій друг Юрій Вудка[14], він умів бути водночас і поетом, і суворим реалістом-політиком – досить рідкісне поєднання якостей[15].

Щоб підтвердити політичний реалізм Красівського, його здібність передбачувати хід майбутніх політичних подій – його думки збігаються із тогочасними поглядами чеського дисидента Вацлава Гавела--вистачить навести цитати із листа Красівського, одержаного напередодні проголошення української незалежности, осяг який було завершено при співпраці бувших провідників Комуністичної Партії України: «Всі ми знаємо, що совєтська держава представляла собою не що інше, як банду узурпаторів, але ми робимо вид, що можна мати тут демократичні відносини і навіть парляментарну боротьбу. Сторонники поміркованої лінії не бажають зауважувати, що вони скочуються до угідництва і дають себе вести по блудному колу»[16].

Коли в часи владарювання Андропова і Черненка почали зникати останні промені надії, діяльність Амнесті зазнала нового поштовху внаслідок появи на Заході бувших совєтських в’язнів сумління. На особливу увагу заслуговують Надія Світлична та Петро Григоренко. Обидва з охотою прийняли запрошення відвідувати сходини Амнесті. Їхня поява у нашому середовищі була надзвичайно важливою. Бо, хоча більша частина групи продовжувала самовіддану й ентузіастичну працю, окремі її члени почали сумніватися в доцільності боротьби за людські права в умовах комуністичного блоку, особливо після невдач широко відомої справи Щаранського. Це, правда, не стосувалося таких особистостей, як Айріс Акагоші, яка з її нехіттю до політики та дуже слабкою уявою про совєтську систему, а, можливо саме завдяки цьому, ніколи не припиняла писати реґулярні листи та вживати інші зусилля для ознайомлення світової спільноти з відчайдушним становищем політичних в’язнів.

Надя Світлична знала совєтську систем значно краще, аніж будь-хто із західних совєтологів, і все ж таки вона також ніколи не ослаблювала зусиль на привернення уваги громадськости до випадків переслідування дисидентів, навіть тоді, коли, здавалося, зробити нічого неможливо, як от у випадку Василя Стуса. Це почуття солідарности, ця тверда перконаність мужньої жінки були відзначені її близькою колеґою, вченим-літературознавцем Михайлиною Коцюбинською у зворушливому некролозі на смерть Світличної в 2007 році: «Стоячи поряд з нею, кожний завжди відчував надійне плече підтримки, яке ніколи не зрадить у найтяжчі хвилини життя»[17].  Саме наявністю цієї твердої опори, цією згуртованістю інакодумців незалежно від їхнього попереднього життєвого досвіду чи національної належности, пояснюється їхня здатність душевно не зламатись у найбільш невідрадних обставинах. З уваги на суворий контроль, поширений по всій території тоталітарної держави, совєтська столиця Москва як місце зосередження іноземних посольств та кореспондентів найбільших міжнародних медій була головним місцем, звідки інформація про політичних в’язнів могла вільно поширюватися на Захід. Важлива роля в цьому столичних захисників людських прав, особливо Андрія Сахарова та Людмили Алєксеєвої, які поширювали серед іноземних журналістів найважливішу інформацію про голодні страйки та інші мужні дії правозахисників, загалом добре описана в мемуарній літературі. Зовсім недавно зусилля цих правозахисників знайшли підтвердженя в спогадах Раїси Мороз[18].

Що стосується питання, нині порушуваного, чи залишив дисидентський рух тривалий слід, а чи це було радше лиш переходове явище, то події останніх двох десятиріч в Україні виразно засвідчують: тривала боротьба захисників людських прав, без найменшого сумніву, залишила незнищенний слід для прийдешніх поколінь. Такі події, як недавня Помаранчева революція, були б немислимі, якби у суспільстві не жила пам’ять про мужню ненасильницьку боротьбу за людські права, яку дисиденти провадили у здавалося б безнадійній ситуації. Мойсей Фішбейн, один із найвидатніших сучасних українських поетів, лауреат престижної літературної нагороди ім. Василя Стуса та Ордена «За інтелектуальну відвагу», у своїй творчості віддзеркалює величні думки та  шляхетні ідеї правдолюбців, чия непохитна позиція без огляду на репресії та переслідування  спонукала до виникнення Міжнародної Амнестії півстоліття тому. У промові під час урочистого вручення Ордена «За інтелектуальну відвагу» він заявив:

Сказано: «За інтелектуальну відвагу». Я не знаю, що це таке. Хіба то відвага – не продавати й не продаватися? Хіба то відвага  – казати те, що думаєш, і чинити так, як кажеш? Хіба то відвага – чинити згідно з Господніми заповітами й власним сумлінням? Хіба то відвага – творити так, як тобі дав Усевишній?

Хіба то відвага – не відштовхнути простягнуту до тебе Господню долоню, що на ній лежить Його дар: божиста, богодана, богообрана Українська Мова?

Хіба то відвага – чути в Мові Господню симфонію й нести цю симфонію іншим?

Усевишній дав мені душу – часточку Себе. Хіба то відвага – не оскверняти душу свою – часточку Господа?[19]

Мойсей Фішбейн і інші відважні люди, діяльність яких відзначено Міжнародною Амнестією, належать до світлих особистостей, які уособлюють щось набагато вище за звичайний нон-конформізм.  Вони були і надалі є благородними захисниками людських прав, наділеними відвагою та силою не відступати зі шляху, обраного їхнім сумлінням. Вони нагадують августинського монаха, який на початку шістнадцятого століття проголосив свої 95 тез і відважно прорік: «Стою на цьому! Не можу діяти інакше».

Від редакції «ПЛ»: В статті збережено орфографію авторки.

 

 

 


 

[1] Лихо з розуму (потрети двадцяти «злочинців»). Збірник матеріялів уклав В’ячеслав Чорновіл. Париж: Перша українська друкарня у Франції, 1968.

 

 

 

[2] The Chornovil Papers, compiled by Vyacheslav Chornovil.  (New York: McGraw-Hill, 1968).

 

 

 

[3] Ferment in the Ukraine: Documents by V. Chornovil, K. Kandyba, L. Lukyanenko, V. Moroz and others.  Michael Browne, ed. (Woodhaven, N.Y.:  Crisis Press, 1973) p. xi.

 

 

 

[4] The Chornovil Papers, p. xi.

 

 

[5] Стус, Василь. Вікна в позапростір. Київ: Веселка, 1992. – С.52.

 

 

 

[6] На мою та моїх колег думку, важко було знайти щось спільне між нашими підопічними дисидентами у Міжнародній Амнестії та давно не стриженими й не митими нон-конформістами, яких я мала перед очима по сусідству, коли в 1960-і роки жила в Іст-Віллeдж в Нью Йорку.

 

 

 

[7] У розлогій статті журналіста Шпиталя під назвою «Отруйне жало вояжерів», надрукованій на початку червня 1971р. у газеті «Вечірній Київ», мене звинуватили в тому, що я працювала на українських націоналістів та єврейських сіоністів.   

 

 

[8] Моя участь була так добре законспірована, що коли в 1995 році в Україні було видано листування одного українського дисидента з Міжнародною Амнестією, редактор книжки, Мирослав Маринович, був буквально збитий з пантелику невідомим йому ім’ям – Лаура Паркер. А згаданий український дисидент, Зиновій Красівський, був дуже здивований, коли наприкінці 1980-х років нарешті дізнався про наше «тривале знайомство».

 

 

 

[9] Ці слова цитуються з пам’яті. Програма йшла в ефірі на 13 каналі в Нью Йорку у 1968 або 1969 році.

 

 

 

[10] Мороз, Раїса. Проти вітру: спогади дружини українського політв’язня. Львів: Свічадо, 2005. – С.138;  Peter Reddaway, Uncensored Russia (New York: American Heritae Press, 1972), pp. 286-287.

 

 

 

[11] Медісон Авеню Ґруп і далі провадить свою діяльність як Ґрупа 11.

 

 

 

[12] Zinovij Krasivskyj file, Archive of Group 11, Amnesty International, New York.

 

 

 

[13] Перегук двох над безвістю: листування українського політв’язня Зиновія Красівського з членом Міжнародної Амнестії американкою Айріс Акагоші. Уклали Люба та Мирослав Мариновичі. Харків: Ігарт, 1995. – Сс.151-152.

 

 

 

[14] Ядя Зельтман, лідер Ґрупи, зуміла встановити контакт з Вудкою уже після його еміґрації до Ізраїлю. Він листувався із Амнесті і повідомляв цінну інформацію про українського в’язня.

 

 

[15] Менделевич, Йосиф. Спогад про українських політв’язнів. //У зб.: Жага і терпіння: Зиновій Красівський у долі українського народу. Київ: Діокор, 2005, сс.32-33. 

 

 

[16] Лист Зиновія Красівського до Анни Процик від 20 січня 1991р. Фонд Зиновія Красівського, Архів Ґрупи 11, Міжнарозна Амнестія, Ню Йорк.  

 

 

 

[17] Критика,   2007 or 2008?

 

 

[18] Мороз, Раїса. Проти вітру: спогади дружини українського політв’язня. Львів: Свічадо, 2005

 

 

 

[19] http://www.khpg.org/index.php?id=1292923550

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори